Контрольні запитання і завдання:

1. Які відмінності нової економічної політики від політики „воєнного комунізму”?

2. На які роки припадає згортання НЕПу (потрібне визначте):

- 1923-1924;

- 1927-1928;

- в кінці 30-х років.

3. Визначте наслідки українізації.

Лекція 14. Західноукраїнські землі у міжвоєнний період (2 год.)

1. Політика Польщі щодо Галичини і Волині.

2. Національно-визвольний рух в Західній Україні.

3. Українські землі під румунською окупацією.

4. Закарпаття у складі Чехословаччини. Карпатська Україна

Література

Основна

1. Грицак Я. Нарис історії України: формування модернової української нації ХІХ-ХХ століття. – К., 1996.

2. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ ст.: Нариси політичної історії. – К., 1993.

3. Кульчицький С.В. Україна між двома війнами (1921–1939 рр.). – К., 1999.

Додаткова

1. Швагуляк М.М. Українська карта: (Українське питання у міжнародній політиці напередодні і на початку Другої світової війни) // Дзвін. – 1990. – № 12.

1. Польська політика щодо Західної України

З 1919 р. під польською окупацією опинилися Східна Галичина, а за Ризьким мирним договором 1921 р. – Західна Волинь, Полісся, Холмщина і Підляшшя, що становило майже третину усієї площі тодішньої Польської держави. Відповідно до даних перепису 1931 р., на цій території проживало 8,9 млн. осіб, в тому числі 5,6 млн. українців та 2,2 млн. поляків.

Офіційна польська політика в українському питанні пройшла у своєму розвитку кілька етапів:

І етап – “невизначеності” (1919—1923 рр.). Суть невизначеності полягала в тому, що з погляду міжнародного права і держав Антанти, влада Польщі над Західною Україною вважалася спірною. Кожна із сторін намагалася відстояти свої інтереси. Польські власті йшли шляхом поступок і обіцянок. На Паризькій мирній конференції (28 червня 1919 р.) Польща зобов'язалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню автономію. Польська конституція (17 березня 1921 р.) гарантувала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні в початкових школах. І хоча всі ці закони, гарантії і права так і залишилися на папері, все ж вони стали вагомими аргументами під час остаточного вирішення долі західноукраїнських земель радою послів великих держав.

14 березня 1923 р. у Парижі зібралася рада послів великих держав — Англії, Франції, Італії та Японії, яка остаточно визнала суверенітет над Східною Галичиною.

II етап – “тиску" (1923-1926 рр.). У цей період при владі у Польщі перебували народові демократи (ендеки), які в українському питанні відстоювали “інкорпораційну” програму. Суть цієї програми полягала в тому, щоб окупувати західні землі України, Білорусії і Литви, домогтися визнання нових східних кордонів Польщі, а потім шляхом примусової асиміляції поневолених на­родів створити однонаціональну польську державу.

Економічна політика ендеків в українських землях мала на меті гальмування розвитку “східних кресів” і перетворення їх в аграрно-сировинний додаток розвинутіших власне польських земель. Уряд офіційно поділив країну на дві господарські території: Польщу «А», до якої входили корінні польські землі, і Польщу «Б», що складалася переважно із захоплених українських та білоруських земель. Дешевими кредитами та державними замовленнями промисловий розвиток Польщі «А» підтримувався і стимулювався, в українських же землях кредитування промислових підприємств різко обмежувалося.

Стимульована польською колоніальною політикою, наростаюча тенденція економічного занепаду Західної України дедалі більше набуває рис катастрофічності. Становище в аграрному секторі українських земель ускладнювалося ще й тим, що польський уряд у цьому регіоні надав кращі землі, вилучені внаслідок парцеляції поміщицьких маєтків, у розпорядження так званих осадників. Осадники мали сприяти асиміляції українського населення і, в разі потреби, виконувати каральні функції. Протягом 1919—І929 рр. 77 тис. осадників мали в Західній Україні понад 600 тис. га землі.

Польські урядові кола намагалися витравити самі поняття “Україна”, “українець”. Українське населення "східних кресів" вони називали "русинами", а всю територію іменували — Східна Малопольщина. "Немає ніякого українського народу, — цинічно заявляв міністр польського уряду С. Грабський, — український народ - вигадка комуністів з пропагандистською метою".

Сигналом до активної полонізації українських земель став закон від 31 липня 1934 р., який проголосив, що державною мовою на території Польщі є польська мова. Офіційна влада взяла курс на ліквідацію української школи: якщо в 1911-1912 навчальному році у Східній Галичині було 2418 українських шкіл, то в 1922-1923 - вже 1859, а в 1926-1927 – лише 845.

ІІІ етап – “пошуку компромісу" (1926-1937 рр.). Внаслідок державного перевороту до влади прийшов Ю. Піл судський, який виношував плани відновлення Польщі "від моря до моря". Підготовка до широкомасштабних зов­нішніх акцій вимагала стабілізації внутрішнього становища в країні, зокрема, на території національних меншин. Цим і пояснюється зміна акцентів офіційної політики в українському питанні. На зміну політиці тиску приходить гнучкіша політика певних поступок, пошуку компромісів (іноді імітації поступок і компромісів) з метою створення у поневоленого населення ілюзії ліквідації національного гніту. При міністерстві внутрішніх справ 1926 р. створюється спеціальний відділ національностей; у березні 1934 р. при Президії Ради міністрів Польщі почали діяти Національний комітет і Бюро національної політики.

Найчисленніша українська партія УНДО у жовтні 1935 р. бере курс на "нормалізацію" польсько-українських відносин. У відповідь уряд іде на деякі поступки. Лідер УНДО В. Мудрий був обраний одним з п'яти віце-маршалків сейму. Вийшли на волю більшість в'язнів-українців з концтабору в Березі-Картузькій. Нові фінансові позики одержали українські економічні уста­нови, зокрема, банк "Дністер”, "Українська ощадниця" тощо.

Однак, напередодні Другої світової війни під тиском зовнішніх обставин, а особливо, побоюючись позиції Німеччини в українському питанні, польський уряд 1937 р. різко змінює акценти у своїй національній політиці, фактично повертаючись до доктрини однонаціональної польської держави.

Цілком очевидно, що, незважаючи на постійне коливання офіційного курсу польського уряду в українському питанні, на всіх етапах суттю цього курсу залишалася асиміляція українського населення.