1. Урср на початку 20-х років.

Після закінчення громадянської війни основна частина українських земель входила до складу Української СРР, яка мала формальний статус самостійної держави і виявляла незначну дипломатичну активність на міжнародній арені.

Діяльність української радянської дипломатії на початку 20-х років умовно можна поділити на два суттєво відмінні етапи:

Перший (кінець 1920 – квітень-травень 1922 р.). Основною метою України на міжнародній арені був вихід з дипломатичної ізоляції шляхом досягнення юридичного визнання УСРР з боку великих держав, укладення взаємовигідних міжнародних торгово-економічних договорів. 14 лютого 1921 р. був підписаний перший мирний договір УСРР з Литвою. Протягом 1921 р. УСРР встановила дипломатичні відносини з Латвією та Естонією. Туреччиною. 18 березня 1921 р. було укладено з Польщею Ризьку мирну угоду, за якою сторони визнали державним кордоном лінію фактичного розмежування до початку радянсько-польської війни. У 1922 р. підписано договір про дружбу і братерство між Туреччиною і Україною.

На цьому етапі плідно йшла розбудова дипломатичних структур. Усією роботою керував наркомат закордонних справ (НКЗС) УСРР, який очолював голова Рад наркому України Х.Раковський. Було створено Наркомат зовнішньої торгівлі.

Другий етап (червень 1922 – серпень 1923 р.) – поступове згортання зовнішньополітичної діяльності. Це було зумовлено як зовнішніми причинами – небажанням західних держав юридично визнати усі радянські республіки, що утворилися на уламках Російської імперії, так і внутрішніми – зміцненням централізації, посиленням унітаризму, концентрацією владних важелів у руках Москви.

Під тиском центру на початку квітня 1922 р. УСРР змушена була ліквідувати свою дипломатичну місію в країнах Балтії. 18 жовтня 1922 р. ЦК КП(б)У приймає постанову „Про згортання апарату НКЗС”, а в серпні 1923 р. консулати та дипломатичні служби України були злиті з апаратом союзного НКЗС. 20 вересня 1923 р. остаточно перестав існувати апарат НКЗС УСРР. З того часу Україна майже протягом двох десятиліть не виявляла активності на міжнародній арені, не здійснювала власних дипломатичних кроків.

Радянська Росія взяла курс на об’єднання державних утворень, що виникли в результаті розпаду Російської імперії. Після громадянської війни постало питання про остаточне врегулювання відносин між республіками. Для цього була створена спеціальна комісія на чолі з Й.Сталіним. Комісія розробила так званий „план автономізації”, який передбачав включення республік на правах автономії до складу Російської федерації.

В.Ленін відкинув сталінський план, назвавши його шовіністичним, і розробив власний план, за яким усі республіки, включаючи Російську федерацію, на рівних правах входили до Союзу Радянських Соціалістичних Республік. На основі ленінського плану І з’їзд рад СРСР 30 грудня 1922 р. прийняв рішення про утворення СРСР. До його складу ввійшли Російська Федерація, Українська РСР, Білоруська РСР, Закавказька РСР (Грузія, Вірменія, Азербайджан). У документах права центру превалювали над правами республік. Формально кожна республіка мала право виходу, але механізму такого виходу не було розроблено. Юридичне оформлення СРСР остаточно завершилося в 1924 р., коли була прийнята Конституція СРСР, яка позбавила союзні республіки права на зовнішню політику і торгівлю, прийняття власних рішень щодо розвитку транспорту, зв’язку, оборонної промисловості.

ІХ Всеукраїнський з’їзд рад затвердив зміни в Конституції УСРР, законодавчо закріпивши входження республіки до складу СРСР. Україна остаточно втратила незалежність. Формально СРСР був федерацією, але фактично – унітарною, централізованою державою.

Внутрішнє становище УСРР на початок 20-х років характеризується глибокою економічною, соціальною та політичною кризою, викликаною:

• воєнними діями, що велися майже безперервно сім років;

• політикою “воєнного комунізму”, яка руйнувала основи економіки, паралізувала сільське господарство і викликала опір пере­важної більшості населення, особливо селянства.

Економічна криза виражалася в тому, що:

• промисловість знаходилася в стані розрухи. У 1921 p. в Україні промислове ви­робництво становило І/10 частину довоєн­ного рівня, виробництво металу – 5 %, вугіл­ля – 30 % і т.д.;

• сільське господарство також перебувало в катастрофічному стані: порівняно з 1913 р. посівні площі в Україні скоротилися на чверть, збір зерна – на третину. Ситуацію ускладнили катастрофічна засуха 1921 p. і голод, від якого загинуло близько 1 млн. чоловік. Масовість жертв голоду пояснюється не лише засухою, а й політикою більшовиків, що дає підстави говорити про перший у радянській історії голодомор;

• у галузі фінансів – повна інфляція грошей.

Соціально-політична криза виявилася в тому, що:

• почалися повстання селянства проти політики "воєнного комунізму" і, зокрема, проти продрозкладки. Повстанським рухом була охоплена майже вся Україна. Проти радянської влади виступила армія Махна (близько 15 тис. чоловік). Всього у складі повстанських формувань нараховувалося близько 40 тис. чоловік;

• тяжкий економічний стан, продовольчі нестатки викликали незадоволення радянською владою з боку робітників, що виливалося у різні форми протесту, зокрема страйки. Поряд з економічними вимогами висувалися політичні, у тому числі – „Ради без більшовиків”;

• склалася криза в більшовицькій партії, в якій загострилися суперечки щодо шляхів подальшого розвитку країни.

Таким чином, загальна криза в країні змусила більшовиків з 1921 p. перейти від політики „воєнного комунізму” до нової економічної політики (непу).