I тинополь легатів. Як колись Єгова пішов у Содом, аби побачити причини кржів, ького: і що дійшли до Нього, так і римські апокрісіарії прибули у це місто, аби взнати про

І причини криків, що безнастанно долинають звідси. Відтак виявилось, що стовпи лови, і Імперії та мудрі громадяни цілком православні. "Що ж до Михайла, несправедливо г про- і й названого патріархом, і захисників його глупства, то вони щодня розносять між гляди Зі людьми бур'ян і розмножують єресі. Подібно до симоніанів вони продають дари [рямо І Божі,, Подібно до валезіан вони допускають кастрацію і не тільки вводять євнухів у

І клір, але й роблять єпископами: Подібно до нечестивих аріан вони перехрещують ^нив У І християн, зокрема, латинян. Подібно до донатистів стверджують, що крім грецької агогу і церкви немає іншої церкви Ісуса Христа. Подібно до ніколаїтів вони дозволяють

І шлюби служителям вівтаря. Подібно до северіан вони проклинають закон Мойсеїв. авер- 1 Подібно до духоборців вони викреслили з символу згадку про походження Св. Духа гвого І від Вина. Подібно до маніхеїв вони говорять, між іншим, що квасне оживлене. Под­ії, ані і ібно до назарейців вони надають значення питанням зовнішньої чистоти, не допус-меро І каючи немовлят до хрещення до восьмого дня, давіть коли й ті помирають, відмов-

6 на- І ляючи так само і жінкам після пологів, і під час регул у причасті і навіть у хрещенні,

і і не приймаючи до спілкування тих, хто голить бороди за звичаєм Римської церкви.

мить І Покликаний до порядку з приводу з цих хибних поглядів і багатьох упереджених

І дій листами нашого папи Лева, Михайло не захотів розкаятися. Потім він відмовив-

^{7 сто_} і ся прийняти нас, легатів, коли ми хотіли виправити його у цьому і заборонив нам ^ван- І звершувати літургію в храмах, подібно до того, як колись закривав церкви латинян, реба і називаючи останніх азімітами і переслідуючи їх словами й насильницькими діями, що в і доходячи до анафем на адресу престолу в особі його дітей та осмілюючись, всупе-

I реч святому престолу, величатися титулом патріарха вселенського. Тому й ми, не в >уго- змозі переносити цих нечуваних образ та кривд, завданих св. престолові, зауважу-

і ючи, що цим усім явно зачіпається кафолічна віра - владою Святої і нероздільної іьше_. і Трійці, апостольського престолу, уповноваженими котрогоми є, всіх православних-теж І отців семи соборів і коротше кажучи, всієї Кафолічної Церкви,підписуємо анафему

73

Наві

спалит: Але» каному цього а сумнів

на Михайла і його прибічників, виголошену найшановнішим папою й обумовлену | жає це їхньою нерозкаяністю. Отже, Михайло, неправдиво іменований патріархом, на- "для то справді ж неофіт, одягнутий у чернечу одежу, лише задля страху, підлягає найтяж- і сту: доі чим звинуваченням, і з ним Лев, що іменується єпископом Охридським, сакеларій і лють у Михайла Костянтин (у грец. тексті Никифор), котрий по-блюзнірськи потоптав жер- (В д) тву латинян, і всім, хто йде слідом за ними у згаданих помилках і зухвальствах. | нічим і нехай буде анафема, маранафа з симоніанами, валезіанами, аріанами, донатиста- ! з'ясову ми, николаїтами, северіанами, духоборцями, маніхеями, назареями, і всіма єрети- | посере, ками, а ліпше сказати - з дияволом й ангелами його: допоки не розкаються. Амінь, покину амінь, амінь" (Бісі. Бе ТЬ. СаіЬ.,1. X, Рагіз, 1929, сої. 1094-1695). 5-го липня 1054 року, у храмі св. Софії, зробивши відповідну усну заяву, легати на очах кліру і наро­ду поклали цей вирок на святий престол. Розділення було завершено і стало по­стійним.

дих зві Зміст є, локлад зічне п ці події кінця, І

Як ставляться римо-католики тепер до цього акту? Проф. Амман вважає що части­на звинувачень, перечислених у цьому вироці, цілком виправдана й обгрунтована, але жалкує, що Гумберт у такому важливому історичному акті не виявив належної обач- Заходу, ності і змішав у купу звинувачення різної вірогідності.

Важко римо-католикові, - навіть найоб'єктивнішому, - по-справжньому критику­вати виконавця папських доручень, та й ще у такому важливому всецерковному ділі, яке торкається питань віри

зирок кінця з( но ж ві; не зачЬ нахабн руларія | чити ні

ДИВНІП]

За щ

практи конфлі: на Схо, і сені ти

ПОДЕ

переро

Проф. М. Жюжі пише: "Цей вирок, без сумніву, був спрямований тільки проти Михайла Керуларія і його прибічників, а не проти Візантійської церкви в цілому. Але прибічниками Керуларія по суті справи, були всі клірики, всі монахи і сам на- ІХ, с. 16 род^,~що^в^і№ь^€^£ґЗв^~р^тші-іюдп, які відбулися за цим. Всіма сторонами теат- ] М. )і ральний жест легатів гідний жалю". Жюжі силкується перекласти відповідальність за цей вчинок з папи (котрий помер за три місяці до цього) на його легатів (Вісі;. Вє ТЬ.СаЙі.,І.Х1У).

Улагодивши справи латинських церков Константинополя - " Коммеморація", і вва­жаючи, мабуть, свою місію закінченою, легати через день після злощасної анафеми попрощались з імператором і покинули Константинополь.

Перед від'їздом вони встигли опублікувати ще одну анафему, - на кожного, хто став би приймати причастя від грека (тобто від грецького священнослужителя), кот­рий картає римську євхаристію апайіетаїе сіаїо сипсйз ^иі сіеіпсерз соттшгісагеш. ех тапшп Огаесі готашдт засгігюіит уіпдрегашіз). Не встигли легати від'їхати і 70-и кілометрів від Константинополя, як післанці імператора здогнали їх і повернули у столицю. Патріарх, устигши отримати переклад тексту відлучення й ознайомити з ним імператора, запрошував їх на засідання синоду для пояснень щодо змісту пере­числених в акті відлучення звинувачень. Легати категорично відмовились з'явитися на це засідання. Чи ж їм, представникам ідей Лева ЇХ треба було принижуватися до обґрунтувань римського вироку! А втім, сам Гумберт в "Коммеморації" пояснює свою пасово відмову тим, що з боку патріарха готувалась легатам пастка - їм погрожував гнів ; 3 цьс народу, введеного в оману неправильним перекладом тексту анафеми. Е.Амман вва- зпродо:

74

звлен жає це пояснення Гумберта правдоподібним, але тут же робить таке застереження: )м, на- "для того, щоб збурити натовп, не було необхідності вдаватися до фальсифікації тек-айтяж-; істу: дослівний переклад вироку про відлучення - і цього було досить, аби викликати еларій ] рпоть у народу" (Шсґ. Бе Тп.СаІп. і.Х. сої. 1696-1697).

їв жер- (В дужках зауважмо, що латинські і грецькі тексти цього вироку, які дійшли до нас, .ствах. І нічим не відрізняються один від одного). З чого б не виходили легати у своїй відмові тиста- з'ясовувати питання на Константинопольському синоді, сам факт відмови їх від без-єрети- І посереднього контакту з синодом у зв'язку з актом відлучення — безперечний. Легати \мінь. І покинули Константинополь.

я 10541 Навіть імператора вразила безглуздість усього, вчиненого ними. Він дав вказівку ! наро- і спалити акт відлучення.

по по- і Але оригінал акту не був тоді знищений. 24-го липня він був розглянутий на скли-I каному засіданні константинопольського синоду, котрий висловив своє ставлення до части- І цього акту в особливому едикті. Едикт осуджує не папу, а легатів; ставить навіть під їа, але І сумнів їхні повноваження, хоча й легати і названі тут людьми, що вийшли з темного Г обач- і Заходу, едикт не нападає на західних християн,, а тільки захищає східних від безглуз-

Ідих звинувачень. На цю особливість едикту звертають нині увагу і римо-католики. Зміст едикту був доведений до відома інших патріархів. Сам же акт папських легатів, покладений ними на престол Св. Софії, вирішено було не знищувати і зберегти "на вічне посоромлення й осудження зневажників Бога нашого". Е. Амман, розглядаючи [ці події, пише: "Складається враження, що в перебігу цієї справи, від початку її і до ж кінця, Михайло Керуларій зробив усе, аби виглядати самому бездоганним" (Там само, їм на- ЇХ,с. 1698).

[ теат- І —МгЖгожі говорить, що пагріархіМихайло "дуже вміло використав цей нещасний шість І вирок". "В соборному едикті, - зауважує М. Жюжі, - він (патріарх) від початку до сі Бе ,1 кінця зберігає гарну роль, аби ще яскравіше показати безпідставність легатів... Віднос-I но ж відлучення легатів Михайлом Керуларієм та його "постійними" собором, то воно , і вва- І не зачіпає ані папи, ані Латинської церкви в цілому; це просто захід репресії проти іфеми нахабних іноземців (сопіте Іез е1гап§егз іпзоіепіз), котрі посміли висунути проти Ке-| руларія та його духовенства найнеймовірніші звинувачення, і в котрих не хотіли ба-о, хто Ічити нікого іншого, як емісарів герцога Аргіра" (там само, XIV, с. 1365). "І що най-), кот- І дивніше, - зауважує Жюжі, - ані слова про опрісноки" (с. 1356). еш. ех За царювання Ісаака Комніна розходження між ним та патріархом Михайлом у і 70-и і практичних питаннях про стосунки між церковною та світською владою призвели до У^ли У і конфлікту. Патріарх був відісланий на заслання і невдовзі помер. Пам'ять про нього [йти з І _на Сході була якнайшанобливішою. Мощі святителя через деякий час були перене-пере- І сені тим самим імператором в Константинополь.

йтися Подальший історичний процес характеризується ослабленням церковних зв'язків, [ся до | переростанням розриву в остаточне розділення Церков, що з часом оформилося у свою | расово-релігійну ненависть.

З цього приводу прот. Ол. Шмеман-нише: - Розділення-Церков жахливе тим, що І впродовж століть ми не подибуємо майже жодного вияву страждання від поділу, журби

75

зюавт» ки, наз Ватікаї залося

оУХОВЄ

за єдністю, усвідомлення ненормальності гріха, жаху від цього розколу в християнстві Одн В ньому панує не думка про незмогу досягти єдності, віддати перевагу Істині,... скількг [ травні майже задоволення від розділення, бажання знайти більше і більше темних плям у ] їснуюі протилежному таборі. Це епоха розділення Церков не тільки в смислі їхньої фактич- 1 Одні з і ної розділеності, але і в смислі постійного поглиблення й розширення цієї прірви у свідомості церковної громади" (5).

Запитання до теми:

Чим характеризується становище Римської церкви у X ст. Якою мірою вона була в цей час і залежною від світської влади7

СВІДЧИ] КИЙ ПО]

йому. Т оавляті може їх квам, р місце. І імпераї тань віі держав: зазванв не помг.

Отже Церква, долати і мала ції житті. ( зпорати ральног тексті іс тетом у зплив т

Вчень ого кор

ХОТІВ Й01

установ]

ІДМІНІСТ

літйка торіями, зих уста]

Григо| и зв'*

ому ск|

Як відбувався завершальний акт розділення Церков? Чи було воно закономірним у тривалому _; ^{зии ав}^ протиборстві між ними? Які моральні наслідки мало таке розділення?

Завдання до теми:

Проаналізуйте лист папи Лева Охридського до патріарха Михайла Керуларія. Виділіть ті твер­дження, в яких обґрунтовуються претензії Риму на зверхність та висуваються безпідставні звинува­чення на адресу Константинопольської Церкви. Які висновки можна зробити на підставі цього?

Схарактеризуйте поведінку папських легатів у Константинополі в 1054 р. і ставлення до них Михайла Керуларія. Яка була роль Гумберта у цьому посольстві? Чи можна вважати відповідь Микити Стифата приводом до розірвання зв' язків між обома Церквами? Чому,на вашу думку. Микита згодом розкаявся у своїх судженнях? Якою була справжня мете римського посольства? Як нинішні римокатолики ставляться до акту про поділ Церков у 1054 р?

Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православне и западное християнство.

Митр. Филарет (Дроздов). Разговор между испьітующим и уверенньїм в православии Восточ-ной Кафолической Церкви.

Н.А. Арсеньев.Православная Церков и западное християнство.

А. Міллер. Історія християнської Церкви.

Прот. В.Рожков. Очерки по истории римо-католической Церкви.

Лекція № 11.

ГРИГОРІЙ VIIПЛЬДЕБРАНТ ТА ЙОГО ДІЯЛЬНІСТЬ В СТАНОВЛЕННІ ВЧЕННЯ РИМО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ ПРО ПРИМАТ ДУХОВНОЇ ТА СВІТСЬКОЇЇ ВЛАДИ ПАП. "ДИКТАТ ПАП". БОРОТЬБА ГРИГОРІЯ VII ПРОТИ НІМЕЦЬКОГО ІМПЕРАТОРА ТА СВІТСЬКОЇ ІНВЕСТИТУРИ.

Гільдебрант, який прийняв ім'я Григорія VII, сформував учення, яким керувалося папство наступних століть. Він спирався на Передання, старанно шукаючи і в доку­ментах, і в історії докази своєї слушності. Він знаходив їх і в псалмах, і в Євангелії, і в посланнях, посилався він і на прецеденти.

Діяльність Гільдебранта почалася з 1049 р. і помітно посилилася у 1059 р. з обран­ням папи Миколая II. Тоді він прагнув до співробітництва з королями у справі цер­ковних реформ. Однак королі не пішли на це і вели з ним дедалі запеклішу боротьбу. Ставши папою, Григорій повів ту ж політику, що і йоготюпередишш^спрямован} проти симонії та ніколаїтства.

76

ии

вер-

)ГО?

них

ВІГ:

мку.

ге-:-

О-

)СЯ

ш-

Однією з головних цілей Григорія VII відносно духовенства було встановлення іравильного християнського вчення.З цього приводу в сучасній богословській науці снують абсолютно протилежні за змістом оцінки та судження про його діяльність. Одні з богословів (і навіть православних) незмірно вихваляють його заходи по зміцнен-зю авторитету Церкви, інші, наприклад Міллер, впадають у вкрай негативні виснов­ки, називаючи Григорія "витвором сатани". Протягом 24 років він був керівником Ватікану і досліджував стосунки між церквою та державою. Нічого з того ,що відбу-залося в Європі , не пройшло повз його пильної уваги. Його метою було зробити духовенство повністю вільним і незалежним від держави, стверджуючи, що духов­ний авторитет стоїть вище і має незрівнянно більше прав перед державним. Про це свідчить так званий "Диктат папи", в якому він проводить думкуу про те, що римсь­кий понтифік є вселенським єпископом, і в усьому світі не може бути імені, рівного йому. Тільки папі дозволено призначати або усувати з посад єпископів. Він може поз­бавляти їх посад навіть у тому випадку, якщо вони при цьому не є присутніми. Він може їх усувати з посади без скликання синоду, має право видавати нові закони цер­квам, розділяти або об 'єднувати єпископства, або пере- водити єпископів на інше місце. Всі імператори повинні цілувати його ноги. Папа один може усувати від влади Імператора і його підлеглих позбавляти посад .В його руках знаходиться рада з пи­тань війни і миру, і всі суперечки з питань спадковості трону є у його відданні. Всі держави розглядаються як маєтки престолоу св. Петра. Жоден собор не може бути названим вселенським, якщо не проводиться під керівництвом папи. Римська церква ае помилялася і ніколи не може помилятися..

Отже Григорій VII вважав, що папство повинно бути першим, а разом з ним - і Церква,тому світське втручання у церковні справи недопустиме. Церква повинна по-

долати своє недовір'я до світу і свою тенденцію до відходу до нього. Для нього не мала цінності думка про те, що місце священика - подалі від справ, в споглядальному житті. Священство повинно навернути світ на шлях істинний. І щоб воно змогло впоратися з цим, був встановлений целібат у поєднанні з строгим дотриманням мо­рального обов'язку. Немає сумнівів у тому, що він мав слушність в загальному кон­тексті історичного розвитку Церкви. Григорій VII користувався величезним автори­тетом у світі, де першорядне значення надавалося релігії яка справляла величезний вплив на уми людей. Вчення Гільдебранта погрожувало німецькому імператору втратою контролю над і його королівством, над єпископами. Імператор не відмовляв папі в їх підтримці, але І хотів йому перешкодити вільно обирати на єпископські посади, а також погрожував І установленням такого становища священства, яке було би не сумісне з виконанням | адміністративних функцій в імперії. З часів Карла Великого була заснована імперська політика бенефіцій відносно єпископів в обмін на їхню лояльність в управлінні тери­торіями, які знаходилися під їх владою, і на їхню діяльність у найважливіших урядо­вих установах.

Григорій VII особливо наполягав на безшлюбності, священнослужителі не повинні ути зв'язані з світом. Перші роки-(Чг07-3 - 1075)ійого-зусйяяя виявилися марнимит-Йому скрізь чинили опір. Однак для папи священики були вибраними людьми, наді-

77

леними сакральними функціями. Він убачав волю Божу в тому, що вони здійснювалж! г>_т світську владу в світській державі, але головним було те, що ця влада мала духови}! _ЗУсил основу. Це були люди Бога, які творять Його волю у підпорядкованості Його намісникс-І ~_а

обраь Грі

Риі

Грі шому відхід

лення

ві. Світський контроль над призначенням єпископів був профанацією усього святого. Допущення такого контролю піддавало небезпеці увесь клір, бо в численних бенефіціях і приходах по всій Західній Європі світські люди - графи, барони і дрібні феодали-стверджували своє право призначати кліриків і користувалися цим правом. Оскільки церква могла розділятися на дрібні феодальні помістя придворних та воїнів, цих по­рочних світських людей, яких в іншій ситуації священик мав би напучувати, а якщо треба, то й карати. Світська інвеститура являла собою небезпеку і для пасторсько: діяльності, і для папського контролю над релігійними функціонерами в будь-якій країні.

довж^ Церкі

ШИХ1

Сті

цим г

Протилежні позиції папи та імператора і склали основу боротьби за інвеституру! тобто цілої низки усобиць між двома зверхниками середньовічного суспільства.

Папа Григорій VII розумів, що корінь зла - у світській інвеститурі. Напасти на не: було небезпечно, ніхто на це не наважувався. Однак у церковному Переданні вже існували прецеденти: і на Халкидонському Соборі, і на інших заборонялося втручанні світських властей у справи Церкви. Після довгих роздумів Григорій VII одважився висту­пити проти цього зла. Він засудив світську інвеституру на Римському Синоді у 1075 році 1

Церкі уваті

небі, і Та» тількі раторі скида Римсі (пунк

ГИМЗ£

Прі

ОГОЛО'

Отця,

НІМЄЕ

яку вс подал ючі

Папа запропонував Генріху IV прислати на Синод своїх представників, аби боне * стежили за тим, чи не допущена там якась несправедливість. Крім того, він не поши­рив заборони світській інвеститурі на країни, де не було симонії- на Англію та Іспа­нію. Для того, щоб виконували декрет, Григорій VII особливо сильно наполягав на | повновладді папи. Він розумів, що тільки папство може вивести Церкву із жалюгід- і ^ ного стану. Свої принципи він виклав у знаменитому творі "Диктат папи" ("БісіашБ і Рара^)^сь0г^-ж4^ш=оршЛ^Гзалйшив2 7^ворів.Тхня справжність піддавалася сум­ніву, але роботи О. Пейтця (1911) довели, що вони дійсно написані Григорієм VII.

Декрет про інвеституру завдав удару по німецьких імператорів, бо саме вони кори­стувалися нею. Спочатку Генріх IV зробив вигляд, ніби нічого про нього не знає, а потім, зміцнивши своє становище, у січні 1076 р. змістив Григорія VII на сеймі єпис­копів у Ворсі.

Але папа не підкорився і зробив відповідний крок. Він одважився на те, щоб відлу­чити короля від церкви і звільнити його підданих від вірності йому. Цей суворий захід призвів до того, що у січні 1077 р. Генріх IV прийшов до замку Каносса, де перебував папа, благаючи у нього прощення. Папа примусив його пробути три дні і зняв відлу­чення, але влади йому не повернув.

Однак сучасники не дуже розібралися у тому, що Генріх ГУ,як і раніше позбавле­ний влади, і він зміг набрати собі армію і перемогти свого ворога Рудольфа Швабсь­кого. Потім він знову почав боротися проти папи і той знову відлучив його в 1080 р. Це відлучення не було таким дієвим, як перше. Генріх IV поставив у Римі антипат Климента III і отримав від нього імператорську корону (1084 р.).

Нег

0X0,21

тан(

Григорію VII довелося тікати в Солерно. Незадовго до смерті він прорік знамениті | _и^_г слова: "Я любив правду і ненавидів беззаконня, і тому вмираю у вигнанні". Помер він 25 травня 1085 року і похований в Солерно в церкві св. Матфея.

78

Здавалося би, Григорій VII був переможений силою світу. Однак переміг він. Його зусилля принесли плоди, і вчення його виявилося переможним. Він установив целі­бат, він скасував світську інвеституру; він забезпечив незалежне від світських осіб | обрання папи; його ідеї піднесли папську владу над світською.

Григорія VII можна назвати духовним зодчим середньовічного християнства.