1. Чим пояснити панівне становище Римської кафедри в післяапостольські часи?

Яким чином відбувається посилення Римської Церкви в юридичному становищі?

Завдання до теми::

З якою метою римські папи вдалися до підробки "Дарчої грамоти Костянтина" і до складення так званих "Лжеісідорових декреталій"?

Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православне и западное християнство.

МитртФиларет (Дроздов). Разговор меЩу йспЬїтующйм и уверенньїм в православии Восточ-зой Кафолической Церкви.

Н.А. Арсеньев.Православная Церков и западное християнство.

Прот. Олександр Шмеман. Исторический путь Православ'я.

Лекція № 7,

ПОМІСНІ ЦЕРКВИ ЗАХІДНОЇ ІМПЕРІЇ ДО X СТ.

ЗАЗІХАННЯ РИМСЬКИХ ЄПИСКОПІВ НА ПРИМАТ ВЛАДИ

В ЕПОХУ ВСЕЛЕНСЬКИХ СОБОРІВ. IIIІIV ВСЕЛЕНСЬКІ СОБОРИ.

ФОРМУЛИ ПАПИ ГОРМІЗДИ.

;■ ■

ов-

VI ст. було критичним в історії християнства на Британських островах. Вторгнення англів, саксів, ютів спустошили більшу частину Східної і центральної Британії. Римське правління було знищене і контакти з римським світом були перервані. Однак давня кельтська церква вижила не тільки в Ірландії, де зберігала силу спадщину святого Патріка, але й в Уельсі, і в Шотландії. Християнську традицію в цей час поширювали ірландські абати. Причому Рим практичнєшезідігрававтгіякої ролгв^арєщженнНряан°-дського християнства, і саме ідея якоїсь залежності від дисциплінарної структури вище

43

абата була цілком чужа Кельтській церкві. Концепсія папи Лева і про винятковість римського єпископа була неприйнятна середовищі кельтів. Тому влада папства не мала великої ваги в очах кельтських абатів і в будь-якому випадку не була достатньою, аби переконати їх в необхідності відкинути свою дисциплінарну і богослужбову тради­цію задля римської практики.

В Британії не припинялася боротьба і постійна війна між кельтськими християна­ми та англосаксонськими завойовниками - язичниками. Про християнську місію з Риму описав Беде (672 - 735) у своїй "Церковній історії" Він повідомляє про інтерес папи Григорія до англо саксів і про прибуття з Риму папської місії на чолі з святим Августином. Подальше поширення християнства вимагало вирішення питання про розподіл між кельтською церквою св. Колумбана і кентерберійською кафедрою. Єдності було досягнено на соборі в Уїтбі (664). Однак суперництво між двома куль­турами тривало, причому англосакси часто висловлювали сумніви в канонічності колумбанового апостольського наступництва. Однак завдяки енергійним зусиллям єпископа Федора (помер у 690) було створено Церкву, яка міцно увійшла в римську імперську систему.

Англійська церква, прийнявши римську юрисдикцію, однак, залишилися вірною основному аспекту давньої кельтської традиції. її місіонерська ревність поширювала­ся не тільки на британські острови, але й на континентальну Європу. Власне, Бри­танська церква після важкого Періоду внутрішньої боротьби стала материнською цер­квою для всієї Середньої Європи.

В Іспанії позиція відносно Риму була дистанційованою. Починаючи з VI ст. І до арабсько-мусульманського завоювання (711) церква і держава, митрополит Толедсь-кий і король здійснювали релігійне і політичне керівництво суспільством так, що де­котрі вбачали в Толедо майже відновлення Західної імперії.

Цей ізоляціонізм вест готського королівства був почасти обумовлений його обо­ронною позицією відносно Візантійської імперії, яка володіла Південно-Східною Іспа­нією. При своєму вступі на трон королі отримували священний характер через миро­помазання. Вони затверджували обрання єпископів і постанови соборів. Під голову­ванням королів ці собори були, по суті, державними зібраннями і включали себе не тільки єпископів, але й цивільних чиновників королівства. В Іспанської церкви була її власна "мозарабська" богослужбова традиція.

Св. Ісідор (пом. 636) іноді згадує римський примат, але підкреслено заперечує не­погрішність папи і говорить лише про безумовний послух. Але на практиці не було ніяких втручань Риму в іспанські справи чи звернень до папи іспанських єпископів. Іспанські єпископи прийняли умовно постанови УІ-го Константинопольського Все­ленського Собору і написали "пояснення", складені св. Юліаном Толедським, що ви­ражало почуття віроучительної незалежності.

А Толедський собор 688 р. схвалив другу, ще розкішнішу "Апологію", яка чітко означала, що в Іспанії віра не залежить від якогось зовнішнього авторитету. За таких обставин, зрозуміло, що жодна влада, ані Константинопольська, ані Римська, не змогли щось удіяти відносно фатальної події: включенням Символ Віри Філіокве - антиарі-анського твердження.

Місц

ГІЮ,бр£

Уфр

І 303ВИТЇ І ГОЛОВуЕ

і пом у в

^: нихцег-

І кичаст

І ішення

І рідким

І тією бу

реформ

короля

ти Рим

якій па]

Ідея]

Велико

зиріше

Скрі:

під уда

-

римськ

ійно зш

В об.

монофі

Ефес

торжес

на том}

Предві¹

ДівиМ

кою вір

В44<

:хильн

І :воєісі Як л

-" На

44

тковість і не мала юю, аби у тради-

стияна-місію з інтерес святим

Місцевій автономії християнської Іспанії, яка відображала початкову екклезіоло-гію, бракувало постійних каналів зв'язку з рештою Вселенської Церкви Соборності. У франків навернення Хлодвіга в православне християнство в 493 р. привело до ■розвитку національної Франкської церкви, санкціонованої Орлеанським собором під головуванням короля (511). Постійних адміністративних зв'язків зримським єписко­пом у неї не було. Взагалі у Франкській державі в цей час утворюється кілька церков­них центрів, однак згуртованість Франкської церкви тим не менше збереглася завдя­ки частим соборам, які були Соборами єпископів, що скликалися королями для вир­ішення церковних питань. І якщо контакти між Франкською церквою і папством були зня пре | рідким явищем, то дипломатичні стосунки між Меровінгською династією та Візан-іедрою. І ! тією були частими. Однак згодом у середині VIII ст. Боніфацій поширив церковні іа куль- і реформи і в Галлії від імені апостольської римської місії, в 754 р. відбулася зустріч ічносгі І короля Пепіна з папою Стефаном, на якій франкський король зобов'язувався захища-силлям І ти Рим від лангобардів. Водночас він брав на себе і саму імператорську спадщину, в имську і якій папа ставав вирішальним фактором нової версії готапііаз.

вірною ювала-е, Бри-

Ідея першості римського єпископа вперше отримала чітке вираження у вченні Лева

ст. І до шедсь-щоде-

Великого (440-461 р.). Час, у який св. Лев зайняв Римську кафедру, вимагав від нього вирішення різних і неймовірно важких завдань. Скрізь вирувала боротьба: Церква роздиралася лжевченнями, імперія розпадалася >ю цер- і під ударами варварів. Маніхеї, принціліани, пелагіани наводнювали Рим і західні римські провінції, на Сході широко розвивалася монофізитська єресь, готи, які пост­ійно загрожували Риму, визнавали аріанство.

В області вірознавчих суперечок Лев Великий увійшов в історію як переможець монофізитства і богослов, що сформулював Халкидонський догмат.

х> обо-

олову-:ебе не була її

гує не-:е було жопів.

Ефеський собор (431) був остаточною перемогою над несторіанством на Сході і торжеством христології, вираженій Кирилом Александрійським, і яка грунтувалася ю Іспа-1 на тому, що Ісус Христос володіє тільки одним суб'єктом, чи іпостассю. Суб'єкт цей : миро- Предвічний Логос, друга особа Трійці. Єдність суб'єкта передбачає Богоматеринство Діви Марії і теопасхізм. Ця христологія Кирила була дійсно у повній згоді з нікейсь-гою вірою.

■о Все- і Константинопольський - і Євсевій (обидва православні), повинні бути відставлені,

цови-

В 449 р. зібрався другий Ефеський собор, який згодом дістав назву "Розбійницько­го". На ньому переважали монофізити на чолі з Діоскором, який заручився підтрим­кою імператора.Діоскор зачитав 7-е правило III Вселенського собору, за яким забо­роняється "складати, чи писати, чи складати іншу віру, окрім визначеної" в Нікеї, на І Вселенському Соборі в 325 р. На цій підставі Діоскор заявив, що Флавіан - патріарх

і чітко таких могли

бо вони визнають учення про дві природи у Христі, про що не говориться у Нікейсь-кому догматі.

Посеред галасу, що зчинився, Флавіан вигукнув, звертаючись до папських легатів: "Взиваю до вас!". Тоді один з легатів, диякон Іларій, напружуючи голос, висловив своє історичне; "СопігасЦсіШг", тобто "Відкидається", іиарь- Як пише В. Соловйов "Ефеське розбійпицтво" мимоволі шшравдало-римеьку-схильність до юстиції. СопігасИсіїш римського диякона-це було проголошення прин-

45

ципу проти факту, права проти грубої сили. Це була нездоланна скеля Церкви, проти-і ставлена дверям пекла.

1

Гом

ІГО

IV Вселенський Собор, який зібрався в 451 р. в Халкидоні, закінчився поразкою! монофізитів і прийняттям догмату на основі "Томосу" св. Лева - запропонованого] ним викладу вчення про дві природи у Христі.

Халкидонський Собор підніс авторитет Риму на таку висоту, якої він не досягав раніше. Але цей же Собор водночас прийняв визначення, яке завдавало важкого уда­ру ідеї папства.

Послання Собору до папи з особливою охотою використовуються захисниками цієї ідеї, бо в ньому послані вживаються вирази, які ставлять Вселенський Собор у стано­ вище дорадчого органу при папі. Однак той же Собор прийняв знаменитий 28-й ка­ нон про становище та переваги Константинопольського Престолу. Папські легати відмо­ вилися брати участь в обговоренні канону, і покинули засідання, вважаючи свою відсутність достатньою основою для недійсності постанови. Але Собор не зупинився перед цим і прийняв канон, в якому перевага Константинопольської кафедри обґрун- ^_ _е - товувалася не догматично, але зв'язком з столичним становищем міста. _:5Я

:?:р

ЗО

З

Престолові давнього Риму належно надали перевагу, бо він був Царським містом. Спонукані цим же, і сто п'ятдесят єпископів надали однакову перевагу Святійшому Престолові нового Риму. Справедливо розсудивши, що місто, яке отримало честь бути містом Царя і синкліту і має однакові переваги з давнім Римом, і в церковних справах буде звеличений подібно до того, і буде другим після нього. Тому митропо­лити областей - Понтійські, Асійські і Фракійські, а також єпископи у інших народно­стей названих вище областей нехай будуть прославлені від названого вище Святійшо­го Престолу Святої Константинопольської Церкви.

■•гл.

Св. Лев різко протестував проти цього в листах до імператора, імператриці та Кон­стантинопольського патріарха Анатолія. Основним аргументом папи була відмова від принципу висування кафедр за їх політичним значенням, хоча, на думку східних, саме політичне значення Риму обумовило першість Римської кафедри.

Зі свого боку, патріарх св. Анатолій (458) намагався переконати папу прийняти 28-й канон. Всіляко підносячи роль Римського єпископа і стверджуючи, що підне­сення другого Риму - Константинополя сприяє ще більшому піднесенню першого Риму.

Папа, однак, був невблаганним і категорично відмовилися визнати 28-й канон, який позбавляв його надій встановити свою юрисдикцію над Східною Церквою. Через це 28-й канон тривалий час був немовби під підозрою і часто не вносився у збірники. Але зрештою він міцно увійшов в життя і в списки соборних постанов, хоча като­лицькі каноністи вважають його скасованим папою, а листи патріарха Анатолія розг-1 лядають як звернення до папи за остаточним вирішенням питання про становище І Константинопольської кафедри.

Глибоке розходження між Західною та Східною Церквою в розумінні структури І Вселенської Церкви на Халкидонському Соборі виявилися з достатньою чіткістю. В 1 подальшому воно не тільки не було подшажуалеАнавіть поглибилось, стявши ос новною причиною великого розділення.

46

ізкою шого

сягав >УДа-

ЙЦІЄЇ

гано-йка-дмо-

•ВОЮ

ився 'рун-

роти-1 Якщо східні єпископи схилялися до того, що церковна організація складається при­ходним чином під впливом політичних, географічних та етнічних факторів, то Лев Великий розвиває догматичний підхід до питання про організацію Церкви як цілого. Основні пункти вчення св. Лева про першість Римського єпископа можуть бути сфор­мульовані в такому вигляді (за Болотовим):

1. Апостол Петро за рівності честі обрання є предстоятель Апостольського Собо­ ру, переважаючи інших апостолів по владі. Твердість ап. Петра обумовлена не відсут­ ністю у нього людських слабкостей, але тим, що Христос особливо молився за нього. Тому ап. Петро є основа всієї Церкви, Який сповістив, передав йому Свою твердість. Будучи прийнятий в найтісніший зв'язок з Христом. Ап. Петро виявляється немовби ланкою, що зв'язує Христа з Церквою. Повнота благодаті і влади саме через ап. Петра проливається на інших апостолах. Петро є примас глава всієї єпископів, на ньому лежить турбота про всіх овець Церкви, він є пастир за перевагою.

2. Всі інші пастирі Церкви, апостоли, єпископи і священики не є делегатами ап. Петра, оскільки отримали свою владу від Самого Христа. Однак усі дари і переваги :вященства дані у повній мірі і насамперед ап. Петру і повідомляються і Іншим лас­ том. | пірям за неодмінної його участі і посередництві. Тому всією Церквою керує Сам юму Христос і як посередник - ап. Петро.

єсть з. Примат ап. Петро продовжує пасти стадо Христове, а видимим чином здійснює

ших свою владу через своїх наступників на Римській кафедрі.

^опо" Зв'язок римських єпископів з ап. Петром відтворює зв'язок ап. Петра з Христом.

цно- | р_имська кафедра в основі нового папи приймає Петра на кафедрі Петровій: незважа-

[ідо- _{ючи на} особливі недоліки, моральне достоїнство не вичерпується в наступниках апо-| стола; сам Петро говорить устами своїх наступників. Дарована Петрові благодатна

^^он~ сила загального пастирства виливається на римських єпископів, які не поряд з інши-

[ЯТИ

ще-юго

^{1 В1д} і ми, а раніше всіх єпископів ідуть слідом за ап. Петром. Римська кафедра є духовний _ентр християнського світу, і єпископ, що зійшов на неї, своєю великосяжною любо­в'ю повинен охоплювати всю Церкву і брати участь в житті кожної церковної оди­ниці. Маючи першість влади, римський єпископ не має при цьому першості честі чи

ієрархічної відмінності від інших єпископів.

Св. Лев сформулював практичні висновки з цієї ідеї:

кий з це

ІКИ. З.ТО-

Кожен, хто віддаляється від зв'язку з Римською Церквою, ставить себе поза містич­ним Тілом Христовим, поза Церквою.

Кожен, хто не підкоряється апостольському, тобто Римському Престолові, тим са­мим відмовляє у підпорядкуванні самому апостолу Петру. Кожен, хто відкидає владу і першість св. ап. Петра, не применшує при цьому його [ достоїнства, але, охоплений духом гордості, скидає самого себе в пекло. ^іще Питання Про непогрішимість Римського єпископа св. Лев не розглядає, але на дум-I ку проф. Болотова, на юридичній основі усе ж були дані всі прерогативи, стверджені УР^И І на Ватиканському Соборі.

³* І Не розглядається ним і питання суду над Римським єпископом - суд цей просто * непотрібний, оскільки недоліки пан», якщо вони с, покриваютьеяу-відісупляютьея-достоїнствами діючого через нього ап. Петра.

47

■ од є

гемо

аомі

кист

Зг

НУТІІ

Таким чином, св. Лев Великий перший розробив систематичне вчення про приматі У ' Римського папи, і при ньому ж Східна Церква на IV Вселенському Соборі вперше! *згу< сформулювала свою незгоду з ідеєю примату. Згодом папа Гормізд (514 - 523) підтри-1 ^: неп мав ініціативу прихильників халкидонської доктрини. Тому у 515 р. була укладена і -лик угода між римською церквою та східними християнськими церквами. У присутності І ^-- кеі імператора і папських легатів кілька сотень східних єпископів підписали так звану 1 Ае формулу папи Гормізди, в якій стверджувалося, що "римська церква ніколи не запля-1 ^ак с мувала себе єрессю". тівг

Запитання до теми:

В якому напрямку розвивалися християнські церкви у Західній Європі у У-1Х ст..? Яким чином у них складалися стосунки з Римською кафедрою? Які причини конфлікту Римської церкви з Константинополем?

Завдання до теми:

З'ясуйте зміст 28 правила Халкидонського Собору. Доведіть,що претензії Римської Церкви не

мали за собою жодних слушних підстав. ГІівд

Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православне и западное християнство.

Митр. Филарет (Дроздов). Разговор между испьітующим и уверенньїм в православии Восточ-ной Кафолической Церкви

Захі;

\ЛЬІ

-:опс

Н.А. Арсеньев.Православная Церков и западное християнство. ™

Прот. Мейендорф.История Церкви и восточно-христианская мистика. ^атР

-ост ?исо -ряі

Лекція № 8. В¹

РОЗдаЕШ^ИІ^ЬКоГіМГІЕРІЇ НА ЗАХІДНУ І СХІДНУ ДЕРЖАВИ. зльї

ПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ ЗАХІДНОЇ ДЕРЖАВИ В ПІ-УПІ СТ. : опр

ЗАЗІХАННЯ ПАП НА СВІТСЬКУ ВЛАДУ. - вог

ІНОЗ*

На початку 395 р. помер останній імператор об'єднаної Римської імперії - Фео- -:я м досій Август. Царями він залишив двох синів - старшого Аркадія, на Сході, та Гоно- За рія на Заході. :аш

Віднині Римська імперія фактично назавжди була розділена на дві частини - Захід- стос ну та Східну. Західна імперія, ослаблена і знекровлена, проіснувала ще вісімдесят ! -осі один рік, знемагаючи від ударів сусідніх варварських племен. В 476 р. варвар Одоакр, ; осо£ вождь германських найманців, зажадав від імператора Ромула третину Італії для по- І -; о ф: селення своїх воїнів. Імператор відмовився задовольнити цю вимогу, на що у відповідь ^; _: п ч найманці зчинили бунт, проголосивши Одоакра князем Італії. Ромула було скинуто. _:НЯг

Східно-римська імперія, чи Візантія протрималася майже тисячу років, в багато Впеї дечому прийнявши естафету античного Риму і створивши свою оригінальну дер- стал жавність і культуру, яка поєднувала в собі риси греко-римського раціоналізму і східної юсі: деспотії. Остаточно ж економічне і культурне відокремлення Східної частини Римсь- - •; л ь: кої імперії від заходу завершилося у 5-му столітті. Традиційно ж її історію ведутьлід_^ злад імператора Костянтина і заснування ним Константинополя. :щп

48

шном

зимат і У сфері ідеології дуже важливим було прийняття християнства. ЗО квітня 311р. іерше І август Галерій видав у Нікомідії едикт, який дозволив населенню визнавати христи-дтри- ^: нство. Через два роки імператори Костянтин І та Ліціній опублікували аналогічний адена 1 едикт в Медішані, а в 325 р. Костянтин І, не прийнявши ще хрещення, головує на ності І Нікейському соборі. В 381 р. християнство було проголошено релігією імперії, звану 1 Августом Сходу у 378 р. став Феодосій. На Заході ж імператором був Граціан. Од-апля- | нак останній невдовзі загинув від бунтівників-солдат, і Феодосій Великий, взявши у співправителі малолітнього брата Граціана, Валентініана II, фактично залишився са­модержцем. Феодосій зумів вгамувати вестготів, відбити набіги інших варварів і пе­ремогти узурпаторів. Саме з цієї пори Захід і Схід, давно усвідомлюючи свої еко­номічні і культурні відмінності, стали стрімко віддалятися одне від одного. їх стосун-жви з з

ки стали нагадувати стосунки ворогуючих держав.

сточ-

Згідно із заповітом Феодосія Великого до Візантії після 395 р. відійшли найрозви-ви не ]| нутіші території на Балканах, володіння Риму в Малій Азії, Месопотамії, Вірменії, Південному Криму, Єгипет, Сірія, Палестина і частина Північної Африки. А землі Західної Римської імперії до кінця V ст. увійшли до складу варварських королівств, більшість яких, щоправда, визнавала номінальне панування імператорів в Константи­нополі.

На Заході встановилася практика давати фактичним правителям - варварам титули патриціїв. А визнання західними варварськими правителями неперервності і закон­ності Римської імперії, центром якої віднині став Константинополь, буде основаною рисою політичних та церковних змін протягом наступних століть аж до самостійного прийняття Карлом Великим у 800 р. імператорського титулу.

?ео-

)НО-

ХІД-:СЯТ шр, по-

ІІДЬ

то. ато

ер-

ної :сь-

від

Вченні сперечаються про вплив, що його справляла присутність варварів на соц­іальні та економічні структури занепалої Імперії. Схоже на те, що таки масової експ­ропріації римського майна, принаймні в Італії та Галії не було і що взагалі варвари до свого культурного злиття з римським суспільством жили на імперській території як іноземна армія, законно користуючись гостинністю країни. На початку таке розділен­ня між римлянами та варварами виражалося і в законі, і в релігії.

Залишаючись в Римі - Вічному місті, тепер покинутому імператорами, - римські лапи стали на Заході, символом римськості (гошапіїаз). Вони перебували у постійних стосунках з Константинополем і служили передавачами імператорських законів та постанов. Однак папи, як правило, відмовлялися діяти лише як імператорські агенти, особливо після того, як східні василевси спочатку підтримали аріанство, а потім мо-нофізитство, що вимагало від пап час від часу протидіяти Константинополю. В пол­ітичному вакуумі, створеним варварським завоюванням, папи в очах західного хрис­тиянства були водночас і спадкоємцями святого Петра і намісниками імператора. Впевнені в тому, що відносно західних варварів виконують апостольську місію, вони стали вважати свою функцію у вселенській Церкві функцією управління. Так вже за часів папи Лева і потім Геласія для позначення їхнього авторитету стали вживати не тільки ргіташз (тобто духовна першість), але й ргіпсірашз, що до цих пір означало владу імператора. Підштовхувані обставинами, римські єпископи тепер розуміли свою роль як роль глави "тіла" (согриз) християн. Але це тіло не було лише духовним і

49

дог : мі

;й з :ер]

:.л г гою 5улс ■ко> чеш -зо: очи гий зри¹ -:ий :ені

ПОЛІ

-ега Ф

ле;

сакраментальним організмом, як його розумів апостол Павло, воно стало конкрет ним організмом, визначеним законом, який піддавався загрозі, що виходила від вар­варів - аріан та вірознавчих вагань імператорів. Ця викликана історичними обстави­нами еволюція включила в себе відчутні зрушення в області екклезіології та есхато­логії. Папи не завжди були однаково категоричні в заявах про свою владу. їхні пре­тензії зустрічали протидію і на Сході, і на Заході. Однак справжні і дуже серйозні Соп проблеми, пов'язані із зміщенням "першості" і князівської гідності, сакраментально-§ " -ні го єпископського служіння і політичної влади поширення місії та інтеграції в латинсь- І В ні ку культуру, з'являться лише пізніше і матимуть серйозні наслідки, особливо у сто­сунках між Сходом і Заходом.

Запитання до теми:

Як відбулося розділення між Західною та Східною Римською імперією? Яку роль в цьому роз­діленні відіграли політичні чинники? Чи могли впливати у цей час на поділ імперії релігійні відмінності. Якщо так, то якою мірою?

Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православне и западное християнство.

Митр, Филарет (Дроздов). Разговор между испьггующим и уверенньїм в православии Восточ-ной Кафолической Церкви.

Н.А. Арсеньев.Православная Церков и западное християнство.

Ф.И. Успенский. История Византии.

Лекція № 9.

:яв;

ОСУДЖЕННЯ «РПЛООДЛЕ". ПАПА ІОАНН VIII ТА ІНШІ ПАПИ. став

: ок)

Пов'

У

СТрІ:

~:ЛХ

івиг

:іше

ю с;

Ві

йшо

РОЗКОЛ МІЖ СХІДНИМИ І ЗАХІДНИМИ ЦЕРКВАМИ. ПАТРІАРХ ФОТІЙ. ПАПИ МИКОЛАЙ11АНДРІАНII. ВЕЛИКИЙ СОФІЙСЬКИЙ СОБОР.

Папа Миколай (858-867) в дусі Лжеісідорових декреталій виступив проти визна­чень Константинопольських соборів 858 і 861 року у справі патріарха Фотія.

Перш ніж торкнутися деяких вузлових питань, пов'язаних із справою Фотія, необ­хідно відмітити, що найважливіші документи, які відносяться до цієї справи (акти соборів 858,861,867 років) були знищені його ворогами у період їхнього тимчасово­го торжества після 867 року й історикам довго доводилося черпати матеріали про Фотія переважно у творах його лютого противника, Микити Пафлагонця, письменни­ка дуже несумлінного.

У якому становищі був Ігнатій в момент вступу Фотія на престол? Ігнатій був заа­ рештований у листопаді 858 року й інтернований на о. Тервінфе у зв'язку з антиуря- І я ф довою змовою і повстанням Гебеона, котрий видавав себе за сина Феодори. Єзуїтсь- = є м кий часопис "Огіепз" (1938р. №1-11) характеризує ставлення Ігнатія до цієї справи \ Я< так: "Через власну простодушність св. Ігнатій дозволив використати себе як знаряддя І зід к політичної інтриги, від якої сам стояв дуже далеко". * з V

В момент обрання Фотія Ігнатій не зазнавав церковного осудження, навпаки, Фотій дав обіцянку шанувати його як отця. Чи були канонічні умови для нових виборів? -а.

50

ікрет-цвар-тави-

инсь-

/'СТО-

Мабуть - так. На соборі 868 року навіть Митрофан Смирнський і кілька інших найупертіших ігнатіанів приєдналися до загального рішення про обрання Фотія. Зго­дом Митрофан пояснював свою участь у цій справі саме тим, що існувала принципо-:хатс- І за згода Ігнатія на обрання нового патріарха: "Він був обраний в нашій Христовій і пре- леркві патріархом" (лист Митрофана). (Цит. за працею Ф. Дворника Ьез Ье§ешіе8 сіє йозні \\ СопзІапІіпеїМеіпосІе, Прага, 1933, стор. 140). Подібним чином висвітлюється це пи­льно- тання і в "Житті св. Євфимія", документі, належним чином оціненому візантологами. В ньому говориться: "Він (Ігнатій) упродовж десяти років керував Церквою. З огляду на те, що ті, в чиїх руках знаходилось урядування державою, постійно різко виступа­ли проти і піддавали його відкритим і систематичним переслідуванням, він, зреш­тою, вирішив відмовитися від протидії цим невиліковно хворим, у котрих на думці було тільки зло; він полишив таким чином престол і церковне правління рішенням, в

уроз- якому д₀ його власного бажання додавався тиск ззовні. Передавши церкві акт зре- ігійн: . . ... т- •

>сточ-

чення, він усамітнився в монастирі, воліючи віддаватися роздумам про Ьога і єднан­ню з Ним у цілковитому спокої, аби не сподіювати зла ані собі, ані своїй пастві, зважа­ючи на вороже ставлення уряду. Коли розійшлася звістка, що архйпастир був усуну­тий зі своєї церковної кафедри всупереч власної волі, багато хто відмовлявся з цієї причини від спілкування з новим патріархом... Таким був блаженний Фотій... відда­ний Христові з дитинства... Його життя гідне подиву, а смерть угодна Богові й озна­менована чудесами..." Навіть папа Миколай в одному з листів запитував про причини полишення Ігнатієм патріаршого посту. Законність обрання Фотія визнали і папські легати - єпископи Захарія і Родоальд на ("Повторному") соборі 861 року.

зна

Фотій був обраний собором єпископів, а "не поставлений Вардою", як говориться у деяких підручниках. Щоправда, уряд дуже хотів, аби Фотій прийняв обрання і справ­ляв у цьому напрямку тиск на Фотія. Державною владою, без собору, якраз був по-ргавяеннй не Фотій, а Ігнатій, чого він сам не заперечував під час суду на соборі 861 року, посилаючись на прецедент з Тарасієм. Папа Миколай І опротестував рішення Повторного собору.

У листі Фотієві (862 р.) папа Миколай стверджував, що "вся сукупність віруючих отримує напучення і цілісність віри від цієї святої церкви (Римської), котра є глава всіх церков". Скасувавши римським судом визначення константинопольських соборів і виголосивши анафему Фотієві, Миколай писав імператорові Михайлові (865 р.), що рішення апостольського престолу "ніким не може переглядатися і нікому не дозволе­ний- І но судити про це рішення" (Р. Ь. 69 сої. 954).

Відомі і відповідні заходи, прийняті Фотієм у 867 р. Папа Адріан II (867 - 872) заа- І йшов стопами свого попередника. Позиція Адріана з церковного питання передаєть-фя- і ся формулою, прийнятою на Римському соборі 869 р. Папа є суддя єпископів і ніким гсь- І не може осуджуватись".

ави Яскравою ілюстрацією цієї позиції може правити собор, що відбувся при ньому,

ддя І лід керівництвом його легатів, у 869 р. в Константинополі за нового імператора Васи-