3) Євангеліє від Іоанна (21,15-17): Говорить Симонові Петру Ісус: Симоне, Йо- _ 1 • в

нин, чи любиш ти Мене більше всіх? Говорить Йому: Ти знаєш, що люблю Тебе, і Щ^

Говорить йому Ісус: паси ягнят Моїх. Говорить йому ще вдруге: Симоне Йонин, чиї -' ц.

любиш ти Мене? Говорить йому Петро: так, Господи, Ти знаєш, що люблю Тебе; Тоді^: %_кт

Ісус говорить йому: паси ягнят Моїх. І ще втретє говорить йому: Симоне Йонин, чи Пит

любиш ти Мене? Засмутився Петро, що сказав йому втретє: чи любиш ти Мене? І В чоі

Петро говорить Йому: Господи, Ти все знаєш. Ти знаєш, що люблю Тебе. Сказав йому Спш

Ісус: паси ягнят Моїх. ^

Мит Бути пастирем Церкви не означає мати одноосібну, абсолютну владу над умами й _ „ •

сумлінням віруючих. Сам апостол Петро благає пастирів-пресвітерів як їхній співпа- _{н А} стир - "співпресвітер": Пасіть Боже стадо, яке у вас, доглядаючи його не примусо­во, а охоче і боговгодно, не для ганебної користі, а щиро, і не примусом над спад­щиною Божою, а подаючи приклад стадові" (І Петр. 5,2- 3). Пастирство не повин­но перетворюватися у "володіння причтом", тобто в розпоряджання уділом, пану­вання.

Запитання Спасителя повторене тричі, спрямоване до Петра, що сталося скоро після запевнення: "Якщо й усі спокусяться Тобою, я ніколи не спокушусь". Так це й , зрозумів Петро ("засмутився ж Петро").

22

ом Кар- Ставлення апостола Петра до інших апостолів.

ва "зас-І Апостолові Петру в громаді апостолів належна певна панівна роль. У перелікові шах". І апостольських імен ім'я Петро завжди стоїть на першому місті. У Діяннях апостольсь->ітуван-| жих оповідається про те, що саме Петро запропонував вибрати дванадцятого апосто­ла замість відпалого Іуди. Петро виступає з промовою в день П'ятидесятниці, виголо-а після! шує промову на апостольському Соборі тощо.

вердив

ти. Він

чешся

)Г0 НЄ-

>дь мо-

еницю. Однак всі питання загальноцерковного значення апостоли вирішують спільно, со-'орно. Петро не повеліває апостолам. Навпаки, про апостолів сказано в книзі Діянь, що вони "послали" Петра в Самарію (Діян. 8,14). У посланні до Галатів (2,11) гово­риться, що апостол Павло "особисто повстав проти" Петра, коли той, лицемірячи, не тільки сам чинив "не прямо по істині Євангельській", але й інших примушував пово-! литися не так, як треба (Гал. 2,14).

Отже, не могло бути й мови про сліпу, беззастережну покору усіх Петрові. Кожно­му пастиреві й архіпастиреві слід пам'ятати, що він не тільки учитель, але й ученик Церкви. В даному випадку Церква говорить устами апостола Петра, а Петро був лише горить^: й'учеником.

жного їажен-о іне-цього нако-доме. є, Йо-Тебе. ш, чи

>; Тоді

ш, чи гне? І йому

амий іівпа-яусо-

гпад-

)ВИН-

тану-

ало на Розглянувши основні догматичні передумови, на які намагаються спертися римо-тробу- католицькі богослови, можна зробити такий головний висновок: безпідставність їхніх ;рджу- зихідних доказів і хибне тлумачення свідчень Святого Письма і Передання. Подальше зивчення розвитку католицького вчення про владу папи над Церквою в історичному плані з цілковитою ясністю покаже, як швидко Римо-католицька Церква, що відокре­милась від Православ'я, перетворилася на абсолютну монархію, яка взяла на себе всю повноту світської влади.

Запшпаннядо теми:

1. В чому полягають основні догматичні та обрядові відмінності римо-католицького вчення від православного?

1. Яку центральну ідею містить поняття „римський католицизм,,?

2. Що стало головною причиною розділення Церков?

Яким чином юридичний земний монархізм підміняє учення про Церкву? Питання до семінарських занять:

В чому полягають основні відмінності між православ'ям та католицизмом у вченні про Церкву? Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православне и западное християнство.

Митр. Филарет (Дроздов). Разговор между испьпующим и уверенньїм в православии Восточ-ной Кафолической Церкви.

Н.А. Арсеньев.Православная Церков и западное християнство.

коро І

23

ципуб литані мо, наї напом Римсь] залися

Лекція № 4.

РОЛЬ РИМСЬКОГО ЄПИСКОПА І РИМСЬКОЇ КАФЕДРИ

У ДАВНІЙ ЦЕРКВІ В І—IIIСТ.

Єп. Віктор та Єп. Стефан - основні провідники.

Ідеї примату Римського Єпископа.

В апостольські часи панівне становище у Вселенській Церкві належало Єруса- кий, Ір лимській кафедрі - першим єпископом її був Яків Праведний, брат Господній. Поп

про свс ти поа янськи Тоді тися Ре істориь зідлуче Діонісі

Отець церковної історії Євсевій Кесарійський (бл. 260 - 340) наводить свідчення! котрі в християнської давнини про те, що апостоли Петро, Яків та Іоанн, "хоча й користува- диції, з лися більшою прихильністю у Спасителя, після Вознесення Його на небо не стали } ня. Це і змагатися між собою у славі, а обрали єпископом Єрусалимським Якова Праведного".

тя їх чє папа Сі христи;

Пост наростг ков: "Я] ний з хр

Вепс іологія,

Пита гає розг ричнуо

Віднс

У післяапостольські часи перше місце посіла Римська кафедра. Рим був природ­ним центром Давнього світу і Давньої Церкви, оскільки він був столицею імперії. У 28-му правилі IV Вселенського собору говориться, що отці дали перевагу престолові Давнього Риму, "бо це було царське місто". У столицю вели шляхи з різних кінців держави, тут здійснювався обмін інформацією, в тому числі й церковного характеру, сюди, за словами Іринея Ліонського, надходило звідусіль і зберігалося спільно вірую­чими те, що становило апостольську традицію. Римська кафедра здійснювала, таким чином, важливу роль в соборному житті Церкви. Вона була важливою ланкою у за- Тарсійс гальній єдності Церков. З огляду на своє центральне становище в імперії вона вико­нувала особливу роль в контактах між Церквами і в збереженні скарбниці соборної віри Церкви. Вона була важливою ланкою у загальній єдності Церков. З Римською кафедрою підтримували зносини й погоджували дії інші помісні Церкви. Все це ро­билося з її мовчазної згоди. Але не було і не могло бути ніяких визначень про благо­датні переваги Римської Церкви перед іншими Церквами. Сама Римська кафедра та­кож перебувала під наглядом інших Церков і відхід її від чистоти Православ'я не; могло не викликати відповідної реакції з їхнього боку.

ргезуїа-

Папа

го проте

рОДИЙЕ

Згада: ньої Церкви. З Римським єпископом радилися, з його думкою рахувалися, але прин-: _го Собої

24

Місто Рим користувалося у християн особливою повагою і як місце проповіді і мучинецької смерті першоверховних апостолів Петра й Павла. У святих отців зустр­ічаються прославлення Римської кафедри, як охоронниці віри першоверховних апос­толів. Зрозуміло, ці прославлення мали місце тоді, коли вони виправдовувалися ста-; ном справ. Важлива роль у житті Церкви належала, природно, і єпископові цього міста. Якщо кожен єпископ покликаний піклуватися про всю Церкву (хоча межі його _{кого со}( юрисдикції строго обмежені), то тим більше таке піклування про Вселенську кафедр) царсько входило в обов'язки єпископа панівної кафедри. Отці Помісного Сардікійського Со- паїегез і бору (344) надали єпископу Римському Юлієві право приймати апеляцію від осудже- Йдуч: них церковним судом єпископів і призначати новий розгляд їхніх справ у новому складі суду. Навіть якщо й вважати, що це стосується тільки Західної Церкви, то й тоді очевидно більше значення Римського єпископа в Церкві.

Але всі ці переваги не давали права Римському єпископові одноосібно вирішувати справи всієї Церкви. Таке право не приписується йому жодним офіційним актом дав-

зшу безумовної покори Римові в Церкві не було. Для вирішення загальноцерковних ■итань, дарма на всі труднощі тодішнього часу, все ж таки скликалися Собори. Відо­мо, наприклад, що в II ст. спірне питання про час святкування Пасхи обговорювалося на помісних Соборах в Палестині, Понті, Галії, Месопотамії і в самому Римі. Думка Римського єпископа зовсім не вважалася при цьому вирішальною, з ним не погоджу-! залися, і відкрито висловлювали свою незгоду Полікарп Смирнський, Полікрат Ефесь-о Єруса-Ї £ий, Іриней Ліонський.

їй. Попри це, тодішній Римський єпископ Віктор відлучив малоазійських християн,

відчення І хотрі не виявили бажання приєднатися до римської практики і наполягали на тра-ристува-і яиці'ї, започаткованої Іоанном Богословом, і позбавив їх євхаристичного спілкуван-не стали! ня. Це було першим виявом зароджуваного у Римській Церкві перекручення поняття іедного". І про свою роль у Церкві Вселенській. Замість "головування в любові" починає зроста-природ-і ги поняття про юридичну першість, про канонічну зверхність над іншими христи-шерії. УІ янськими Церквами.

естолові| Тоді устрій церковного життя був ще дуже далекий від того, аби підпорядковува-к кінців І тися Римському єпископові, і його рішення провести не вдалося. Як пише церковний рактеру.! історик Євсевій Кесарійський, "бо всім єпископам це не сподобалося", так що це о вірую- ї відлучення залишилося декларативним. Так само відкрито наполягали на своїй думці а, таким | Діонісій Александрійський, Кипріан Карфагенський, Фірміліан Кесарійський, Елен :ою у за-1 Тарсійський в III ст., обговорюючи питання про перехрещування єретиків і прийнят­на вико- І тя їх через покаяння. Під час суперечки з цього питання Карфагенською Церквою оборної І папа Стефан дозволив собі назвати священномученика Кипріана Карфагенського лже-[мською І християнином, лжеапостолом і рабом лукавим.

;е це ро-; Поступово формально юридичне усвідомлення своїх прав у Римській Церкві все о благо- [ наростає, Папа Боніфацій І (418 - 422 р.), називає Римську кафедру главою всіх Цер-едрата-І гов: "Якщо хто-небудь від Римської кафедри відколеться, той нехай буде відрахова-іав'я неї ний з християнської релігії".

В епоху Вселенських Соборів була сформульована послідовна православна екклез-повіді і І іологія, в тім ліку й відносно ролі й переваги тих чи інших кафедр, в зустр- І Питання про першість (примат) тієї чи іншої кафедри - не догматичний він підля-гх апос-1 га_Є розглядові Церквою. А Церква, вирішуючи його, брала до уваги конкретну істо-ися ста-1 ричну обстановку.

іі цього І Відносно цього характерне формулювання 28-го правила Халкидонського Вселенсь-жі його! юого собору "Престолові першого Риму отці природним чином надали перевагу, як :афедру І ларському Містові - То ТЬгопо іез ргезуііегаз Котез сііа то уазіїеуіп іеп роїіп екіпеп і ого Со-1 раїегез ісоїоз аресіесюеазіп іа ргезуіа".

)судже-1 Йдучи за тією ж самою засадою, Халкидонський собор надав "рівні переваги" -іза новому І ргезуіа- Константинополеві.

т, то й і Папа Лев І, оспорюючи право Константинополя на друге місце, не спрямував сво­го протесту якраз проти тієї частини соборного формулювання, яка стосується при­щувата 1 роди _и походження переваг Римської кафедри.

ЖДав-1 Згадане 28-е халкидонське правило, атак само-як-схоже правило П-го Вселенсько^ і прин-1 _го Собору, красномовно свідчать про те, наскільки Церква далека була від нинішніх

25

римо-католицьких поглядів на природу переваг панівної кафедри. Церква, як бачимо, і зом з ін не вважала їх умовними і навічно закріпленими за Римом. _: тувалі

За такого стану справ зауваження, що їх інколи ми подибуємо у церковних пись-1 Папа менників про чистоту православ'я римлян, могли бути лише природним виразом виз-і його в і нання тієї позитивної ролі, яку відігравала Римська церква у всецерковному житті\ _аби дат того часу. У визначенні її заслуг для православ'я, а так само у визнанні за панівною | ставши кафедрою ролі чинника, що сприяв всецерковній єдності, не було нічого непевного з і заплям* православного погляду до тих пір, поки у Церкві діяв принцип кафолічного, всецер- Папа ковного, "соборного" вирішення загальноцерковних питань. такою^-1

лом наї продов; речніст

Немі питана ня істиь неможл ня, і наї

Одна

Відступ від православ'я починається тоді, коли світла і жива всецерковна справа поклас: утвердження істини перестає бути загальноцерковною й оголошується підлеглою ви- Ана<1 нятково чиїйсь компетенції, коли засада кафолічної церковності підміняється заса­дою механічного підпорядкування авторитету з визнанням заздалегідь того, що авто­ритет виголосить.

Небезпека такої підміни виникала у таких випадках, коли відносно менше поши­рення єресей серед римлян уявлялося наслідком особливого, невід'ємного, в абсо­лютному смислі зрозумілого, привілею саме Римської помісної церкви, або її пред-стоятеля, як нездоланної перед брамою пекла.

Коли б у давній Церкві існувало вчення про простий спосіб встановлення істини шляхом отримання довідки з Риму, не потрібні би були Вселенські Собори, не мож ливі би були і самі церковні розколи через догматичні питання. шщуі _ш

Але такого вчення, навіть натяку на нього, ми не подибуємо в жодному стародав- _мі_СНу ц ньому віровизначенні. Попри це, декотрі папи, починаючи з V ст. (коли Рим уже не _{на одно} становив одного державного цілого зі Сходом), проповідуючи, (переважно у звер- ^_кому неннях до західних єпископів) церковний римоцентризм, більшою чи меншою мірою _П0Мі_СНІ схиляються саме до такого спрощеного розуміння істинності церковного учення і в :_{ма єпи} такому смислі роблять посилання на відомі євангельські тексти про апостола Петра, і _станош