3. Українські землі під румунською окупацією

За офіційною статистикою, 1920 р. на території Румунії проживало, майже 790 тис. українців (або 4,7% усього населення) Основними місцями їхнього зосередження були Північна Буковина, Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії.

Колоніальна експлуатація українських земель вела до деградації господарства. На Буковині за 1922—1929 рр. було закрито 85 підприємств і майсте рень. Окупанти демонтували і вивезли в Румунію обладнання Аккерманських трамвайних майстерень та прядильної фабрики, Ізмаїльського та Ренійського портів. Вже в перші роки окупації майже третину працездатного населення становили безробітні. Ще більше погіршила ситуацію економічна криза, яка охопила Румунію 1928р. Внаслідок її руйнуючої дії кількість підприємств у Північній Буковині до 1935 р. скоротилася наполовину.

Не кращою була і ситуація у сільському господарстві. Внаслідок грабіжницької аграрної реформи розміри селянських володінь в українських повітах Бессарабії зменшились. майже втричі На початку “реформи" орендна плата за гектар була встановлена у розмірі 1160 лей, незабаром вона зросла до 2 тис. лей. Це спричинило хвилю розорень. Тільки в Аккерманському повіті з 26 567 наділених землею селян понад 48% дуже швидко її позбулися.

Ці ж процеси були характерними і для Північної Буковини Грабіжницька колоніальна політика вела до катастрофи. У квітні 1932 р., виступаючи на засіданні румунського парламенту, міністр сільського господарства Міхалакі був змушений визнати, що "сільське населення Буковини перебуває під загрозою голодної смерті".

Не випадково серед місцевих селян того часу ходило українське прислів'я "Були ліберали - подушки забрали, прийшли цараністи - нема чого їсти". 22 роки, проведені українцями під владою Румунії, історики поділяють на три періоди: 1). 1918— 1928 рр. – перший період реакції, 2). 1928-1937 рр. – період відносної лібералізації, і 3). – другий період реакції 1937-1940 рр. У перший період реакції у провінції проваджується воєнний стан, українські землі активно роздаються офіцерам румунської армії (як у Польщі осадникам). За даними депутата румунського парламенту Якубеску, на травень 1925 р. особливо багато офіцерів королівської армії осіло в Аккерманському повіті. У цей час будь-який виступ проти властей жорстоко придушується, як. це було з Татарбунарським повстанням 1924 р., у якому взяло участь 6 тис. осіб. Йде активна румунізація краю, закрито усі українські школи, переслідується українська церква, до 1927 р. Буковина втрачає автономію, якою володіла, перебуваючи під владою Австрії.

Період 1928-1937 рр. позначений відносною лібералізацією. Однак хронологічні рамки цього періоду варто дещо звузити. Справді, період 1929— 1933 рр. був часом кризи, нестабільності влади (змінилось 10 кабінетів міністрів), що призвело до певного послаблення колоніального ярма на українських землях. Проте під впливом революційних подій у цей час прем'єр-міністр Румунії Вайда-Воєвод 1933 р. заявив: "Необхідно врятувати країну, переступивши через усі закони, через усі порядки, через усі конституції. Нехай буде диктатура, але країну необхідно врятувати".

Уже в лютому 1933 р. на окупованих землях було введено надзвичайний стан, з середини, 30-х років у Румунії набирають сили фашистські партії та організації. У 1938 р. встановлений режим фактичної особистої диктатури Кароля ІІ

Наростав політичний рух і в українських землях, підвладних Румунії. Найактивнішим він був на території Буковини, де діяли три основні політичні формування: Комуністична партія Буковини, Українська національна партія, Революційний, або націоналістичний табір.

Отже, характерними рисами політики Румунії в українському питанні були форсована жорстка асиміляція, колоніальна експлуатація, гальмування економічного розвитку, блокування політичної активності української спільноти.