2. Нова економічна політика.

У березні 1921 р. Х з’їзд РКП(б) прийняв рішення про заміну продрозкладки продподатком, що поклало початок переходу до нової економічної політики (НЕПу).

Причини переходу до непу:

1) закінчення бойових дій, перехід до мирного будівництва, початок відбудови господарства вимагали зміни акцентів у економіці;

2) кризовий стан економіки, що мав тенденцію до посилення негативних явищ, стимулював відхід від воєнно-комуністичної доктрини;

3) невдоволення селянства продрозкладкою, що періодично виливалось у збройні виступи проти існуючої влади;

4) спад світового революційного руху вичерпав надії на швидке здійснення світової революції і матеріально-технічну допомогу західного пролетаріату, що змусило більшовицький режим дотримуватися гнучкішої лінії в ставленні до селянства.

Неп передбачав часткове повернення до ринкових відносин, різних форм власності, економічних методів управління народним господарством.

Проте, більшовики розглядали неп як вимушений захід, за допомогою якого можна буде подолати поточні труднощі і досягти кінцевої мети – побудови кому­нізму.

Основні зміни в період Непу:

У сільському господарстві:

- заміна продрозкладки продподатком (був менший приблизно у 2 рази і відомий селянам заздалегідь);

- дозвіл на вільну торгівлю надлишками сільськогосподарської продукції;

- дозвіл на оренду землі і використання найманої праці.

Неп сприяв розвитку сільського госпо­дарства: в 1925 p. обсяг сільськогосподар­ського виробництва досяг довоєнного рівня.

У промисловості:

• продаж у приватні руки і передача в оренду дрібних і частини середніх підприємств;

• децентралізація управління промисло­вістю. Багато підприємств об’єднувалися в трести і переводилися на госпрозрахунок. Найбільшими на Україні стали трести „Дон вугілля”, „Хімвугілля”, „Південь сталь”, „Цукротрест”;

• ліквідація загальної трудової повин­ності і зрівнялівки в оплаті праці;

• залучення іноземного капіталу у формі концесій (в Україні не було укладено жодного концесійного договору), змішаних акціонерних товариств та ін.

Неп стимулював розвиток промисло­вості, зростання продуктивності праці. У 1926 p. основні показники рівня розвитку легкої і харчової промисловості, яка знахо­дилася в основному в руках дрібних підприємців, були вищі за довоєнні. Навпаки, сповільнювалися темпи розвитку важкої промисловості, яка була під контролем держави. У 1925-1926 рр. обсяг промислового виробництва в Україні досяг 99 % рівня 1913 р.

Причини згортання непу:

Неп не міг бути тривалим, оскільки:

• комуністична партія з самого початку розглядала неп як вимушену і тимчасову поступку капіталізму, її стратегічна мета залишалася незмінною – побудова комуністичного суспільства;

• він був несумісний з політикою Сталіна, спрямованою на встановлення в країні тоталітарного режиму.

У кінці 20-х років сталінське керівництво відмовилося від непу і перейшло до командно-адміністративної економіки.

3. Політика українізації.

Українізація – це політика в національ­но-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні у 20-і pp. і була складовою політики коренізації яка проводилась в межах СРСР. Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу:

• висування українців на керівні посади;

• впровадження української мови в державні та культурні установи, пресу, навчальні заклади;

• розвиток національної за формою й радянської за змістом культури;

• створення відповідних умов для куль­турного розвитку національних меншин, які проживали в Україні.

Більшовики змушені були піти на прове­дення цієї політики, оскільки перебували під впливом національно-визвольної бо­ротьби українців 1917-1921 pp. і прагнули забезпечити собі підтримку усього насе­лення України. Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у 20-і pp. керували прибічники національ­ного відродження Г.Гринько, О.Шумський, М.Скрипник.

Наслідки українізації:

• 20-і pp. стали періодом подальшого на­ціонального відродження. У 1930 p. чисельність шкіл з україн­ською мовою навчання становила 85 %, на українську мову було переведено 75 % діло­водства державних установ, українською мовою видавалося 90 % газет і більше по­ловини книжок і журналів. Кількість укра­їнців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54 %. Українізація сприяла залученню до ра­дянського культурного будівництва укра­їнської інтелігенції. З еміграції поверну­лися деякі відомі діячі, зокрема М.С.Грушевський.

• Відбувався бурхливий розвиток україн­ської культури: в республіці видавалося понад 20 літературно-художніх альманахів і збірників, 55 журналів, виникли багато-чисельні літературно-художні об’єднання, працювало 45 професійних театрів і т.д.

• Література і мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким діячам, як М. Хвильо­вий, М.Зеров, Г. Косинка, М.Рильський, В. Яловий, В.Сосюра, Л. Курбас, О.Довжен­ко, Г.Верьовка і багатьом іншим.

З кінця 20-х pоків політика українізації посту­пово згортається, оскільки. вона почала виходити за дозво­лені центром рамки:

• вона охопила все суспільно-культурне життя республіки;

• зростав прошарок української інтелі­генції, якій режим Сталіна не довіряв і бачив у ній ідейного конкурента партії;

• українізація сприяла зростанню націо­нальної свідомості українців, стимулюва­ла націонал-комуністичні настрої. При­бічники національного комунізму вважали, що не можна нав'язувати усім народам ро­сійський шлях до комунізму, що кожен на­род, в т.ч. і український, повинен йти до комунізму своїм шляхом, пристосовуючи його до специфічних національних умов. Основними ідеологами українського націо­нального комунізму були письменник М.Хвильовий, нарком освіти з 1924 по 1926 pp. О.Шумський, економіст М.Волобуєв. „Хвильовизм”, „шумськізм” і „волобуєвщина” були оголошені проявом „буржуаз­ного націоналізму”, небезпечним „націона­лістичним ухилом”.

У 1933 p. Сталін назвав місцевий націоналізм основною загрозою для єдності Радянського Союзу. Це озна­чало кінець українізації. Радянська влада повернулася до русифікаторської політи­ки, активних учасників українізації було репресовано.