2. Соціально-економічний розвиток українських земель у пореформену добу.

Упродовж 60-80-х років ХІХ ст. завершився промисловий переворот, тобто перехід від мануфактур до заводів і фабрик. Особливо швидкими темпами розвивалися вугільна, залізорудна і металургійна промисловість, зосереджена в Донецько-Криворізькому басейні. На кінець ХІХ ст. Україна перетворилась на вугільно-металургійну базу Російської імперії: вона давала майже 65 % усього вугілля імперії, понад 50 % чавуну і трохи менше 50 % усього тютюну.

Формуються промислові райони: Донецький – з вугільнодобувною та металургійною спеціалізацією, Криворізький – залізорудний, Нікопольський – марганцевий і Південно-Західний – цукровий.

Машинобудування розвивалося повільно. Винятком було виробництво сільськогосподарських машин – їх в Україні вироблялося більше від тих, що вироблялися в Росії.

Промисловому розвитку сприяло бурхливе будівництво залізниць. Перша залізниця в Україні була збудована в 1865 p. і зв’язувала Одесу з Балтою, її довжина становила 196 верст. З 1890 по 1900 p. довжина залізничних колій в Україні перевищила 20 тис. верст і становила 1/5 залізничної мережі Росії. З 1887 p. починається будівництво паровозів на заводах Луганська й Харкова.

З 1877 p. уряд застосовує політику протекціонізму: вводяться великі ввізні мита на паровози і вагони, чавун, металеві вироби, вугілля. Такі дії уряду спричинили до того, що економічно вигідним стало ввозити капітал, котрий переважно вкладався у підприємства важкої промисловості. У 1900 р. частка іноземного капіталу (передусім, німецького, англійського, французького, бельгійського) в Україні становила 80-90 %.

В той же час, в Україні виробництво готових виробів відставало і складало всього 15 % від виробництва у Російській імперії. Це свідчило про однобокість розвитку економіки України. До того ж існувала нерівномірна концентрація промислових підприємств, велика кількість їх зосереджувалась у Донбасі та на Півдні.

На початок XX ст. починається складання монополій в гірничодобувній, залізорудній, харчовій промисловості. В 1902 р. уряд імперії схвалив статут металургійного синдикату „Продамет”, котрий об’єднав великі металургійні заводи з повним циклом виробництва, включаючи видобуток кам’яного вугілля та залізної руди. На частку цього товариства припадало більше половини всього виробництва чорних металів у країні. В тому ж році утворено аналогічне товариство „Трубопродаж” (синдикат контролював виробництво та продаж майже 100 % водогінних, нафтопровідних та інших труб). В 1904 p. утворено синдикат „Продвугілля” (понад 75 % видобутку вугілля в Донбасі). В цукровій промисловості заводи Бродського, Терещенка, Харитоненка, Ярошинського та Бобринського виробляли біля 60 % рафінованого цукру Російської імперії.

Йшов процес зростання міст. Найбільшим містом України була Одеса – 405 тис. чол. Населення інших міст розташовувалось в такому порядку: Київ (247,4 тис.), Харків (174,8 тис.), Катеринослав (121,2 тис.), Миколаїв (33,0 тис.) і т.д.

Не дивлячись на швидкий процес індустріалізації, в Україні переважало сільське господарство. Капіталізація сільського господарства йшла двома шляхами:

пруським, при якому відбувався повільний перехід поміщицьких землеволодінь до капіталістичних способів господарювання (застосування вільнонайманої праці, машин, добрив). Цей шлях переважав на Правобережній Україні;

американським, при якому йшов процес утворення фермерських індивідуальних господарств, які використовували вільнонайману працю і постачали продукцію на ринок. Фермерські господарства переважали на півдні.

На початку XX ст. 88 % населення України складали селяни. Україна була головним регіоном капіталістичного землеробства в Росії, причому зі спеціалізацією вирощування товарного зерна (в 1904 p. тут зібрано 47 % всієї пшениці Європейської частини Росії).

На початок XX ст. найбільші господарства мали разом 2 млн. десятин і належали Браницьким, Терещенкам, Скоропадським та ін. В цих господарствах працювали десятки тисяч найманих робітників. Застосовувалися нові відносини у веденні господарства, зростало використання машин, вводилась багатопільна система. Розвивалася спеціалізація в сільському господарстві. На півдні України великі земельні наділи тримали німецькі колоністи.

На Півдні здійснювалося товарне виробництво зерна, яке через Одесу, Херсон, Хорли, Маріуполь, Феодосію, Бердянськ йшло на експорт. В Одесі існувала так звана хлібна гавань. Правобережжя спеціалізувалося на виробництві цукрового буряку (площі під ним складали 350 тис. десятин).

Близько 3 млн. селянських дворів тримали 20 млн. десятин надільної землі, що в середньому складало приблизно 6,5 десятин на двір. Існували губернії на Правобережжі, де ця норма складала 2-3 десятини на двір. 60 % селян вимушені були шукати додатковий заробіток, подаючись на поденну роботу в південні регіони. Малоземелля штовхало селян до міграції, основними напрямками якої були Сибір та Північний Кавказ.

За переписом 1897 p. на території України, що входила до складу Російської імперії, мешкало 23,8 млн. чоловік. Село за своїм національним складом було майже виключно українським, в той час як міста були багатонаціональними, з невеликою часткою українців. Наприклад, у Києві 52 % населення складали росіяни і лише 19,8 % українці, в Харкові – 62 % і 12 %, в Одесі – 44 % і 9,2 %. Чисельність євреїв серед міського населення сягала 28 %, а в містечках Правобережжя навіть 70-80 %.

Таким чином, Наддніпрянська Україна була одним із найбільш розвинутих аграрних та індустріальних районів Російської імперії. Але при цьому лише 15 % підприємств України виготовляли готову продукцію, решта ж постачали сировину для виготовлення кінцевого продукту в Росії. Крім того, розвиток української економіки базувався не на місцевому , а на іноземному капіталі. Більша частина прибутків іноземців вивозилася.