Римо-католицька Церква як абсолютна монархія.

Гріховний розрив з Православними Церквами Сходу не міг не відбитися на подаль­шому ході історії Римської Церкви. Упродовж століть спостерігається поступовий зідхід її від православного способу життя церковного і православного способу мис­лення.

Після остаточного відпаду від православ'я (1054 р.). Римо-католицька Церква, про­довжує триматися думки про свою непогрішність і про владу римського папи над Церквою. Ніким і нічим не стримувана, вона доводить це вчення до найкатегоричні-ших та найкрайніших висновків.

Стверджується думка про можливість розвитку догматичного учення і в зв язку з ■цим проголошуються нові, невідомі Давній Церкві, догмати; в результаті в ученні І багато чого наповнюється чужим для богослів'я цієї Церкви змістом.

Активну діяльність з оновлення щойно відпалої від Православ'я Римо-католицької

["ОТТТТ*--

І Церкви розвинув папа Григорій VII (1073-1085). Він наполегливо прагнув централі-

I зувати Церкву, зосередити право церковного законодавства в руках папи і підкорити ав ні • -п,

. І митрополію Римові.

РОГ¹ -

Саме він чітко сформулював ідею ототожнення папи з Церквою і його ролі як пред-I ставника апостола Петра, котрому Бог дав владу в'язати й розв'язувати і на землі і на ^* небі, нікого не виключаючи з-під його влади».

іає, а лшс-

Так званий Диктат папи Григорія VII визначає владу папи такими положеннями: тільки папа може скидати єпископів (пункт 3): тільки папа може користуватися імпе­раторськими регаліями (пункт 8): царі повинні цілувати папі ноги (пункт 9): папа може І скидати імператорів (пункт 12): він не може бути осудженим ні від кого (пункт 19) ї Римська Церква ніколи не помилялася і, як свідчить Письмо, не може помилятися ^:_ І (пункт 22): Римський першосвященик, законно поставлений, безсумнівно стає свя-1 і тим за заслугами св. Петра (пункт 23).

ниті

)ВІЕ

Приписавши, таким чином, собі необмежену владу "на землі і небі", Григорій VII : оголосив своїй пастві: "З огляду на цю владу я забороняю іменем Всемогутнього Бога І Отця, Сина і Святого Духа королеві Генріху, синові імператора Генріха, урядувати ~ Німецькою та Італійською імперією... Я звільняю всіх християн від клятви вірності, ._п І яку вони йому склали чи складуть у майбутньому, і забороняю їм визнавати його в | подальшому королем". Як бачимо, папа перекручує тут богословський смисл права і ключів і використовує це право як засіб політичної боротьби. Так само чинять і його наступники.

Непослух папі прирівнювався до відпадіння від християнства чи ідолослужіння. Походження держави гріховне, і державна влада бере початок від-злочинців, котрі встановили її за намовою диявола. Визнаючи, тим не менше, божественність як "свя-

79

щеничої", так і "царської влади", Григорій VII вважає за необхідне їхнє єднання, при­чому ставить першу вище другої, як Церкву вище держави.

Христос зробив Петра князем над царствами світу (ргіпсерз зирег ге§па тітсіі), і цю владу Петро передав папам. Звідси - претензії папи на підпорядкування Римові ряду європейських держав і на верховну владу над іншими державами. Кінцевим ідеалом папи Григорія VII є, таким чином, теократія.

Так само енергійно папа Григорій VII намагався діяти у справі поширення впливу папізму на Сході. До цього часу відноситься ідея очолюваного папою хрестового походу (1074) з метою завоювання Гробниці Господньої.

Так складалися основи перетворення Римо-католицької Церкви в потужну абсо­лютну монархію. Рим з самого початку спрямовує свою енергію на вироблення залі­зної організації, яка в середні віки підкорила папському престолові всю Західну Європу. Ритуалізм, клерикалізм, непохитна влада церковної ієрархії сформувалися у цій школі мистецтв керувати людьми. Тільки скликані в статусі Вселенських Собори Пізанський (1409), Константський (1414 -1418) і Базельський (1431 -143 8) відкинули монархіч­ний примат Риму й підпорядкували його у справах віри Соборам.

Переживши епоху Реформації, Католицька Церква залишилася вірною собі: влада, панування, дисципліна, як і раніше, становили її основну рису.

В 1870 р. ця особливість знайшла свій найвищий вираз у догматі папської непогрі­шності, що означав просту річ: Кота Іоситя, саиза ппііа ("Рим сказав своє слово, справа кінчена").

Боротьба різних поглядів, що мала місце з початку існування християнства, визначила необхідність чіткого підходу до допустимих засобів впливу на ідейних противників. У цьому питанні рано склалося чітко визначена відмітність між Сходом і Заходом ще задовго до формального розділення Церков. Східні Церкви на протязі всієї своєї історії зберегли засаду Давньої Церкви про недопустимість примусу у вирішенні питань віри.

Для свідомості перших християн примус у справах віри був взагалі незнайомим. Св. Афанасій Великий (293 - 373), очолюючи боротьбу Східної Церкви з аріанством, учив, що визнанням істинної релігії є те, що вона нікого не примушує, як і чинив сам Христос. Переслідування ж за віру є винахід сатани. Отці Церкви для вияву належно­го ставлення до Єретиків наводять притчу про пшеницю і бур'ян і напоумлення, що його дав Христос апостолам, коли вони хотіли викликати вогонь з неба й кинути на тих, хто не хотів Його прийняти.

Церковними канонами (27-е апостольське правило і 9-е Повторного собору) кате­горично забороняється застосування фізичних заходів впливу у Церкві, а вбивство, навіть невільне, згідно з канонічними правилами, робить людину недостойну свяще-ничої благодаті 5-е правило Григорія Ніського). Тому у свій час патріарх Михайло Керуларій писав проти носіння й застосування зброї західним духовенством. Однак папи після відпаду від Православ'я, нехтуючи правила Церкви, широко застосовують у боротьбі з єресями метод залякування. Смертна кара для єретиків була встановлена другим Латеранським Собором, який вважався у римо-католиків Вселенським (25-е правило - 1139р.). Третій Латеранський-Собор (1179) шждав-В-обов'язок ісаішшкам-під страхом відлучення доносити церковним властям про єретиків та їхніх покрови-

телів. X

тися у (

Петра, і

Інши

і ЖЄНІЙ б

І му суди

І ку він б

. тами і п

вості зЄ

обов'яз

заблудл

| кцію пр

ються у

Коли

концеш

світу ць

ПОГЛЯД}'

станови Римо-кг муріши альбігоі

: ЧИЄЮМС

І ЛИСЯ ЗД€

і ХТО ВІДЕ

трибуна

ВОЛОДІН

ства виз

звертал;

Приб;

ЯТИСЯ І Е

ли лише було тає роченоь Звиву Для роз,

; ІНКВІЗИЦ

І ливому і Випр;

І зазвичаі реннязі :рав як |ютрі оп танній ]у

80

м, прн- :елів. Характерно, що папа Інокентій III (1196 - 1216) почав особливо широко вдава­тися у боротьбі з єретиками до фізичної сили, називаючи себе вже не намісником ішісіі). і Петра, а намісником Христа (Уісагіиз СЬгізіі).

іархіч-

влада.

їпогрі-слово.

начила

ІНИКІВ.

гомще історії ь віри. :омим. ством, ивсам

[ЄЖНО-

ня, що утина

) кате-вство,

:ВЯЩЄ-

хайло Зднак вують

івлена [(25-е пикам

Римові Іншими були практичні погляди Заходу. Ще у часи Августина (III - IV ст. у напру-щевим зсеній боротьбі з донатизмом з догматичних питань склалося знаменне правило, яко­му судилося набути широкого застосування в історії католицизму й папства. Спочат-вплив\ ^:<У він був прихильником ідейної боротьби з противниками - словом і пером, диспу-гговогс і^тами і посланнями. Але впертість донатистів, поряд з усвідомленням великої важли-I вості збереження єдності в християнстві, привело Августина до визнання права й у абсо-1 °бов'язку для Церкви користуватися владою примусу з боку держави, аби примусити гя залі- І^блудлих підкоритися й з'єднатися з правовір'ям (сотреііе іптгаге). Так отримав сан-^вроп\ 1 ^Ц™ ^ПР^ИНЦ^ИП насильства у справах віри. Вічні стосунки людини до Бога кристалізу-і школі ^ються У формі тимчасової правової категорії - каральної влади, нський Коли наприкінці XI ст. у Західній Церкві запанувала папська система з її хибною концепцією церковності, що призвело до уподібнення Римської Церкви до царств Квіту цього, тоді на відхилення від віровчення стали дивитися з чисто юридичного погляду. Єресь тепер вважалася образою величі Божої, і до неї застосовувалися по­станови римського права про образу величі. На початку XII ст. за папи Інокентія III Римо-католицька Церква офіційно утвердила інквізицію, яка стала однією з найпох-муріших сторінок її історії. Спочатку вона слугувала засобом боротьби з єретиками-альбігойцями. У 1232 р. папа Григорій IX оформив інквізицію у постійну установу, чиєю метою був розшук, суд і покарання єретиків. На посади інквізиторів признача­лися здебільшого монахи ордену домініканців, "котрі уміли добре переконувати тих, хто відпав від Церкви".

~€нечатку-інквізиція носила характер судової інституції, але поступово інквізиторські трибунали ставали осідлими, а у володінні інквізиторів з'явились численні земельні володіння. Царина діяльності інквізиторів, організація їхніх судів і форми судочин­ства визначалися вказівками з Риму. На місцеве світське законодавство інквізиція не звертала уваги, що було узаконено буллою Інокентія IV від 1252 р.

Прибувши на місце призначення, інквізитор звертався до населення з закликом ка­ятися і називати імена єретиків: ті, що зробили це протягом "пільгових днів", підляга­ли лише церковному покаранню, всі інші піддавалися тяжким карам. Судочинство було таємним: звинувачений не знав імен свідків, їхні свідчення давалися йому у ско­роченому вигляді, аби він не міг вгадати, хто виступив проти нього свідком.

Звинувачений був зобов'язаний говорити всю правду й указати на учасників злочину.

Для роздобуття зізнань трибунал міг вдатися до тортур. Жорстокість застосованих

інквізицією катувань та тортур не мала меж: кайдани, голод, розтягування тіла на особ-

Е ливому станку, саджання на палю, катування водою й вогнем, "іспанський черевик".

Виправдувальний вирок був украй рідким явищем, за відсутності складу злочину

І зазвичай приписувалася церковне покаяння. Найчастішим покаранням було прими-

| рення з Церквою, що супроводжувалося конфіскацією майна, позбавленням певних

І прав як винного, так і його найближчого потомства й ув'язненням. А тих єретиків,

:рови-

котрі опиралися, - їх присуджувадтде-емертної кари на вогнищі, причому, в ос-

танній момент тих, хто каявся, душили, а потім спалювали.

81

них, п

пересі

Рим

НИМ Зі

під на

ОСНОВІ НИЦЬК] ПОДНЬ(

стовш обтяже ставнн іцянку й отри: прагне землю Церкві і політи Піде

ЙОГО В£

Урочистий публічний акт осудження (аутодафе) починався загальною проповіддю. 1 Упр на другий день смертний вирок підлягав виконанню. Скаржитися на рішення інквізиції І етва у фактично не було змоги, навіть папський легат не мав права втручатися в її справи, таючу Особистість інквізитора була недоторканою.

У період розгулу жорстокості середньовічної інквізиції не могло не постати питан­ня, яка моральна оцінка участі інквізиторів-священиків у тортурах і катуваннях підоз­рюваних у єресі, чи не стають вони на певний час нездатними до священно служіння. Однак папа Урбан IV (1261 - 1264) особливою буллою заспокоїв тих, чиє сумління непокоїло таке поєднання священика й ката.

Конфісковане у єретиків майно й володіння ділилось між державою, духовенством та інквізицією і приносило немалий доход. Інквізиція відіграла значну роль в боротьбі з іудаїзмом та мусульманством, а в подальшому також з протестантизмом.

Нову епоху в історії інквізиції почав папа Павло III в 1542 р., заснувавши для інквізи­торів централізоване управління - "Священну конгрегацію інквізиції"", котра об'єдна­ла і підпорядкувала папському центрові розпорошені до того інквізиційні трибунали, її головним завданням була координація боротьби з єресями, і впершучергу протидія поширенню протестантизму. Паралельно з конгрегацією інквізиції діяла і немовби доповнювала її конгрегація індексу заборонених книг. Перший список (індекс) заборо­нених книг був опублікований у 1557р., останній - в 1995 р. До індексу вносились книги, що їх католикам не можна було ані читати, ані зберігати під загрозою відлучення.

Конгрегація інквізиції вела напружену діяльність, яка не виключала, наскільки була змога, і таких заходів, як передача "світській руці" осуджуваних на смерть за єресь чи відьомство. До початку XIX ст., від цих методів довелося відмовитися. Змінилась і ! торічн

_СП£і

зеденн зово зг

ІШИЙ В]

стиянс речкок єресі, і маси і і зірніст тарниіу ного", і Оста столітт

назва цієї інституції: вона стала офіційно називатися ("Свята служба") (запегшп оїїісішгі), яка була активною до останнього часу. Це вона видала у 1949 р. декрет про відлучення тих, хто співробітничав з комуністами, а в 1959 р. інструкцію, яка заборо­няла діяльність "священиків-робітників".

У 1967 р. із загальною реформою Римо-католицької Церкви після II Ватіканського Собору конгрегація отримала новий статус - вірознавчої організації. її метою було декларовано сприяти розвиткові богословської науки. До завдань конгрегації нині входить піклування про чистоту католицького віровчення, освіти й преси, осудження книг певної категорії, суд у справах, що торкаються злочинів проти віри тощо.

ними п Церкви зим. Ц місник зійним

Ще одним з узагалі недозволених з християнського погляду засобів боротьби Римо-католицької Церкви з її ідеологічними противниками й відступниками був інтердикт, один з видів духовної "цензури" чи "лікувальних покарань" (роепае ніесіісіпаїез). Він полягав у забороні звершення богослужень, таїнств і християнського поховання осіб і територій, які підпадали під нього. Розрізняють інтердикт місцевий, приватний та 5ори Рі змішаний, що охоплював будь-яку територію, і яку вибере для перебування особа, Іщй ІГ яка підлягає інтердиктові. Загальний місцевий інтердикт поширюється на округи -від села і замку до держави, приватний місцевий інтердикт - на окремі храми й при­міщення. Загальний особистий інтердикт охоплює цілі категорії осіб, приватний -чітко вказані особистості. Нарешті_гзазмі і частковим

82

овіддю.

[КВІЗИЦЕ

справи.

і питан-х підоз-ужіння. ^мління

ІНСТВОМ

оротьбі

НКВІЗИ-

б'єдна- і

5унали

зотйдія

гмовби

$аборо-

. книги.

ння.

шбула

)ЄСЬ ЧИ

илась і шсШга >ет про аборо-

ського

о було і її нині ження

Римо-рдикт,

5). ВІН [Я ОСІб

шита зсоба, зуги-апри-ний-

)ВНИМ

Упродовж ХІ-ХШ ст. інтердикт був страшною зброєю в руках єпископату та пап­ства у боротьбі за вільності і примат Церкви над державою. Наштовхуючись на зрос­таючу опозицію мирян і визнавши усе ж несправедливість кари, що й зачіпала невин­них, інтердикт поступововтратив свою гостроту і до початку XVII ст. практично перестав існувати.

Римо-католицька Церква дедалі більше ставала схожою на світську державу. Од-вим з свідчень такого обмирщення були очолювані нею військові експедиції, відомі під назвою хрестових походів. Вони проводилися в ХІ-ХІІ ст. і були спрямовані в основному на Схід спочатку проти мусульман, а потім також проти єретиків та язич­ницьких племен. їхньою метою було не тільки визволення Святої землі і Гробу Гос­поднього від мусульман, але й підкорення папі православного Сходу. Проповідь хре­стових походів мала на Заході неабиякий успіх серед різних прошарків населення: від обтяжених соціально-економічними умовами нижчих прошарків суспільства до пред­ставників лицарства, котре не знаходило застосування своїм силам. Ті, хто давав об­іцянку іти зі зброєю проти невірних, мов пілігрими приймалися Церквою під її* захист й отримували ряд пільг і відпущення гріхів (за умови, що ними керує благочестя, а не прагнення до придбання багатств чи почестей). Криваві хрестові походи на Святу землю зазнали невдачі, але вони ясно показали характер інтересів Римо-католицькоі Церкви на Сході і моральні вади хрестоносців, котрі ставили на перше місце часто політичні й особисті цілі на шкоду вищим ідеям.

Підсумком четвертого хрестового походу в 1204 р., було взяття Константинополя, його варварське сплюндрування, блюзнірство над православними святинями і бага­торічне утвердження латинян на Сході.

Справедлива оцінка цього історичного періоду, що став яскравим підсумком про­ ведення в життя монархічних ідей римського католицизму, належить вже неоднора­ зово згадуваному прот. А. Шмеманові: "Але це тільки вершина, тільки найефективн­ іший вияв ненависті, чим наповнена ця тривала зустріч двох розділених половин хри­ стиянського світу. Тоді розділення Церков перестало бути суперечкою ієрархів і супе­ речкою богословів. "Латинство" на Сході і "греки" на Заході стали синонімами лиха єресі, ворожнечі, лайливим словом. Зустрічалися тепер уже не ієрархи, а народні маси і в їхній психології розділення перетворювалося на стихійну ненависть, у якій вірність своїй вірі, образи за глумління над своїми святинями змішувалися з елемен­ тарним неприйняттям усього чужого, без розрізнення в ньому хорошого від пога­ ного". (6).

-

Остаточно сформований у XII ст. монархізм Римо-католицької Церкви в наступні століття наполегливо підтримувався й зміцнювався ієрархами. Самі Вселенські Со­бори Римо-католицької Церкви, що відбулися невдовзі після розділення, І Латерансь-кий, 1123,1 Ліонський, 1245, займаються не стільки богословськими, скільки політич­ними питаннями. У 1302 р. папа Боніфацій VIII видав знамениту буллу про право Церкви на світську владу і на володіння мечем не тільки духовним, але й матеріаль­ним. Це випливало з проголошеного раніше одним з кардиналів принципу, що на­місник Христа є земним і духовним владикою, ітцоЦерква зебов^язанагетинати нед— війним мечем тих, хто не визнає її подвійної влади. Тому, коли папа знаходить народ,

83

який забув Бога, "грішний від п'ят по тім'я", він вважає за необхідне втрутитися: з і огляду на обставини, висловлюючи співчуття чи вдаючись до залізного прута.

У XIV ст. винятковим правом папи стає поставлення єпископів у Римо-католицькій Церкві. За нинішнім канонічним правом єпископська хіротонія в Римо-католицькій Церкві також може бути звершена тільки після одержання на це повноважень від і папи. Це не відоме Давній Церкві становище призвело до того, що нині всі єпископі: Римо-католицької Церкви є обранцями папи, вони - обранці, але не Церкви, як це і було в давнину. А це веде до ще більшого зміцнення панування папи над Церквою.

У першій половині XV ст. в Римо-католицькій Церкві була вчинена спроба обме- І жити абсолютну владу папи. Три великі Собори -Пізанський (1409), Константський (1414-1418)і Базельський (1431 -1443) проголосили положення про те, що Все­ленські Собори вищі за папу і що папа може осуджуватись і скидатись Собором.

Це були так звані реформаційні Собори, які зробили спробу визнати за собою ви- ] щий над папами авторитет. Однак проголошена ними засада проіснувала у Римо-католицькій церкві недовго.

Ідея абсолютної влади римського монарха наполегливо проводилася у життя като­лицькими ієрархами, дедалі більше набуваючи характеру вимоги у безмежній, сліпій покорі, що доходила інколи до абсурду. Наприклад, знаменитий католицький богослов XVI ст. кардинал Балармін писав: "Верховний першосвященик у прямому й абсолют­ному смислі слова вище від Вселенської Церкви" (7). "Якщо навіть папа впав в оману, приписуючи пороки і забороняючи чесноти, то Церква, якщо вона не бажає згрішити проти сумління, зобов'язана була б вірити, що пороки - добро, а чесноти - зло... Вона зобов'язана мати за добро те, що він велить, за зло - те, що він забороняє" (8). Дієвість учення про владу папи Римо-католицька Церква підтверджує й історично заьхім4їещАЦашнмждокументами> Увзводі канонічного права, опублікованому папою Бенедиктом XV у 1917 р. говориться: "Римський першосвященик, наступник у приматі блаженного Петра, не тільки має першість честі, але й вищу й повну владу, юрисдик­цію над усією Церквою, як у питаннях, стосовно віри й моральності, так і тих, що торкаються дисципліни й управління Церквою, розгалуженою по всьому світі" (9).

Запитання до теми:

Які основні положення Диктату папи Григорія VII? На що вони були спрямовані?

Коли принцип насильства отримав санкцію у діяльності римо-католицької Церкви?

Яку роль відіграла інквізиція в історії середньовічної Європи у боротьбі римо-католицької Церкви з ідеологічними противниками? В чому полягала суть інтердикту?

Завдання до теми:

Схарактеризуйте зміст булли папи Боніфація VII "Шат Запсіат". У зв' язку з чим були скли­кані так звані реформаційні собори: Пізанський (1409),

Константський (1414-1418) та Базельський (1413-1443).

Доведіть безпідставність вчення про папську непогрішність. Наведіть конкретні приклади, які свідчать про суперечливість рішень римських пап, прийнятих в різні періоди історії Римо-Като-лицької Церкви?

Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православне и западное християнство.

Н.А. Арсеньев. Православная Церков и западное християнство.

А. Міллер. Історія християнської Церкви^

Прот. В.Рожков. Очерки по истории римо-католической Церкви. 84

м

гися: з

щькій щькій нь віл скопи як це вою. обме-ський

Лекція № 12.

РИМО-КАТОЛИЦЬКЕ ВЧЕННЯ ПРО ПОХОДЖЕННЯ СВЯТОГО ДУХА

ВІД ОТЦЯ І СИНА ("ФІЛІОКВЕ").

Учення про походження Св. Духа від Отця і Сина - друге за значенням після вчен­ня про владу папи над Церквою вірознавче положення, що відокремлює католицизм від Православ'я. На відміну від сповідуваного православними Символу віри, що про­голошує походження Св. Духа тільки ("від Отця" вірую... "в Духа Святого ... що від І Отця походить"), у католиків в текст восьмого члена додано "і Сина", що перекручує Символ і порушує глибинний догматичний смисл. Латинською слова "і Сина" зву-) Все- _{чань як} ("філіокве"). Цей термін набув широкого поширення для позначення учення про походження Св. Духа від Отця й Сина.