Кардинали, їхня колегія та чини.

Сьогодні кардинали є членами колегії кардиналів (СагШпаІішп Соїіе^ішп, в мину­лому: Васгат Со11е§ішп), яка наділена правом обирати папу. Відповідно до свого зав­дання, вони, як колегіально, так і кожен з них окремо, є радниками та помічникам?: папи у справах управління Церквою (к. 349).

Колегія кардиналів ділиться на три чини:

1. До єпископального чину належать ті кардинали, титулом яких папа обрав Церк­ви в околицях Риму (як правило, це - куріальні кардинали), а також східні католицькі патріархи, номіновані кардиналами, які проте зберігають за собою титул свого влас­ного престолу.

1. Члени пресвітерського чину отримують римський церковний титул (Іішіиз).

3) Членів дияконського чину. Починаючи з розпорядження папи ІоаннаXXIII (МР, Сит §гауіззіта, 15.04.1962:

АА8 54, 1962, 256), всі кардинали зобов'язані висвячуватися в єпископи, якщо на момент їхнього призначення вони ще не є єпископами (к. 351, § 1).

Папа вільно призначає кардиналів.

Достоїнство кардинала кожен отримує за декретом Римського Архиєрея, проголо­шеним перед колегією кардиналів. З моменту проголошення новий кардинал дістає кардинальські обов'язки та права (к. 351, § 2).

Надаючи допомогу папі, кардинали діють колегіально, коли для обговорення пи­тань більшої ваги їх скликають разом (к. 349).

Кардинали покликані допомагати папі і тоді, коли вони діють поодинці.

Кардинали зобов'язані старанно співпрацювати з папою.

Кардиналам належать і деякі особливі почесні права та привілеї.

Папа керує Римо-католицькою церквою з допомогою центрального державного апарату, який називається Римська курія. Згідно з нинішнім церковним правом, Римська курія, це — сукупність тих постійно діючих органів, за допомогою яких папа виконує своє завдання головного пастиря. Це органи, які виконують свої обов'язки для добра Вселенської Церкви, від імені папи та з його авторитетом.

Завдання курії має пасторальний, церковний та службовий характер.

2. Правила її функціонування. Статутом, яким встановлено структуру та правила функціонування курії, нині є

вже апостольське послання "Разіог Вопиз". До цього ще додається Загальне Поло­ження про Римську Курію.

3. Гї органи.

"Разіог Вопиз" (агх. 1-2) ділить органи курії на дві головні категорії: 1) на цент­ральні органи (Бісазіегіа), до яких належать Державний Секретаріат, конгрегації, суди, ради та канцелярії; 2) а також інші заклади (ІпзІіШІа).

116

Конгрегації-типово урядові органи. Вони наділені виконавчою владою. Суди (три­бунали) (крім зовсім специфічного Апостольського Пенітенціарія) здійснюють судо­ву владу та судову діяльність. Ради - це такі органи, завдання яких полягає в сприянні будь-якому окремому виду діяльності. К^ш^ея^фіїнв^основному виконуютїгобов-^язки--в сфері господарських справ. А інші куріальні органи, що не вважаються органами

центральної влади, організовують та підготовляють репрезентаційні та літургійні про­мину- грами Римського Архиєрея.

"о зав- Крім того, у "Разгог Вопиз" ще згадуються збори кардиналів (аії. 22) та груп карди-йками налів, котрі займаються організаційними та господарськими справами Святого Пре­столу (агі. 24-25). Крім іншого, "Разгог Вопиз" говорить про центральні органи, дот­римуючись єдиного порядку; після представлення їхньої організаційної структури він Церк- розглядає їхнє функціонування (збори, що ними проводяться, процедури, яких слід ицькі дотримуватися при веденні окремих справ).

влас-

Перелік інститутів римської курії та імена осіб, що обіймають в них той чи інший пост, приводить виданий офіційно, на зразок титульного списку посадових осіб, папсь­кий щорічник, "Аппиагіо РоШійсіо".

Державний секретаріат.

Державний Секретаріат (Зесгеїагіа ЗіаШз), не дивлячись на свою назву, є в основ­ному не державною структурою, а центральним органом Римської Курії, який постійно і безпосередньо знаходиться в розпорядженні папи в процесі здійснення ним своєї особистої пасторальної діяльності (порівняйте з Сопіз. Ар., Разгог Вопиз, агі. 39). і Його можна назвати загальним секретаріатом папи.

Конгрегації.

Текст "РазГОг Вопиз" теж говорить про те, що структура конгрегацій формується згідно з єдиною системою: вони складаються з кардиналів та єпископів, їхнім керів­ником є кардинал префект, якого призначається терміном на п'ять років (порівняйте з агі. 4-5), вони мають постійний склад службовців. Префектові в його роботі допо-I матє^екретар*^анзі-архиєниєж)па. Крім того, до конгрегацій призначаються і рад-! ники (сопзиігог), які не входять до складу службовців.

Завдання конгрегацій має багато аспектів. Головним чином конгрегації займаються формулюванням відповідей на принципові питання, застосуванням норм церковного права, захистом церковної дисципліни, винесенням адміністративних рішень, а та­кож милостей та звільнень з цих питань, якщо має місце спір або звернення у формі подання. їхня значна нормотворча діяльність полягає у випуску виконавчих постанов та вказівок. Постанови, що вважаються самостійними «нормами права, можуть ними прийматись лише за умов наявності «попередньоїзгоди папи (порівняйте з к. ЗО).

Нині до конгрегацій, згідно з порядком, за яким вони фігурують у переліку наведе­ному в тексті "Разгог Вопиз", належать:

1. Конгрегація Віровчення (Соп§ге§агіо де БосШпа Рідеі). До неї входять: Папська Біблійна Комісія (Сотпіззіо Тпео1о§іа ІЩегпаїіопаїіз) (Ропііїїса Соттізіо ВіЬІіса) і Міжнародна Богословська Комісія.

2. Конгрегація у справах Східних Церков (Соп§ге§аііо рго Ессіезііз ОгіепІаІіЬиз). Цей орган був створений папою Пієм IX, 06.01.1862 р., в рамках Конгрегації у справі поширення віри. Свою самостійність вона отримала 01.05.1917 р.

3. Конгрегація у справах Богослужінь та Святих Таїнств (Соп§ге§аІіо сіє Сиіпд Оіуіпо І еі БазсірНпа ЗасгатепГОшт). Як видно з її назви., вона з'явилась внаслідок об'єднан-

117

ня двох урядів.

4. Конгрегація у справі канонізації Святих (Соп§ге§аио сіє Саизіз 8апсІогшп).

5. Конгрегація у справах Єпископів (Соп§ге§аІіо рго Ерізсоріз). зі

6. Конгрегація у справах Євангелізації Народів (Соп§ге§аііо рго Оепхішг п Еуап§е1ігаиопе). К

7. Конгрегація у справах Духовенства (Соп§ге§аІіо рго Сіегісіз). т:

8. Конгрегація у справах Інститутів посвяченого життя та Товариств апостольсько- ж го життя (Соп§ге§а1;іо рго їпзіішіїз Уіїае Соп§ге§аіе еі ЗосіеШшзУкае Арозіоіісае). Гі

9. Конгрегація у справах Семінарій та Навчальних Закладів (Соп§ге§айо сіє 8етіпагіІ5 Щие 8йісІіогит Іпзгітііз). п

Папські Ради. я

Нові правила курії покликані привести до стандартної форми інші куріальні орга- ^; \г

ни, котрі виникали під різноманітними назвами і мали різну структуру. В числі рад є а:

багато таких, котрі раніше фігурували як комісії або ж секретаріати. "Разіог Вопиз'" н

наводить наступний перелік папських рад. п

2. Представники Святого Престолу та міжнародне право с.

Щоразу, коли папському послові доручено здійснювати свої представницькі функції п не тільки в Партикулярних Церквах, але й у державах та в органах влади, церковне право - особливо у сфері скерування та відкликання послів - діє відповідно до міжна­ родних правил щодо дипломатичних представництв (порівняйте з к. 362). Кодифіка­ цію дипломатичного права було розпочато після падіння Наполеона, на віденському конгресі 1815р. Значною віхою на шляху її розвитку стала віденська угода 1961 р. про дипломатичні відносини. У повній відповідності з усім цим, постійного представни­ ка Святого Престолу згідно історично сформованого слововживання ми називаємо і п шоЬ^^сшШ^Ш^т^.шщд його делеговано виключно до партикулярної Церк- • » ви, і, таким чином, характер його місії, строго кажучи, не є дипломатичним. Якщо п одночасно з цим його акредитовано і до держав та урядів, тоді він має титул нунція, с при умові, що в даній країні йому належить право бути старшим за рангом представ- ч ником дипломатичного корпусу (дуаєном). Оскільки, як правило, є країни з давніми п католицькими традиціями. Якщо представникові Святого Престолу такого права не ц

у,

надано, тоді йому належить титул пронунція. Інтернунцій теж є папським послом,

делегованим до держав та до урядів. Згідно дипломатичного права, нунцій та про- | я

пунцій вважаються послами. Ступінь інтернунція, це - "надзвичайний посол та упов- ^: п

новажений міністр". Буває, що яке-небудь постійне представництво Святого Престо- о лу — тимчасово - очолює повірений у справах, дипломат, який має ранг, нижчий від

посольського. р

З. Папські посли у канонічному праві к

Перераховані у попередньому параграфі особи (крім повіреного у справах) у кано- ІЗ

нічному праві іменуються послами (легатами) папи. Суть їхнього завдання визначається д

як здійснення ними на довгостроковій основі представництва особи самого папи в »

напрямку Партикулярних Церков або одночасно в напрямку держав та владних органів с

(к. 363, § 1). Ті, хто в ролі папського делє^гатаб(1^ш^^2Т£рІI^ к

до міжнародних організацій, нарад або зустрічей, теж представляють Святий Пре- і С

118

а).

епїіит

іьсько-

сае).

ііпагііз

і орга-ірадє •опиз"

ушщи ковне

іжна-

фіка-

>кому

). про

івни-

іаємо

Іерк-

Ікщо

нція,

;тав-

німи

їане

лом,

про-

пов-

сто-

івід

шо-гься шв шів

ННЯ

[ре-

стол, але не вважаються папськими послами або легатами у суто термінологічному значенні слова (к. 363, § 2). Особи, котрі здійснюють постійне представництво Свято­го Престолу при міжнародних організаціях, належать до цієї ж останньої групи. Коли Кодекс Канонів Церкви говорить про папських послів, то при цьому він розглядає тільки обов'язки та права взятих у вузькому розумінні папських легатів, котрі нале­жать до згаданої раніше першої групи, тобто тих, кого одночасно направлено (і) до Партикулярних Церков.

Кодекс у главі про папських послів не згадує тих кардиналів, котрі за дорученням папи і як його особа, представляють останнього в ролі легата "а Іе§а1е" (Ье§айдз а Іаїеге) на якому-небудь святі або зборах, наприклад, на євхаристійному конгресі, або ж отримали вже доручення виконати яке-небудь душпастирське завдання від спец­іального посланця (к. 358). Сферу їхньої компетенції визначає відповідний папський акт про їх доручення, їх в жоднім разі не можна вважати дипломатичними представ­никами. Не відносяться до них і наведені нижче внутрішньоцерковні обов'язки та права тим архиєпископам, які з історичних причин володіють почесним титулом по­сла на правах народження (Хе§аШз пагиз), на одній цій підставі — не належать жодні персональні права (порівняйте СІС 1917 р. к. 270).

Найголовніше завдання папського посла полягає в тому, щоб та єдність між Апос­тольським Святим Престолом та відповідь Партикулярними Церквами була все міцнішою та дієвішою. Універсальне церковне право наводить цілий ряд конкретних обов'язків посла того Престолу, котрі виконуються ним в рамках цієї його місії, по­в'язаної зі справами Партикулярних Церков, тобто стосуються внутрішньоцерковно-го життя (к. 364). Перше з цих завдань є інформації характеру. Він (посол) повинен повідомити Апостольський Святий Престол про всі ті обставини, котрі впливають на життя відповідних Партикулярних Церков, рівно як і справи, котрі в генеральному плані торкаються питання, що стосуються блага душ та діяльності Церков. Один із своєрідних аспектів цієї інформаційної роботи має відношення до питання призна­чення єпископів. До його обов'язків входить надсилати на адресу Святого Престолу повідомлення або рекомендації з іменами кандидатів, а також - проведення інформа­ційного дослідження щодо відповідних осіб (порівняйте з кк. 377-378). У той же він має надавати інформацію єпископам, що працюють на даній території, допомагати їм як своїми порадами, так і своєю діяльністю, звичайно виявляючи при цьому належну повагу до сфери їх влади компетенції. Поряд з допомогою, яку папський посол надає окремим єпископам, він повинен підтримувати і самі єпископські конференції.

Як ми вже зазначали, папські представництва, відповідно до свого мандату, не­рідко діють не тільки в Партикулярних Церквах, але і в державах. У цих випадках, крім наведених тут завдань, вони мають й інші, особливі завдання (порівняйте з к. 365). Таким, в першу чергу, є сприяння розвиткові зв'язків між Святим Престолом та даною державою. Таким завданням є й проведення переговорів з компетентними дер­жавними органами з питань стосунків між Церквою та державою, та особливо про складання конкордатів або інших подібних угод, а після їхнього укладення - про ви­конання цих угод. Оскільки ці угоди охюблжво^відчуташл'-оркаються Апостольського^ Святого Престолу та Церкви як живої цілості, але часто можуть вплинути і на самі

Партикулярні Церкви і можуть вимагати попереднього глибшого вивчення досвід}- те С пасторальних точок зору, що існують в Партикулярних Церквах, то в цих випадках - свя' якщо це виправдовується обставинами - посол має ознайомитись з думками та пора- сьи дами єпископів даної території, і, крім того, він повинен інформувати їх про перебіг ма; справ. доб

сво

<

ЖИ^Ґ

(

НО] ЧИ(

Ми вже згадували про такий уряд, у котрому є підрозділи, що називаються конгре- сво гаціями. Вони здійснюють керівництво певними областями церковного життя. У ^ світському керівництві це відповідало б міністерствам.Вище було наведено цілий пе­релік їх. Цікавими з цього погляду є конгрегації з питань віровчення, які мають розг­лядати питання, пов'язані з чистотою католицької доктрини. Є конгрегація дисципл­іни таїнств, яка розглядає всі суперечні питання, пов'язані із звершенням таїнств. Є конгрегація канонізації святих.

Особливе ставлення до нас має конгрегація у справах Східних церков, котра відає уніатами. ФУ

Уніати чи католики східного обряду - це вихідці з Православної церкви чи з давніх себ східних церков (коптської, вірмено-григоріанської та інших), котрі приєдналися до І Католицької церкви, визнали її віровчення і зверхництво Римського папи, але зберег- зас ли свій богослужбовий обряд. тов

Наприклад, на Україні чи в Білорусі - це традиційний Візантійський обряд, що І фе< використовується в нашій Церкві. Але як глава Церкви на Літургії безумовно зга- інн дується Римський папа. ^коР

Римський папа керує Католицькою церквою як абсолютний монарх, конгрегації ж є абс тільки дорадчими та адміністративними органами при ньому. *

ЛИ1

ни

ВИІ

ди: зас на

лад ]

Римо-католицька Церква нараховує нині близько 600 мільйонів членів. Це найбіль- по< ша з християнських конфесій. Католицизм поширений насамперед у країнах Західної, Південної і Центральної Європи, а також у країнах Південної та Центральної Америки (з огляду на те, що колонізація їх свого часу була здійснена іспанцями і португальця­ми). Багато католиків також у Північній Америці, в СІЛА, особливо у Південних шта­тах, котрі також були історично зв'язані з Іспанією, і в східних штатах. Поширений католицизм у Південно-Східній Азії, на Філіпінах. З країн, які входили до складу Ро­сійської імперії, католицькими є Польща і Литва.

Отже структура Римо-католицької церкви схожа на нашу. В ній також діє єписко­ пат: митрополити, архієпископи, єпископи. Ця структура нагадує те, що було у Давній ^; Церкві. о&

Во

Мі

] зді

Па

теї

ра,

У католиків є монашество. На відміну від наших, католицькі монахи об'єднані в сві так звані монаші ордени. Що це означає? У нас кожен монастир живе своїм само­стійним життям і підпорядкований єпархіальному архієреєві. Ставропігіальні монас­тирі підпорядковані безпосередньо Святійшому Патріархові. У католиків ряд монас­тирів з одним статутом підкоряється одному спільному главі, котрий називається ге­нералом чернечого ордену. Він як правило, є настоятелем найстарішого з монастирів цього ордену. Ордени можуть бути розкидані по величезній території, навіть по всьо­му світу, але тим не менше у них є €дине-ені їхнє життя.

120

:віду та адках-а пора-іеребіг

сонгре-ггтя. У ний пе-ь розг-сципл-зств.Є

а відає

давніх ися до іберег-

ад, що го зга-

іціїжє

йбіль-адної, іерики

ІЛЬЦЯ-

хшта-рений дуРо-

шско-Ідвній

нані в само-юнас-юнас-.ся ге­ктарів

ВСЬО-

/€ ВСЄ

Орден бенедиктинців - найдавніший. Він виник ще у V ст. Його засновником був святий давньої порозділеної церкви Бенедикт чи нашою вимовою - Венедикт Нурсій-сьиий. Це був монах, подвижник благочестя, котрий організував перші чернечі гро­мади на Заході і дав їм статут, заснований на східних статутах. Відоме гасло препо­добного Венедикта: Ога еІ ІаЬога - молись і трудись, що його він поклав в основу свого чернечого статуту.

У ХІІ-ХШ ст. виникли ордени францисканців і домініканців, названих за іменами своїх засновників - католицьких подвижників Франциска і Домініка.

Францисканці - це був орден зубожілих, тобто ті, хто вступав у нього, давали обіт жити убого.

Орден домініканців відомий в історії насамперед тим, що саме йому було доруче­но ведення інквізиційних процесів, тобто процесів з виявлення, суду й страти гаданих чи справжніх єретиків. Самі домініканці любили називати себе інакше, вживаючи певну гру слів. Річ у тім, що латинською Оогліпі сапез - "пси Господні". Вони так називали себе, підкреслюючи свою охоронницьку і антиєретичну роль.

Напевно, більше від усіх інших католицьких орденів відомий «рден єзуїтів. Він заснований у 1534 році іспанським дворянином Ігнатієм Лойолою з спеціальною ме­тою протидії протестантизмові і взагалі боротьбі з будь-якими некатолицькими кон­фесіями. В єзуїтів є так званий спеціальний четвертий обіт, якого нема в жодному іншому чернечому ордені. Три звичайні чернечі обіти - безшлюбність, послух і без­корисливість - всім відомі, вони однакові на Сході і на Заході. У єзуїтів є ще обіт абсолютного послуху папі.

Орден єзуїтів впорядкований дуже своєрідно й цікаво. Там існує багато ієрархій. Є послушники, є так звані новачки; на наступному щаблі людина дає три обіти, і потім лише обрані дають обіт цілковитого послуху папі. З них уже обираються керівні чле­ни ордену. Історія єзуїтів більш-менш усім відома, як і їхнє гасло, що хороша мета виправдує засоби, з допомогою яких вона досягається. Понині з ордену єзуїтів вихо­дить значна частина єпископів Римо-католицької церкви. Єзуїтам належить більшість засобів масової інформації та видавництв. Аби уявити розмах їхньої діяльності, мож­на навести такі цифри: вони керують 94-ма католицькими вищими навчальними зак­ладами і 59-ма світськими установами, що не носять спеціально духовного характеру.

Вони здійснюють спільне керівництво всією місією Римо-католицької церкви.

Увесь світ розбитий єзуїтами на 50 провінцій чи областей. На чолі кожної з цих областей стоїть свій керуючий чи препозит, котрий керує єзуїтами на цій 50-ій частині світу. Єзуїтам дано виняткове право не коритися місцевим католицьким єпископам. Вони підкоряються тільки генералові ордену, а той підкоряється Римському папі. Місцевий єпископат не мав ніякої влади над єзуїтами.

Католицька місія на території нашої країни нині значною мірою керується і здійснюється орденом єзуїтів.

У 1917 році, одразу ж після Лютневої революції у нашій країні, католики заснували Папський Східний інститут. Він повинен був здійснювати керівництво роботою на території Росії. У 20-і роки високоповажні представники Ватикану не раз бували у радянській Росії і зустрічалися з тодішнім керівництвом.

121

Ось слова, сказані главою місії Ватикану на території Росії Француза Мішелі І д'Ербіньї у 22-му році. _СІ

"Більшовизм знищує священиків, плюндрує храми і святині, руйнує монастирі. Але і чи ж не в тому якраз полягає релігійна місія антирелігійного більшовизму, що вона ^ прирікає на знищення носіїв схизматичної думки (мова йде про православних - ред.). 2 тобто робить чистий стіл ІаЬиІа газа і цим дає змогу духовно відбудувати Росію". ^74

Упродовж 20-х і на початку 60-х рр. католики активно намагались використати си- 4 туацію в нашій Церкві, намагалися мучеництво сотень тисяч православних витлума- 5. чити як сприятливу нагоду для майбутньої католицької місії на території визволеної $ від "схизматичного" впливу Росії. Приблизно так само вони чинять і нині. _восл

Через величезну кількість другорядної літератури про походження Петрового вер-1 7. ховенства, що неминуче визначається конфесійними передумовами, позитивними чи $ негативними, нелегко уявити об'єктивну картину справжньої ролі Риму всередині д вселенської Церкви, що склалася до 451 р. Погляди багатьох дослідників на історичну | ( реальність неминуче знаходяться під впливом різних факторів; припущення, що з _таш самих апостольських часів становище римського єпископа серед інших єпископів було \ ] таким, як становище Петра серед інших апостолів, то слова Ісуса, які відносяться до _нию Петра. (Мф. 16,18; Лк. 22,32; Ін. 21,15-19), стосуються тільки римського єпископа, і і у_л припущення протилежного - що зростанням свого впливу Римська церква зобов'яза- \: на тільки своєму становищу в столиці імперії і тому явище є тільки людське. Однак на \ ₄ даний час є певна згода в одному пункті: першість Риму, як вона існувала в V ст., чи \; вона божественного походження чи ні, було вже результатом певної еволюції; ця ево- \ < люція тривала на протязі ранніх Середніх віків і досягла свого апогею в григоріанській \ • реформі наприкінці XI ст. \ \

Запитання до теми;

Яка структура Римської Церкви в нинішній час? Чи змінилася вона від структури у попередні часи? Якщо так? То якою мірою? Які основні риси своєї структури Римська церква зберегла не­змінними? Чим вони відрізняються від структури управління у Православній Церкві? Чи відбула­ся еволюція у житті Римо-католицької Церкви?

Завдання до теми:

Схарактеризуйте діяльність головних органів правління римо-католицької церкви та їхню діяльність на сучасному етапі.

Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православне и западное християнство.

Петер Ерде. Церковне конституційне право. Львів. 1998.

122

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. "Православне и западное христианство" (Д. П. Огицкий. М., 1999)

2. Прот. И. Мейендорф. "История церкви и восточно-христианская мистика". М., 1974.

4. Прот. В.Рожков. "Очерки по истории Римско-католической церкви". М., 1998.

5. А.Міллер. "Історія християнської церкви". К., 2001.

6. Филарет (Дроздов), митр. Разговор между испьітующими и уверенньїми в Пра-вославии Восточной Кафолической Церкви, 4-е изд., М., 1849

7. А.Шмеман, црот. Исторический путь Православия. 1993.

8. Арсеньев Н.А. Православная церковь и западное христианство. Варшава, 1924.

9. Сергий, архиеп. Финляндский. Православное учение о спасений. Казань, 1898.

10. Митрофан Зноско-Боровский, прот. Православне, Римо-католичество, протес­тантизм и сектанство. Вид. Троїце-Сергієвої лаври. 1992.

11. Светлов П. Где Вселенская Церковь? К вопросу о соединении церквей и к уче­нню о церкви. Сергиев посад. 1908.

12. Оісііопаіге сіє Тпео1о§іе СаіЬоІіцие, V Сої. 1734

13. Вісііопаіге сіє ТЬео1о§іе СаіЬоІіяие, 1930

14. КігсЬе іт К.0П2І1. РгеіЬиг§, 1963

15. С.В.Дашков. Императорьі Византии. М., 1996.

16. Петер Ер де. Церковне конституційне право. Львів. 1998

17. С. Г. Лозинский. История папства. М., 1986

18. Ф. И. Успенский. История Византии. М., 1996.

123