Первісні газети.

Традицію інформувати громадян про найважливіші події в державі було закладено в стародавньому Римі. Римська імперія в період розквіту охоплювала майже весь відомий західний світ. Величезні географічні розміри сприяли виникненню безпрецедентної досі мережі шляхів, які покривали територію Римської імперії, служили каналами зв'язку між провінціями і столицею. Прокладалися вони з випаленої цегли так, щоб по них могло пройти військо по чотири піхотинці в ряд. Недарма у стародавньому світі виникла приказка: «Усі дороги (шляхи) ведуть у Рим».

Великі розміри імперії робили неефективними усні систем« комунікації. Локалізується аудиторія ораторського мистецтва: усе менше випадків, коли воно адресується народові, в основному місцем реалізації красномовства стае Сенат — центр політичної боротьби того часу. У стародавньому Римі занепадає театр і поступається місцем циркові як новому виду мистецтва й розваг. Зате особливої актуальності набувають письмові способи комунікації: складання літописів, які в Римі дістали назву «Аннали», листування, за допомогою якого діставали інформацію видатні державні діячі від своїх приватних кореспондентів. Відоме, наприклад, листування до Цицерона, яке ще в давнину було видане в кількох томах.

Влада в боротьбі за вплив на народ так само прагнула використати способи письмової комунікації. Усна комунікація — оголошення за допомогою вісників чи окличників — поступається місцем поширенню письмової рукописної інформації у великих містах і передаванню її на великі відстані. 50 року до н. е. Юлій Цезар, ставши фактично одноосібно на чолі Римської держави, видав наказ про обов'язкову публікацію протоколів та постанов Сенату. Так народилася перша рукописна газета «Acta senatus» («Сенатські відомості»),

Вона являла собою щось на зразок стіннівок, поширених у радянські часи. Виготовлялася вона па покритих гіпсом дерев'яних дошках, куди на білий фон наносився чорною фарбою текст сенатських промов та ухвал. «Acta senatus», виготовлені в кількох примірниках, виставлялася в найбільш людних місцях Риму. Копії на таких же дошках або пергаменті розсилалися керівникам провінцій. Рукописна «Acta senatus» мала на меті дати громадянам інформацію для свідомої участі в житті держави. Вона була щоденною політичною газетою, спрямованою на формування громадської думки, з якою не могли не рахуватися сенатори, консули й трибуни.

Успіх справи й інтерес римлян до публічного слова наштовхнув Юлія Цезаря на ще одну ініціативу: згодом за його наказом було створено ще одну рукописну газету — «Acta diurna publica populi Romani» («Щоденні публічні відомості римського народу»). У цій газеті містилися повідомлення про широке коло тем життя Римської держави: військові кампанії, судові засідання, найзначніші громадські події, відзначення свят, літературні новини й навіть приватне життя найзначніших громадян. Ведення «Acta diurna» було доручене префектам державної скарбниці; для нагляду за випуском «відомостей» був призначений спеціальний урядовець — прокуратор об актіс.

«Acta diurna» мала ширше розповсюдження, ніж «Acta senatus». Виготовлялася газета на невеликих пергаментних аркушах і розклеювалася у вигляді афіш на міських майданах, найчастіше під портиками, аби убезпечити текст від змивання дощем. Але частина примірників продавалася в цирульників і міняйл.

Стилістика обох газет була витримана в межах інформаційного дискурсу; повідомлення мали офіційний, фактографічний характер, відзначалися скупістю й лаконічністю висловлювань. До нашого часу не дійшло жодного зразка ані «Acta senatus», ані «Acta diurna»; вони загинули в сутінках історії. Газетам судилася гірша доля. 3 встановленням у Римі імператорської влади втратою Сенатом його місця й значення в політичному житті імператор Нерон припинив вихід першої газети. Зате друга існувала до IV століття н. е., тобто до того часу, коли внутрішнє життя Риму невпізнано змінюються під впливом прийняття християнства і його поширення в державі. «Acta diurna» сприймаються як непотрібний елемент старого порядку, і їх вихід припиняється.

Християнська традиція комунікації.

Проповідницька проза як пражурналістика.

Наступне тисячоліття в історії людства проходить під знаком християнської цивілізації, яка виробила свої комунікаційні традиції. Об’єднанню віруючих у християнській церкві служить текст «Біблії, або Книги Святого письма Старого і Нового заповіту». Біблія набуває небаченого поширення в тодішньому світі. Без неї неможливе здійснення місійних функцій святих апостолів та інших сподвижників нової релігії. Читання Святого письма стає щоденним обов'язком не лише втаємничених священиків, але й кожного християнина.

Усна проповідь рівноправно сусідить з письмовими роз’ясненнями засад віри. Серед п'ятьох книг Нового заповіту дві складають послання. Це — «Послання апостола Павла» і «Соборні послання». Ці твори розмножувалися в численних примірниках і передавались від однієї до другої християнської громади, відігравали роль епістолярної публіцистики. У посланнях апостола Павла виразно простежується зв'язок зі старогрецькою й римською риторикою, щедро використовуються традиції ораторської прози: розкутість і жвавість інтонації, імітування суперечки зі співбесідником або самим собою, вільний перехід від теми до теми, невимушена розмовна лексика»⁸. Послання читалися вголос під час богослужіння, заклавши проповідницьку традицію і перетворивши проповідь на невід'ємну структурну одиницю літургії. Перемогти язичництво у впливі на пізньоантичну людину можна було лише увібравши в норми і досягнення античної культури. У досягненні цього завдання видатна роль належить так званому каппадокійському гуртку (Каппадокія — область у Малій Азії), який склався в другій половині IV століття і став визнаним центром церковної освіченості на грецькому сході Римської імперії. Провідними діячами гуртка були Василій Кесарійський, або Великий (бл. 330 — 379), його брат Григорій, єпископ Ніси (бл. 335-394), і його найближчий друг Григорій Назіанзін, або Богослов (бл. 329-390). До молодшого покоління належав відомий антіохійський проповідник Іоанн, що за своє красномовство був названий Златоустом (344-407).

Вони були не лише видатними письменниками свого часу, але й діячами церкви, займали високі, як правило, виборні, посади в церковній ієрархії, їх прізвища побудовані як прикметники від назв тих міст, у яких вони були єпископами християнської церкви. Іоанн Златоуст займав найвищий пост східної церкви — архієпископа константинопольського. Творчість і діяльність цих осіб припадає на час до розподілу Римської імперії на Східну і Західну, який стався 395 року, а тому мала все християнський характер. Василій Кесарійський Великий повернув усному слову значення ужиткового інструмента дійової пропаганди, переконання, впливу на свідомість сучасників. Дбаючи про відповідність своїх промов законам риторики, він ніколи не забував про їх змістове призначення, турбувався про їх дохідливість, зрозумілість для парафіян. Він навіть вимагав, щоб його перебивали і вимагали додаткових роз'яснень у тому випадку, коли його мова стає незрозумілою хоча б для одного слухача. Особливою популярністю користувався його твір під назвою «Шестиднів» — цикл проповідей про сотворіння світу. Поєднання поважних космологічних ідей, цікавого матеріалу, ученості надовго надали творові популярності яка тривала і в Середні віки. Твір мав численні переклади, переробки й наслідування. Знаходимо їх і в давній українській літературі.

Григорій Нісський був майстром філософської прози, він так само справив великий вплив на середньовічну літературу, не лише візантійську, але й західну. Величезна спадщина Григорія Богослова включає численні філософсько-полемічні трактати з догматики, велику ліричну спадщину, автобіографічні поеми. Він був найвидатнішим поетом IV століття. Особливість його концепції людини й світу полягала в тому, що для нього слово — спосіб виразити себе, тоді як, скажімо, для Василія Великого — вплинути на інших. Пошук Бога в собі і свій шлях до Бога стає головним предметом його поезії й проповідництва.

Іоанн Златоуст прожив бурхливе й суперечливе життя, наполегливо захищав догмати віри й чистоту християнської моралі, через що переважно перебував в опозиції до влади. Він автор понад 800 проповідей, які відображали суспільну й релігійну дійсність свого часу, мали пристрасну, бурхливу, захоплюючу стилістику й філігранне риторичне оздоблення. Збірники його проповідей «Бесіди на 14 послань святого апостола Павла», «Бесіди на діяння святих апостолів», «Про виховання чад», а також збірники його крилатих висловлювань «Ізмарагд», «Златоуст»,— були популярними упродовж усього Середньовіччя. Відомі їх видання в Україні XVI-XVII століть.

Приблизно в цей же час закладаються основи західної патристики — учення перших християнських теологів, так званих отців церкви (II-VIII ст.). Прикметними з цього погляду є доля і творчість Августина Аврелія (Блаженного) (354-430). У 1298 році папа Боніфацій VIII оголосив Августина вчителем церкви.

Він народився на півночі Африки в незаможній родині члена міської ради. Навчався в риторській школі в Карфагені. Від 375 року сам викладав риторику. У 385 році приїхав до Риму; але невдовзі перебрався до Мілана. У 386 році прочитав Послання апостола Павла, які перевернули його світогляд, і незабаром він прийняв християнство. 388 року він повернувся в Африку, де став священиком, 395 року був обраний єпископом міста Гіппона, на цій посаді перебував 34 роки, до самої смерті. Тут були написані його найвидатніші твори, в тому числі близько 500 проповідей. Серед найвідоміших його книжок — «Сповідь» (400), «Про град Божий» (413-426), «Тлумачення на книгу Буття», «Проти Фавста», «До Оросія проти Присціана і Оригена». Серед його творів видатне місце займають полемічні трактати, у яких сформульовані засади християнської філософії й моралі. Вони розходилися в численних Примірниках по всьому християнському світові, виконуючи публіцистичні функції формування громадської думки, поширення засад віри.

Християнська полемічна література стає звичною творчістю для аі»торів того часу. Полемічні трактати розсилаються в численних примірниках у християнські общини, монастирі, храми для читання серед парафіян. Тема спростування поганства через кілька поколінь була витіснена внутрішньою дискусією (проти аріанства, проти іконоборства), Найзначнішим полемічним письменником був Іоан Дамаскин (675-749), що вже за часів арабського завоювання Близького Сходу займав видатне становище при дворі дамаського халіфа. Але, посварившись з можновладцями, пішов у монастир поблизу Єрусалима, де провів більшу частину свого життя і написав свої видатні твори, найвідоміший з них — «Джерело знання» (742). Він творець схоластичного методу дискурсивного богословствування, який згодом був прийнятий на Заході й особливо вилинув на Фому Аквінського. Він модернізував літургію, створив для не'ї багато текстів, церковних гімнів.

Християнське богослужіння все більше набувало характеру масового дійства, яке має свій драматичний сюжет, глибинний сакральний зміст і високомистецьку форму. Християнський храм стає центром суспільного й духовного життя, місцем масового спілкування.

Оглянута історія масово-інформаційної діяльності людства в стародавньому світі дає підстави для таких висновків:

1) інформаційна діяльність — іманентний атрибут суспільної людини; їй властиве прагнення пізнавати природне й соціальне довкілля і на підставі цього знання здійснювати вибір поведінкової моделі, приймати рішення і поступально розвиватися;

2) творення соціальної інформації — атрибут людського суспільства; вона необхідна для здійснення суспільством своєї саморегулюючої функції, тобто самопізнання, метою якого є стабільний розвиток;

3) творення соціальної інформації первісно існує у приватних формах, за які слід мати історіографію, судове ораторство; але з ускладненням суспільних відносин виникають інституційні форами творення і поширення інформації, під якими розуміються давньогрецький театр, що перебував під державним патронатом, політичне ораторство, а згодом і запроваджені імператорською владою в Римі первісні газети; проповідницьке ораторство і полемічні трактати так само виникають у межах структури церкви як соціального інституту;

4) для суб'єктів соціальної інформації властиве прагнення до охоплення своєю діяльністю всього можливого соціуму; з цією метою Геродот публічно читає свої твори, в античному театрі збирається усе населення поліса; ораторське мистецтво розраховане на масове сприйняття, а апостольські послання, проповідницька проза, полемічні трактати — на всіх віруючих християнської церкви;

5) з усним способом функціонування інформації з часом починає конкурувати письмовий; у вигляді рукописних книг у численних копіях розходяться не лише твори історіографії, але и збірники ораторських промов; у вигляді рукописної газети існують «Acta senatus» i «Acta diurna»; проповідницька проза поруч з усною формою існування маг й письмову і т. д.; завдяки письмовій формі інформація дістає можливість передаватися в часі й просторі; власне, ми сьогодні знаємо про античний світ переважно з текстів; важко уявити, наскільки б звузилися наші знання, якби інформація в той час існувала лише в усній формі;

6) явища пражурналістики засвідчують, що від давнини суспільство розпочало рух до створення журналістики; масово інформаційна діяльність існувала і в давньому світі в тій формі. у якій їй дозволяв існувати технічний рівень розвитку суспільства; а відтак навіть виникає спокуса поставити питання про те, що журналістика як спосіб збирання, обробки і поширення соціальної інформації с атрибутом суспільства на будь-якому етапі його розвитку, але рівень досконалості цієї діяльності залежить від рівня розвитку науки і техніки в кожну конкретну епоху;

7) пражурналістські явища стародавнього світу засвідчують напрацювання досвіду людства в галузі інформаційної журналістики (історіографія, первісні газети), а також в галузі творення публіцистичного дискурсу (театр, красномовство. проповідницька й полемічна проза); це й були головні напрямки розвитку масово-інформаційної діяльності. спрямовані на реалізацію двох головних функцій журналістики: інформувати і формувати громадську думку.

Історія пражурналістнки на цьому вичерпується. Ситуація, що склалася в Європі в галузі функціонування масової інформації в ранньохристиянську добу, залишається стабільною аж до епохи Ренесансу й Реформації. Але наступні явища слід розглядати вже як передумови виникнення журналістики.