2. Гайдамацький рух: причини, характер, розмах.

На Правобережжі розпочинається активне відновлення польсько-шляхет­ських порядків. Землі регіону знову були поділені на Брацлавське, Волинське, Київське та Поділь­ське воєводства. Магнати зрозуміли, що умовою їхнього зба­гачення є відродження та господарське піднесення краю. Саме тому вони почали створювати в межах своїх воло­дінь «слободи», у яких селяни на певний час звільнялися від податків. Однак закінчення пільгових років, вимоги землевласників виконання панщини та натуральних повинностей, які супроводжувалися посиленням наступу уні­атства на права православних, викликали значне соці­альне напруження на Правобережжі, безпосереднім нас­лідком якої стала гайдамаччина.

Гайдамацький рух (від турецького «гайда» — гнати, переслідувати, турбувати) ви­ник у першій половині XVIII ст. (перша згадка про гай­дамаків датується 1714 р.) і був яскравою формою національно-визвольної боротьби українського народу проти польського гніту на землях Правобережної України. Гайдамаччина у своєму розвит­ку пройшла три хвилі піднесення:

1) 1734-1738 рр., (його каталізатором став вступ на територію Пра­вобережжя російських військ разом з гетьманськими пол­ками, які мали на меті допомогти синові короля Августа II вступити на польський престол. Серед місцевого на­селення поширилися чутки, що війська прийшли на до­помогу українським селянам, а російська цариця Анна Іоанівна видала грамоту, в якій закликала до боротьби проти польської шляхти). Народний виступ швидко охопив Київщину, Поділля та Волинь. На чолі повстання став сотник Верлан_л.

Повстанцям вдалося захопити Жванець, Броди, Зба­раж, дійти з боями аж до околиць Кам'янця-Подільського та Львова. Між тим внутрішня ситуація у Польщі змі­нилася. Виконавши свою основну місію, цар­ські війська були кинуті на придушення гайдамацького руху. Наприкінці 1738 р. російські та польські збройні формування за допомогою зрадника С. Чалого отримали перемогу над основними повстанськими силами.

2) 1750 р. – новий спалах активності гайдамацького руху, до якого приєднались запорозькі козаки. Повстанці, очолювані О. Письменним. М. Сухим, П. Та раном, протягом року контролювали землі Брацлавщини, Київщини, Східного Поділля. їм вдалося навіть захо­пити такі потужні фортеці, як Вінниця, Умань, Летичів, Фастів. Проте до зими 1750 р. цей виступ спільними зу­силлями польських та російських військ було придушено.

3) селянсь­ко-козацьке повстання 1768 р., що отримало назву «Ко­ліївщина» (від слів «кіл», «колоти», «колій»).

Причини повстання:

– посилилось соціальне напруження. У Північній Київщині, яка надалі стала базою для розгортання Коліївщини, найменші со­ціальні утиски, збільшення панщини сприйма­лися як насильство і викликало бурхливу реакцію. До того ж близькість Запорожжя посилювала віру місцевого насе­лення у власні сили.

– релігійний фанатизм польської шляхти, наступ на права православних на півдні Київ­щини (застосувались польські війська з метою перетво­рення православних на уніатів, ув'язнювались православні священики, карались різками). Одним з натхненників бороть­би за православ'я, енергійним організатором мас став ігумен М.Значко-Яворський. Саме він зумів добитися аудієнції в Катерини II, під час якої вона пообіцяла православним Польщі підтримку та заступниц­тво. Діючи через дипломатичні канали, російська цари­ця здійснила свою обіцянку. У 1768 р. польський король С. Понятовський під тиском Росії підписав трактат про формальне зрівняння в правах з католиками віруючих православної та протестантської церков.

Очевидно, йдучи на такий крок, Росія прагнула послабити Польщу, адже негативну реакцію шляхти на рішення короля та розгортання чвар і проти­стоянь можна було легко спрогнозувати; зміцнити зв'язки з православними Правобережжя, а відтак і посилити російський вплив в цьому регіоні; формувати в свідомості українців привабливий імідж Росії як захисниці правос­лавної релігії.

Значна частина польської шляхти перейшла до активних дій, ство­ривши збройні союзи — конфедерації, вона оголосила «хрестовий похід» проти православних. Організуючим центром цього руху стала Барська конфедерація (м. Бар на Поділлі) – військово-політичне об’єднання польської шляхти і духовенства), зібравши 10 тис. війська, пройшлися Київщи­ною, Поділлям та Волинню.

Не маючи змоги самотужки вгамувати непокірних маг­натів, польський уряд звернувся по допомогу до Росії. На Правобережжя для боротьби з конфедератами вступає російське військо на чолі з генералом М. Кречетниковим. Місцеве українське населення сприйняло появу російсь­ких збройних формувань як допомогу в боротьбі проти польської влади.

У відповідь навесні 1768 р. запорожець М. Залізняк сформував під Чигирином повстанський загін, його ядром були за­порожці, навколо яких об'єдналися тисячі селян. На бік повсталих перейшов уманський сотник І. Гонта зі своїми козаками. Повстанці взяли Умань — міцну фортецю, одну з опорних точок польської шляхти в цьому регіоні, що стало переломним моментом у розгортанні Коліївщини. Ця перемога робила досить реальною перспективу роз­ростання гайдамацького руху як у західному, так і в схід­ному напрямках, що означало його поширення і на Лівобережжя.

Катерина II чудово розуміла, що в основі Коліївщини лежать не лише національно-визвольні змагання та релі­гійне протистояння. Важливою складовою цього руху бу­ла антифеодальна боротьба, і тому попадання на російсь­кий ґрунт навіть іскри гайдамацького руху спричинили б серйозні соціальні наслідки: російські селяни також могли піднятися проти феодалів. До того ж тактика доброзичливого ставлення до гайдамаків ускладнила російсько-турецькі відносини, оскільки повстанці, переслі­дуючи шляхту і євреїв, перейшли кордон і спалили ту­рецьке місто Балту. Цей інцидент викликав бурхливий протест турецького султана, кримського хана та молдав­ського господаря. Причому Туреччина загрожувала на­віть війною, до якої Росія у той час не була готова. Росія розпочинає в другій половині червня 1768 р. каральні акції проти повстанців. Підступно були схопле­ні М. Залізняк та І. Гонта. Протягом липня-серпня було розгромлено більшість гайдамацьких загонів, але оста­точно Коліївщина була придушена лише навесні 1769 р.

Жорстоко розправилася з повстанцями Поль­ща. Лише в містечку Кодні (поблизу Житомира) поляки знищили 3 тис. осіб. І. Ґонту після жахливих тортур (здер­то смуги шкіри) було порубано на частини, а його голову прибито до воріт Могилева. Що стосується гайдамаків – підданих Росії, то їхнє покарання мало характер демонс­трації. Росія мусила переконати турків і поляків у своїй непричетності до виникнення Коліївщини. Саме тому час­тина вироків гайдамакам була здійснена або ж на польсь­кій території, або на турецькому кордоні. Водночас, чудо­во розуміючи, що жорстокі репресії проти повстанців заш­кодять іміджу Росії в очах українців Правобережжя, ро­сійський уряд в останній момент замінює М. Залізняку та 250 гайдамакам смертний вирок довічним засланням до Сибіру.

Гайдамацький рух зазнав поразки через стихійність, неорганізованість, невизначеність цілей.

На західноукраїнських землях визвольна боротьба була представлена опришківським рухом, пов’язаним з іменем Олекси Довбуша, який організовував походи у 1738-1745 рр. Опришки збиралися у невеликі мобільні загони (10-50 чол.) і використовували партизанську тактику (нападали на маєтки шляхти, торгові обози, відібране майно роздавали бідним, панів карали).