87 На початку X ст. Порядок церковного життя знову був порушений втручанням папи в'яз-1 Сергія III (904 - 911) в Константинопольській церкві.

Багато чого в діях цього папи слід приписувати загальній нездоровій обстановці,

з ян-і був

ква-

ївся імої з не

від : VI фа-іан-пи-

до і>ки шо та-ре-то,

що панувала тоді в Римі: За папи Бенедикта IV (900 - 903), одного з найближчих попередників Сергія, Папською областю став управляти римський сенатор Феофі-.іакт, котрий був проголошений консулом, герцогом і головнокомандуючим. Інтерес, жкий виявила сім'я сенатора до справи призначення на папський престол того чи іншого кандидата, часто мав спокусливий характер. Цей престол став невдовзі іграшкою в руках дружини Феофілакта Феодори Старшої, котра вважалася вестарарисою - охо-руд- І ронницею папських скарбів, і двох її дочок, Марозії та Феодори Молодшої. Сергій | був якраз одним з тих, хто користувався особливою підтримкою цієї сім'ї. Вище зга­сли І дувалося, що він був обраний папою ще в 897 році, але тоді йому не вдалося утверди­тися в Латеранському палаці. Іоанн IX, рукопокладений у квітні 898 року, примусив Сергія піти. Восени 903 року один з наступників Іоанна IX, папа Лев V був скинутий римським пресвітером Христофором, котрий ув'язнив Лева, а сам посів його місце. Сергій скористався нестійкістю становища нового папи, захопив папську резиден­цію, кинув Христофора у в'язницю, де вже сидів Лев V, сам зайняв папський престол і був рукопокладений 29 січня 904 року, а обох своїх попередників Лева V і Христо­фора, котрі перебували у в'язниці, він умертвив. Вважаючи себе папою з моменту обрання у 897 році, Сергій III перший рік свого фактичного перебування на папсько­му престолі вважав 8-й рік свого понтифікату і відповідно датував всі свої акти. Римо-католицька церква не піддає сумніву законність цього папи, хоча, окрім усього викла­деного вище, була ще одна обставина, яка свідчила б не на користь Сергія. У той час діяла оголошена папою Іоанном IX і його собором строга, під загрозою довічного зідлучення, заборона єпископам посідати папський престол. А тим часом Сергій точ­но так само, як і Марін до обрання на римську кафедру був єпископом Церським.

За найкоротший проміжок часу ціла серія аналогічних, нечуваних до того випадків: Марін, Формоз, Стефан VI, Сергій III. Поновлення Формоза в папському званні Іоан­ном ЇХ означало визнання чинності звершених ним рукопокладень, а цим самим ста-^шв || вило Сергія у становище антиканонічного папи, оскільки єпископське рукопокладен-¹⁰³ І ня він отримав від Формоза. Таким чином Сергій III (як і Стефан VI був особисто ^зго 'і зацікавлений у тому, аби рукопокладення Формоза вважалися безблагодатними. Ось ³Р~ ; чому на названому соборі Сергій III відновив рішення "собору з трупом" у всій його ^:1В- І строгості. ^ІИ" Не можна, зрештою, обійти мовчанкою факт співжиття цього папи з Марозією.

І ось цей, не зовсім бездоганний багатьма сторонами папа, знову, подібно до Мико-"" лая І порушив церковний мир, виступивши проти Константинопольського патріарха ^[И~ Миколая Мистика, котрого візантійський імператор Лев V1 Мудрий 1-го лютого 907 ^>и~ року вигнав з Константинополя ^ан і Обставини справи такі.

^}У" У 886 році одразу ж після вступу на престол, Лев VI примусив престарілого патр-

^!Ш— іарха Фотія піти в монастир, після чете Фетньбув звинувачений у змевМг на його ^т- місце був призначений брат імператора, 16-річний Стефан. Цей молодий патріарх

57

помер у 891 році. Його наступником став патріарх Антоній, а Антонія замінив патріаршому престолі у 901 році Миколай Мистик, монах, учень Фотія. Незадовго до цього у імператора Лева VI померла його третя дружина і він взяв шлюб з якоюсь Зоєю Карванопсією. Патріарх Миколай став наполягати на розірванні цього шлюбу. Але імператор про це й не хотів слухати. Через рік після того як Карванопсія народи­ла йому сина, він власноручно вінчав її на царство, виступивши під час цієї цере­монії, за словами патріарха, в ролі нареченого й архиєрея одночасно. Патріарх відлу­чив імператора від причастя і заборонив йому вхід до храму. Це було влітку 906 року. Невдовзі з підтримкою до імператора з'явилися легати від папи Сергія. В тому ж самому році на Різдво і потім на Богоявлення імператор намагався звершити перед літургією звичайний імператорський урочистий вхід у Св. Софію, але марно. Патрі­арх перепинив йому шлях у центральну частину храму. "А коли увійдеш силоміць, -сказав патріарх імператорові в день Богоявлення, - я одразу ж піду звідси разом з своїми". Не забуваймо, що на боці імператора стояв папа. В ніч з 1-го на 2-е лютого 907 року патріарх Миколай був схоплений й відісланий на заслання. На ранок, на свято Стрітення, "імператор зміг звершити вхід у Вселенську церкву. На патріарха було висунуто звинувачення у зраді і від нього було видобуто згоду на звільнення патріаршого престолу. Патріархом був призначений Євфимій. Папа Сергій виявив підтримку усім цим діям імператора.

Патріарх Миколай Мистик писав згодом папі Анастасієві (наступникові Сергія): "Стосовно того, як учинили зі мною, то це не так важливо... Але як ви понехтували честю Церкви. У тому ж листі, заперечуючи за Римськими єпископами право давати нерозкаяному грішникові дозвіл на безкарне перебування у грісі, патріарх пише: "Ве­ликою владою ти був би тоді наділений, такою, якої не має і Сам Той, Хто взяв гріхи Світу" (Мі§пе Р. О. і III сої. 196)

У зв'язку з указаними вище подіями, як у самій Константинопольській церкві, так і в стосунках між Константинопольською церквою та Римською відбулися великі не­гаразди.

Вони тривали і після смерті імператора Лева (912), коли Миколай Мистик повер­нувся на патріарший престол. Патріарх Миколай немало потрудився після цього над зближенням грецької та латинської частин Церкви і над відновленням порушеної єдності. Він звертався з цього питання з листами до папи Ландону і папи Іоанна X. В Константинополі обидва патріархи Миколай та Євфимій (навколо останнього групу­валися опозиціонери), взаємно попросили один в одного прощення, сприяючи цьом} відновленню церковного миру.

Чи ж були відновлені хороші стосунки з Римським престолом? Зважаючи на ат-і мосферу, що панувала тоді в Римі, можна думати, що в той час було легше між Римсь­ким престолом і Вселенською Церквою встановити єдність формальну, аніж досягти єднання справді органічного.

Ось як змальовує сучасний Римо-католицький історик (Ортолан) становище, що панувало у Римі у X ст.: "Ватажки партій-суперниць, котрі боролися за апостольський престол, вважали за дозволене для себе усілякі засоби для здійснення святотатних учинків. Задля збільшення числа своїх прибічників й отримання більших шансів на

58

іідлу рою му ж

[атрі-іць,-

ив на І успіх, не соромилися торгувати святинею. У безчесних угодах вони продавали за зо-зго до І лото кардинальські звання, абатства і єпископії, обіцяючи збройну підтримку тим, союсь : хто шляхом симонії одержував усе це. їхня зухвалість не обмежувалася цим. Вони не люб}. І зупинялися перед перспективою розколу і визнавали першосвящениками антипап, роди- котрих самі рисували, керуючись своїми примхами, інтересами, пристрастю до на-цере- киви. Вони вибирали того, хто платив більше, які б не були його знання, моральність, і становище - хай то був мирянин, чи клірик. Іноді людина, яка вранці не мала тонзу­ри, до вечора проголошувалася першосвящеником. Легко можна уявити собі приват­не життя таких кліриків, єпископів чи навіть першосвящеників. Симонія і розпуста, іеред що народжувалися з цим, уражували весь Захід, бо коли хвора голова, усі члени піддані

хворобі. Ця похмура картина не видасться перебільшеною, якщо згадати, що в цю епоху син проститутки був зведений на престол св. Петра своєю власною матір'ю.

шзго >к, на іарха

зом з Безсоромні Марозія, розпусна патриціанка й куртизанка високого рангу, скрізь відо­ма своєю невтримністю й злочинами, котра зганьбила себе усілякими кровозмішан-нями й перелюбами, отримала у власність від італійських принців, як нагороду за своє безчестя, замок св. Ангела і владу над містом Римом. Досягши верховного ста-

ення новища, вона поклала собі розпоряджатися апостольським престолом, підносити на

ЯВНЕ

)гія): вали івати "Ве-ріхи

:іне-

»вер-

59

нього і скидати звідти всіх за власним розсудом. Вона провела вибори Сергія III в 904 році, Анастасія III у 911, Ландона у 913. Наступного року під впливом Феодори, сес­три й суперниці Марозії, був обраний Іоанн X, з графів Тускуланських, однак Марозія зуміла у 928 році домогтися його скинення, кинула у в'язницю й звеліла опричникам Вільгельма, герцога Тосканського, свого другого чоловіка, задушити ув'язненого. Марозія після цього намагалась посадити на папський трон одного з своїх родичів, простого мирянина, котрий був одразу ж вигнаний народом як узурпатор. Канонічно був обраний Лев VI (928), але він сидів на престолі тільки сім місяців і раптово по-так | _МЄр₅ отруєний, як гадають, Марозією. Його наступник, Стефан VIII, посідаючи пре­стол два роки (929 - 931), теж помер раптово. Ця несподівана смерть збіглася із збільшенням багатств Марозії, котра, овдовівши після Вільгельма Тосканського, щойно стала дружиною Гуга, короля Італії. Чоловіки цієї розпусної жінки не жили довго. »над і Так само, як і папи, вони змінювали один одного з страшенною швидкістю, яка роз-еної і сіювала усілякі підозри. Можна б сказати, що й цих злочинів для цієї нової Месаліни X. В І було мало. За її бажанням був обраний папою її син, якого вона народила від маркіза У^ПУ" і Альберіха Тускуланського. Юнак, достойний син такої матері, мав тоді усього двад-^>0МУ І цять років. Він прикрасився тіарою і прийняв ім'я Іоанна XI (931 -936). Його старшо-| му братові Альберіхові II всемогутня володарка доручила загальне урядування Римсь-^{1 ат}~ 1 кою державою. Так, спадщина св. Петра стала розділеною між двома братами в ре-^ись" і зультаті безпутної поведінки їхньої родички: старший мав ключі від фортець, мол од­ягти 1 _ший посідав св. престол. Чи ж можна було коли-небудь припускати, що світська вла-I да так жахливо зазіхатиме на незалежність Церкви? Це була справжня мерзота запус-> Щ° І тіння на святому місці. Злощасна роль Марозії не закінчилась із смертю її сина Іоанна •кий І хі. Чотири його наступники: Лев VII (936-939), Стефан IX (939-942), Марін II (942-них-і 946), Агапіт II (946-955) були обрані-або-від її впливом або під вшшвомчіьсестри-вна Феодори: обидві ці жінки, незважаючи на взаємне суперництво, були душею італ-

ійської антинімецької партії. П'ятим наступником ІоаннаХІ був син його брата Аль-беріха, отже, внук Марозії, молодий 19-ий річний мирянин, котрий при вступі на престол св. Петра прийняв ім'я Іоанна XII (955-964)... Цей син Альберіха і його на­ложниці був папою нікчемним, кривавим і розпусним, і папою нахабним і злочин­цем". Увесь процитований уривок узятий з католицької богословської енциклопедії (Бісііоппаіге сіє Тпео10£Іе Сайіоііяие, і. IV, Рагіз, 1939, сої. 2302-2303. О.ОгїоІап. Еіесгіопз сіє рарез).

За такого викладеного вище стану справ важко було патріархові Миколаю Містик}; його наступникам, та іншим першосвятителям східних церков налагоджувати з Ри­мом корисні для церковної справи стосунки. Щоправда, є підстави припускати, що Миколаю Містику вдалося вмовити папу Іоанна X (914 - 928) відновити канонічний зв'язок із Сходом. Але навряд чи цей зв'язок був міцним і навряд чи від нього можна було очікувати безумовної користі для всецерковної справи.

Між іншим, про папу Іоанна X слід зауважити, що він виявив себе рішучим про­тивником слов'янської мови у відправах.

Ставленики обох Феодор, Марозії та їхніх нащадків змінювались дуже швидко і вони були надто зайняті своїми справами, аби по-справжньому проявити себе у справ всецерковної претензії на одновладдя: але що ідея безконтрольного розпорядження всією церквою уявлялась їм дуже заманливою і що у всякому разі вони не були б проти, аби піти стопами Миколая І та Адріана II - в цьому не може бути особливих сумнівів... Папа Іоанн XI (931-936) не поступався в цьому Сергію III. Це він через своїх легатів, незважаючи на протести грецьких каноністів, посадив на константино­польський патріарший престол 16-річного Феофілакта, сина тодішнього візантійсь­кого ^мгіе^атораТо^ана^екапена (з грецьких єпископів тільки двоє брали участь у цій церемонії).

Відносно цього папи Іоанна, сина і ставленика Марозії, то можна було б відмітити, що навіть римо-католицькі історики вважають його батьком не Альберіха Тускулансь-кого / в томі VIII тієї ж римської католицької богословської енциклопедії читаємо: "Уявляється не менш вірогідним, що батьком Іоанна XI був не хто-небудь, а папа Сергій III і найімовірніше, що Сергій мав цього сина, будучи вже папою" (Оісі. Бе ТпеоІ.СайюІ.Т. VIII,Рагіз, 1947,сої. 618-619)

Іоанн XII /955-964/, внук Марозії, ставши папою у 18-річному віці, іменував себе "главою усього християнства, після Господа". Однак, у самій римській церкві ідея папського абсолютизму не мала ще тоді загального визнання. Далеко не всі байдуже дивились на безчинства, що відбувалися тоді в папському палаці. Скликаний імпера­тором Отоном І собор у Римі (963) судив папу, попри те, що той, нехтуючи неоднора­зові запрошення, не тільки не з'явився на собор, але й погрожував своїм суддям відлу­ченням. Собор постановив скинути й прогнати "страховисько". На місце скинутого був поставлений Лев VIII (963 - 965). І хоча Іоаннові XII вдалося невдовзі прогнати Лева VIII з Риму і зберегти за собою папський палац до кінця свого безпутного жит­тя, вирок історії був не на користь лінії Іоанна XII, а на користь наступників Лева VIII. Лінія Іоанна XII згасла всьогоаерез-дтрюкиліісдя^щх-подій, зі смертю його єдиного наступника Бенедикта V. Останній був обраний за Лева VIII, а помер на зас-

ланні ступБ нами зажні

І ЇЇОВИІ-1 СЯ б В; НИХ Пі

ї залш тання васоб щома їсте факти сяпор раторі

511ССЄЕ

огсііпа Наї сяуго обстав між С Споча гокраї Тускуі

гмперг німців ве". їм волу в: Нов кого т

НЬОГО]

60

. Аль-1 іанні в Гамбурзі (4-го липня 966 року) за наступника Лева VIII - Іоанна XIII. На-пі н. - гупні папи є продовжувачами "антипапської" лінії Лева VIII та Іоанна XIII. Антипа-о на- І нами вони, є, звичайно, лише для Іоанна XII і для тих, хто вважає собори неповно-зажними судити римського першосвященика. Безумовно, і нинішні римо-католики •педн | повинні були б, виходячи з догмату про папу, вважати їх антипапами, але тоді довело-Іоіаіі. І ся б визнати відсутність взагалі у Римо-католицькій церкві після Бенедикта V закон-I них пап. Тому нинішні римо-католики ставлять під сумнів лише законність Лева VIII тик}, залишаючи це питання відкритим), а про законність його наступників воліють пи-

з Ри-

гання не порушувати, розуміючи цілковиту безнадійність цієї справи. Як бачимо, спра-

і, пк в а собору 963 року, що судив папу Іоанна XII, у кінцевому підсумку перемогла - факт, чний що має для нас, цраво славних, велике принципове значення.

ення ли б звих ерез

зжна Історія наступних пап характеризується залежністю від світської влади, що не тільки фактично мала місце, але і юридично обґрунтована папськими актами, які стосували-про- ся порядку поставлення Пап. Лев VI особливою грамотою визнав за німецькими імпе­раторами не більше не менше, як Право призначати папу - Ботіпо ОЙюпі ргіте еішдие дко і І шссезогігдіз сопсесііптиз іп регрейшт йсиІМет зиттае зеШз арозіоіісае ропШсет прав І огсііпапсіі.

нсь-емо: тапа

На початку XI ст. у Римі перемогла пронімецька партія і папський престол виявив­ся у повній залежності від німецьких імператорів - Генріха II, а потім Генріха III. Ця обставина зіграла фатальну роль в історії подальших політичних та церковних стосунків між Сходом та Заходом. Німецькі імператори призначають пап на власний розсуд, ино-1 Спочатку на папський престол садовили представників пронімецької римської арис-йсь- 1 юкратії: Бенедикт VIII (син графа Тускуланського), Бенедикт IX (син другого графа і Тускуланського, котрий став папою у віці 12 років), потім - німці з оточення самого імператора: Климент 11 Свідгер і Лев ЇХ Еруно д'Егізгайм .Антивізантійські настрої йти. | німців на церковному форумі проявилися цей час у відновленні раніше додатку "філіок-ве". Імператор Генріх II домігся у папи Бенедикта VIII включення "філіокве" до Сим­волу віри. З цим додатком Символ співався при коронації самого Генріха (1014) Новий церковний розрив із Сходом був результатом антивізантійської позиції німець-• Ое І кого імператора. Невдовзі стало очевидним, що Рим зможе погодитись на ліквідацію

■цього розриву тільки за умови повного підкорення Сходу папському престолові. :ебе 1

ідея І Запитання до теми:

у_ЖЄ І 3 яких мотивів загострювався конфлікт між Римом та Константинополем? Яким чином римські І зершоієрархи використовували на свою користь суперечності між церковною та державною вла- I дою у Візантійській імперії? " Завдання до теми:

^•ЯУ" Розгляньте перебіг Свято-Софійського Собору. Яке значення він мав у боротьбі православ'я з гого 1 претензіями римського католицизму? гати І Список літератури до теми:

СИТ- і Д-П- Огицкий. Православне и западное християнство.

г І Митр. Филарет (Дроздов). Разговор между испьпующим и уверенньїм в православии Восточ-I ной Кафолической Церкви.

ГОГО -: :

Н.А. Арсеньев.Православная Церков и западное християнство.

тор. 1

П.Светлов. Где Вселенская Церков? К вопросу о соединении Церквей и к ученню о Церкви.

_І

Лекція М10.

ФОРМАЛЬНЕ РОЗДІЛЕННЯ МІЖ СХІДНОЮ І ЗАХІДНОЮ ЦЕРКВАМИ В XIСТ.

ІМПЕРАТОР КОСТЯНТИН XI МОНОМАХ, ПАПА ЛЕВ IX,

ПАТРІАРХ МИХАЙЛО КЕРУЛАРІЙ ТА ЇХ РОЛЬ У ЦЬОМУ РОЗДІЛЕННІ.

БОГОСЛОВСЬКА ПОЛЕМІКА З РИМОМ ЛЬВА ОХРИЦЬКОГО.

ЗАВЕРШАЛЬНИЙ АКТ РОЗДІЛУ ЦЕРКОВ.

До кінця указаного вище періоду, ще до Михайла Керуларія, Рим і Схід перебували у стані фактичного поділу. Цьому немало сприяло і тодішнє політичне суперництво візантійського імператора з німецьким. М. Жюжі в католицькій богословській енцик­лопедії пише: "З Х-го аж до половини ХІ-го ст. папство переживало найпохмуріші дні своєї історії. Схизми цього періоду викликані не питанням доктрини, а питаннями дисциплінарного порядку... Тому нема нічого дивного, що до кінця цього періоду, ще до появи Михайла Керуларія, ми бачимо стан фактичного поділу, розрив стосунків прелюдію до стану війни...» (XIV, 1, с. 1335).

Спроба відновити церковну єдність на засадах єдності віри була зроблена ще до остаточного акту поділу патріархом Петром Антіохійським і патріархом Константи­нопольським Михайлом Керуларієм.

Петро, патріарх Аніохійський, писав у 1052 папі Леву IX: "День і ніч я запитую себе, чому відбувся церковний поділ і як сталося, що великого Петра великий наступ­ ник, пастир давнього Риму відлучився й відсікся від божественного тіла божествен­ них церков і не бере співучасті з їх предстоятелями у божественних радах і не вносить своєї участі в церковні піклування і сам не отримує від інших братніх й апостольсь­ ких напуче^\^^ свідчило про це. Але патріарх заперечує принципову непогрішність папи і не виключає а ргіогі можливості порушення ним чистоти віри й канонічного порядку. У зв'язку з цим патріарх посилає своє визнання віри і просить того самого від папи. Минуло два роки - відповіді нема.

Петро думаючи, що лист загубився, або ж папа образився, посилає другий, корот­ший і стриманіший: перечисляє собори й осуджених єретиків, пропускаючи ім'я Го-норія. Цей лист був посланий через Домініка патріарха Градського. Але й він не дав бажаних результатів.

У листі-відповіді (1054) папа висловився про переваги римського престолу, на котрому віра Петра "не зубожіє повіки віків", а також у походження Св. Духа від Отця й Сина: але в переліку вселенських соборів йшов далі сьомого і про собор 869 р. не згадував. (Ця відповідь Лева IX нині у римо-католиків прирівнюється до сим­волів віри). М. Жюжі, відмічаючи щирий і миролюбний тон листа Петра Антіох-ійського, ніяк не може примиритися з поглядами цього патріарха на роль римського папи і називає їх "єрессю". "Виходить, що єпископ Римський відокремився від бо­жественного тіла церков, - дивується М. Жюжі, - Він не є непогрішним і має по­требу також в настановах і керівництві" фїсі. Ве ТЬ. Саіп.., і. XIV, Рагіз, сої. 1353, 1939) "І не тільки відомі вороги латинян говорили таким чином, - скаржиться М. Жюжі; - навіть щирі прибічники едності^уди пройняті концепцією церковності" (Там же).

Ми року."

ЙП(

ваі Вос іхаШ

Лева ]

1048і

столі

схиля.

кого іі

Шпрс

Слідо

ларій.

Але

прога

кви і ї

є

схвалі

Гла адрес; слана | дотри опрісі закінч

ТИСЯ Е

стадо] обряд

З п] зажли Але, е можш

По жень і

Тек отрим тоРу4 ларія': текст: листа] поуае Тгаїеп штрі с

62

Михайло Керуларій (правильніше Кіруларій) - став патріархом 25 березня 1043 року. У Римі в цей час на папському престолі сидів Бенедикт IX, єдиний такий римсь­кий першоєпископ, котрому не було дванадцяти літ у момент своєї хіротонії. Обгово­рювати з цим "главою Церкви" пекучі проблеми не було смислу.

Восени 1044 року у Римі стало двоє пап, а потім троє. Втручання імператора Генр­іха III привело до вступу на папський престол нових осіб. І тільки з посадженням Лева IX, родича імператора (висунутого на пост глави Римської церкви наприкінці 1048 року, котрий посів престол на початку 1049 року), становище на Римському пре­столі стало певнішим і відносно стійкішим. Політичне становище того часу також схиляло до зближення Сходу з Римом. Намічалася військова спілка Константинопольсь­кого імператора Костянтина XI Мономаха, папи Лева і німецького імператора Генріха III проти норманів. Створювалися сприятливіші умови і для церковних переговорів. Слідом за патріархом Антіохійським Петром звертається до Лева IX і Михайло Керу­ларій.

Але перш ніж вести мову про результати цих звернень, треба сказати кілька слів і про помітну той час у помісних церквах Сходу критичне ставлення до Римської цер­кви і її практики. Авторитет Римського престолу за попередні 150 літ упав на Сході дуже низько, і не доводиться особливо дивуватися, що інколи тут мали місце не­схвальні відгуки про римські порядки.

Глава помісної Охрідської церкви (на Балканському півострові) архиєпископ Лев адресує у цей час одному єпископові в Південній Італії (Іоаннові Транійському) по­слання, яким хоче привернути увагу всіх представників західної церкви на недоречність дотримання християнами іудейських звичаїв. Мова йде здебільшого про вживання опрісноків у євхаристії. Лист (у виданнях він займає дві сторінки друкованого тексту) закінчується закликом залишити іудеям їхні опрісноки і дотримання субот, відмови­шся від споживання удавленини, "щоб ми були чисті у правій і непорочній вірі і стадом єдиним єдиного Пастиря - Христа". Архиєпископ Лев, слід міркувати, у цих обрядових питаннях бачив головну перепону для відновлення єдності.

З приводу цього звернення Лева Охрідського відмітьмо, що існує різна ступінь важливості питань і що від неї , своєю чергою, має залежати різне трактування їх. Але, в принципі, говорити про те, що уявляється у церковній практиці недоліком, можна кожному, навіть і тоді, коли справа торкається другорядних речей і дрібниць.

По іншому дивився на це папа Лев. Для нього сама можливість критичних заува-I жень на адресу Римської церкви уявлялася єрессю.

Текст листа Лева Охрідського був поданий папі кардиналом Гумбертом, котрий

І отримав його від адресата (1053 р.). Гумберт, єпископ Білої Сільви (те саме, що Сан-

:о Руфіно), був головним інспіратором виступів папи проти патріарха Михайла Керу-

[ ларія і винуватцем злощасної анафеми на православних у 1054 році. Він переклав

текст листа латинською мовою. Прикметно, що в латинському перекладі на початку

і листа поставлено ім'я Константинопольського патріарха (Міспаеі, шііуегзаііз райіагспа

поуае Котае, еіЬео, агсЬіерізсориз Агсісііае теїгороііз Ви1§агошт, сіііесто ггаггі Іоагті

Тгаїепзі ерізсоро - Мі§пе, Р. Ь. 143%-еоІ. 793). Навіть ті риме-католицькі дослідпики,-

котрі схильні класти провину за появу цього листа на Михайла Керуларія, визнають

63

нині, що в цьому листі, написаному тільки від імені Лева Охрідського, ім'я патріарха Константинопольського не значилось.

Підтасовка не залишилася без наслідків. Папа Лев IX звертається із своїм відповід­ним посланням насамперед до Михайла Керуларія Папська відповідь у багато разів більша за розмірами від Охрідського листа і являє собою цілий трактат (41 розділ). На початку свого послання папа прославляє "мир на землі". З подальшого стає зрозу­міло, який саме мир він має на увазі. Про Римську церкву папа говорить, як таку, що має привілей на істину, і рішуче не допускає можливості заперечувати Римові, а про Константинопольську церкву відгукується як про джерело зарази, поширювачкою єресей. "І ось, - іронізує папа, - через тисячу, без двадцяти, років з часу смерті Спа-сителя нашого, Римська церква починає вчитися у вас, як їй звершувати спомин про Його смерть" (Мі§пе, Р. Ь. 143. сої. 747). Папа дивується з безумства людей, котрі вважають за можливе повчати церкву ап. Петра. "Ви піддаєте анафемі, - пише він (хоча про анафему не було й мови), - вашу апостольку кафедру і всіх найвірніших охоронців її установлень. Ви до такого рівня осліплені безмірною, безсоромною звер­хністю, що не здаєте собі справи в тому, хто ви, що і кому робите. Адже ви не ухва­люєте вироку ані тій кафедрі, якої не дозволено судити ані вам, ані котромусь іншому з смертних". (Там же, стор. 754). Відтак папа посилається на положення, стверджене нібито імператором Костянтином і Нікейським собором, що "верховна кафедра ніким не може бути судимою", і на визнання, що нібито мало місце, Вселенськими собора­ми Римського й апостольського престолу, як такого, що "після Господа Ісуса є главою всіх Божих церков". "Осмілившись з власної зверхності ухвалити вирок верховному престолові, якого ніхто з людей не може судити, ви накликали на себе анафему все-ленських отців на всіх вельмишанованих соборах" (Там же, с. 754). Далі у посланні наводиться розлогий матеріал з Лжеісідорових декреталій, що підтверджують право папи верховодити над іншими патріархами й користуватися світською владою. Цей зв'язок між ученням про зверхність Риму й утвердженням прав папи на світську вла­ду дуже характерний для листа папи Лева. Відзначимо, що згодом папа Боніфацій VI стверджував ці права в буллі Шат 8апсШт (1302). З "Дарчої Костянтина" у листі папи Лева наводиться така цитата: "Ми, разом з усіма нашими правителями, держав­ним сенатом, вельможами і всім взагалі народом славної Римської імперії визнали за доцільне постановити: оскільки блаженний Петро поставлений, як відомо, намісни­ком Сина Божого на землі, то першосвященики, котрі заступають цього князя апос­толів, отримують від нас і від нашої імперії владу старшинства, більшу аніж має благість нашої імператорської світлості у земному урядуванні" (Там само, стор. 753). Далі говориться про право папи носити корону та інші знаки царської влади, а також про право римських кліриків прикрашатися відзнаками, присвоєними патриціям та консулам, їздити на конях, вбраних попонами яскраво-білого кольору, носити розкі­шне біле взуття (стор. 754). Імператор віддає навіки папам місто Рим, Італію і всі західні країни. "Бо там, де небесний Імператор встановив вершину ієрархії, і главу релігії, земний імператор не повинен мати влади" (стор. 755). Потім у посланні папи Рим іменується "главою світу і вододаркоюдародів" (с, 753-), а римляни - "верховно-го Петра найближчими та найстараннішими послідовниками його настанов" (с. 759

64

з\-

І£-

•Р-

в-

3£

5-

ІЄ

)■

ж

"і і-

:: З

::

)■

| Лапа посилається і на те, що віру римлян хвалить і апостол Павло у своєму посланні і ю них, тоді як греків, у посланні до Корінфян, докоряє за чвари та блуд (с. 759 - 760). Шапа говорить про цю різницю між римлянами і неримлянами, не як про факт випад­ковий, а як про щось таке, що має місце постійно. Мабуть, для того, аби не бути голослівним, папа несподівано порушує питання про ставлення греків до скопців. І Відомо, що канонічні правила не забороняють приймати до кліру оскоплених си-I зоміць чи в результаті хірургічної операції, продиктованої необхідністю (Апост. 21; 1 | Зс. Собор 1). Тому, коли Ігнатій був поставлений на Константинопольський патріар-[ ший престол, цьому не завадив відомий усім факт примусового оскоплення його в отроцтві (після скинення його батька, імператора Михаїла І). Інші такі випадки також ні в кого не могли викликати сумнівів. Але ось що пише у цьому листі папа, і саме у | зв'язку з своїм твердженням про постійну схильність греків до єресей: "Нам би зовсім не хотілось вірити у те, що публічна думка, не вагаючись, стверджує відносно Кон­стантинопольської церкви, а саме, що вона, даючи іноді, всупереч першому правилу святого Нікейського собору, змогу вивищуватись євнухам, підносить подеколи на престол своїх ожіночених архієреїв. Це такий бридкий злочин І мерзотна річ, що не-і звичайність його і викликаний цим жах, як і наша братня прихильність, не дає нам І повірити у це. Однак, беручи до уваги вашу недбалість у ставленні до вимог святих І канонів, оскільки євнухів і всіляких з тілесними вадами осіб до цих пір спокійно й і відкрито приймали не тільки до клірикату але й вивищували до архиєрейства, - ми І припускаємо, що це могло бути. Ви ж до цього часу наплодили стільки схизматиків та І єретиків, котрі відкрито нападають на Католицьку й апостольську церкву і намага-I ються розідрати її, що Латинська, тобто Західна, церква має цілковиті підстави доко-

I ?яти вам" (с. 760).

На це звинувачення слід звернути увагу, по-перше, тому, що , зрештою, це єдине І конкретне звинувачення, висунуте папою на доказ того, що греки і нині залишаються і нечестивими, по-друге, тому, що воно фігурує в акті відлучення 1054 року.

Потім папа називає у своєму листі східних "ворогами світла, й істини, знаменосця-I ми темряви й суєти" (с. 763).

У 29-му розділі послання папа стисло, без якихось уточнень, згадує про звістки, що пійшли до нього, як говорять, про закриття "всіх латинських базилік", що знаходили­ся в руках греків і про вигнання латинських монахів та абатів з їхніх монастирів (с. 764). Однак нема жодних доказів, які проливають світло на звинувачення папи; і де­котрі вважають його неймовірним (Г. Герман. Нізїогіа сопсегШіопшп де рапе агушо 1737, стор. 55).

Не називаючи патріарха на ім'я, але, безсумнівно, маючи його на увазі, папа вживає такі епітети: "неофіт", "неук", "сліпий пастир", "німий пес" (с. 764).

Кілька разів у посланні наводиться класична для римського католицизму формула: 5итта зедез а петіпе^ШсаШг (с. 751,765, пор. 754,768). "Ми не можемо терпіти, -говорить папа, - аби котрийсь через власні гордощі захоплював чи привласнював собі щось, противлячись нашому апостольському престолові і його законам. Бо хто тільки не намагається у Римської церкви відібрати її авторитет чи привілеї чи знищи- -ти їх, той хоче знищити не одну цю церкву, а й усе християнство (с. 767). Виходячи з

65

мовленого вище, папа пише про непідсудність Римської церкви так: Голова судить і -ід про всі органи відчуттів, сама ж ніяким органом не судиться, оскільки судження її 11 Іна однієї досить, як говорить апостол: "Духовний судить все, сам же ні від кого не су-1 т_: диться (1 Кор. І). Якщо ж і цього мовленого вище про гармонію нашого тіла ви (папа ] ', д має на увазі східних) не відчуваєте в собі, значить ви не належите тілові, не живете е цьо тілі; а якщо ви не в тілі Христовому, котре є Церква, і не живете його життям, то і Пеі подивіться, де ви і що ви. Ви відсічені, ви гниєте, і мов вітка, відтята від лози, вики- і цие нута геть і засихаєте, аби бути вкинутою у вогонь (с. 768). В кінці папа пише: "Треба з І для біллю відтинати те, чого м'якою рукою не можна заспокоїти і вилікувати, бо Господь г повчає, говорячи: Якщо око твоє спокушає тебе ..." тощо (с. 769). пит

:еи.

но,

ки,

оил евх<

Такий зміст цього розлогого послання, що починається словами: Іп Іегга рах.

Як бачимо, папа у своїй відповіді торкається, головним чином, екклезіологічно-го питання, слушно бачачи в ньому корінь розбіжностей між Римом та Сходом. У висловлюваннях папи римська екклезіологія явно протистоїть екклезіології ка-фолічній.

Обрядові питання, що становлять головний зміст охрідського листа, папа залишає ^; _зав. поза увагою. З приводу останньої обставини він робить у кінці послання посилання _{не в} на вислів Соломона: "Не відповідай нерозумному через нерозумність його, щоб і тобі і ^м не стати подібним до нього" (с. 169). Відповіді на питання, порушені охрідським ли- І _€ВХ£ стом, містить ще один розлогий трактат, привезений Гумбертом до Константинополя _д5и наступного року. Про це мова йтиме нижче. Папа обійшов у своєму листі питання. ^ _ порушені архиєпископом Левом Охрідським не тому, щоб він краще від свого охрі- І р_а3(: дського тезки умів ставити обрядові й канонічні витання на своє місце (такої здат- І гт_е- ності Лев Охрідський не виявив), атому, що йому, як послідовному апологетові римсь- І _Я0Д] кого вчення про Церкву, була очевидна проста істина: згода з Римською церквою з | ^_су окремих питань, і, навіть в усьому, але без визнання слушності цієї церкви а ргіогі. І _заі тобто без визнання за нею особливого невід'ємного привілею на істину і права вима-1 _жав гати від інших церков безумовного свого послуху - не вносило б жодних істотних І щол змін у ті погляди, з котрими Лев вважав за потрібне боротися; це не було б вирішен- |_{не в} ням головного питання, це не було б тим, що вимагається для торжества римської І_{ЕЯ н} концепції єдності Церкви. І навпаки - визнання за Римською церквою мовленої вище і д властивості (не помилятися) робило б зайвими докази по суті окремих питань. | _:Хщ

В охрідсьиому листі папу обурила не стільки суть думки архиєпископа Лева про і ₃щ_Л звершення євхаристії, скільки сам факт, що неримський, отже, не привілейований і ^_шш предстоятель помісної церкви, вважає за слушне не згоджуватися з тією церквою, як} _-_{е д} папа називає "єдиною матір'ю" всіх інших помісних церков (с. 767). ,_кла

ТЯВ ] ГОТО]

про Церкву, або розрив. По суті справи, папа висуває тут засаду беззастережногс -_атр 66

Це дало привід папі розкрити у посланні римське учення про Церкву так повно і з і _мет^ такою певністю, як цього не було зроблено ще ніколи раніше. Знаючи, що це вчення .^у викличе суперечки, і то з боку не одного лише Лева Охрідського, папа листується і -_ШГ)Х насамперед з константинопольским патріархом Михаїлом Керуларієм, відводячи Леву | _{на СІ} Охрідському у титульній частині листа друге місце: Ми можемо із слушністю розгля­дати це послання, як ультиматум. Питанняхтавиться чітко: або визнайте наттте вчення.

і судить І підпорядкування Римові в усьому, а не в тому лише, що буде визнано обґрунтованим, кення її Інакше він не уявляє собі єдності Церкви.

і, вики-Требаі "осподь

їх.

о не су- Із змісту цього листа випливає, що для папи "ворогом світла" і "сліпим пастирем" є ж (паш будь-хто, котрий не визнає привілею Риму на непогрішність, отже всі лайливі епітети сивете б 11 цього листа, на думку його автора, можна відносити і до патріарха Антіохійського тям, то «Петра, хоча й він був налаштований примирливо, але допускав, як ми бачили, в прин­ципі можливість відступу папи від православ'я. Лист папи - це змах меча, занесеного для вирішального удару.

. рпоп. і вима-готних оішен-мської ї вище

Перш ніж уявити перебіг подальших подій, слід торкнутися ще одного важливого питання - ставлення самого патріарха Михайла Керуларія до обрядових відміннос­тей. З листування, яке вів патріарх Михайло з антіохійським патріархом Петром, вид-огічно-1 но, що Михайло надавав неабиякого значення таким особливостям західної практи-щом. V ки, як літургія на опрісноках, гоління бороди, вживання монахами м'ясної їжі, шлю-згії ка- би між близькими родичами, участь священиків у військовій справі тощо. Звершення євхаристії на опрісноках йому уявлялося достатнім виправданням розриву, що існу-злйїпає І |вав. Але патріарх Петро Антіохійський, слушно розмежовуючи догмати від обрядів, илання _не вважав здійснення літургії на опрісноках та інші обрядові відмінності чимось та->б і тобі і І ким, що має істотне значення, хоча й визнавав перевагу за практикою споживання в сим ли-1 євхаристії звичайного хліба. У листі Михайлу Керуларію він писав: "Стосовно мене, нополя ; і _аби і я висловив свою думку, то, якби латиняни виправилися у додатку до св. симво-[тання. лу, - я нічого не зажадав би від них більше від цього і навіть питання про опрісноки о охрі- і разом з усім іншим полишу з байдужістю, хоча у листі єпископові Венеціанському )і здат- | і Петро має на увазі патріарха Градського) я відкрито визнав, що вечеря, на якій Гос-римсь- подь наш Ісус Христос виклав таїнство Божественної Євхаристії, відбувалася раніше пасхи, у такий час, коли за законом не личило їсти опріснока. А тому я бажав би, аби і ваше божественне блаженство трималось цього". Патріарх Михайло Керуларій зва­жав на думку патріарха Петра. Можливо, саме цій обставині слід приписати той факт, що у відповідальний момент церковної історії Константинопольський патріарх так і не висунув офіційного звинувачення проти латинян, в якому фігурувало би посилан­ня на опрісноки чи на інші другорядні питання.

ується н Леву озгля-ічення жного

Послання папи Лева, яке містить образливі вислови на адресу патріарха Михайла і східних християн, і викладало римське вчення про Церкву й погрожувало непокірним ва про і зідлученням, було написано восени 1053-го року. Послання патріарха Михайла, що >вании І дщдо слідом за цим, було отримано у Римі через кілька місяців. Його текст, на жаль, '^ю'^як) і не дійшов до нас. Тим не менше, про зміст листа усе таки дещо відомо. Він був І складений у миролюбному дусі й витриманий у шанобливому тоні. Цей лист мав на вно і з |_меті (_{так само як} і _лист патріарха Антіохійського) привернути папу до православного ічєння І розуміння єдності. "Якнайпоміркованішим", називає цей лист проф. Е. Амман. Патр­іарх, мабуть, вирішив не торкатися обрядових питань і не відповідав на різкі випади на свою адресу. Патріарх висловлював жаль з приводу тривалого розділення й вияв­ляв готовність вписати ім'я папи в диптихи східних церков, якщо й папа виявить готовність відновити спілкуванням €ходом. Цей мирний заклик, що містився у листі-латріарха, видається настільки несподіваним після образливого листа папи, що де-

67

котрі римо-католицькі історики (Амман) не можуть нічим іншим пояснити шанобли­вий тон патріаршого листа, як припущенням, мовляв, послання папи з певної причи­ни просто таки не було доставлено патріархові.

Докладав зусиль щодо зміцнення миру церковного також і візантійський імператор Костянтин IX Мономах.

У відповідь на ці мирні пропозиції патріарха й імператора папа посилає в Констан­тинополь у січні 1054 року посольство, кероване згадуваним уже кардиналом-єписко-пом Гумбертом.

Якою була мета цього посольства?

Легати привезли з собою в Константинополь листи папи. Ось що говориться у листі, адресованому папою "архиєпископові Михайлу" (це вже другий лист папи патріар­хові).

"Нарешті ми отримали листа з твоєю братньою пошаною, в якому ти піклуєшся про благо, досить необхідне і для всіх послідовників Христа, про жадану справу зго­ ди і єдності. - Яким радісним було б для дочки примирення з матір'ю після надто тривалих та згубних чвар... Ти міг би бути досить корисним і необхідним служителем І мабуті Церкви Божої, якби не зазіхав і не переступав меж, що їх означили наші батьки... Вже І була ві давно дійшла до наших вух чутка про всілякі неприпустимі речі, що їх чинять твої і ц_ей брати, і про що до цих пір ми обходили мовчанкою, почасти тому, що вони видавали-1 щ₀ длз ся неймовірними, почасти тому, що нам не уявлялося ніякої змоги дослідити їх. А і зору, н взагалі, кажуть, що ти неофіт і не по ступенях доскочив до висоти єпископства. А що І _за і_НП] цього в жодному разі не можна робити, про це говорить і вчення апостола і заборона І _ми рі_в чесних канонів" (Мі§пе, Р. Ь. Т 143, сої. 773 - 774). 1 зважа<

сандрійського й Антіохійського їхні права, папа провадить:"І що це за бридке й жа люгідне святотатство, що ти скрізь величаєш себе вселенським патріархом, і письмо-1

А потім, докоривши патріархові Михайлу за бажання відібрати у патріархів Алек- ] обк

Зони і Тут

Лева д

во, й усно, в той час як будь-хто до цього часу страхався прикрашатися цим титулом?

ривке

про мі

І кому б після Христа личило б більше користуватися цим титулом, як не тому, кому Гр₀ було мовлено божественним голосом:"Ти є Петро, і на цьому камені побудую Церкву Мою? (Там само: с. 774)."Розкайся, просимо, в цьому безрозсудстві...»"Ти став но­вим хулителем Латинської церкви, всіх піддаючи анафемі і зчиняючи відкрите гонін-1 ^_е т;_П-ня на тих, хто причащається тайн, звершених на опрісноках"(с. 775). Не бажаючи. Др₀ мабуть, цього важливого звинувачення залишати без підтвердження, папа продовжу- _МИр_ЛИ є:"Про цю твою зарозумілість і чутки до нас дійшли і ясно говорить текст листа, і 5_Уло у адресованого з твоїм іменем апулійцям». Відносно"чуток», на які посилається пала, то важко сказати щось певне. Що ж до листа апудійцям, то його текст добре відомий: це той самий лист Лева Охрідського, посланий єпископові Транійсьиому в Апулію, про що мова йшла вище. Його текстом навряд чи можна обгрунтувати щойно наведе­не формулювання папського звинувачення. Сам папа, посилаючись на таємну вече­рю, відтак доводить необхідність у споживанні на літургії якраз оприсноків: "Трохи розчину усю суміш псує", - в такій редакції наводить тут папа вислів апостола (1 Кор. 5), як аргумент проти квасного хліба, і від себе додає: "А де тління, там безсумнівно спотворення природи і поява якогось псуття" (с. 775).

68

нобли- і На пропозицію патріарха відновити спілкування, аби ім'я папи знову виголошува-

причи- [ лося у всіх церквах світу, папа відповідає іронічно:»Як це дивно, любий брате! Невже Римська церква, глава і матір церков, не має членів, не має дочок? Як же вона може

ератор | тоді називатися главою і матір'ю? Ми віруємо, тому й говоримо, і твердо заявляємо: Римська церква не настільки не відокремлена і не самотня, як ти гадаєш,, що, коли на

писко- З

нстан- | земній кулі якийсь народ зверхньо суперечить їй, то такий народ не повинен ані нази-затся, ані вважатися якоюсь церквою, він -цілковите ніщо чи, краще сказати, - це збіговисько єретиків, зібрання схизматиків, синагога сатани... Ми не можемо мати ніякого миру з тими, хто віддався омані, аби не прилучатися до їхніх лихих учинків.

^т листі. І Адже відомо, що й Господь Ісус Христоє ніколи не робив цього, бо при народженні

уєшся вузго-надто ггелем ...Вже :ь твої івали-і їх. А .А що орона

ітріар- І Його ангели звістили світ тільки людям доброї волі. Тому Господь повеліває виймати око, що спокушає, відтинати руку чи ногу, що спокушають... Отже, нехай будуть відру­бані єресі й розколи... Будь-котрий, хто хвалиться іменем християнина, нехай пере­дане лихословити й ганити святу й апостольську Римську церкву. Бо даремно вияв-|ляє повагу господареві той, хто ганьбить його жінку..." (с. 776). Цим самим, папа, мабуть, хоче сказати, що тієї поваги, яку Михайло виявляє папі, недосить; треба, щоб була визнана особлива роль Римської церкви.

Цей лист папи коротший від першого, але тон у ньому ще різкіший. Вчення про те, що для всіх християнських народів у релігійних питаннях обов'язкова римська точка зору, не тільки викладається тут з цілковитою певністю, але й супроводжується хулою на іншу, кафолічну концепцію церковності, що випливає з визнання за всіма народа­ми рівного права на істину. Для папи Лева церква, яка спирається на таку засаду і І зважає можливим не згоджуватися з Римом, не церква, а"синагога сатани».

ижа-сьмо-улом? , кому еркву їв но-

Х)НІН-

аючи, овжу-шста, пала.

Обидва послання папи дуже красномовні і роль їх у подіях 1054 року зрозуміла. Вони й наперед вирішили злощасний розрив.

Тут не зайве буде сказати кілька слів про ставлення до відповідного послання папи Лева декотрих нинішніх римо-католицьких істориків.

Гроф. Е. Амман так розцінює обмін листами, що відбувся:"Керуларій з'явився з оливковою віткою, а йому показали ферулу (лінійку вчителя)... Якщо хотіли радитися про міцний мир, то не слід було починати з образ того, з ким думали миритися"(Віс1;. Бе ТЬ. СаШоїічие, і. XIV, 1939, соі.13540).

Проф. М.Жюжі пише: "Керуларій написав папі листа, сповненого пошани, і при­мирливого, не згадавши взагалі про декларацію Лева Охрідського. Навіщо ж тоді було у відповідь заперечувати за Керуларієм титул патріарха і називати його просто єпископом? Навіщо було третирувати його як неофіта, ставитися до нього немов до

іведе-вече-!рохи Кор. нівно

змий. | щд_Суд_Н0Г0;) погрожувати карами, якщо й він не виправиться? Навіщо було, нарешті, І порушувати, у подібних обставинах, археологічне питання про титул патріарха вселенського?"рісі. Бе ТЬ. СаіЬоІіяие, і. XIV, Рагіз, 1939, сої. 1354).

Як бачимо, нинішні римо-католипькі богослови доходять до осудження тону папсь­ких послань, спрямованих патріархові Михайлу. На жаль, критикувати сам зміст цих послань, розкривати сам антикафолічний характер головної ідеї, що пронизує їх, її невідповідність духові Нового Зановітунзондніе можуть; для цього їм довелося б відмовитися від основ римської екклезіології.

69

Поведінка легатів при врученні листа патріархові Михайлу немовби відбивала за- ^{; леш} гальний тон і змісту самого листа."Вони не звернулися до мене навіть із звичайним ^^ю вітанням, - пише Михайло Керуларій антіохійєьрому патріархові, - не зволили зроби- І ^аР^ХІ ти звичайнісінького поклону, не виявили бодай найменших знаків поваги... Але най- | П дивніше те, що вони кожному стверджують,мовляв, ми бо прибули сюди не для того, І ~°Р! щоб у вас вчитися, але щоб вас навчити, вас примусити прийняти наші догмати». І кові

коні

мин

С

ВІДІ(

Ті

никі

рато нове .такі

Г)

Агіуі логу зміс 5лиз :удс про-

Тон і зміст папського листа вразили патріарха Михайла. Він не хотів вірити, що ]| Р⁰³> лист був написаний самим папою Левом, про котрого Михайло чув як про людину чеснотливу, шляхетну й учену - слова патріарха Михайла з того ж листа патріархові Петру. Михайлові видавалося неймовірним, аби на його мирну пропозицію з боку папи могла надійти така різка, без певних надій на щось хороше, відповідь. Михайло , відтак, поставився до легатів як до емісарів герцога Аргіра. Це був досить помітний у той час італійський політичний діяч, котрий тривалий час жив у Константинополі і добре знав тамтешню обстановку. Отримавши від Візантії герцогство Апулійске (у ] Зіс південній Італії), він став відігравати важливу роль у італійсько-візантійських спра­вах. Аргір вороже ставився до Михайла Керуларія. У діях легатів Михайло побачив підступи Аргіра, а листа оголосив підробкою.

ми"

Зовсім в іншому тоні пише папа візантійському імператорові Костянтинові Моно-маху. Він розсипається люб'язностями, звеличує імператора, хоче прихилити його до себе, пише, зокрема, що, за порадою Аргіра, збирається в похід проти норманів, і тут же не випускає нагоди, аби очорнити патріарха. У листі читаємо:" Наш спільний брат, архиєпископ Михайло, надіслав нам листа із закликом до згоди та єдності... Але нехай знає твоя світлість, що до слуху нашого дійшли деякі звинувачення, висунуті на пат­ріарха в цитованому вище листі; про решту легати мають повідомити імператорові

В(

особисто. Знову Михайло Керуларій порівнюється з людиною, "котра виявляє шану главі родини, але ганьбить її членів». (Мі§пе, РХ. і. 143, сої. 780).

Л0Д1

:ить Зід; грак яких зипр

Легатами від папи були: кардинал Гумберт - єпископ Білої Сільви, єпископ Амаль- і ю, фійський і архидиякон Фрідерік, канцлер Римської церкви. Головною діючою осо­бою серед них був Гумберт. Знаменитий Гільдебрант (майбутній папа Григорій VII). один із найпалкіших прибічників римської екклезіології, був у той критичний для Церкви час близьким співробітником Лева IX. Однак у посольстві він участі не брав. У Константинополі легатам з боку імператора були виявлена велика шана. Ані в листі імператорові, ані, тим більше, у листі до патріарха папа не говорить прямо, з яким дорученням легати прямують на Константинополь. Але увесь зміст листів не залишає афс ніяких сумнівів у тому, що папа хотів залучити Константинополь, а через нього і всі І В і інші Церкви, до визнання Римської церкви главою і матір'ю всіх церков. А цю 1Сти(| зверхність, як ми бачили, папа розуміє не тільки як право здійснювати найвищу адм- -ерп іністративну владу над усіма церквами, але і як привілей на непогрішне керівництво у і тата питаннях віровизнання. Разом з тим папа не хоче, аби визнання такого старшинств: н 6 виглядало як впровадження чогось нового. Він змальовує справу так, що церква не І гроб: самотня, коли вчить про це, і що винятком із загального становища є саме Михайло І шені Керуларій із своїми прибічниками^ Михайдохправді зовсім не був схильний визнава- Іілок, ти безумовний авторитет Римської церкви і прагнув, як видно з його дій, до встанов- ] Зідм

70

ала за-ІІ лення з нею нормальних канонічних стосунків. Ось чому мирні пропозиції патріарха айни* Михайла викликали у папи навіть більшу розлютованість аніж критичні зауваження зробе- і-юхиєпископа Охрідського.

ге най-1 Папа щосили намагається скомпрометувати Михайла Керуларія, зобразити його я того, і І порушником чогось. В особі Михайла він бачив перешкоду для здійснення своїх цер-■и». І ювних планів і вважав за потрібне, хай там що, усунути цю перешкоду, навряд чи ги, що і розуміючи, що це була не єдина перешкода, не окрема і не випадкова, що римській один} І їонцєпції церковності протистояла тут концепція кафолічна, маючи на своєму боці архові І минуле Церкви і дух Нового Заповіту.

з бок\ і Своїм післанцям папа, безсумнівно, дав відповідні вказівки. Відомо, що ще до хайлс І відіслання легатів папа підшукував собі спільників у грецькому єпископаті, [ітний 1 Тим часом Аргір від себе дав легатам цінні вказівки відносно того, на яких против-шолі і І ників патріарха вони повинні були спиратися, аби мати на своєму боці імператора ске (у II Бісі, сіє Тп. Саиі. X. Сої. 1690). Запоруку ж успіху у своїй місії легати бачили в імпе-спра-1 раторській підтримці. Отже становище патріарха було складним. Легати одразу ж бачив І повелися щодо патріарха негідно, - це визнають нині навіть багато хто] з римо-като-

Ьиків. /Іоно- 1 Гумберт почав свою діяльність в Константинополі з поширення полемічного твору зго до І Асіуєгзш Огаесошт ("Проти Грецького наклепництва"). Він викладений у вигляді діа-і, і тут І логу між "Римлянином" та "Константинопольцем". "Константинополець" повторює і брат. | зміст арх. Лева Охрідського, а "Римлянин" його спростовує. Він говорить про нехай І близькість греків до єретиків, про їхнє прагнення "перевершити всіх єретиків безроз-а пат- І судством», бо до цих пір ще жодна єресь "не досягла такого безумства, аби мріяти орові І про те, як нав'язати свою думку першій і апостольській кафедрі під загрозою анафе-шану їми" (Мі§пе. Р.Ь. 143,со1.933).

(Весь твір написаний у неспокійному, викличному тоні. "Ви з'їхали з глузду", "дур­ню, коли б ти мовчав, то був би розумним", "ваше глупство усім відоме" - такі і подібні різкі випади зустрічаються тут дуже часто. При цьому таки "Римлянин" до-[ VII), І сить ґрунтовно висловлюється про обрядові питання, заторкнуті в охрідському листі. й для і Від апології він переходить до нападок. Закінчується цей розлогий (з 69 розділів) брав. 1 трактат такими словами: "Якщо від усіх цих та інших хибних поглядів, перелічувати листі І яких на письмі довелося б дуже довго, ви не отямитесь, і не принесете достойного яким І виправдання, - то неодмінно буде анафема і нині і в майбутньому від Бога і від усіх ишає | кафоліків, за котрих Христос поклав Свою душу" (Там само, стор. 974). } і всі Відповідь на цей твір написав монах Студійського монастиря пресвітер Никита ^ цю ї Стифат чи Пекторат. Починається ця відповідь з нагадування про любов, котра "все адм- І терпить, не хизується перед своїм ближнім, не шукає свого" тощо. Але в обрядових ргво у І питаннях Никита непоступливий. Для нього опрісноки - "іудейська трапеза"; в них яства | він бачить щось нежиттєве, бездушне. Висловлюється рішуче проти посту в суботу ва не І (роблячи, згідно з канонами, виняток тільки для Великої суботи). Заперечує і звер­шило | шення літургії в ранковий час, в постові дні великої чотиридесяниці (тобто у понед-нава-^І ілок, вівторок, середу, четвер і п'ятнишо). І виступає проти обов'язкового целібату. шов- І Відмітивши чотири ці порушення, Никита радить римлянам уникати їх, аби бути

71

"світлими очима всього світу і єдиними з нами, вашими співбратами". Закінчує своє і вияв, писання Никита такими словами: "Вітаємо вас у Христі Ісусі Господові нашому, Кот- ] мую¹ рому слава і влада з Отцем і Святим Духом і нині і повсякчас і навіки віків"... (Мі§пе. і не да РХ. 143 соі.984). Іщої>

З боку ж Гумберта надійшла різка відповідь. Ось її початок: "Коли б ти (звертаєть- і імпе] ся Гумберт до Никити) гарненько прочитав шосте правило святого Халкидонського і 3 е собору, то вдовольнявся б чернечим мовчанням, постами, молитвами у своєму мона- : ічниі стирі, а не втручався б у справи церковні і не виявляв би зухвальства... Горе тобі, ї но пі, Сарабаіте! Ти забув свої келейні обов'язки і, ведений власною волею й похіттю, страш- | ще ш но загавкав на святу Римську й апостольську церкву, на собори всіх святих отців. Ти І нуваї дурніший за віслюка, - ти замахнувся строщити чоло лева й адамантову стіну. Що і разол твої зазіхання? Ти не переможець омани, але подоланий оманою. Ти не пресвітер, а ? чети постарів у злі, ти столітнє дитинча кляте. Тебе скорше слід назвати Єпикуром, аніж ТЬ. С монахом; тобі місце не в Студійському монастирі, а в цирку чи лупанарію. Ти стільки | Ос наблював, що у перекрученні божественного вчення не пасеш задніх і від скажених пресі псів - Іуліана і Порфирія. (Мі§пе. РХ. 143, сої. 983-984). і тиної

Тут же спільником Никити Гумберт називає Михайла Керуларія Константинопольського! І що ді

Наведений уривок досить яскраво характеризує тон відповіді Гумберта. І прич;

Що ж до суті відповіді, то відмітьмо, що навіть старі римо-католицькі богослови. | імпег. визнаючи неабияку вченість Г'умберта у порушених питаннях, ставили йому у про­вину, те, що він не завжди із певною слушністю приписує грекам ті чи ті погляди (див. уривки з Нізіоіге іійегаіге сіє 1а Ргапсе, сої. 923), а нинішню відповідь прямо вважають невдалою. (Бісі. Ое ТЬ. Т. X.).

Цікаво, що заперечення Никити проти обов'язкового целібату Гумберт розцінив у своїй відповіді як ніколаїтську єресь і прагнення перетворити Церкву Божу в синагогу сатани і валаамсько-ієзавелінську ргозІіЬиІшп (РХ. 143, сої. 997).

Закінчується цей твір такими словами: "А тобі, нікчемний Никито, доки не навер­ нешся, нехай буде анафема від усієї Церкви Христової з усіма, хто слухається твого потворного вчення. Бажаючи бути вчителем божественного закону, ти не тямиш, ані що говориш, ані що стверджуєш, Ти дурний, а вдаєш із себе мудрішим за семеро мужів, що говорять притчи. Принаймні навчись іноді мовчати, якщо ніколи не на­ вчився говорити" (сої. 1000). І і не п]

Якщо вірити "Коммеморадії" Гумберта, Никита, прочитавши все це, в ту ж мить розкаявся у своїх помилках і в присутності імператора спалив своє послання.

Проф. В.В. Болотов обурюється традиційною грецькою "смиренномудрістю" у сто­ сунках з Римським престолом, що виявлялася протягом багатьох століть і застосуван­ ням греками правила "поганий мир краще доброї війни" в тих випадках, коли треба назив було підносити голос протесту (Лекції . III, Сп б, 1913, стор. 318). Можливо, що в доход даному випадку Никиті дана була вказівка виявити цю "смиренномудрість". І реч се

Питання стосовно Никити легати могли вважати вичерпаним. Але це було друго- І! змозі рядне питання. Не задля Никити вони прибули в Константинополь. мочи, і

їм треба було спонукати до покори датріарха^А-той зберігав мовчанку, тимішгьше і Трійц природну, попри те, що легати його самого нехтували. Треба сказати, що він теж | отців і

72

^є своя! заявляв далекосяжну "смиренномудрість", не одзиваючись на зухвальства й дотри-у, Кот-І муючись відносно папи шанобливого тону. Але така терпляча смиренномудрість нічого Мі§пе. || ве давала легатам. їм треба була від патріарха пряма заява про послух, в дусі тих тез,

Ішо їх висунув папа. Немає сумнівів, що в цьому напрямку робив тиск на Михайла й )таєть- зшератор. Але на це патріарх не пішов.

ського І 3 приводу константинопольських виступів Гумберта М. Жюжі пише: "Його полем-мона-1 ічний характер заподіяв йому лише шкоди у даних обставинах, а його ерудиція силь-з тобі іно підвела його в одному важливому пункті, про що Керуларій і його підлеглий поки :траш-1 ще не подумали: Гумберт накинувся на греків з питання походження Св. Духа й зви-цв. Ти і зуватив їх в усуненні з символу віри слова Ріііодие . Ця велика історична помилка, [у. Що І разом з іншими перебільшеннями й фальсифікаціями, спотворює сам вирок про відлу-ітер, а і чення, що його легати склали проти Михайла Керуларія і його прибічників". ( Бісісіе ,аніж|Тп.СаІп.Х1У).

[Ільке і Ось зміст цього вироку. Текст починається з нагадування про примат Римського кених І престолу, прерогативами Римського престолу пояснюється й прибуття в Констан-