При* проз

У поі

З огляду на недостатню пильність Сходу було посіяно насіння, з котрого виросла | _{сить сш} антикафолічна ідея постійного доктринального центру, зв'язаного нерозривно й навіки -з одним певним пунктом на земній кулі, який має привілей на чистоту віри й авторитет но керує істиною на всіх інших церковних територіях, позбавлених цього привілею.

ляється на думк кажучи, ву від іс не може

До тих пір, поки Римський престол в принципі визнавав за Церквою право суджен ня про православ'я пап, можна було вважати Рим православним. І Рим справді про- _{певаг рі} тягом цілих століть залишався православним, незважаючи на перебільшені уявлення багатьох його ієрархів про роль Римської кафедри у Кафолічній церкві.

Про православ'я Римської церкви в цей час красномовніше усього говорить став­лення цієї церкви до факту осудження папи Гонорія (625 - 638) на VI Вселенському Соборі (680).

вимога, дасть це кого кат

Сучасні римо-католики стверджують, мовляв, не слід перебільшувати провину папи \ - ^ Гонорія, бо, хоч його послання і сприяли монофелітам, сам папа не був єретиком, у власному смислі слова (Амман). Хай навіть так - справа від цього не змінюється. І Важливо те, що - навіть незважаючи, мабуть, на порівняно незначну провину папи;

Гонорія, - Вселенський Собор, причому без участі папи, судив й осудив Гонорія ра-26

шнц

ому жи панівно: шевного о, всеце

як бачимо| зом з іншими ієрархами, віддавши його анафемі; що римські папи не тільки не проте­стували проти цієї анафеми, а навпаки - самі до неї приєднались. :них письі Папа Лев II (682 - 683), повторюючи анафему на Гонорія, зі свого боку звинуватив разом виз-|іого в тому, що він підірвав престиж Римської церкви, "не доклавши зусиль до того, юи дати засяяти цій церкві вченням, узгодженим з апостольською традицією, і допу-вши, з мерзотною зрадливістю, щоб ця церква ап. Петра без "пороку", виявилася лямованою". (Мапзі, сої. 733). Дуже характерні слова!

на справа еглою ви-

де поїли-

Папа вважає, що церква ап. Петра повинна бути без пороку і що вона дійсно була такою; але це не догмат, а тільки історичний факт, на який, на жаль, не завжди можна покластися. Гонорій зганьбив доти непорочну церкву - анафема. Анафема на Гонорія такий неспростовний факт в історії Римської церкви, що зго-гься заса- _дом навіть явні римокатолики (папа Адріан II, діячі Меншого Софійського собору) продовжували, так би мовити, "за інерцією" проголошувати її, впадаючи у явну супе­речність зі своїм головним положенням про непідсудність римського престолу. Не могло бути й мови про безумовний, сліпий послух Церкви Римові, особливо у о, в абсо- і питаннях віри. Якби в Давній Церкві існувало вчення про простий спосіб встановлен-о и пред- зя і_стини шляхом отримання вказівки з Риму, не потрібні би були Вселенські Собори, І неможливі були б і самі церковні розколи через догматичні питання. Але такого вчен­ая істини і _Ея^ і навіть натяку на нього, ми не подибуємо в жодному давньому віровизначенні. , не мож-1 Однак спокуса, пов'язана з перевагами Римської кафедри, була дуже великою. Де-ї котрі папи не зуміли втриматися в належних межах і почали дивитися на свою по-тародав- _місну Церкву, як на Церкву привілейовану навчительку інших Церков, а на себе - як м уже не І _на одноосібних повелителів всієї Церкви Христової, монархів, ні від кого залежних і о у звер- і _ні_К0Му _не підсудних. Спершу йшлося про панування Римської Церкви над іншими »ю мірою І помісними Церквами, потім - про одноосібне панування Римських єпископів над ус-чення і в І ^_а єпископами та всіма Церквами. Претензії Римо-католицької церкви на панівне а Петра. І становище були викриті не одразу, а історичні обставини, тим часом, виявилися до-

виросла І _сить сприятливими для зазіхань пап на панування і на монархічну владу в Церкві, й навіки і-

торитет- і Причини, які сприяли в цей час виникненню вчення >ивілею. і _Пр₀ зверхність римського Єпископа над Церквою.

суджен- ] у _понятті "римський католицизм" центральною є ідея особливих благодатних пе-

івді про-1 р_еваг римського престолу, що їх розуміють в абсолютному смислі. Цей престол уяв-

явлення і _{ляється як таки}й, що має виняткове значення в житті Церкви, і що у відриві від нього,

на думку римо-католиків, Церква не може залишатися істинною Церквою. Інакше

:<ажучи, відрив від римського престолу у всіх випадках вважається рівнозначним відри-

^МУ1 ву від істинної Церкви. Римські єпископська кафедра визнається єдино кафедрою, яка

не може впадати у хибні погляди. Церква не може ані перечити папі, ані осуджувати

його. Вона зобов'язана йому безумовним послухом, принаймні, у всіх тих випадках,

^м' У шли сам папа оголошує такий послух безумовно обов'язковим. Поширюється ця

ЮЄТЬСЯ. • • і ґт

орія ра-

вимога, як відомо, не тільки на організаційну сферу церковного життя, але и на оо--^г^^ ласть церковного вчення. Останнє особливо важлж

хого католицизму.

27

Ця ідея, що різко суперечить духові православної екклезіології, зародилась в ре­зультаті перебільшень і крайнощів у розумінні переваг панівної кафедри.

Не вдаючись поки що до аналізу істотних розбіжностей у розумінні особливої ролі І Римського єпископа і керованої ним Римської помісної церкви і в оцінку окремих \ поглядів з цього питання, відзначмо один досить істотний і, на перший погляд, пара- і доксальний факт. Після ствердження учення про абсолютну владу папи, по суті спра-і ви, втратили будь-яке значення судження, що мали місце у минулому, про особливу \ учительну роль самої Римської церкви серед інших помісних церков. Навіть коли про- І довжити розгляд Римської церкви, як однієї з помісних церков у лоні католицтва, то нині вже не доводиться говорити про її доктринальні привілеї. У нинішньому стано­вищі Римська помісна церква зобов'язана таким же безумовним підпорядкуванням 1 папі, як і будь-яка інша помісна церква у католицтві. її голос авторитетний настільки. І наскільки він не суперечить голосу папі. Але ж у такому смислі авторитетний для \ католиків голос будь-якої іншої помісної церковної одиниці.

Таким чином, вивищення до крайніх меж самого римського папи, як не дивно, зробило неактуальною попередню постановку питання-про переваги Римської церкви.

Перебільшене уявлення Римських єпископів про їхню роль у Церкві і владу над нею стало головною причиною поділу Церков і тому має розглядатися як основний відступ римо-католиків від Православ'я. В остаточному вигляді він сформувався у другій половині XIX ст.

Офіційний титул папи римського звучить таким чином: "Єпископ Риму, наступник | Христа, спадкоємець князя апостолів, верховний першосвященик Вселенської Церк­ви, Патріарх Заходу, Примас Італії, архієпископ і митрополит провінції Романії, суве- і рен держави-міста Ватікан, раб рабів Божих".

На означуване цим титулом учення про верховного першосвященика Вселенської * Церкви, наступника Христа, католики і найбільш наголошують у своїй діяльності та політиці. На певний час вони ладні забути про всі інші догматичні розбіжності, але І визнання примату Римського єпископу є умовою, без якої не може бути римського і католицизму. Папа є главою Римо-католицької Церкви, патріархом Заходу і примасом І Італії. Йому належить першість юрисдикції, право законодавства (ргішаШз ]шІ5СІісї:іошз), право керування культом, вище урядування усіма іншими справами - і заснування посад, їх заступання, право нагляду за Церквою усього світу, вища судова | влада, право посольства.

Папа не підлягає церковному судові - ргіта зеоіез а петіпе ^сіісайіг. Отже, він незалежний у своїх діях та визначеннях ані від єпископату, ані від Вселенського Собо- і ру, ані від Церкви у цілому. Папа - вищий від Вселенського Собору, і його особистий і голос важливіший, аніж соборний голос Церкви. Церква повинна беззастережно ко­ритися приписам та визначенням папи. Таку владу називають абсолютною. Природ­ним висновком з усього цього був догмат про папську непогрішність у питаннях віри і моральності, проголошений у 1870 р. (див. розділ "Догмат про учительну не-1 погрішність папи"). Юридичний земний монархізм підміняє учення Церкви як про благодатне Тіло Христове. Причини такої підміни були розкриті з особливою глиби- і ною А.С. Хомяковим, відомим російським релігійним філософом і критиком XIX ст, і

івтором стичним заступи: свободи

НЄ ПІД СЕ

Критері» сидить в Усійг просто і жується на мовч; хоритис: органам суперечі

ДИ, ТО Н(

двох і бі католикі ладку ш католиці ми у пиі зумінні ]

Відмі Спираю¹ своєму е ствоДуз буває з н все Тіло віра Цер стю. Ця повіт: О Господь

На від ду папи: членів ні де супер

ЗаСл< Христов Церкви. "Полюбі закликає самого п святість погріши

28

ливої рож

г окремих ляд, пара-

:лась в ре-

ізтором учення про початок Соборності". Головну причину він пояснив раціоналі­стичним маловір'ям, яке прагне невидиму главу - Христа - замінити Його видимим заступником. Розвиваючи думку Хомякова, вже у XX ст. Н.А.Арсеньєв писав: "Тягар :зободи Христової, участь соборному житті Церкви всією повнотою життя виявився ■є під силу римському католицизму. Він поклав увесь тягар відповідальності на папу, суті спра-| Критерієм істини став не Дух Святий, що живе у Церкві, а голос єпископа, котрий особлив; ; і: дить на Римській кафедрі.

коли про-ї Усій громаді віруючих за такого стану справ залишається тільки коритися. Це дуже гицтва, то і просто і в певному смислі дуже зручно (один вирішує за всіх), але повністю не узгод-му стано-; жується з духом Нового Заповіту, бо при цьому думка і сумління церковне приречені куванням І на мовчання. Римсько-католицька Церква не могла цьому перечити, а повинна була [астільки. коритися папі, наприклад, коли він засновував продаж індульгенцій, благословляв тний для і органам інквізиції застосування катувань і видавав віруючим усілякі настанови, що І суперечили Євангелії. Оскільки не може бути одночасно двох носіїв абсолютної вла-іе дивно, і ти, то не може бути одночасно у Римо-католицькій Церкві і двох пап. В разі появи )ї церкви. д_ВОх і більше претендентів на це звання тільки один з них може вважатися у ртїмо-ладу над | католиків папою. Інший оголошується антипапою, тобто лжепапою. Як відомо, у ви-»сновнии; ладку перебування на папському престолі одночасно кількох "пап" в історії Римо-іувався у І католицької Церкви були. Корені розбіжностей між православними і римо-католика-I ми у питанні про роль панівного єпископа у Церкві слід шукати у неоднаковому ро-іступник ^умінні учення про Церкву в цих конфесіях.

ленської

[МСЬКОГО

римасом ттаїиз швами -,а судова

тже, він по Собо-

збистий :жно ко-

<оі Церк-1 Відмінності між Православ'ям та католицизмом у розумінні вчення про Церкву. Спираючись на давньоцерковні вірознавчі тексти, православні християни виходять у своєму вчення про Церкву з того, що Церква - це найвища святиня на землі, це цар­ство Духа Святого, реалізація обітниць Христових про "іншого Утішителя", що пере­рості та оуває з нами повік (Ін. 14,16). У Церкві всі покликані до життя в Дусі. Духоносним є ості, але дсе тіло Церкви. Таким чином, віра православна - це віра кафолічна, тобто загальна віра Церкви, що складається з багатьом членів, об'єднаних любов'ю та однодумні­стю. Ця віра зберігається у їхніх серцях, згідно з пророцтвом Ієремії про Новий за­повіт: Ось Заповіт, що Його заповідаю дому Ізраїлевому за тими днями, говорить Господь: покладу закони Мої у помисли їхні і напишу їх на серцях їх (Ієр. 8,10).

На відміну від православного римо-католицьке учення, що визнає одноосібну вла­ду папи над Церквою, ставить Церкву у принизливе становище, оскільки прирікає її членів на беззастережний і сліпий послух папі, сумління церковне - на мовчання. Все це суперечить духові християнської свободи, духові Нового Заповіту.

ьну не-і як про ) глиби-XIX ст.,

За Словом Божим, Церква є стовп й утвердження істини. (1 Тим. 3,15), вона Тіло Христове, повнота Того, Хто наповнює все у всьому (Еф. 1,23). Істина живе у надрах ірирод- | ц_Єр_КВИ Стовпом та утвердженням істини є Церква у святій об'єднаності її дітей. 'Полюбімо один одного, щоб однодумне визнавати Отця і Сина і Святого Духа", -закликає Церква. Римо-католицьке вчення стовпом й утвердженням істини робить самого папу, а Церкву позбавляє її головної функції. У римському католицизмі віра у святість католицької (соборної), тобто Загальної, Церкви-підмінена вірою у не-логрішність папи.

29

пояс

І ВСЕ В КОЇ

Ще один важливий момент православного вчення про Церкву, не прийнятий като- І Лект лицизмом, - непорушність догматичних основ. Як мовлено в "Окружному Посланні І РИМ( східних патріархів" (1848), історичний шлях Православної Церкви показав, що "У нас | ані патріархи, ані Собори не могли впровадити що-небудь нове, тому що охоронцем | благочестя у нас є саме Тіло Церкви, тобто сам народ" Істинною Церквою є та, яка! продовжує жити духоносним життям, початим у великий день П'ятидесятниці.

Напс

було (пс зіровизі ратор Кі шпат, к відносн ся в пер речносі ники єп ного ри за імпе] Незваж зали до зколо ві пропов: Ним. У Єписко дійшов гальне: рішень не покі христи: обрав й тистів, соборі < своїх п цією. І наслідь кої обп. і соборі міста і отрима так зваї Костян Римом, ний у з

ЗЄЛИЧЄ:

І, нарешті, ще одна принципова розбіжність між православним та католицьким¹ розумінням учення про Церкву - питання церковної єдності.

Про те, якою є та єдність, яка повинна виявлятися у житті Церкви, говорить Сам | Господь: Як Ти, Отче, у Мені, і Я в Тобі, так і вони нехай будуть у Нас одне... нехай І будуть у нас одне, як Ми одне (Ін. 17,21-22). Не єдність зовнішня, що спирається на і покорі всіх одному (одному апостолові чи одному єпископові), має бути основою ! єдності церковної, а єдність внутрішня, органічна. її образом є триіпостасна єдність, ] що перевищує розум людський. Святим Духом душі наші оживляються, підносяться, і освітлюються троїчною єдністю, і ми стаємо учасниками життя церковного, таємни-1 чого, що несе в собі відблиск стосунків між Особами Святої Трійці.

Православ'я особливу роль у справі утвердження церковної єдності відводить ієрархії. Не відкидає воно і всього того, що у плані природному, людському служить справі єдності церковної, але похідне підпорядковує основному.

Римський католицизм розуміє єдність як беззастережну покору всіх одному. Істин­на Церква для католика та, яка в усьому кориться папі. Справа виглядає майже так, ніби у тих випадках, коли вимагається розрізняти між добром і злом, правдою і не­правдою, у папі вбачали зосередження всієї духоносності Церкви і єдиного власника істини.

Римо-католикам Церква уявляється не як втілення троїчного життя у світі, а як монархічна держава, у якій всі піддані підпорядковані одному володареві абсолют­ної влади.

Отже, перед нами тут два зовсім різні образи Церкви і два зовсім різні погляди на її єдність.

Запитання до теми:

Які догматичні передумови римо-католицького вчення про владу папи?

Завдання до теми:

Розгляньте в історичному плані слушність чи неслушність вчення католицьких богословів про наступництво папи від апостола Петра.

Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православне и западное християнство.

Митр. Филарет (Дроздов). Разговор между испьітующим и уверенньїм в православии Восточ-ной Кафолической Церкви.

Н.А. Арсеньев.Православная Церков и западное християнство.

ЗО

гии кат

Іосланні

чо "У в

оронцем

є та, яка

яці.

пицьким

Лекція № 5.

РИМСЬКА КАФЕДРА ВІУ-У СТ.

ПОЯСНЕННЯ РИМО-КАТОЛИЦЬКИМИ БОГОСЛОВАМИ ЗМІСТУ 6-ГО ПРАВИЛА

І ВСЕЛЕНСЬКОГО СОБОРУ ТА 3,4,5 ПРАВИЛ САРДИКІЙСЬКОГО СОБОРУ

В КОНТЕКСТІ ВЧЕННЯ ПРО ПРИМАТ ПАПИ.

)СНОВОЮ

ЄДНІСТЬ.

осяться. таємни-

цводить лужить

іяди на

)вш про

Восточ-

На порозі IV ст. християнство дарма на значні втрати, завдані терором Діоклетіана, було (поряд з греко-римським політеїзмом) найчисленнішим за кількістю прибічників >ить Сам віровизнанням на території усієї імперії. В рамках своєї політики віротерпимості імпе-нехай гатор Костянтин приділяв особливу увагу Християнській церкві, вважаючи, що єпис-ється на шпат, користуючись підтримкою світської влади, схилить християн до лояльності відносно держави. Це було нелегке завдання, оскільки християнство, що згуртувало­ся в період переслідування, виявилося в нових умовах роздертим внутрішніми супе­речностями. В Африці та Іспанії, а також в Південній Галії енергійно діяли прихиль­ники єпископа Доната (так звані донатисти) який представляв старі традиції мораль­ного ригоризму, що пропагувався раніше Іполітом та Новаціаном. Скликаний в Арлі за імператорським наказом синод (314 р.) засудив донатистів, але не заспокоїв їх. Незважаючи на жорстокі переслідування з боку імператорської влади, вони проісну­вали до V ст. Ще серйознішим виявився доктринальний конфлікт, що розгорівся на-/. Істин- вколо визначення сутності Ісуса Христа. Вчений священик з Александрії на ім'я Арій іже так, проповідував, що Христос - син Божий - не одноістотний Богу - Отцю, бо створений зю і не- Ним. У своїх поглядах він посилався на доктринальну традицію єпископів Малої Азії, іасника Єпископ Александрійський осудив погляди свого підлеглого. Невдовзі цей конфлікт : дійшов до того, що імператор Констянтин був змушений скликати в Нікеї перше за-ті, а як гальне зібрання єпископату (І Вселенський Собор) з метою прийняття відповідних лдгенБ (325 р.). Собор визнав Гсуса одноїстотним Богу - Отцю. Однак соборне рішення не поклало край суперечці з аріанами, чий вплив швидко поширювався у східному християнстві. На жаль, відсутні точні відомості, яку позицію в цих двох конфліктах обрав папа Сильвестр (314-335). На синоді, скликаному в січні 314 р. у справі дона­тистів, переважала компромісна позиція. У синоді в Арлі і пізніше в Нікейському соборі Сильвестр не брав участі. На обидва ці зібрання римська церква прислала лише своїх представників. В 330 р. імператор Костянтин зробив Візантію своєю резиден­цією. І з того часу Візантія стала зватися Константинополем. Ця подія мала важливі наслідки для подальшої долі християнства. Компенсацією для римської християнсь­кої общини було будівництво у Вічному місті за наказом імператора кількох базилік наборів), зокрема собору св. Петра на Ватіканському пагорбі, ев. Павла- за мурами міста і св. Іоанна, який став резиденцією римського єпископа. Як пожертву церква отримала багаті дари у вигляді золота і нерухомості. Але нині вже точно відомо, що так званий документ, під назвою "Костянтинів дар", який потверджує, що імператор Костянтин нібито передав Сильвестру і його наступникам імператорську владу над Римом, над Італією і над усім Заходом, був сфабрикований всередині VIII ст. і внесе­ний у збірники церковного права. Цейфальшивий документ відіграв у середні віки величезну роль у претензіях папства на політичну владу. Навколо папи Сильвестра

31

і в пері дершог

ДОНИНІ І

зизнанр стольсь щоб доі зизнава Один із вимсью бором, вище ш часом в

виникли у середньовіччі численні агіографічні легенди. Насправді понтифікат цього папи, що тривав 21 рік, і який діяв у тіні імператора Костянтина, не залишив в істо­ричних джерелах майже жодного сліду.

зажати єписког тися сві самості Єгипті, всіма. А і в інши зилі ніч копа, чі чи втлу

ЗМІНИВІ

й того.,

коли ж:

Ориї

еп Е§ір ехішіап ленське метою) донські

Римові, позбавленому блиеку імператорської столиці, папи намагалися забезпечи­ти відповідний ранг як резиденції законного наступника св. Петра. Через величезну кількість другорядної літератури про походження Петрового верховенства, що неми­нуче визначається конфесійними передумовами, позитивними чи негативними, не­легко уявити об'єктивну картину справжньої ролі Риму всередині вселенської Церк­ви, що склалася до 451 р. Погляди багатьох дослідників на історичну реальність неминуче знаходяться під впливом різних факторів; припущення, що з самих апос­тольських часів становище римського єпископа серед інших єпископів було таким, як становище Петра серед інших апостолів, то слова Ісуса, які відносяться до Петра. (Мф. 16,18; Лк. 22,32; Ін. 21,15-19), стосуються тільки римського єпископа, і припу- , ^ПР° ^зве щення протилежного - що зростанням свого впливу Римська церква зобов'язана тільки І °У^В °"Р своєму становищу в столиці імперії і тому явище є тільки людське. Однак на даний | згадую" час є певна згода в одному пункті: першість Риму, як вона Існувала в V ст., чи вона божественного походження чи ні, було вже результатом певної еволюції; ця еволюція тривала на протязі ранніх Середніх віків і досягла свого апогею в григоріанській ре­формі наприкінці XI ст.

Зрештою, мова йшла вже не тільки про почесну першість римської церкви серед інших християнських церков, але й про право римського єпископа вирішувати супе­речки між іншими єпископами і контролювати прийняті синодами і соборами рішен­ня. Юлій І зробив перші кроки для досягнення цих цілей. У суперечці з аріанами папа підтримував єпископа Александрії Афанасія. Окрім доктринальних міркувань тут діяло також бажання створити єдиний фронт з Александрією проти єпископатів Малої Азії, які здавна ставилися дуже сторожко до прагнень і планів римських єпископів. Юлій І одноосібно вирішив скликати Вселенський Собор в Сердіці (нині Софія-столиця Бол­гарії), на який, однак, східні єпископи не приїхали. Західні єпископи, залежні від Риму, визнали столицю римського єпископа апеляційною інстанцією у суперечках між єпис­копами (343 р.). Це був перший крок у напрямку визнання примату юрисдикції римсь­кого єпископа над іншими церквами.

6-е правило І Вселенського Собору.

?ачачи ( мовляв.

Як говорить Никодим, єпископ Далматинсько - Істрійський, 6-е правило було пред метом усіляких, і то часто вигаданих тлумачень. Дане правило є правилом східного І прочит; собору, скликаного у східній половині християнського світу, причому з 318 отців тільки І дерква; семеро було з заходу, решта 311 були із сходу, а тому у східних каноністів і взагалі у еспе 1а і богословів православної церкви ми не знаходимо жодних суперечок з приводу його ; і§іпіг е1 розуміння і не бачимо, щоб нікейські отці хотіли тим чи тим виразом надати йому особливого смислу. Але не так було у західних каноністів та богословів, особливо у тих західних, чиїм безпосереднім завданням було доводити і захищати зверхність римське (примат) римського першосвященика, тобто зверхництва його влади над всеттенсь- і них роб кою церквою. Зверхність (примат) римського першосвященика стала продуктом історії І

32

ібезпечи-еличезнуї що неми-І

ШМИ, НЄ-1

коі'Церк-і ;альність} [ихапос-| гаким, як І о Петра. І

і припу-аа тільки іа даний.

чи вона| волюція І ;ькій ре-1

тсеред І ги супе- І ірішен- І ми папа І

ут діяло ! поїАзії, І . Юлій І І [ця Бол­ід Риму, ж єпис-римсь-

о пред-адного

і ТІЛЬКИ

;агалі у гу його й йому іливо у

'ХНІСТЬ

ленсь=_ історії

в перші століття християнства про це не знали взагалі як і не знали про це отці тершого вселенського собору. А між іншим перед авторитетом собору схилялася і донині схиляється вся церква- східна і західна, тому що він завжди, скрізь і всіма був визнаний як непогрішний голос вселенської церкви і як істинний тлумач чистого апо­стольського вчення. Західним треба було скористатися авторитетом цього собору, щоб довести невіруючим в авторитет римського першосвященика, що його зверхність визнавалася і отцями нікейського собору, отже і всією церквою 1-ої половини IV ст. Один із значних західних каноністів новітнього часу Філіпс говорить, що зверхність римського першосвященика зовсім не мала потреби у визнанні його нікейським со­бором. Однак, це правило не завжди розглядалося так, як його тлумачить згаданий вище каноніст, тим більше у часу до церковного розколу, тобто до 10-го ст. А тим часом в актах нікейського собору не було знайдено жодного слова, яке би свідчило про зверхність Риму, і тому була незмога досягти мети логічним способом. А тому був обраний інший шлях. З - поміж актів собору було знайдено 6-е правило, в якому згадуються права найчільніших єпископів, причому говориться, що ніхто не сміє за­важати їм у користуванні цими правилами, особливо ж єпископу александрійському, єпископу антіохійському, та іншим єпископам чільних церков, які можуть користува­тися своїми правами в окремих церковних областях так самостійно і незалежно, як самостійний і незалежний римський єпископ: "Слід оберігати давні звичаї, прийняті у Єгипті, і в Лівії, і в Пентаполі, щоб александрійський єпископ мав владу над ними зсіма. Адже і для римського єпископа таке правило є звичайним. Так само і в Антіохії : в інших областях слід оберігати переважні права церков". Як бачимо, у цьому пра­вилі нічого не мовиться про зверхність, хоча й міститься згадка про римського єпис­копа, чим декотрі встигли скористатися для своїх цілей. Досягти цього можна було, чи втлумачити правило з упередженою метою, надавши йому бажаного смислу або змінивши текст настільки, аби він відповідав меті. Римські каноністи вдалися до того й того. Другим скористалися у той час, коли ще не була розвинута наукова критика; холи ж згодом ця критика розвинулась, то вдалися до першого.

Оригінальний грецький текст на початку має такий зміст: Та агхеа ейіе кгатіюДа еп Е§ірїє> ке ілуіє ке Репт.аро1е,оз1;е озт.е еп Аіехапсігіа ерізкороп рапюп іигоп ехіп тіп ехизіап: ерісіі ке еп Іе Коте ерізкоро йіго зіпітез езтіп. Отіоз Однак на IV все­ ленському соборі ( 451 р. ) один з представників римського єпископа - Пасхазін, з метою довести зверхність римського першосвященика і переконати в цьому халки- донських отців, послався на нікейський собор, який нібито визнав цю зверхність, і лрочитав в одному з своїх записів 6-е нікейське правило в такому тексті.... Римська дерква завжди тримає першість також і Єгипет повинен мати...- і еккіезіа Котез рапюіе есгіе їа. ргоїіа: есЬі ІіЬашп ке і Е§ірт.оз - ессіезіа Котапа зетрег ЬаЬиіт. ргіташт: г.епеа1; :2ІШг єт. Е^уртоз...). Це викликало велике обурення в учасників собору. Ось чому, бачачи безуспішність з фальсифікацією, був обраний інший шлях. Почали доводити, мовляв, навіть на підставі цього тексту, тобто оригіналу, можна довести зверхність римського єпископа. З цього приводу з'явилося доволі чимало досліджень та критич­ них робіт, наприклад "Ргізса сшопптгУегзіо", в якій над правилом позначеію:сІе ргіташ - ессіезіае готапае (Войї та Жюстеї, Бібліотека 1,284). В цьому ж дусі писали комен-

33

татори соборних правил, такі як француз Кабасутій, вже згаданий Філіпс, Гефеле.і Констаг впадаючи при цьому в абсурдні твердження. З пізніших дослідників, які доводять! ред Ант примат папи, можна згадати Маасена, котрий, користуючись софістикою, намагаєть-1 копа рю ся довести те, у чому, ймовірно, не був переконаний і сам. їхні думки спростували тії зив про^г ж західні письменники, котрі схилялися до об'єктивного погляду, зокрема й Гефеле.! зіднесті У своєму творі "Сопсі1іеп§езспісп1:е", пояснюючи 6-е нікейське правило, він гово-1 були тої рить: "Це правило не розглядає римського єпископа, як папу чи як простого єпископа; на і енеї Риму, але як одного з великих митрополитів, якому підкорялась не одна провінція, а; західної кілька провінцій разом" 1. рицій. Е

Папа Ліберій (352-366 р.) виявився нездатним продовжити справу, розпочату його "ми вим попередником. Спочатку він намагався захищати Афанасія. Але коли син Костянтина І етольсь] Великого - Констанцій, який підтримував аріан, вислав Ліберія у Фракію і замість римська нього посадив на Петрів трон священика Фелікса, папа змінив свою позицію осудив | тинопої Афанасія, підписав компромісний символ віри, наближений до аріанської доктрини. І За час а потім, помилуваний імператором, повернувся до Риму. У період язичницької ре-1 лізації і акції за часів правління Юліана Відступника (3 61-363 р.) посилилась опозиція старої сферіхр римської аристократії, вірної релігійним традиціям античного Риму. В часи Ліберія; імперат був складений перший реєстр римських єпископів та офіційний список християнсь-! нової єр ких мучеників. і цей час:

Правління ще одного римського папи - Дамасія -(366-384р.) припадає на 2-у пол. І з Аларі> IV ст., який був "золотим віком" для християнства на Сході і Заході. Це вік великих -: залиши. письменників і теологів, названих пізніше докторами церкви: Василія, Григорія На- І що й ви< зіанзина, Іоанна Золотоустого, Ієроніма, Амвросія та інших. За часів Дамасія І в Римі Не мс навчався один з найвидатніших християнських мислителів - Августин. Цим своїм :ильнго розквітом християнство великою мірою було забов"язане імператору Феодосію Ве- \ нарні су ликому (379-395 р.), який у 380 р. проголосив його панівною релігією. Імператор | був фор видав також багато едиктів, які забороняли поширення язичницьких культів та єре- І ійськогс сей. В цій обстановці релігійної нетерпимості папа Дамасій І взявся до остаточної І нями св християнизації Вічного міста. Культові язичницьких богів він протиставив культ хри-^: :<опів. стиянських мучеників. Замість знищених язичницьких храмів і статуй з'явилась не- і 3-є щ зліченна кількість дзвіниць і написів, які прославляли мучеництво задля віри і насам-1 ша част перед - культ св. Петра. З підземель виростав християнський Рим - столиця католи- ;воєї об цизму. У правління Дамасія з'явився зародок папської канцелярії, де готувалися по-:^: з тамтеї слання та нормативні постанови римського єпископа, названі пізніше "декреталія- і ходить ми". Одним з найближчих співробітників Дамасія був священик Ієронім (бл. 347-1 даної о( бл.419). Переклад Ієроніма Біблії, що отримав згодом назву "Вульгата", став у захід- ( повинеї ному християнстві офіційно схваленим і єдино прийнятим. Ієронім сприяв також Третя чі розвитку в Римі монастирського життя. В доктринальній сфері папа Дамасій висту- \ ючи свс пав проти аріан. В 381 р. імператор Феодосій скликав в Константинополі II Вселенсь- і оіархіа кий собор, але папу Дамасія на нього не запросив. Собор рішуче засудив аріан, які до \ шго єш того часу переселилися в північні райони Балкан. Таким чином, християнство арі-1 з остан анського напрямку поширилося серед племен готів^які пізніше вторгнися в Європу. І дві _част Собор в Константинополі постановив також (3 канон), що єпископській столиці в ] -; за суті

34

2-у пол. \ іеликих >рія На-I в Римі

VI СВОЇМ

сію Ве-іератор та єре-аточної [ьт хри-іась не-насам-гатоли-ися по-еталія-іл. 347-/ захід-і також висту-гленсь-

Гефеле. І Константинополі належить друге місце в християнстві (одразу ж після Риму, але пе-юводятьі ред Антіохією та Александрією). Це рішення не було прямо спрямоване проти єпис-магаєть-1 юпа римського, але значно послаблювало його позиції на Сході. Папа Дамасій висло-ували ті і зив протест, але він залишився без відповіді. Тим настирливіше Дамасій І намагався Гефеле. І піднести свій авторитет на Заході, в чому йому допомагав Ієронім. Однак усі погляди :ін гово-1 були тоді спрямовані не на Рим, а на Мілан, єпископ якого Амвросій, людина освіче-пископаї на і енергійна, прекрасний оратор і письменник, був головною фігурою тодішнього вінція, а І західного християнства. А втім продовжувачем справ розпочатих Дамасієм І був Си-! рицій. В його посланнях з'являються нові тони, звороти, наприклад, "ми хочемо", ату його І "ми вимагаємо", "ми повеліваємо". В цей час відносно Риму вперше визначення "апо-гянтина і стольська столиця". В 395 р. помер імператор Феодосій Великій. Після його смерті замість ! римська держава остаточно розпалася на дві частини - східну з столицею в Констан-> осудив гинополі і західну з столицею в Равенні, якій був підпорядкований Рим. ктрини. За часів папи Інокентія (401-417) простежується неухильне прагнення до центра-ької ре- лізації церковної влади в руках римського єпископа як у сфері управління, так і в я старої сфері християнського культу. На Сході він підтримав позицію Іонна ЗшотоустОго проти Ліберія тиянсь-

імператора, а в Африці - боротьбу Августина, єпископа Гіппона, проти донатистів і нової єресі прихильників Пелагія, який применшував роль благодаті у викупленні. В цей час відбувається політичне послаблення Риму, чим скористалися вестготи на чолі з Аларіхом, зайнявши у 410 році Рим і розоривши його. Щоправда, церковні будівлі залишилися не ушкодженими. Розорення Риму означало кінець могутності імперії, що й висловив Августин у своїй праці "Про град Божий"

Не можна заперечувати, що в першій пол. V ст. римський єпископ користувався сильним фактичним авторитетом, допомагаючи вирішувати вірознавчі та дисциплі­нарні суперечки. Цей авторитет визнавався певною мірою і Сходом, і Заходом, але не був формально визначений жодною соборною постановою. Тільки канони Сардик-ійського собору (343) давали право клірикам, невдоволеним дисциплінарними рішен­нями своїх мирополитів, просити Рим утворити нову Судову колегію з сусідніх єпис­копів.

3-є правило Сардікійського собору західні каноністи ділять на три частини. Пер­ша частина правила говорить про те, що жоден єпископ " не має права приходить з своєї області в іншу, у якій є свої єпископи; хіба що у випадку, коли його покличуть з тамтешніх братів". Звичайно, мова тут іде про: те, що єпископ не мав права пере­ходить в іншу область для звершення священнодійства без запрошення єпископа даної області. У другій частині говориться про те, що суперечки між єпископами повинен вирішувати собор тієї області, до якої належать єпископи іншої області. Третя частина правила говорить про той випадок, коли осуджений єпископ, вважа­ючи свою справу слушною, заявляє про своє невдоволення з приводу вироку його єпархіальних єпископів. В такому випадку правило приписує звернутися до римсь-які до їого єпископа Юлія, якому надається право вирішувати, чи слід поновити суд чи ні. во арі- В останньому випадку рішення першого суду залишається незмінним. Якщо перші вршіу4 із і частини розглядалися докладно рашше_гто^третя частина була новою за змістом і за суттю. Це ж питання було заторкнуто і 4 та 5 правилами Сардикійського собору,

35

в силу релігійних стосунків того часу і в інтересах певної особистості. Як таке, 3 - Згідне

є правило, як і 4 - є і 5 - є не належить до Ьепікі чи каїпоіікі капопез , тобто до! ^нні пр

ямовірв єпископ сатесіг; усякому ка перш

гопа, ще єписког до ньог моральї Вира лось, ко стантиг очолив поля "п "новий

таких які мають значення для вселенської церкви і в усі часи, а відносяться до.. .ісШаї чених у ] капопез.., чи ще точніше, до .. .ргозорікі (особисті), яке має значення і вагу тільки! сприяв і за наявності певних умов. Отже, це правило визнає за римським єпископом право| лився по приймати певну апеляцію проти рішення даного єпархіального собору. Річ у тім.] аослабк що Сардикійський собор був скликаний для того, аби захистити православних єпис-| £их і ців копів, підпорядкованих римському патріарху, від аріанської сваволі, від чого по- - "рави.' терпали єпископи в Малій Азії, Єгипті, зокрема Афанасій Великий, тому сардікійські | никами, отці були змушені зробити виняток з загальної канонічної норми, яка існувала віднос-1 зазвичаі но самостійності суду єпархіальних єпископських соборів, визначеної 5-им прави- І Заходу. ( лом Вселенського собору. Тому ставилося завдання обмежити владу цих соборів і вання,а: для всіх обласних церков римського патріархату, в більшій чи меншій мірі зараже- зища на них аріанством. Голова собору Осій запропонував собору надати комусь владу ро- Посту бити перегляд рішення обласних соборів проти їхніх єпископів і призначити новий іюї пери суд, якщо перше рішення не буде ним схвалене. Звичайно, тим єпископом, якому Найр* собор міг довірити згадану владу, був єпископ римський, якому належало місто кви з прі Сардика. Пропозиція Осія була прийнята собором, і на підставі цього було видано 4 ра. Пале і 5 правило. У 4 - му правилі говориться про те, що, коли якийсь - небудь єпископ, не груш невдоволений вироком обласного собору, звернеться з цього приводу до римського єпископ єпископа, і останній вирішить переглянути вирок, то до ухвалення відповідного вироку, не слід ставити нового єпископа на кафедру попереднього. 5 - те ж правило докладно роз'яснює 3-є, відносно повторного суду. Якщо хто - небудь з єпископів, скинутий своїм собором, звернеться до римського єпископа, тоді останній, знахо­ дячи доцільним зважити на прохання цього єпископа, повинен доручити підлеглим єпископам митрополичої області, найближчої до тієї області, до якої належить осуд- і зпродої жений, щоб вони самі чи з кимось з посланих Юлієм пресвітером, переглянули! канони і скаргу і прийняли відповідне рішення. Оце право, надане Сардікійськими отцями Юлію, римські єпископи хотіли присвоїти собі і за межами свого патріархату і в усіх випадках, немовби їм належала влада приймати апеляції єпископів усього світу, і в останній інстанції виголошувати над кожним свій вирок. З цього приводу пока­ зова справа у випадку з Апіарієм, пресвітером Сікським у проконсульській Африці єпископом Урбаном за всілякі злочини він звернувся із скаргою в Рим. Прокон­ сульська Африка, з головним містом Карфаген, була самостійною церковною обла­ стю. Римський єпископ Зосима прийняв скаргу, в Карфаген були послані особливі легати, з наміром переглянути справу оскаржувача. Це стало приводом для скли­ кання знаменитого Карфагенського собору 419 р. (VIII помісний собор), де було доведено, що правило, яке служило Зосимі підставою для застосування його прав, І зами і і було зовсім не нікейське, а дане ( 5-е ) сардікійське, яке в Римі прийняли за нікейсь- і цсих бу ке. В Римі визнали свою помилку і довгий час не пред'являли більше права верхов-1 *к Оесг< ного суду римського єпископа у справах, які не підлягали його віданню. Так трива-1 за боже ло головним чином до папи Миколая І (858 - 867), чи скоріше до Лже - Ісідора,! Общі коли в римській церкві все змінилося і стало панувати нове право. єпискої

36

Згідно ж 3, 4, 5 правилами Сардикійського собору роль Риму полягала у забезпе­чиш правильності процедури всередині існуючих структур помісних церков, визна­чених у Нікеї, а не у виробленні особистих суджень. Поділ імперії на Східну і Західну сприяв папському престижу. Папа - один з головних керівників Церкви, хто знахо-

таке, 3 • тобто де ю...ісШе

у тільки

>м права -швся поза досяжністю константинопольського імператора, а західні імператори, знач-

іч у тім. их єпис

ЇОГО ПО-

цкійські і віднос-л прави-соборів зараже-

но слабкіші, не були в змозі його контролювати. Східні єпископи зверталися до римсь­ких і цінували їхню підтримку - насамперед проти втручань імператорів у церковні справи. Те, що причини звернень до папи обумовлювалися такими політичними чин­никами, - а необов'язково престижем Риму як такого - видно з того, що в листах зазвичай зверталися не тільки до римського папи, але й до кількох інших єпископів Заходу. Східні єпископи явно не вважали Рим єдиним і найвищим критерієм спілку­вання, але цінували можливу підтримку папи у розв'язанні питань церковного стано­вища на Сході.

и новий [, якому

іаду ро- Поступово з'являється розходження в двох пунктах: у визначенні походження римсь­кої першості і в особах її здійснення. Найраніша християнська традиція зв'язувала походження і престиж Римськоїцер-

вдано 4 іископ. лськогоІ зідного і равило скопів, знахо-леглим ь осуд-пянули

5ТЦЯМИ

[ату і в о світу, / пока-^фриці рокон-з обла-обливі

[ СКЛИ- І

є було ) прав, кейсь-грхов-грива-ідора^

о місто | кви з проповіддю та мучеництвом двох апостолів, Петра і Павла, а не виключно Пет­ра. Паломництва асі Іітіпа арозгоіогшп сприяли цьому і показали, що авторитет Риму не грунтувався виключно на словах Христа, сказаних Петрові. Ідеї того, що римський єпископ отримав від одного лише Петра не тільки єпископство, але й владу першості, ймовірно, сприяло вчення Кипріана Карфагенського, який вирізняв Петра як зразок єпископського служіння. В дійсності, однак, погляд Кипріана на "кафедру Петра" ■ сатесіга Репі) полягав у тому, що вона належить не тільки римському єпископу, але й усякому єпископу в кожній общині. Таким чином, аргументом Кипріана була не римсь­ка першість, а його власна влада як "наступника Петра в Карфагені". Хай там що, але впродовж IV ст. кілька текстів, які виходили з Риму чи стосувалися нього (в тім ліку і канони Сардикійського собору), посилаються на моральний авторитет римського єпис­копа, що виходило від його близькості до Петра. Римський єпископ був одним з кількох єпископів і в цьому смислі наступником Петра, але мощі Петра особливо наближали до нього римське єпископство. Східна церква немовби також була готова визнати моральну першість Риму, що інтерпретується таким чином.

Виразне розходження у поглядах на все, зв'язане з римським авторитетом вияви­лось, коли на спільному соборі Сходу, згодом визнаним Другим Вселенським, в Кон­стантинополі в 381 р., в перші роки свого царювання імператор Феодосій (379-395) очолив боротьбу з аріанством. 3-є правило цього собору дає єпископу Константино­поля "перевагу честі" (ргезЬіа іїтез ) після римського єпископа, тому що це місто є "новий Рим": західні єпискои, очолювані папою Дамасом, не погодилися з постано­вами і порядком ведення собору і порвали спілкування з його керівниками (серед яких були великі отці-кападокійці). Тоді у знаменитому папському тексті, відомому як Оесгешш Оеіазішп, було урочисто заявлено, що Римська церква є глава усіх церков за божественним установленням, на підставі слів Христа, звернутих до Петра.

Обидві сторони були безсу^нівно^свідомленіпро давню традицію, яка-визнавала-єпископа Риму "першим єпископом" чи "примасом" вселенського єпископату. Однак

37

постанова Константинопольського собору, яка надавала друге місце єпископу нової імперської столиці, могла також сприйматися як вказівка, що папі надавалась честь з огляду на політичне становище "Старого Риму", а не з якоїсь іншої причини. Ця інтер­претація 3-го правила буде формально сприйнята Халкидонським собором в 451 р. Саме цей погляд відкидався "Декретом". "Свята Римська Церква, - говориться у ньо­му, - була поставлена на чолі інших церков не собором (як це зроблено для Констан­тинополя), а отримала першість словами Господа нашого і Спасителя: Ти є Петро і на цьому камені Я збудую Церкву Мою...

Обидві позиції рахувалися з текстом 6-го правила Нікейського собору (325), який приймав до уваги давні звичаї і визнавав особливі привілеї та регіональні першості трьох міст: Александрії, Риму та Антіохії. Однак ці привілеї розумілися лише як чис­то практичні.

Запитання до теми:

Якими чинниками пояснити зростання впливу Римської кафедри у після апостольські часи?

Про що однозначно свідчить 6 правило 1 Вселенського Собору? Чи суперечили цьому правил} численні рішення римських пап і яким чином вони намагалися обходити його?

Які наслідки мало прийняття 3,4,5 правил Сардикійського Собору для християнства взагалі і І для західної церкви зокрема?

Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православне и западное християнство.

Митр. Филарет (Дроздов). Разговор между испьггующим и уверенньїм в православии Восточ-ной Кафолической Церкви.

Н.А. Арсеньев.Православная Церков и западное християнство.

С.Г. Лозинський.История папства.

Лекція М 6.

СВІТСЬКА ВЛАДА ПАПИ.

ЛЖЕІСЩОРОВІДЕКРЕТАЛІЇ - ЗМІСТ, ПРИЧИНА ТА ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ.

Володарями світської влади Римські першосвященики стали всередині VIII ст., отримавши у володіння відвойовану у лангобардів франкським королем Піпіном Ко-1 ротким територію Равенського екзархату і місто Рим. З цього моменту папи стають [ главою самостійної держави, яка отримала згодом назву Папської, чи Церковної, об-І ласті. З метою утвердитися в цьому становищі, треба було відгородити нову державу | від будь-яких зазіхань Візантії.

До цього часу Рим був під скіпетром візантійського імператора і в державному плані корився Константинополеві. До середини VIII ст. іконоборча політика візант­ійських імператорів Лева III (717 - 741) і Костянтина V (741 - 775) загострювали; стосунки між Римом та Константинополем до крайніх меж. Лев відібрав у непокір­них пап Ілірійський екзархат, Сіцілію та Південну Італію. На черзі стояла доля Ра- і венського екзархату. Сильний тиск чш&ли~ла№обардя^У-7-52 р. вониліідкориди-хсЦ ловний оплот Візантії на італійській території -Равенський екзархат, а разом з ним і *

місто Рі р. не віз зшрий ] наміром

Платі зідвойо папа ро( завдуваї рикован кого єш показаті христия

У цій ства, ви< за чудо-Петра в; чаючи її фгіпсір* ларован Італії. Зі іде на С; яо перш

УІХс увійшла "Лжеісі, тою, жи

Докуа ідними і ст. почш ли ще в

Аналі лярії сш сумнівії .Але у сі учення і монарха

Оцію етосункі сандр П Офіційн ся не "о< оотою о, -ілністю

38

зпу нової гь честьІ Ця інтеН і в 4511 >ся у ньо-| ЕСонстан-] Іетро і на

25), якиі іершості] є як чис-

>кі часи? у правил)!

і взагалі і І

і Восточ-

Я.

VIII ст., том Ко-стають ної, об-ержаву

авному візант-мовали зпокір-1 зля Ра-шшхо^ з ним і

есто Рим. Лангобарди протрималися тут усього два роки, але вигнав їх звідси у 754 і. не візантійський імператор, а його суперник, франкський король Піпін Короткий, зстрий щойно отримав корону з рук папи Стефана II (752 -757), який вінчав його з жіміром знайти у Каролінгів підтримку своїх інтересів.

Платнею за цю послугу було створення церковної держави - у 756 р. Піпін передав ідвойовані у лангобардів території папі Стефанові. У переговорах з Каролінгами ^апа робив вигляд, наче він домагається відновлення втраченого: цей погляд не вип­равдувався фактами, необхідний був документ. Мабуть, саме з цією метою і була сфаб­рикована підробна грамота імператора Костянтина Великого (306 - 33 5) на ім'я римсь-шго єпископа Сильвестра (314-335), так звана Дарча Костянтина, метою якої було показати, що світська влада над Римом була навіки отримана папою з рук першого християнського імператора Костянтина Великого ще на початку IV ст.

У цій грамоті імператора Костянтина, котрий відіграв значну роль в історії пап­ства, висловлюється подяка імператора начебто за навернення його єпископом у вірі за чудо зцілення від прокази і за хрещення. Дарча надавала за це кафедрі намісників Петра владу і імператорські почесті (роїезШеп еІ попогііїсепііат ітрегїаТет), вклю­чаючи її зовнішні атрибути: пурпурову одежу, діадему, скіпетр тощо, а також першість їргіпсіраШт) відносно чотирьох патріархатів і взагалі всіх Церков. Окрім цього були таровані привілеї римському духовенству, а папі - всі провінції, місто Рим та області Італії. За таких обставин імператорові нічого було робити на Заході, і він заявив, що іде на Схід, бо "не личить земному цареві панувати там, де Небесним Царем заснова­но першість священства і зверхність релігії християнської".

УIX ст. "Дарча Костянтина" разом з іншими подібними підробними документами увійшла до збірника церковно-канонічних документів - декреталій, що отримали назву "Лжеісідорових декреталій" за ім'ям єпископа Севільського Ісідора, котрий, зреш­тою, жив у VII ст. і тому до складення збірника не міг мати ніякого стосунку.

Документи збірника, зокрема "Дарча Костянтина", тривалий час сприймалися зах­ідними каноністами як цілком вірогідні. На них охоче посилалися папи. Лише в XV ст. почали висловлювати сумніви в їх справжності. Цю справжність католики захища­ли ще в суперечках з протестантами в XV ст.

Аналіз стилю документа навів учених на думку, що він міг бути складеним у канце­лярії самого папи Стефана II чи його наступника Павла І. Нині ні в кого не існує сумнівів у фальшивості "Дарчої Костянтина" та інших "лжеісідорових" документів. .Ллє у свій час вони зробили свою справу, справивши великий вплив на розвиток >^гчення про владу папи: на саму Церкву папи починають дивитись очима світського монарха.

Оцінюючи події, що назрівали всередині Церкви, на загальному історичному тлі стосунків Візантії та Риму, православний російський богослов нашого часу прот. Олек­сандр Шмеман пише: "За розз'єднанням державним та економічним іде і церковне. Офіційно Церква єдина, до кінця зв'язки не уриваються, але її єдність по суті живить­ся не "офіційними" зв'язками, а дійсним та життєвим спілкуванням, постійною тур­ботою один про одного, а головне - безнереегашшм-зусиллям подолати благодатною-єдністю"природний поділ". Та ось слабне це вселенське розуміння. Схід і Захід не

39

тільки політичне, але й церковне замикаються кожен у своєму горизонті. Під час іко-і £Днос ноборчої кризи - з вини візантійського імператора - рвуться останні зв'язки, що з'єдну- і -0 пе] вали папство з імперією. І слід визнати, що консервативне і також "імперське" розум- І х:вітл іння пап пройшло через багато мучінь та сумнівів, перш ніж вони одважились на! ^ог°, і розрив. Тільки неймовірно скрутне становище Італії та Риму і незмога домогтися \ Пра допомоги від Візантії кинули пап в обійми франкських королів. ісрарх

; праві

Відмінність у розумінні вчення про Церкву Рим

Православ'ям та католицизмом. ьа для

Спираючись на давньоцерковні вірознавчі тексти, православні християни у своєму: ~: :х ви вченні про Церкву з того, що Церква- це найвища святиня на землі, це царство Духа 11 папі Святого, реалізація обітниць Христових про "іншого Утішителя", що перебуває з нами | Рим повік (Ін. 14, 16). У церкві всі покликані до життя в Дусі, Духоносним є все Тіло монар Церкви. Таким чином, віра православна - це віра кафолічна, тобто загальна віра Цер-1 ної вл; кви, що складається з багатьох членів, об'єднаних любов'ю та однодумністю. Ця віра 1 Ота зберігається у їхніх серцях, згідно з пророцтвом Ієремії про Новий Заповіт: Ось За-1 сдніст повіт, що Його заповідаю дому Ізраїловому за тими днями, говорить Господь: покла- і Осі ду закони Мої у помисли їхні і напишу їх на серцях їх (Ієр. 8, 10). І мату"

На відміну від православного римсько - католицьке учення, що визнає одноосібну ітичн* владу папи над Церквою, ставить Церкву у принизливе становище, оскільки прирікає і яснеш її членів на беззастережний і сліпий послух папі, сумління церковне - на мовчання. ? тим М Все це суперечить духові християнської свободи, духові Нового Заповіту. | Петро

За словом Божим, Церква є стовп й утвердження істини (1 Тим. З, 15), вона Тіло і реті", і Христове, повнота Того, Хто наповнює все у всьому (Еф. 1,23). Істина живе у надрах ; кого рі Церкви. Стовпом та утвердженням істини є Церква у святій об'єднаності її дітей. і Так "Полюбимо один одного, щоб однодумно визнавати Отця і Сина і Святого Духа", - зплив; закликає Церква. Римсько - католицьке вчення стовпом й утвердженням істини ро- І римсь бить самого папу, а Церкву позбавляє її головної функції, у римському католицизмі І назива віра у святість католицької (соборної), тобто загальної, Церкві підмінена вірою у не-1 ричні ] погрішність папи. Це (

Ще один важливий момент православного вчення про Церкву, не прийнятий като-1 зплив; лицизмом, - непорушність догматичних основ. Як мовлено в "кружному Посланні і 399) ті східних патріархів" (1848 р.), історичний шлях Православної Церкви показав, що "У Гімері нас ані патріархи, ані Собори не могли впровадити що - небудь нове, тому що охо-1 Петро ронцем благочестя у нас є саме Тіло Церкви, тобто сам народ: "Істиною Церквою € належ та, котра продовжує жити духоносним життям, початим у великий день П'ятидесят- -оданс ниці. І в лис

І нарешті, ще одна принципова розбіжність між православним та католицьким дає їй і розумінням учення про Церкву - питання церковної єдності. Одн

Про те, яким є та єдність, яка повинна виявлятися у житті Церкви, говорить Сам гимсьі Господь: як Ти, Отче у Мені, і Я в Тобі, так і вони нехай будуть у Нас одне... нехай безпос будуть у нас одне, як Ми одне (Ін. 17,21 - 22)^Е^е єдність зовнішня, що спирається на 1 тинах! покорі всіх одному (одному апостолові чи одному єпископові), має бути осново) сисі

40

час іко-

>з'єдну

ІИності церковної, а єдність внутрішня, органічна. її образом є триіпостасна єдність, зю перевищує розум людський. Святим Духом душі наші оживляються, підносяться, ' розум- хвітлюються троїчною єдністю, і ми стаємо учасниками життя церковного, таємни-лись на і «го, що несе на собі відблиск стосунків між Особами Святої Троїці. гоїтися Православ'я особливу роль у справі утвердження церковної єдності відводить ієрархії. Не відкидає воно і всього того, що у плані природному, людському служить справі єдності церкви, але похідне підпорядковує основному.

своєму зо Духа є з нами се Тілс ра Цер-Цявіра

Римський католицизм розуміє єдність як беззастережну покору всіх одному. Церк­ва для католика та, котра в усьому кориться папі. Справа виглядає майже так, якби у тих випадках, коли вимагається розрізняти між добром і злом, правдою і неправдою, у папі вбачили зосередження всієї духовності Церкви і єдиного власника істини.

Римо - католикам Церква уявляється не як втілення троїчного життя у світі, а як монархічна держава, у якій всі піддані підпорядковані одному володареві абсолют­ної влади.

Ось За- -ідність.

Отже, перед нами тут два зовсім різні образи Церкви і два зовсім погляди на її

покла-

Оскільки ці міста були трьома головними в імперії, тому додання четвертого "при­мату" - Константинополя - розглядалося як природний наслідок соціально - пол-

юсібну гтичних змін, які сталися за царювання Костянтина. "Декрет", однак, давав інше по-

дання.

жрікає існення; Александрія піднесена тому, що її церква була заснована учнем Петра, свя­тим Марком, Антіохія ж отримала першість тому, що там проповідував сам святий Петро. Це міркування було доволі штучним, однак сама ідея, яка містилася в "Дек-

га Тіло І реті", віднині систематично відновлювалась Римом і стала певним лейтмотивом римсь-

надрах [ кого розуміння структури Вселенської Церкви.

" дітей. Так поступово відбулася поляризація римського погляду на церковну владу, яка

їуха", -пни ро-

зшивала тільки з слів Христа, звернутих до Петра, і успадковану таким чином, що римський єпископ є наступником Петра з одного боку, і погляду, який Ф. Дворник

нцизмі називає "пристосування". Влада декотрих царів, включаючи Римську, відображає істо-

ю у не- щ ричні реалії, а не божественне повеління.

якато-сланні що "У

[О ОХО-

Це основне розуміння в смислі походження римської першості поступово стали впливати на те, як папи здійснювали своє служіння "Декреталії" пап Сириція (384-399) та Інокентія І (407-417) виражали курс, визначений Дамасом. В 384 р. в листі до Гімерія, єпископа Таррагони в Іспанії, Сирицій висловлює переконання що "святий Петро захищає і обороняє нас". Римську церкву він визначає як "главу тіла", до якого

свою є належить Гімерій, вирішення папою дисциплінарних проблем, порушених Гімерієм,

цьким

'ьСам нехай ьсяна .

десят- -одано як остаточне "вирішення апостольського престолу". Подібне пише й Інокентій І в листі 416 р. до Децентія та ін. В уявленні пап заснування Римської церкви Петром дає їй боговстановлену і тому верховну владу в церковних справах.

ювою

41

Однак упродовж 1-ої половини 5-ст. було тільки кілька окремих випадків, коли римським єпископом була надана можливість здійснити свою владу. На практиці їхня безпосередня канонічна влада поширюється тільки на десять провінцій. В інших час­тинах Західної імперії основною нормою церковного управління вважається нікейсь-ка система митрополичних провінційних синодів. Спроби ж пап цього часу пошири-

ти свою дисциплінарну владу на інші західні області зустрічали опір, особливо в Тулії та Африці, де дисциплінарні претензії Риму були відкинуті.

чені

І Ш

1ї-І І жі

:> ге

Якщо підсумувати становище Римської церкви у християнському світі всередині VІ ст., то слід відмітити виразне небажання - як на Сході, так і на Заході - бачити безпо­середній зв'язок між безперечним престижем цієї церкви, заснованої Петром і Пав­лом у столиці імперії і місцем Петра і правом формального здійснення віроповчаль- І ної та дисциплінарної влади над іншими церквами. Однак самі римські єпископи -1 особливо після Дамаса - здійсненні цього зв'язку не сумнівались і систематично її і підкреслювали як у своїх "Декреталіях" так і в усіх тих заходах, до яких вдавалося і

:-

для створення патріарших юрисдикцій в деяких західних країнах для утворення мо ральної першості у вселенському масштабі. Могутня особистість папи Лева Великого *

3] гор

ТрОї

робі

дуже сприяла прийняттю "апостольського" і "Петрового" папства на всьому Заході.

Зі

1.

Влада римського єпископа як наступника Петра як ідея стверджувалась Левом Ве­ликим з набагато більшою урочистістю, красномовством та послідовністю, причому проголошується папою, моральний характер якого і відданість Церкві заслужили все­ленське захоплення. Крім цього, порівняно з своїми попередниками Лев вносить в самосвідомість Римської Церкви дві зміни, непомітні, але дуже важливі.

Перше пов'язане з принципами римських законів. Він бачить Церкву як вселенське тіло (согриз), яке під владою імператора чи "князя" (ргіпсерз), на думку Лева, ото- | я тожнюється з "Тілом Христовим" новозавітного Письма. Звичайно, главою тіла є сам і Зс Христос, але оскільки Він сам зробив Петра "князем усієї Церкви", то "князівство" всередині тіла належить Петрові і його наступникам. Вживання святим Левом іншого ; И*³ терміну - ргіпсіраШз - є навмисним зрушенням в бік законного титулу, який до тих і пір буз виняIЖшо^о^^сшшюлією^імIIе^ апостол Петро отри- і ^

мав ргіпсіраШз від Господа і це означає що Петро і, зрозуміло, його наступник чиї , -_: спадкоємець займає всередині "тіла" Церкви те місце, яке у світському суспільстві І н присвоєно імператору. Г

Друге зрушення, зроблене Петром, тісно пов'язане з питанням согриз. Воно сто-1 сується стосунків між Петром та всім єпископатом в цілому і грунтується на свідченні І Письма про перевагу серед Дванадцяти і першого з них - апостола Петра. Ця першість | не викликала суперечок ані на Заході, ані на Сході. Проблема полягала у наступництві і Л Петра: розв'язати це питання неможливо ніякими свідченнями Письма: за своєю сут- | П тю, воно залежить від екклезіологічних передумов. Святий Лев залучає на допомогу І Зі твори Кипріана Карфагенського, в яких ідеться про "Кафедру Петра" (саШесІга Репі) і в як центр та критерій церковної єдності. Але в очах Кипріана "кафедра Петра" - це 1 ф поняття сакраментальне, обов'язково властиве кожній місцевій Церкві. Петро був І прикладом і зразком для кожного місцевого єпископа, який очолював у своїй общині | V в таїнстві Євхаристії і володів "владою ключів", щоб відпускати гріхи. Оскільки ж : зразок один, то один є і єпископ і йому причетні усі в однаковій повноті (іп зоїісшт) | : раї усі єпископи. Всі вони дійсно "причасники його честі" (сопзогіез Ьопогіз зііі). Але -1 елі тут і є тонка відмінність - римський єпископ лише сам посідає кафедру Петра (Регті і -~~т зесіез). Отже - логіка неминуча, - влада місцетих^їгасжщів-залежить не лишєгбтді гла особи Петра, але й від особи Його "наступника", на якому лежить вселенська відпов-

42

в Тулії]

.дальність. Таке монархічне розуміння вселенської Церкви привело багатьох до тлу­мачення думки святого Лева, як передумови великою мірою теорії папської непогрі-зшмості і всесвітньої юрисдикції в тому вигляді, в якому вона була визначена на Першому Ватиканському соборі (1870). Деякі західні вченні, наприклад Морісон і діяльності пап, в тім ліку і Лева, приписує "комплекс Януса", що виражалося у визна­ченні істини поглядами "центру" (імператорського чи папського). Тому й недивно, =ому римські легати, присутні на Халкидонському соборі (451) протестували проти 28- го правила, в якому по суті, заперечувалась першість Риму, як божественної уста­нови чи кафедри Петра. У цьому ж правилі було порушено букву 6-го правила Нікейсь-юго собору, де згадуються три першості: Рим, Александрія та Антіохія. Натомість у 2-му правилі встановлюється Константинопольський патріархат і надається йому друге місце після Риму.

Зрозуміло, що папа усвідомлював несумісність тексту 28-го правила і його власно­го розуміння місця Риму у вселенській Церкві; але він також знав, що його вимоги просто не будуть сприйняті у Константинополі, якщо він їх висловить так, як він

>бив це, звертаючись до Західних єпископів.

сто-

Запшпання до теми: