Запитання до теми:

1. Що являє собою порівняльне богослів'я? Чим порівняльне богослів'я відрізняється від дог-і матичного?

2. Кого з святих апостолів ми вважаємо засновником богослів'я взагалі і порівняльного богсн слів'я зокрема?

1. У зв'язку з чим святі отці та вчителі Церкви сформулювали істини православного вчення?

2. Коли остаточно сформувалось порівняльне богослів'я як дисципліна?

3. Який зміст та мета порівняльного богослів'я ? Що є предметом вивчення порівняльного богослів'я?

3. Чому православному християнинові потрібно вивчати основи чужих віровчень?

4. Що говорили святі отці про тих , хто відколовся від Церкви? ____

5. Які три чини прийняття інославних до лона Православної Церкви?

12

ДОЖН; Список літератури до теми:

• Д.П. Огицкий. Православне и западное християнство.

Митр. Филарет (Дроздов). Разговор между испьітующим и уверенньїм в православии Восточ-Р е : й Кафолической Церкви.

Н.А. Арсеньев.Православная Церков и западное християнство, епох}

ристі

(сько:

Щ0 е ЛекціяМ 2. )

шли ОСНОВНІ ДОГМАТИЧНІ Й ОБРЯДОВІ ВІДМІННОСТІ РИМО-КАТОЛИЦЬКОГО ВІРОВЧЕННЯ.

ЗЛИ Е

шгь. З часу виникнення християнства до IX ст. Єдина Христова Церква - В сел енська чи [ня, а Кафолічна (у слов'янському перекладі Символу віри: "Соборна Церква"), охоплюва-іють, ла найбільш численну частину віруючих на Сході і на Заході. ЗIX ст. почався і в XI ст. остаточно завершився відпад від єдності Вселенської Церкви її західної частини на чить чолі з Римською кафедрою. При цьому вона також залишила за собою назву кафоліч-

ної, відповідно до латино-романської вимови - католицької, знає Зберігши істотні риси давньої нерозділеної Церкви, Римо-католицька церква з часу ттях зідходу набула чітко відмітних особливостей у догматах, обрядах, церковному уст-жві, рої, дисципліні і канонах. На відміну від Східної Церкви Римо-католицька церква ак-спа- центує розвиток догматичного учення Церкви і можливість доповнення його шляхом кви. проголошення нових догматів.

, що Основні розбіжності між обома Церквами у питаннях догматичного характеру, До з зикладені у хронологічному порядку їх виникнення, зводяться до такого, грез і. Учення про абсолютну, одноосібну владу Римського єпископа (папи) над Церквою. гия- 2. Учення про походження Святого Духа "і від Сина"

>но- Ці два пункти розбіжностей римського католицизму з православ'ям і були причи-^так> пою так званого поділу церков у XI ст. Логічним висновком з учення про абсолютну, ^ож_ одноосібну владу папи над Церквою було вчення про учительну непогрішність папи, іев- сформульоване як догмат на 1 Ватіканському Соборі 1870 р.

^юза 3. Після поділу Церков у Римо-католицькій Церкві виникло твердження про спасін­ня, що містило вчення про першорідний гріх і про спокутування перед Богом за гріхи пов'язані з ним учення про чистилище, скарбницю заслуг та індульгенції. _цог. 4. У XIX і XX ст. були проголошені два нові, так звані Марінальні догмати: про [ непорочне зачаття Діви Марії (1854 р.) і її тілесне вознесіння на небо (1950 р.).

зго-

ЇЯ?

ого

І Ватіканський собор. Догмат Римо-католицької Церкви про примат влади Римського Єпископа.

Завершення розвитку католицького вчення про владу папи над Цервою став прого-лошений у 1870 р. папою Пієм IX на І Ватіканському Соборі догмат про папську непогрішність у справах віри, що переносить функції Церкви на її найвищого ієрарха.

Постанова Ватіканського Собору гласить: "'твердо тримаючись передання, що дійшло до нас від початку християнської віри, ми на славу Бога Спасителя нашого

13

для піднесення католицької релігії і на благо християнських народів, зі згоди Священ­ного Собору, вчимо й визначаємо як богоодкровенне вчення те, що, коли римський першосвященик говорить зі своєї кафедри (сит ех сатесіга ^иітг), тобто, коли ви­конуючи своє служіння як пастир і вчитель всіх християн, він з огляду на свою вишл апостольську владу визначає вчення про віру чи моральність, яку має вміщати вся Церква, він через Божественну поміч, обіцяну йому в особі блаженного Петра, воло­діє тією непогрішністю (сит ех сатесіга ІоциіШг), якою Божественний Спаситель бла­гословив наділити Свою Церкву, для визначення вчення відносно віри і моральності, і що тому такі визначення римського першосвященства самі по собі, а не зі згоди Церкви, незмінні (ех везе, поп аиіет ех сопзепзи ессіезіае іггеІогтаЬіІез). Коли б хто одважився суперечити цьому нашому визначенню, від чого нехай береже Господь, то нехай буде анафема".

Таким чином, римо-католики намагаються ще більше зміцнити фундамент всієї догматики католицтва - учення про папську владу, про видимого главу Церкви, "зас­тупника й намісника Христа", що інколи затуляє невидимого Главу - Христа. Рішен­ням І Ватіканського Собору стверджується, що пізнання Істини дається папі само­стійно, особисто, поза зв'язком з Церквою.

II Ватіканський Собор, що відбувся за наших часів (1962 - 1965), незважаючи на сильне реноваторське вчення в його лоні, не осмів вносити якихось змін у це догма­ тичне визначення. В догматичній конституції "Про Церкву" він з усією категоричні­ стю підтвердив учення про непогрішність папських визначень. Згідно з роз'яснення­ ми II Ватіканського Собору вони "не мають потреби ні в чиєму твердженні і не допус­ кають жодної апеляції до будь-чийого судження". Римському першосвященикові як верхс®ншіуізчда^,ея«ві-Веея«н«мшЩ (зіп§и1аиег) притаманна хариз-

ма непогрішності самої Церкви.

Чітку оцінку підпорядкованого становища Церкви дає католицький богослов XX ст. Гадфруз: "Коли папа проголошує що-небудь, Церква не може ані судити, ані пере-, віряти, ані підтверджувати, вона повинна лише коритися і вірити". (11)

Навіть більше, догматична конституція II Ватіканського Собору (1962 - 1965) по-і ширює обов'язок віруючих "релігійно підкоряти свою волю й розум" настановам; Римського першо священика і в тих випадках, коли він говорить не ех сатесіга (епаті сит поп сатесіга ^иійіг). Із мовленого вище випливає, що папа не тільки очолює її; ієрархію, головний організатор і дороговказ життя церковного, не тільки "глава Цер­кви", фігура, що знаменує собою єдність Церкви, він - носій всієї повноти влади,: нікому непідсудний, нікому не зобов'язаний звітом самодержець. Одноосібна влада папи в Римо-католицькій церкві не тільки більша за соборну владу єпископату, але щ незмірно щось більше.

На відміну від цієї догми католицизму, що не має коріння у давніх вірознавчих текстах, в Православній Церкві слова, дії і вчинки будь-якого єпископа можуть бути предметом розгляду і канонічно законний єпископський суд може ухвалити вирок будь-якому з них. З-під дії цієї засади, само собою зрозуміло, не вилучений у Право-і славній Церкві і перший з її єпископів - Константинопольський патріарх.

14

цен Не знаходить підтвердження догмат про папську непогрішність і в ученні про таїн-»киі - тва. За православним ученням, єпископи стають наступниками апостолів через таїн-[ ви тво Священства і в цьому таїнстві отримують необхідні для їх служіння особливі яіт дари. Благодать єпископа подається у Римо-католицькій Церкві також через таїнства. всі-Але таїнства, в якому Римському єпископові як наступникові апостола Петра подава-шо-тися б виняткові дари, що відрізняють його від інших єпископів та інших апостолів 5ла- Церква ніколи не знала, і в латинському обряді такого таїнства також нема. Так звана істі.папська коронація, в уявленні самих римо-католиків, це не таїнство, а лише урочиста одЕ^еремонія, котра до папської влади (яка береться до цього, під час обрання) нічого не _хтододає і не подає тому, хто вступив на папський престол, ніяких особливих благодат-_{? то} них дарів. Таким чином, надзвичайні повноваження, котрими не володіє ніхто з єпис­копів, - необмежену владу над Церквою і винятковий дар непогрішності - людина _г-_ІЄ]отримує без будь-якої священнодії. Причина цього тільки в тому, що Церква ніколи _;ас. не знала такої влади і такого дару.

ен-ло

на

Безпідставність учення про папську непогрішність можна підтвердити багатьма істо-.ричними прикладами хибних поглядів Римських єпископів в області віровчення і моралі. Найхарактерніші з них наводяться нижче.

Папа Ліберій І (IV ст.) був прихильником св. Афанасія Александрійського в його

боротьбі з аріанами, а потім, піддавшись тискові світських властей, підписав аріансь-

_н-_ кий символ віри, підписав не як приватна особа, а як єпископ Риму. З огляду право-

_ш_ славної екклезіології, в цьому нема нічого неприродного: він підпав природній

людській слабкості. Папа Ліберій згодом розкаявся і навіть був причислений до лику

святих. Такі спокуси супроводжували церковних ієрархів, і не тільки їх, на протязі

ієї історії Церкви. Але як пояснити цей факт з погляду екклезіології католицької? Це

іеможливо: учинок Римського єпископа був цілком неправославний.

Ще яскравіший приклад являє папа Гонорій І (625 - 638). Папа Гонорій виразно розділяв погляди монофелітів, котрі вчили, що в Боголюдській Особистості Христа Спасителя була тільки одна воля - Божественна, а воля людська була повністю розчи­нена й усунута. Таким чином, папа Гонорій поділяв єресь монофелітів, котра була однією з витончених форм монофізитства, і як єретик він був осуджений VI Все­ленським Собором (681) і названий за іменем серед інших єретиків. І тодішній єпис-ш Римський, і наступні визнавали це осудження Гонорія. Згодом католицькі бого-:лови намагалися послабити значення факту осудження папи римським Вселенським 'обором. Особливо гостра дискусія розгорнулася перед І Ватіканським Собором, ш приймався догмат про папську непогрішність. Однак переконливих доказів не ю знайдено. Ось як трактує цей епізод сучасна католицька богословська енцикло-гдія, видана у Франції в 1930 р.: "Які б не були засоби захисту Гонорія (тобто, які б були вони слабкі - М. К.), залишається істиною те, що папа не помилявся у вірі, "еологія стверджує, що це неможливо, що цього ніколи не траплялось". (12). Тобто, нема переконливих доказів, треба відкинути історію як таку задля прийнятої )дом богословської концепції.

У XII ст. папа Інокентій III оголосив, що оскільки П'ята книгаМойсея називаеться->зторенням Закону, вона чинна і для християнської Церкви, яка є другою Церквою

15

після першої, старозавітної. Смисл тут такий: усі вимоги Повторення Закону обов'яз-І кові для християн. Зробив це папа з невігластва, негаразд уявляючи, про що йдеться в|: книзі. Так чи інакше, але це було заявлено офіційно.

У XVI ст. Католицькою Церквою була зроблена спроба переглянути латинський; переклад Біблії - так званої Вульгати. Виправлене видання вийшло за папи Сикста V.! У передмові цей текст під загрозою відлучення від Церкви стверджувався остаточ­ним і незмінним. Ця нова редакція виявилася настільки неточною, що туди довелось внести близько двох тисяч виправлень. Наступний папа, Климент VIII, був змушений! поспішно знищити Сикстове видання і видати нове, виправлене ще раз. При цьому! передмова Сикста з відлученням була збережена. Виходить, що обидва папи схвалю-і вали два зовсім різні тексти, причому другий підпав під пряму анафему першого.

І нарешті останній приклад. У 1869 р. папа Пій IX видав так званий Силлабус 1 перелік основних помилок нового часу з погляду католицизму в такій формі: "Тим, хто говорить таке-то, нехай буде анафема" З-поміж інших була осуджена думка, що Церква повинна підтримувати свободу совісті. Нині, принаймні, з другої половини-XX ст., проголошення свободи совісті входить в офіційну доктрину Римо-катшиць-! кої Церкви і таким чином підпадає під власну анафему. Як тоді усе це католики узгод- \ жують? В тому ж самому дусі, що й у наведеній вище цитаті: "Богослів'я стверджує, і а історія підписується...".

Завершуючи тему про учительну роль пап, слід сказати про те, що католики обхо-1 дять ці очевидні приклади. Вони стверджують, що та чи та папська помилка, нині не | визнавана, є "особистою" помилкою папи. Хто ж тоді може визначити, яке тверджен-І ня є офіційним (ех саиіесіга), а яке особистим? Зазвичай папи ніколи самі не проголо-| шують своїх тверджень особистими думками. Фактично роз'яснювачем тут виступає | Ватіканська курія, тобто керівні кола Католицької Церкви, з-поміж котрих переважа-ють представники ордену єзуїтів. Виникає вигідна для католицьких ієрархів ситуація: і думку нині живого папи католикові важко прийняти внутрішньо як його особисту і думку. Будь-яка ж офіційно висловлена думка нині правлячого папи повинна визнава-} тжся абсолютно непогрішною, в той час як думка померлого з огляду на змінену си-1 туацію - можна тлумачити як особисту й помилкову. Таким чином, його помилка | мириться з догматом про папську непогрішність.

Виклад римо-католицького вчення про владу папи над Церквою можна завершити словами визначного богослова XX ст. Н. А. Арсеньєва: "Папістична теорія - це найви- і разніший і найзагальніший вираз того духу зовнішнього законодавства й обмирщен-ня, яке проникло значною мірою в учення та життя Католицької Церкви. В тому й| трагедія Католицької Церкви, що поряд з великими плодами життя Духа, що їх Він | являє через неї донині, у самій системі католицтва (а не в гріхах лише тих чи інших представників Католицької Церкви - гріхів багато скрізь, і невідомо ще, де гріхів; більше), якраз в самих основах його віровчення й духовного устрою віє нерідко інший дух - дух світу цього, дух влади, дух юридичного, земного, утилітарного тлумачення \ таїн Божих, дух придушення свободи дітей Божих гнітом рабства, дух повернення їх \ до "немічних і убогих матеріальних початків" (Гал. 4,9). Рабства не емпіричного, не і тільки фактичного, а засадничо обґрунтованого, із санкції, схвалення, чи навіть ініціа-і

16

гнви вищої - повновладної в католицтві - церковної влади. Це дух рабства й окам'-шіння, що не охопив, звичайно, усіх сторін життя Католицької Церкви, але як такий, ю вторгається в учення й життя і спотворює те, до чого він торкається своїм мерт­вотним диханням" (13).

Запитання до теми:

1. Яка позиція Православної Церкви до інославних братів-християн. Чому слід завжди співвідно^ гяти власне ставлення до життєвих реалій?

2. Чим характерний нині прозелітизм?

3. Яке ставлення православної Церкви до догмату про непогрішність папи? На що ми повинні :шіратися, доводячи свої переконання з інакомислячими?

Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православне и западное християнство.

Митр. Филарет (Дроздов). Разговор между испьітующим и уверенньгм в православии Восточ-зой Кафолической Церкви. Н.А. Арсеньев.Православная Церков и западное християнство.

Лекція № 3.

ВЧЕННЯ СВЯТОГО ПИСЬМА, ІСТОРИЧНІ АРГУМЕНТИ ПРО ПРИМАТ ВЛАДИ

РИМСЬКОГО ЄПИСКОПА І ЇХ СПРОСТУВАННЯ ПРАВОСЛАВНОЮ ЦЕРКВОЮ.

Католицькі богослови будують своє вчення про владу папи на двох передумовах, шо їх вони намагаються обґрунтувати тлумаченням Святого Письма: Ці передумовжіакі:

1. римські папи є спадкоємцями апостола Петра;

2. владу; що її папи успадкували, апостол Петро отримав від Христа. Дуже близьким до цього є питання про ставлення Петра до інших апостолів.

Папа як наступник апостола Петра.

Як відомо з початкового церковного передання, наступником апостолів є всі єпис­копи. Це наступництво здійснюється через ланцюг рукопокладань, початий святими апостолами. Ставити питання про те, наступником якого саме апостола є той чи інший єпископ, не має смислу вже хоча би тому, що єпископські рукопокладення звершу­ються соборно, кількома єпископами. Та й цьому питанню не слід і надавати якоїсь особливої ваги. Апостол Петро осудив тих, хто говорив: "я - Павлів", "я - Аполосів", "я - Кіфін". Апостол поставляв єпископів у різних містах, зокрема в Антіохії і в м. Римі. За переданням, в Антіохії ним був рукопокладений Еводій, у Римі - Лін. Але ні Еводій, ні Лін не рукопокладали собі наступників. Тому пізніші єпископи за рукопок-ладанням не є наступниками апостола Петра.

Але є й інший вид наступництва- наступництво по кафедрі. Римська кафедра зас­нована, як відомо, апостолами Петром і Павлом. У цьому смислі єпископів Римської, а також єпископів Антіохійської та інших кафедр^заенованих апоетелем-Петром-(^ Павлом), можна вважати наступниками цих апостолів незалежно від того, від кого

17

вони отримали рукопокладання, подібно до того, як єпископи Ефеські вважаються " - наступниками апостола Іоанна Богослова, єпископи Александрійські - наступниками євангеліста Марка тощо. Ця обставина знову таки не має якогось великого значення.; нас оскільки у благодатному плані всі єпископи рівні. Але православні охоче, з радістю і; зід з особливою повагою ставляться до єпископів апостольських кафедр як спомин про! паг ті дорогі для християнського серця історичні події, пов'язані з цими кафедрами. І

Все це дуже просто, зрозуміло і природно. Але якщо подивитися на Римського -та єпископа очима римо-католиків, тобто бачити в ньому носія надзвичайної та необме- з: * женої влади над Церквою, то питання про його наступництво від Петра стає дуже -та складним і заплутаним. Першим наступником Петра по Римській кафедрі вважають лат Ліна. Але коли і яким актом передав йому апостол Петро свою одноосібну владу над З Церквою, римо-католики нічого певного сказати не можуть. Він не міг передати цю ючі владу через рукопокладення, бо в протилежному випадку рукопокладений ним Лін і став би вище самого апостола Петра. Можливо, ця влада перейшла на Ліна просто ві хто* момент смерті Петра? Але чи можливий у Церкві такий перехід влади з померлого на ту г живого? Можливо, цією владою удостоїли Ліна інші, вже після смерті апостола Пет-І дію ра у такому порядку, як це робиться тепер при обранні нового папи? Але, по-перше. Г на це немає ніякого натяку у переданні. По-друге, чи ж можна допустити, щоб Лін гелі отримав з якогось джерела таку владу, яка б ставила б його над іншими апостолами. 1 котрі залишилися живими, і зокрема над апостолом Іоанном Богословом, який по- залі мер пізніше від інших? Бог

Таким чином, спроба простежити у папістському розумінні спадкоємний зв'язок переходу верховної влади над Церквою від апостола Петра до нинішнього папи вже і Сиь на першому кроці наштовхується на непереборні труднощі. ^гла;

Пам'ятаймо і про те, що не може й бути одночасно двох носіїв одноосібної, абсо-; Що лютної влади. Тому, коли папський престол оспорювали два чи три єпископи (а таких Реї випадків в історії було чимало), римо-католикам треба було чітко розібратися, хто І жеп них законний наступник Петра, а хто антипапа, бо, за римо-католицьким вченням.! за н істинною може вважатися та Церква, яка своїм главою має законного папу. А Церква.? Зі підпорядкована аптипапі, повинна була б вважатися "антицерквою", чи, якщо скори-? то б статися виразом папи Лева IX, "збіговиськом схизматів" і "синагогою сатани". ЯкщоІ пере з цією, чисто католицькою міркою підійти до питання про папське наступництво і|зал* дослідити його в історичному плані, то наштовхнемося на взагалі непереборні труд- зав ] нощі. Адже в історії Римської Церкви бувало не раз, що перемогу у боротьбі здобу-: як н вав не більш законний папа, а впливовіший. Так було у 418 р., коли Боніфацій І за ±лос підтримки імператора здобув перемогу над обраним раніше Євлалієм, у 530 р., коли Пет] Боніфацій II взяв гору над обраним більшістю духовенства Міодором, так було і Аща багатьох інших випадках. Чи ж є тоді у католиків якісь підстави вважати, що самеіоснс Боніфацій І і Боніфацій II були наступниками одноосібної влади апостола Петра? З" '-. ва 961 р. Римський Собор усунув за розпусту папу Іоанна XII і поставив на його місце оок Лева VIII. З православного погляду у цьому немає нічого сумнівного, але з погляд)'сказ; римо-католицького віровчення це була незаконна дія, оскільки папу ніхто судити неіАгнт може. І сам папа Іоанн XII цього усунення не визнав. Отже, Лев VIII повинен вважа- одно

18

ажаютьсяі ^тяся У католиків антипапою, а підпорядкована йому Церква не повинна визнаватися упникамі-: .:тинною Церквою. Але біда в тім, що законний папа Іоанн XII мав тільки одного значенням ^аастУ^пника (Бенедикта V), а через наступників антипапи Лева VIII "наступництво" радістю і; зід апостола Петра триває і понині. Якщо нинішня лінія пап є продовженням анти- омин про; папської лінії, то де тут законне наступництво і де законна Церква? рами. Папська схизма у XV ст. була ліквідована на Константському соборі (1417р.) по-

имського! ставленням папи Мартіна V. Лінія Мартіна V нерозривно триває і по цей день. Але чи а необме- ж можна з римо-католицького погляду вважати цю постанову законною? Адже Кон-;тає дуже стантський Собор стояв на "єретичних" позиціях, визнаючи за соборами право ски-шажають лати пап.

владу над Усе це свідчить про те, наскільки хиткі позиції римо-католиків, котрі, виправдову-едати цю ючи надзвичайну владу пап, посилаються на наступництво від Петра. [ ним Лін; Успадковану папою владу апостол Петро отримав від Христа. За римо-католиць-просто в { ким ученням, апостол Петро, і тільки він один з апостолів, отримав від Ісуса Христа зрлого на: ту надзвичайну, одноосібну владу над Церквою, якою, за правом наступництва, воло-гола Пет- діють нині папи у Римо-Католицькій Церкві.

щоб Лін столами,

о-перше, | Підтвердження цього римо-католицькі богослови знаходять у кількох місцях Єван­гелії.

1) Євангеліє від Матфея (16,18-19): Прийшовши Ісус з країни Кесарії Філіппової, який по-1 запитував учеників Своїх, говорячи: ким Мене називають люди, Сином людським? Вони ж сказали: одні Іоанном Хрестителем, інші пророком Іллею, інші ж Ієремією, а зв'язок або одним з пророків. Говорить їм Ісус: а ви ж ким Мене називаєте? Відповівши ж, іапи вже Симон Петро сказав: Ти є Христос, Син Бога Живого. І відповівши Ісус, сказав йому: і блаженний ти Симоне, сину Йонин, бо не плоть і кров відкрили тобі, але Отець Мій, ої, абсо-; Що на небесах. ІЯ говорю тобі, що ти є Петро, і на цьому камені збудую Церкву Мою (а таких і: Ретга) і брама пекла не здолає її: і дам тобі ключі від Царства Небесного: і що зв'я-гся, хто з | жеш на землі, те буде зв'язане на небесах, і що розв'яжеш на землі, те буде розв'язане ічєнням, •: на небесах.

Церква, * За римо-католицьким тлумаченням цього тексту Церква створена на Петрові, тоб-о скори-1 то без Петра немає істинної Церкви. Це вірно тільки в тому смислі, що ті, хто не [". Якщо і перебував у єднанні з Петром, не перебували у єднанні з істинною Церквою, перебу-ництво і вали поза нею, точно так само, як не були членами істинної Церкви ті, хто не перебу->ні труд- вав у єднанні з Іоанном Богословом, Яковом, та іншими апостолами, точно так само, )і здобу- і як не перебувають в істинній Церкві ті, хто не перебуває нині у єднанні з законними ацій І за І апостольськими наступниками, законними православними єпископами. В цьому смислі р., коли | Петро (разом з іншими апостолами) є основою Церкви. Але це невірно, якщо будемо було і в і мислити про Петра у відриві від інших апостолів і від самого Тіла Церкви. Петро є цо саме основою Церкви настільки, наскільки він сам належить до зібрання апостолів і пере-етра? У : буває в Церкві. Тому істинна Церква Христова не може називатися чи вважатися цер-го місце квою "петрівською", вона є і називається церквою апостольською: "Стіна міста", -погляду сказано в Апокаліпсисі, - має дванадцять основ, і на них імена дванадцяти Апостолів ШШШЦ Агнця (Одкров. 21,14). З цього приводу Оріген говорить: "Якщо ти думаєш, що на і вважа- одному тільки Петрові створена уся Церква, то що сказав би ти про Іоанна, сина

19

Громового, і про кожного з апостолів?... Хіба не на всіх і не на кожному з них Обіч здійснюється сказане вище: І брама пекла не здолає її і ще: На цьому камені збудую €русаг Церкву Мою?". 1м:"М

А ось блаженний Ієронім висловлюється так: "На Петрові заснована Церква: це зивїм вірно, але в іншому місці про це мовиться вже відносно всіх апостолів, тобто, що задеря вона на них побудована і всі вони отримали ключі Царства Небесного... Однаковою ний мс мірою на них усіх стверджується міцність Церкви". Слід

Наріжним каменем Церкви є не той чи інший апостол, а Сам Ісус Христос, як гово- VI зап риться у посланнях апостола Павла:... отже, ви вже не чужі і не пришельці, а співгро- проега мадяни святим і своєму Богові, утверджені на основі Апостолів і пророків, маючи ної у Г наріжним каменем,Самого Ісуса Христа, на Котрому вся будівля, складаючись зла- запито годжено, зростає в святий храм Господній (Еф. 2,19-21). Бо ніхто не може покласти Матфе іншої основи, крім покладеної, яка є Ісус Христос (Кор. 11). Про це й свідчить апос- Цікг тол Петро: Приступаючи до Нього, каменя живого, людьми відкинутого, а Богом об- продиі раного, дорогоцінного, і самі, мов живе каміння, будуйте з себе дім духовний, святе копськ священство, щоб приносити духовні жертви, приємні Богові, через Ісуса Христа. Бо шосто сказано у Письмі: ось, Я кладу в Сіоні камінь наріжний, обраний, дорогоцінний; і єписко віруючий в нього не осоромиться (1 Петр. 2, 4-6). Чоі\<

Пояснюючи наведене вище місце Євангелії від Матфея, більшість святих отців апосто під словом "камінь" розуміють віру, сповідану Петром, тобто віру у Христа - Сина Хри Бога Живого, "На цьому сповіданні, як на камені, побудована Церква, - говорить ня, що блаженний Августин. - Віра Петра є основа Церкви, ця сила робить безсилою бра- едност му пекла". слова З

Іноді отці Церкви відносять слово (Ретга) до самого Ісуса Христа. Як говорить толам < Августин: "Церква будується на тому, кого Петро визнав, кажучи: "Ти є Христос. злади, Син Бога Живого... Він не сказав Йому: "Ти є камінь (Реіга), а ти є Петро, камінь тим са же був Христос". Сповідуючи Христа так, як сповідувала Його вся Церква, Си- берете мон був названий Петром" "Ти - Петро, - сказав Він, і на цьому камені, якого ти Про пізнав, говорячи: "Ти - Христос, Син Бога Живого, Я побудую Церкву Мою, тоб- а Він г< то на Мені Самому, Синові Бога Живого, збудую Я Церкву Мою, на Мені збудую один о: її, не на тобі". всіх, і і

У всякому разі, ніхто з отців не приписує Петрові у зв'язку з обітницею Христовою Отже, і чогось такого, чого не мали інші апостоли. собою

Те саме стосується і влади ключів: ця влада не одноосібна. В тому ж самому Сван- дано ус гелії від Матфея слова, подібні до тих, які були сказані у землях Кесарії Філіппової І саі Петрові, наводяться у множині: Амінь, говорю вам: усе, що зв'яжете на землі, буде тольсь] зв'язане на небі, і все що розв'яжете на землі, буде розв'язане на небесах" (Мф. 18,18). оскільї Святий Амвросій Медіоланський говорить: "Те, що сказано Петрові, сказано і іншим спільне апостолам: дам тобі ключі від Царства Небесного". Отці

Блаженний Августин: "Невже Петро отримав ці ключі, а Павло їх не отримав? Пет- шосто. ро їх отримав, а Яків та Іоанн, а також й інші апостоли, не отримали?" ₍ його і

Оріген: "Хіба одному Петрові дані Господом ключі Царства Небесного і ніхто інший Конста з блаженних їх не отримав?" -гписко:

20

;рква: ц збто, щоі наковок»

як гово-співгро-і, маючи ись зла-окласти ть апос-)гом об-й, святе зета. Бо і інний; і •

X ОТЦІВ

-Сина >ворить і >ю бра- ?

воритьІ

шетос, І камінь за, Си-сого ти о, тоб-ібудую^

повою

' Єван-ппової і, буде І 18,18).: іншим \

!?ПЄТ-

іншии

Обітування ключів, виголошене у межах Кесарії Філіппової, було виконано потім у Єрусалимі в день Воскресіння, коли Воскреслий, ставши посеред учеників Своїх, мовив ш: "Мир вам. Як послав Мене Отець, і Я посилаю вас. І це сказавши, дунув, і промо-зив їм: "прийміть Духа Святого, і кому відпустите гріхи, відпустяться вам: і на кому задержите, задержаться (Ін. 20,21 - 23). Як бачимо, Христос звернувся у цей священ­ний момент до всіх учеників, не виділяючи при цьому Петра.

Слід відмітити, що в 1964 р. у зв'язку з суперечками про колегіальність папа Павло VI запропонував комісії II Ватіканського Собору, яка працювала над редагуванням проекту догматичної конституції "Про Церкву", звернутися до найбільш компетент­ної у Римо-католицькій Церкві з питань екзегетики установи - біблійної комісії із запитом про те, чи слід вважати, що влада ключів, про яку говориться в Євангелії від Матфея (16,19 ), належить й іншим апостолам. Біблійна комісія відповіла позитивно.

Цікаво також, що в особливому документі гЧотя ехріісатіуа ргаеуіа папа Павло VI продиктував у 1964 р. II Ватіканському Соборі, який наполягав на тому, що єпис­копська колегія - спадкоємиця колегії апостольської, розв'язок, згідно з яким між апостолом Петром і папами є повна спадкоємність влади, тоді як між апостолами і єпископами цілковитого наступництва немає.

Чому в Кесарії Філіповій Христос звертається з обіцянкою цієї влади до одного апостола Петра?

Христос спрямовує Свої слова до Петра і вживає їх в однині у відповідь на визнан­ня, що його висловив він сам. А ще, як тлумачать святі отці, однина вжита тут як знак єдності апостолів, єдності Церкви. Кипріан Карфагенський, пояснюючи наведені вище словаХриста, пише (Ін. 20,21-21): "ХочаВін після Свого воскресіння дав усім апос­толам однакову владу... однак, аби чітко показати єдність, Він зробив так силою Своєї влади, щоб ця єдність брала початок від одного. Зрозуміло, що й інші апостоли були тим самим, чим був Петро, тобто наділені тією ж мірою честі і влади, але початок береться від єдності, щоб засвідчити, що Церква Христова єдина".

Про це саме говорить блаженний Августин: "Петро один відповідає: Ти -Христос, а Він говорить йому у відповідь: "Я дам Тобі ключі Царства Небесного", немовби він один отримав владу в'язати і розв'язувати. Тим часом ті слова він сказав сам від імені всіх, і цю обіцянку він отримав разом з усіма, немовби уособлюючи собою єдність. Отже, він сам виступає від імені всіх, бо єдність панує між усіма. Отже він уособив собою вселенськість і єдність Церкви, коли йому було сказано: "Я даю тобі, що було дано усім".

І сама особа Петра і саме ім'я Петро (камінь, скеля) тут знаменує весь лик апос­тольський, оскільки питання було спрямоване до всіх: "Ви ж ким Мене називаєте? -оскільки відповідь, виголошена в той момент одним Петром, повинна була стати їх спільною відповіддю, Петро тут символ єдності.

Отці Константського Собору тлумачили папі: "До тих пір; поки Іуда був у числі апостолів, він мав владу в'язати й розв'язувати, коли ж він вийшов з їхнього зібрання, з його владі зосталось тільки одне - зв'язати самого себе і задушити зашморгом" (3). Константські отці хотіли цим сказати, що пана-сильний тільки у єднанні з іншими єпископами, у єднанні з Церквою.

21

Обітування, дані Петрові, поширюються і на єпископат. Згідно із св. Кипріаном Кар4 Стаї фагенським, Господь, говорячи Петрові про камінь, на якому будується Церква "зас-1 Апо< нував честь єпископську й устрій Церкви", оскільки Церква зведена на єпископах". їлосто.

Таким чином, у римо-католицькому розумінні, в особі Петра отримують обітуван- шх оп< ня всі апостоли і їх наступники. -а замі

2) Євангеліє від Луки (22, 31 - 34) наводить звернення Господа до Петра після -дує пр Таємної вечері: "Симоне, Симоне, Ось, сатана просив, щоб сіяти вас, як пшеницю. Одн; але Я молився за тебе, щоб не ослабла віра твоя; і ти колись, навернувшись, утвердиЕ 'орно. братів твоїх. що вон

Він же сказав Йому: Господи, з Тобою я готовий і в в'язницю, і на смерть іти. Він виться же сказав йому: кажу тобі, Петре, не заспіває півень сьогодні, як ти тричі відречешся, і тільки що не знаєш мене". | литися

Підтвердження свого вчення про надзвичайні повноваження Петра і його не- Отж погрішність римо-католики знаходять у першій половині цього тексту: Господь мо-|му пас литься за Петра, щоб не ослабла віра його і доручає йому утвердити братію. Церкві

Але весь контекст євангельської оповіді і друга половина цього тексту говорить й учен: про те, що Христос молиться за Петра, маючи на увазі випробування, яке чекало на Розг нього, і яке, як відомо, призвело до Петрового зречення. Перейшовши це випробу- кяголи вання, і знову навернувшись до Христа, Петро повинен був, своєю чергою, утверджу- зихідн вати братів, котрі впали у сумніви. Стверджувати інших у вірі - обов'язок кожного зивчег. єпископа і кожного християнина. Тут немає й мови про якісь надзвичайні повноважен- плані з ня. Зрозуміло, що виводити звідси перевагу римського престолу було б дивною і не- миласі природною натяжкою. І дуже пізно з'являються перші проримські тлумачення цього зс_{Ю пс} місця... Тільки в кінці VII ст. папа римський Агафон першим пояснює це місце на ко­ ристь пе]ре1з1^^ цього місця невідоме. " Запи