Ставлення Православної Церкви до інославних конфесій.

Наведені вище слова святого Григорія Богослова містять у собі одночасно і ключ до розуміння позиції Православної Церкви щодо інославних братів - християн та їхніх догматичних помилок.

Православні християни не мають права викреслити з свого серця ту частину хрис­тиянського світу, яка знаходиться за межами видимої спільноти Церкви, не відчувати біль і смуток від того, що християнський світ розколено і багато мільйонів людей перебувають поза повнотою Істини Христової.

Треба, однак, із слушністю визнати, що з-поміж католиків і протестантів нерідко трапляються люди, котрі являють собою приклад хорошого християнського життя, а декотрі моральніші, аніж багато хто з нас. Алетшди-мидогані^трішні, негідніуДхщедш-тому, що наша Церква до цього веде і цього навчає, а тому що ми грішимо проти

7

святості учення Вселенської Церкви Христової. А протестанти і католики можуть буть* як християни не завдяки специфіці своєї конфесії, не завдяки тим нашаруванням, ш0 нагромадилися і відокремили її від єдності Вселенської Церкви, а завдяки тому, іщистве збереглося у них з часів нерозділеної Церкви, завдяки тому запасові церковності, якс^еоб: тією чи іншою мірою живе у більшості інославних конфесій.

Вивчаючи хибні погляди інославних конфесій, не забуваймо про необхідність по-тому стійно співвідносити власне ставлення до життєвих реалій та сьогоднішній світоглядів ш з віровченням і канонічним устроєм Православної Церкви. Постійно ставмо собі пи-У зал тання: чи все в нашій вірі, у нашому ставленні до Бога і ближнього справді право-^?^те славне чи окремі риси нашого внутрішнього, духовного вигляду сприйняли відблисьрани впливу західних конфесій. Сл

Можна навести такий характерний приклад. У православному богослів'ї неодмін-на те. ним складником учення про таїнство є відповідне ставлення до нього того, хто прий-^яє д має це таїнство. Католицьке вчення про таїнство не вважає цю умову обов'язковою Не задовольняючись пріоритетом учиненої дії. Відносно таїнства Хрещення це широкезеліт використовувалося католицькими місіонерами для залучення нової пастви, коли та-^ кому хрещенню піддавалися люди, котрі мало що тямили у тому, що відбувалося.? Тож чи не є відлунням такого ставлення до християнства як напівмагічного обряду і те, що має місце тепер, на жаль іноді навіть у нас, тобто поспішне прийняття таїнствзпро і; Хрещення не підготовленими до цього людьми, котрі не пройшли необхідної катехи-іювя зичної підготовки? Чи ж це таке ставлення до таїнства, як вчили отці Церкви?

Інославні віровизнання містять у собі багато чого такого. Існують речі, що їх мис сприйняли, і вони увійшли у наше життя, хоча іноді ми не задумуємося про їхш походження. Але є речі, що глумляться з нашої моральності, отже ж, неприйнятні.гшік Тому оцінювати спадщину інославних конфесій треба з неабиякою обачністю та делі­ катністю, іися

Так, наприклад, багатьом відома книга "Невидимая брань" - один з найавторитет-=—о> ніших порадників з аскетики. На її титульній сторінці вказаний автор: преподобнийяепо Никодим Святогорець 1 XVI ст., святий монах, подвижник, котрий жив у XVIII ст.Росії Але, напевно, тільки декотрі знають, що справжнім автором цієї книги є католицькийдана монах Скуполі (XVI ст.). Преподобний Никодим лише переклав її на грецьку мову. їло п відредагував і змінив ті місця, які мали суто католицький характер. Але основу книгиііерк - метод керування духовним життям - він зберіг. Довідавшись про це, той, хто по-числ< справжньому оцінив цю роботу, навряд чи відкладе її в бік, як єретичну. Протилеж-заго­ним за змістом прикладом може служити різко негативна оцінка, що її дає Православ-у том на Церква тим страшним явищам, які були і є у царині духовного життя католиків -6 мова йде тут про всіляке псевдоподвижництво, що виявляється, приміром, у "видін-сдаві нях" блаженної Анжели чи стигматизацію, коли люди доводять себе до такої екзаль-шхгп тації, що на їхньому тілі видимо проступають "рани Христа Спасителя" (стигмати). Церк

Сувора, але правдива характеристика інослав'я дана в образних словах дивногоеіякс святителя Православної Церкви XIX ст., великого святого, єпископа Феофана Затвор-С ника, котрий дуже строго ставився до західних конфесій і до інославних, часто ірепеї справедливо критикував їх у своїх творіннях та листах. В одному з своїх листів війн

8

суть бута порівнює дію Духа Святого у світі з диханням людини і далі говорить, що "легені, у іням, ще яких це дихання здійснюється, і є Свята Церква. Канали легень - це Божественні Таї-гому, ще нства та інші очищувальні дії. Для того, щоб дух Божий виявляв повністю свою дію, ості, яка необхідно, аби органи, засновані Ним Самим для сповіщення про Себе, були цілими, тобто щоб усі Божественні таїнства та інші очищувальні священодії зберігалися у гість по- тому вигляді, як вони встановлені святими апостолами за натхненням Святого Духа, вітоглял Д^е ЦІ органи пошкодженні, там дихання Божественного Духа не має повної дії". "Так собі пи- У папістів, тобто католиків всі таїнства пошкоджені і багато священнодій також. У і право- лютеран більшість таїнств відкинута, а решта перекручена і в думках, і в слові. Люте-іідблиск Р^ани схожі на тих, у кого три чверті легень згнило, а все інше дотліває..."

Слова, звичайно, жорсткі, але вони дають правильну оцінку інослав'ю і вказують «одмін- на те, що певною мірою це повітря, дихання Божественної благодаті, усе таки справ-:о прий- пяє дію також і на їхнє життя.

зковою, Необхідно зупинитися на одному характерному для нашого століття явищі. Це про-широко зелітизм - антиправославна налаштованість інославних християн, що переходить у шли та- справжнє повстання проти Церкви. У цих обставинах важливо твердо стояти на сто-валося. рожі церковної істини і Церкви Христової.

)бряду і У висловлюваннях православних ієрархів, богословів та подвижників благочестя аїнства про інославні конфесії чітко проходить думка про те, що оцінка та ставлення до них катехи- повинні спиратися на істинні, не скаламучені догмати православного вчення. Уника- ? ти ж спілкування та суперечок з представниками інослав'я не слід, але треба викори-

[О їх ми стовувати при цьому правильну методологію.

ро їхнє У полеміці з прибічниками інославних конфесій треба витворювати нашу аргумен-йнятні. тацію тільки на власних православних догматах.

та делі- Характерним прикладом того, наскільки пильно треба стежити за чистотою вико­ристовуваних для підтвердження своїх доказів джерел, може правити суперечка, що )ритет- відбувалася між православними та католицькими богословами з приводу догмату про іобний непогрішимість римського папи. Річ у тім, що прийнятий у 1870 р. догмат дістав у VIII ст. Росії офіційну оцінку Святійшого Синоду з деякою затримкою, коли вона була вже щький лана у Європі протестантськими богословами, лютеранами і кальвіністами. Недивно, у мову, що протестантські докази проти цього догмату, який не збігається з ученням про і книги Церкву, за цей час устигли проникнути у програми російських Духовних Академій, у сто по- численні статті та підручники. Відтак православні полемісти виступили у суперечці з гилеж- католицькими опонентами, спираючись на фактично протестантські докази. А суть їх юслав- у тому, що стверджувана догматом учительна непогрішність папи приписує йому риси тиків - божества - адже тільки один Бог абсолютно непогрішний і непомильний. Але право-^;видін- славна аргументація проти цього догмату повинна мати зовсім іншу основу, аніж у жзаль- протестантів. Вона повинна випливати з новозавітного і давньоцерковного вчення про лати). Церкву як про Тіло Христове, як про боголюдський організм, у якому не може бути івного ніякого зовнішнього авторитету, зовнішнього судді, у якому навіть самі Вселенські іатвор- Собори тільки тоді і визнаються Вселенськими, коли вся Повнота Церкви здійснює іасте-і рецепцію їхніх рішень. Учення про те, що єдишдмлж.оронц£містини в Т Церкві, загалом гів він непогрішним, є сама Церква, вся Повнота церковного народу від мирян до ієрархії,

_І

до вселенських патріархів, що нема і не може бути ніякого оракула істини, котрий зня-би з християнина тягар відповідальності і свободи - за словом апостола Павла: Ві» куплені дорогою ціною, не ставайте рабами людей (1 Кор. 7,21). Навіть у тому найтон^ кішому і духовному смислі рабами, аби скинути цейтягар відповідальності і перекласпР його на кого завгодно: на єпископа Римського, на Собор, на якийсь зовнішній автори* тет. Адже тягар свободи й відповідальності, тягар Христовий даний кожному з нас.зако

Слід також уникати однієї дуже поширеної і неабиякої помилки, яка полягає в томуїняз що часто протестантів б'ють догмами, взятими з католицького викривального бого слів'я, і навпаки, католиків критикують аргументами, взятими у протестантів. І в нап Т час трапляється ще гірший варіант, коли інославні конфесії критикують, користую- П чись аргументами, взятими з таких "вельмишановних" книг, як "Словник атеїста", виді

Доводячи власні переконання у суперечках з інославними, корисно брати прикла/ВІдз з подвижника нашого століття, нині канонізованого, преподобного Силуана Афонсь-кого. Одного разу його навідав православний місіонер, архімандрит, котрий проповз ідував серед католиків. У них зайшла мова про те, як ця людина займається справамі І^:' місії, і він розповів таке:

"Я їм кажу: ваша віра - блуд, у вас усе перекручене, все хибне, і немає вам спасінняних якщо не покаєтесь". Архімандрит вважав, що він свідчить таким чином про Право- Ц слав'я. На це Силуан сказав йому таке: "їхня душа (західних християн) знає, що воні^фо добре роблять, що вірують у Христа, що шанують Божу Матір, і святих, добре чи-стц нять, що ходять у церкву на відправи і вдома моляться, що читають Слово Боже тощо, але ось у цьому у них помилка, і що її треба виправити, і тоді все буде добре, £аа Господь радітиме за них, і так ми спасемося Милістю Божою...".

У цих дивних словах старця дана дуже важлива методологічна засада нашого став­лення до інославних християн. Не осуджувати огульно, але побачити те зерно добро­го і справді християнського, що інколи зберігається навіть у крайніх сектах. І, опира­ючись на ці слабкі, можливо, проблиски світла Христової істини, намагатися довес-»ал ти, що цього мало, що вони можуть себе ж збагатити і незмірно удосконалити, прилучив чаючись до того, про що вчить, у що вірить, як живе Православна Церква.

Разом з тим у полеміці важливо уникнути спокуси, яка полягає у тому, аби радісті^я, нашого перебування у Церкві - радість від того, що нам (не по наших заслугах, зви-м чайно, а з невимовної Своєї милості) Господь присудив одному на світ, а іншому) Г свідомому віці прийти до віри православної, істинної та святої, що веде у Царствсвеп Небесне будь-кого, хто достойно звершує подвиги: підміняти дріб'язковим, зовсім нєшеї благочестивим задоволенням від власної переваги над інославними християнами, котрі шз не мають такої можливості спасіння.

Не берімо також на себе ролі Того Єдиного Судді, у долоні Котрого знаходятьсяз 5а долі всіх християн, І тих, хто перебуває у дворі церковному, і тих, хто зв'язаний з неку Б( такими нитками, котрих Господь не благоволив відкрити нам.

Про це добре сказав мудрий святитель минулого століття Митрополит Московсь-зн кий і Коломенський Філарет (Дроздов) у своїй книзі: "Разговор между испьітующимг и увереньїм о Православии Восточной КафолическоаЦеркви", у якій-спростовують= ся хибні погляди католицизму:

10

зняі "'Оскільки я не знаю, чи є багато християн на Заході і чи глибоко вони проникнуті і: Ви^ос°бливими думками, що висловлюються у Церквах Заходу, і хто з них і наскільки ітон-^ердо тримається вірою наріжного каменя Вселенської Церкви - Христа, то висвіт-іастїрені мною справедливі знаки поваги до вчення Східної Церкви зовсім не становлять х)ри-^м°го присуду й осуду західних християн і Західної Церкви. За самими церковними нас. законами я віддаю Західну Церкву на суд Вселенської Церкви. А душі західних хрис-гому.тиян - на суд, а щонайскоріше, на милосердя Боже". (2).

їого-

наш Три чини прийняття інославних.

[у_Ю. Православна Церква не залишає без підтримки всіх інославних християн, що вия-

[". вили бажання повернутися до її лона. Разом з тим вона бере до уваги різну ступінь

хлад віддаленості кожної з конфесій від істинного віровчення.

нсь- У поетичний спосіб пояснює цю думку єпископ Алексій ван дер Менсбрюгге (1899

пов- ~ 1980 рр.): "Церква - це полум'я палаючої свічки...

іами Інші християнські конфесії перебувають не в цілковитій темряві: одні з них ближче

до цього полум'я, до тепла, інші - далі, але певною мірою воно поширюється і на ння, них. Інші ж, котрі зовсім далекі, до світла і до полум'я вже не причетні", аво- Ще в IV - V ст. у церковну практику увійшли три чини прийняття інославних, юни сформульовані потім у канонах Вселенських і Помісних Соборів і в правилах святих чи- отців.

оже Суть цих трьох чинів полягає в тому, що прийняття в церковну кошару тих, хто ре, і навертається з інославних конфесій, здійснюється:

1) через таїнство Хрещення, гав- 2) через таїнство Миропомазання, >ро- 3) через таїнство Покаяння.

іра- Через таїнство Хрещення приймаються представники тих конфесій, у яких карди-зес- нально спотворені догмати істини християнської віри. І насамперед ті, хто перекру-шу- тив учення про Святу Трійцю настільки, що воно (скажімо, єговісти) відкидають ' триєдність Божу, чи ті, хто повністю перекрутив вчення про Особу Христа Спасите-сть ля, чи відкидають Його Божественність, чи хибно вчать про Його втілення як, при-;ви- міром, представники "Білого братства" і "Богородичного центру", [у у Представники таких конфесій і сект, якщо, звичайно, вони покаються і усвідомлять тво неповноцінність свого віровчення, приймаються через Хрещення, оскільки їхнє хре-і не щення не може бути прийнятим за дієве. Як говориться у церковних правилах, воно >трі визнається не як Хрещення, а звичайне обливання і ніщо інше. Існують інші конфесії,

чиїх представників приймають через таїнство Миропомазання. Це ті, у котрих поряд ься з багатьма перекрученнями основи церковної свідомості залишились. Збереглася віра іею У Бога, у Трійці славленого, збереглася віра у Господа Ісуса Христа, Котрий поєднав у

єдиній Іпостасі Божество і Людство, але не збереглося священство. їхнє хрещення сь- знається і не повторюється, але Миропомазання подається, бо у них його або вза-;им ~-іі відсутнє, або воно не може визнаватися дійсним як звершене священиком.

ть^

Другим чином - через Миропомазання ^приймаються лютерани^кальвіністи та

інші більш чи менш традиційні протестанти.

_І

І, нарешті, існує третій чин прийняття -через таїнство Покаяння, через яке можи; прийняти тих, хто переходить з тих конфесій, у яких апостольське спадкоємство хіро тоній (тобто ланцюг рукопокладень, що йде від апостолів) ніколи не уривалось, збер-^ ігалося непохитним. Це католики і представники давніх Східних Церков.

Давні Східні Церкви - це несторіани та монофізити. Ці дві групи з'явилися в епох} III і в IV Вселенських Соборів. Вони хибно вчили про з'єднання двох природ у Христі Монофізити вчили, що у Христі Спасителі тільки Божественна природа, а людсько нема. А несторіани - що в Людині Ісусі Христі Божество перебуває, як у храмі, що і дві особи, і Друга Особа Святої Троїці не є єдиною іпостассю. Ці групи відокремили! ся і досі існують в Єгипті, Сірії і на Середньому Сході.

Були випадки в історії Руської Церкви, коли цілі інославні єпархії переходили { Православ'я. На межі XIX - XX ст. кілька несторіанських єпархій (як їх називають сіро - халдейських) перейшли в спільноту церковну. їх приймають через покаяння, | священики чи єпископи приймаються у дійсному сані, тобто їх не рукопокладаютії бо ланцюг хіротоній у них зберігся.

З богословського і вірознавчого погляду практика цих трьох чиноприйнять свідчиті про таке:

З одного боку, про те, що єдиним джерелом благодаті і спасіння Церква визнає безумовно себе, бо коли б це було не так, то не було би потреби у чиноприйняттяї взагалі. Можна було б сказати: нехай католики перебувають у Католицькій Церкві^ нехай протестант залишається протестантом, аби тільки він жив морально - для спаї сіння це не важливо, отже немає потреби прилучати людину до Православної Церкви!

З іншого боку, визнаючи ці три чиноприйняття, Православна Церква свідчить, іщ християнський світ, знаходячись поза межами його спільноти, не є щось таке, що £ нею не спілкується. Адже, коли б це було так, то всіх належало б приймати череї Хрещення. І про всіх треба було б говорити, що вони тільки себе вважають християі нами, що вони християни тільки за назвою і для того, аби увійти в церковну спільної ту, їм треба охреститися. Але, визнаючи ці три чини, Церква стверджує, що це не такі -що-евітло благодаті, маючи своїм джерелом Церкву, незбагненним способом, а мож* ливо й з промислу, переходить і за свої видимі межі. І, виходячи за ці межі, має пев-| ний зв'язок і справляє певну дію на ті християнські громади, які перебувають поза церковною спільнотою.