«Украинский вестник»

«Украинский вестник» став першим в підросійській Україні літературно-мистецьким, науковим і громадсько-політичним місячником, що почав виходити одночасно з «Харьковским Демокритом», але видання якого продовжувалося чотири роки (1816-1819).

Ініціатива створення в Харкові поважного часопису загального типу для реалізації літературних талантів краю належала професорові університету Іванові Срезневському.

Редагування журналу узяли на себе Є. Філомафітський, Р. Ґонорський та Г. Квітка. Проте на початку 1817 року (у № 1) часопис опублікував лист Г. Квітки з відмовою вважатися надалі видавцем «Украинского вестника» у зв'язку з обранням його предводителем дворянства Харківського повіту. Хоча свою співпрацю з журналом як автор Г. Квітка не припинив, продовжуючи друкуватися в ньому, але сама інтенсивність його письменницької творчості істотно знизилася. У 1818 році відмовився від редакторської праці й Р. Ґонорський, посилаючись на зайнятість навчальною й науковою працею для університету. А в серпні 1819 року смерть відібрала йому життя. Є. Філомафітський залишився наодинці редагувати журнал. Його й слід вважати головним і найбільш активним редактором «Украинского вестника».

Тираж часопису був як на ті часи досить значним, він коливався від 350 до 500 примірників. У № 9 за 1816 рік редактори опублікували список передплатників свого журналу, який демонструє географію його поширення. Тут обидві столиці — Санкт-Петербург і Москва; губернські міста — Чернігів, Іркутськ, Володимир-на-Клязьмі, Тифліс, Рига, Воронеж, Астрахань, Одеса та ін.; повітові містечка — Белгород, Ізюм, Куп'янка, Лохвиця, Хорол, Павлоград. У спогадах Валеріяна Ревуцького «По обрію життя» зустрічається згадка про те, що в 1969 році під час наукового відрядження до Гельсінкі з університету Британської Колумбії, де тоді працював, він із здивуванням виявив в університетській бібліотеці «багато матеріалів щодо слов'янської літератури XIX століття (наприклад, «Украинский вестник» Харківського університету 1816-1819 років)». У Харківській навчальній окрузі часопис передплачували всі гімназії й училища, бо сприймався він як дітище Харківського університету і слобожанської культури в цілому. Передплата складала значну як на ті часи суму: 15 крб у Харкові й 18 крб — з пересилкою. Інфляція була відома й тоді, у зв'язку з цим журнал подорожчав, і в останній рік видання його передплата коштувала відповідно 17 і 20 крб, що істотно не позначилося на кількості охочих читати його.

Потребує пояснення назва часопису, особливо під оглядом того, наскільки наполегливо й послідовно варіюється вона в харківських виданнях: «Украинский вестник», «Украинский журнал», «Украинский альманах». Слід зрозуміти, чому в цілому російськомовні харків'яни прагнули заявити про свою українськість. Справа в тому, що, на відміну від офіційної назви «Малоросія», яка застосовувалась до території колишньої Гетьманщини і приєднаних до Російської імперії після розподілу Речі Посполитої Польської земель Правобережжя, назва «Україна» тоді вживалася частіше щодо території колишніх Слобідських полків. Південь нинішньої України називався Новоросією. Звичайно, значення цих слів і межі понять, що ними означалися, на той час ще далеко не усталилися. Але після ліквідації Харківського намісництва в 1796 році на його місці була заснована Слобідсько-Українська губернія з центром у Харкові — єдина з губерній, населених українцями, де в назві був зафіксований етнічний корінь. У 1835 році у відповідності до політики царського двору, спрямованої на винищення історичної пам'яті українців, Слобідсько-Українська губернія перейменована на Харківську. Отже, слово «Український» у назвах харківської журналістики було виявом місцевого патріотизму, складало цілу програму часописів, декларувало орієнтацію на місцеву: а) тематику, б) автуру, в) читачів. Саме така орієнтація й спричинилася до великого успіху часописів, які не передруковували інформацію зі столичних джерел, а пропонували читачам, говорячи сучасною мовою, ексклюзивні місцеві повідомлення та новини, що їх не могли дати ніякі інші часописи: ні російські, ні навіть закордонні.

Сама ж назва — «Український вісник» — виявилася настільки вдалою, що вона кілька разів використовувалася українськими журналістами вже в XX столітті. У 1906 році Українська думська громада (тобто українська фракція Першої Державної Думи Росії) починає видавати в С.-Петербурзі російською мовою своє періодичне видання «Украинский вестник». А в 1970 році виникає «самвидавчий» періодичний орган українського дисидентства, редагований В. Чорноволом, і теж під заголовком «Український вісник». Таким чином, можна сказати, що засновники харківської журналістики віднайшли для свого часопису «крилату» назву, яка виявила свою продуктивність в історичній перспективі.

Спочатку видавці будували журнал з шістьох розділів, назвавши їх відповідно: 1) «Науки і мистецтва», 2) «Мальовнича проза», 3) «Дитяче читання», 4) «Вірші», 5) «Харківські записки», 6) «Суміш». Але через рік праці з власного досвіду зрозуміли той дисонанс, який вносить у журнал розділ «Дитяче читання», і відмовилися від нього. А дві рубрики «Мальовничої прози» і «Віршів» об'єднали в одну під назвою «Красне письменство» («Изящная словесность») з підрозділами а) «Проза» і б) «Вірші». Перший розділ було перейменовано на «Наукові статті», з нього до другого розділу були перенесені всі літературно-художні матеріали. Таким чином, за рік було сформоване обличчя журналу. Наукові праці розміщалися в першому відділі «Наукові статті»; художня література — у другому — «Красне письменство»; краєзнавчі матеріали — у третьому — «Харківські записки»; листування з читачами, бібліографічні матеріали, дрібні замітки — у четвертому — «Суміш».

Спочатку журнал виходив на дев'яти друкованих аркушах (мав 144 с.) малого формату, а з 1818 року на восьми друкованих аркушах (128 с), але дрібнішим шрифтом, таким чином були скорочені витрати на папір при збереженні попереднього обсягу. В останній рік журнал повернувся до попередніх поліграфічних умов видання.

Наукові матеріали журналу. Незважаючи на досить струнку й логічну побудову часопису, редакторам не вдалося цілком дотриматися чистоти розділів, а відтак наукові праці виявилися розкиданими в усіх його відділах, виключаючи хіба що другий — «Красне письменство». Та для полегшення аналізу зберімо наукові матеріали журналу, розкидані в різних відділах, в одну групу.

Як для загального часопису в ньому було опубліковано чимало праць з природничих наук, у чому слід вбачати вплив університету. У цьому випадку, як і в багатьох інших також, редактори часопису спиралися на університетських науковців.

Широко були представлені в журналі гуманітарні науки. Важливе місце тут посіли історичні праці. Причому майже всі вони були зорієнтовані на вивчення історії України. Друкувалися в науковій частині часопису й перекладні праці, як, наприклад, «Лист Жана-Жака Руссо до Вольтера 1756 року, серпня 18 дня» (1817, №№ 7 і 9). Але такі публікації не складали більшості, а правили, так би мовити, за додаткові прикраси розділу, з'єднували матеріали харківських авторів з світовою науковою традицією.

Естетичну програму журналу формував Розумник Ґонорський (1791-1819) — одна з найяскравіших зірок на обрії літературного Харкова початку XIX століття, хоча з цим містом пов’язано лише п'ять років його життя. Він і відігравав в «Украинском вестнике» роль лідера.

Йому належить тут щонайменше два здобутки: 1) теорія наслідувальної гармонії слова, яка є особливо цікавою з погляду подальшого розвитку світової художньої думки; 2) теорія мальовничої прози, що концептуально випливала з першої теорії і стала естетичною програмою для художнього відділу журналу.

«Мальовнича проза» — це саме та творчість, що постає з реалізації на практиці теорії наслідувальної гармонії слова. її головна ознака — вміння зображати картини дійсності так, щоб передавати в символіці слова, у його фонетичній значимості риси й ознаки відтворюваних явищ. «Мальовнича проза» — експериментальна за своєю природою, це переважно вправи на побудову майстерних зорових образів, це робота над наданням їм опуклості, виразності. Письменник прагне створити враження ефекту присутності читача на місці події, активізувати його уяву, спонукати широко розплющити очі й побачити розмаїття навколишнього світу, відчути широкий спектр кольорів, почути повноцінну гаму звуків. «Мальовнича проза» — це переважно пейзажі, картини дійсності, засновані на домінанті зорових образів. Величезної вагомості набула в цих обставинах особистість письменника, адже лише його погляд, його сприйняття картин світу мали семантику значимості в цій художній системі координат. Суб’єктивний світ «мальовничої прози» дає підстави говорите про неї як про протоімпресіоністичне естетичне явище.

Кончина Р. Гонорського була величезною втратою для журналу «Украинский вестник». Після його смерті виявилося, що саме він був двигуном, генератором ідей для часопису, хоча в останній рік, перевантажений викладацькою роботою в університеті, і відійшов від безпосереднього редагування. Є. Філомафітський, що був гарним організатором, але посереднім письменником, перебував якийсь час у розгубленості. Він не друкував проспекту журналу на наступний 1820 рік, хоча раніше такі повідомлення з'являлися регулярно в десятих числах місячника. Нарешті, у дванадцятому числі така об'ява про продовження видання на наступний рік була надрукована. Очевидно, харківські читачі умовили редактора й далі видавати «Украинский вестник». Але прийшов січень 1820 року, а журнал не вийшов. Можна припустити, що Є. Філомафітський просто не подужав його видавати наодинці, без могутньої підтримки Р. Гонорського, найбільш енергійного й талановитого співробітника часопису. Хоча є й інші думки про причини припинення видання.

Якщо ж зробити попередній висновок про історичне значення «Украинского вестника», то слід визнати найбільшим здобутком журналу публікацію на його сторінках естетичних праць Р. Гонорського. Художня політика часопису будувалася на його концепції «мальовничої прози», яка в свою чергу була реалізацією практичного боку теорії наслідувальної гармонії слова. Естетичні ідеї Р. Гонорського стали вражаючим відкриттям його гнучкого й дотепного розуму, були новим словом у тодішній науці, на багато , років випередили розвиток світової художньої думки.

Художня література в журналі. Відділ «Красного письменства» будувався у відповідності з естетичною програмою Р. Ґонорського. У підрозділі прози редактори віддавали перевагу перекладним уривкам з тодішніх західноєвропейських класиків, які задоволь-няли вимоги, що висувалися до «мальовничої прози», і могли сприяти піднесенню рівня російських авторів та їхньому творчому навчанню.

Лише один місцевий письменник витримав конкуренцію із зарубіжними авторитетами й був запрошений до участі в журналі самим Р. Ґонорським. Це був Іван Пилипович Вернет, чиї твори почали з'являтися в прозовому відділі часопису вже в 1816 році (№ 7 — «Валківське кладовище») і відтоді вміщувалися майже в кожному числі до припинення видання.

У відділі віршів «Украинского вестника» виступали з перекладами, а далі й з власними творами Іван Срезневськии, Євграф Філомафітський, Павло Куницький, Орест Сомов, Любов Кричевська та деякі інші автори. Їхні твори мало чим були прикметні на тлі тодішньої російської поезії. Однак поступово давалася взнаки українська стихія, котра поставала з природного довкілля, в якому жили й творили автори журналу.

Найкращі уявлення про інстинктивний стан i piвень українофільства може дати нарис «Переяслав» Олексія Льовшина (1797-1879), де містилися між іншими и таю думки: «Тепер кілька слів про мову малоросійську. Бона походить від давньої слов'янської; але змішана з німецькими латинськими й польськими перекрученими словами: від чого робиться майже незрозумілою для великоросів. За багатством іноземних виразів і особливих зворотів вона являє собою найвидатніше наріччя російської. Вона хоча й не має правил, одначе ж деякі учені малоросіяни вживають її в творах: перелицьована Енеїда — найпрекрасніше в цьому роді створіння є тому доказом.

При всьому цьому до цього часу вона являє собою тільки мову народу. Але якщо генії тутешнього краю звернуть на неї увагу свою і просвітять її, обмеживши позитивними правилами граматики, тоді малоросіяни в славі наукових творів своїх, може бути, змагатимуться з найосвіченішими народами Європи.

Марна ця надія; бо нема до того спонукальних причин. Та й можливість створити мову з наріччя,— покинутого майже всіма освіченими корінними жителями тутешнього краю,— є дуже малою» (1816, № 10, с. 50-51).

Це висловлювання — взірцевий за своєю точністю й повнотою вираз поглядів того часу. Тут і оголошення української мови наріччям, і твердження про її уявну засміченість перекрученими іноземними словами — такі думки могли виникнути тільки в необізнаної з українською мовою, поверхової людини. Справді О. Льовшин — росіянин з походження, уродженець Тульської губернії. Разом з тим навіть під його поглядом засвідчуються величезні можливості цього нібито наріччя за умови звернення до нього геніїв місцевого краю й пророкується пишна слава українській культурі в майбутньому, хоча й тут же лунають запевнення, що це майже неможлива річ. Запропонована О. Льовшиним концепція була типовим набором ідей, які тривалий час пануватимуть у російській суспільній свідомості стосовно української мови й можливості творення нею повноцінної культури.

Не зайве в цьому відношенні нагадати, що й російська мова в ті часи була ще далекою від досконалості. Російська національна еліта у спілкуванні віддавала перевагу французькій, своя ж російська здавалася невиробленою, грубою, неотесаною, як декому і досі такою здається українська мова, бо без знання й вживання навіть рідна мова сприймається як чужа, попсована незвичними перекрученими словами.

З цього нарису О. Льовшина ентузіасти виносили думку про необхідність опрацювання української мови й доведення її до вищого рівня літературної, песимісти — упевнення в тому, що цього робити не слід, це справа безперспективна.

Але за відсутності урядових заборон і адміністративних переслідувань спроби творення української літератури і журналістики (хоча б альманахової) тривали в Харкові впродовж 1810-1840-х років. В «Украинском вестнике» вони розпочалися з появою в числі співробітників П. Гулака-Артемовського.

Під його впливом починає змінюватися характер журналу. Якщо раніше перевага віддавалася в перекладах західноєвропейським літературам, то тепер часопис дедалі більше місця відводить перекладам з польської мови, близької родички української й російської, мові колонізованого імперською державою краю. Як повідомляв «Украинский вестник» (1819, № 3, с. 339), 80 чоловік кинулося вивчати польську мову під проводом досвідченого викладача. Учні, друкуючи свої переклади в часописі, присвячували їх з подякою шановному вчителеві (1819, № 5, с. 137).

У лютневому числі 1819 року журнал опублікував «Промову в день відкриття кафедри польської мови при Імператорському Харківському університеті», виголошену ЇЇ лектором Петром Артемовським-Гулаком. У своїй промові він доводив, що польська мова історично більш розвинена, ніж російська, і що її вивчення приведе до вдосконалення цієї останньої. Важливе значення мала висловлена лектором думка про потребу для оволодіння польською мовою вивчати інші слов'янські мови. Перелічуючи їх, він назвав і українську, як рівноправну серед інших, повноцінну, таку ж мову (а не наріччя), як польська чи російська.

Та й чи могло бути інакше, коли вже в дванадцятому числі 1818 року «Украинский вестник» опублікував першу добірку творів українською мовою. Це були казка (відома нині як байка) «Пан та Собака», вірш «Супліка до Грицька К...и» і роз'яснення «Люди добрі, і ви, Панове громада!» — як читати український текст. Автором публікації був П. Гулак-Артемовський.

Продовження публікації українських творів свідчить про їх успіх у читачів, про налаштованість публіки на позитивне ставлення до таких поетичних спроб, а наявність серед віршів послання «Супліка до Грицька К.. .и», тобто до Григорія Квітки, свідчить про несамотність молодого поета в його намаганні творити українську літературу, про наявність у нього авторитетного однодумця й покровителя.

Твори П. Гулака-Артемовського були виконані в дусі котляревщини, тобто в бурлескно-травестійному стилі. У новітній науці намітився новий погляд на це поняття, яке підноситься до значення архетипу української художньої свідомості.

Публікація українських творів і була найбільшим успіхом відділу поезії «Украинского вестника». Відділ «Харківські записки» в «Украинском вестнике» заповнювався матеріалами на місцеві теми. Тут друкувалися протоколи засідань Філотехнічного товариства, надані його керівником В. Н. Каразіним; звіти про діяльність Харківського добродійного товариства; листування голови попечительської ради Інституту шляхетних дівчат Г. Ф. Квітки з імператрицею Марією Федорівною, яка погодилася бути покровителькою цього навчального закладу; хроніка про перебування в Харкові осіб царського дому й особисто імператора. З «Харківських записок» дізнаємось про приїзд Олександра I до міста 17 вересня 1817 року, його зустріч з професорами й чиновниками університету, відвідання кабінетів ї бібліотеки тощо. Важливе місце в хроніці місцевих подій займають відомості про університет. Тут, зокрема, розповідалося про всі урочисті події в ньому, друкувалися списки студентів, довідки про нові призначення, некрологи викладачів.

Відділ «Суміш» відповідав своїй назві. Тут вміщувалися повідомлення про книжки, що вийшли з друкарні університету. На жаль, справжня критика була відсутня.

Зате «Украинский вестник» можна вважати зачинателем української театральної критики. У 1817 році в № 12 тут було вміщено статтю «Харківський театр», а в 1819 році в № 1 — «Театр», обидві без підпису. За традицією того часу анонімно друкувалися редакційні матеріали, отже, слід гадати, що й ці статті виконані кимсь із співредакторів, а якщо врахувати, що в 1819 році журнал редагував уже сам Є. Філомафітський, то його й слід визнати автором названих вище статей про театр. 3 особливим блиском був написаний перший виступ — «Харківський театр». Його зміст складав стислий огляд театрального репертуару. Окрема розмова велася про п'єсу кн. О. Шаховського «Казак-стихотворец», представлену на суд харківської публіки. Критик дотепно і влучно висміяв неправильно зображені характери, штучні, надумані ситуації, перекручену, власне суржикову мову твору. З аналізу розбився переконливий висновок: горе-драматург не знає народного життя, звичаїв, мови. Критик свідчив: місцева публіка обурена його неправдивим твором, сприйняла його як публічну образу, відчула в ньому приниження своєї гідності.

У відділі «Суміш» розміщувалося також листування з читачами. У листах до видавців можна було прочитати про бідування якоїсь дворянської родини, яка залишилася без годувальника і потребувала допомоги. Цікаво відзначити, що практично завжди знаходилися благодійники, і через кілька чисел часопис друкував подяку згаданих вдови і сиріт добрим людям, які їх підтримали у важку хвилину.

Найдивовижніше, що саме у відділі «Суміш» був опублікований ще один класичний твір, вписаний в історію літератури,— «Листи до видавців» Г. Квітки. Узявши псевдонім «Фалалей Повінухін», він створив переконливий сатиричний образ примітивного поміщика, який запрошує до себе гувернером француза, в усьому довіряється йому і виявляється ошуканим шахраєм-іноземцем.

Відділ «Суміш» відзначався особливою рухливістю, мобільністю. По ньому видно, що редактори весь час шукали способів його поліпшення. У 1819 році відділ рішуче змінився: тут почали друкувати справжню зарубіжну хроніку — «Короткий огляд закордонних подій», укладений за матеріалами преси, що надходила до бібліотеки університету з багатьох європейських країн. Обрій у Харкові відразу поширшав, у журналі стало можливим прочитати про міждержавні стосунки в світі, довідатися про найважливіші події в багатьох державах (візити державних діячів, переговори, бойові дії, укладені угоди).

Була розміщена тут і світська хроніка, у завдання якої входило інформувати про приватне життя великих світу сього. Деякі новини нагадували більше анекдоти й сприймаються сьогодні як праобраз «жовтої преси», як, наприклад, таке повідомлення: якийсь граф на одному бенкеті при спробі прогулятися човном по ставку впав у воду, а коли його витягли, він був мертвий, хоч пробув у воді не більше десяти секунд — очевидно, помер з переляку.

Та офіційна Росія була невдоволена пробудженням активного духовного життя в провінційних містах величезної країни. У 1819 році тричі цензурний комітет висловлював зауваження харківському часопису. У журналі «помічені місця, — писалося в спеціальному висновку,— які за непристойністю своєю не повинні були б друкуватися в цьому виданні». Малася на увазі згадка в журналі про професора Ж.-Б. Шада, звільненого за вільнодумство з Харківського університету та надрукування листа знаменитого квакера Давида Гольфа до лорда Ланкастерського з порадою збільшити заробітну платню робітникам і тим самим запобігти повстанню.

Ця думка резонансно відлунила в суспільних умовах Росії: саме в 1819 році поруч з Харковом, у Чугуєві, розгорілося повстання уланського полку, викликане злиденним і жалюгідним становищем військових поселенців.

Долю журналу було вирішено — цензура припинила його видання.

Завершуючи розгляд часопису «Украинский вестник», слід зазначити, що саме він (а не «Харьковский еженедельник» чи «Харьковский Демокрит») став блискучим зачином української журналістики в Харкові. Його значення полягає в тому, що він:

1) відзначався універсальністю, всебічним охопленням можливих тем: науки, літератури, краєзнавчих матеріалів, хроніки, був по-справжньому загальним часописом;

2) орієнтувався на місцевих авторів, виконавши величезну роботу по їх виявленню і згуртуванню, активізував творчість письменників, що жили в Україні, стимулював їхню працю, надавши трибуну для систематичних виступів;

3) приділяв головну увагу висвітленню українського життя і в цьому мав великий успіх у читачів, бо це була та тематична ніша, яку лише він займав у тодішній журналістиці;

4) прямував до української творчості, яка випливала із його загального напрямку, і твори українською мовою не загаялися з'явитися на його сторінках;

5) постійно вдосконалювався, поліпшував структуру, шукав нові теми, авторів, форми співпраці з читачами;

6) реалізував творчий потенціал Харківського університету, ставши трибуною для найкращих, по-творчому налаштованих його сил.