Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
istoria.doc
Скачиваний:
2
Добавлен:
09.08.2019
Размер:
564.74 Кб
Скачать

ЗАРОДЖЕННЯ МАСОВО-ІНФОРМАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Первісна комунікація.

Обмін інформацією (комунікація) — іманентна властивість людини і атрибут людства, як тільки воно утворює первісні суспільні об'єднання: родові групи і племена. «У будь-якому суспільстві,— твердить видатний філософ і дослідник архаїчної культури Клод Леві-Строс,— комунікація здійснюється принаймні на трьох рівнях: комунікація жінками, комунікація речами і послугами; комунікація повідомленнями»2.

Найдавнішим типом комунікації є комунікація жінками. Це найповільніший тип обміну інформацією; смисл його полягає в обміні генною інформацією, яка відбувалася за допомогою обміну жінками між різними етнічними і соціальними утвореннями, унаслідок чого здійснювався перехід від менших до більших суспільних об’єднань.

Комунікація речами і послугами або економічна комунікація, прискорила темпи обміну інформацією. ЇЇ смисл – в обміні виробничим досвідом.

Мовна (лінгвістична) система комунікації забезпечує найшвидші темпи обміну інформацією.

З появою письма вийшла на новий рівень і комунікація. Уже в стародавньому світі з’явилися перші явища пражурналістики.

Пражурналістика.

Так називають групу явищ культури й письменства, які містили в собі елементи майбутньої журналістики як соціального інституту і творчої праці з інформаційної діяльності.

Пражурналістика—це такий стан масово-інформаційної діяльності, що передує народженню друкованих періодичних видань і характеризується усними та письмовими рукописними способами збирання, обробки й поширення інформації в стародавньому світі.

Усі явища пражурналістики можуть бути представлені у вигляді двох її типів: до першого залучаємо набутий людством досвід збирання й опрацювання зовнішньої інформації; до другого — виготовлення внутрішньої інформації. Важливе місце серед пражурналістських явищ займає розвиток системи комунікації, тобто способів передавання інформації з одного місця в інше та розповсюдження її на масового споживача.

Слід мати на увазі, що в стародавньому світі людській діяльності властивий був синкретизм — нерозчленованість, злитість, характерні для початкового, нерозвинутого стану будь-якого явища. Таким синкретизмом позначена, наприклад, історіографія в Стародавній Греції, коли вона за способом збирання інформації мало чим різнилася від журналістики, а за формою викладу — від такого її сучасного жанру, як подорожній нарис, відзначалася документальністю, містила актуальні публіцистичні ідеї, а часом виконувала функцію історії сучасності, а комунікативним каналом її розповсюдження було усне читання твору автором перед громадою слухачів та поширення тексту в рукописних списках. Синктеричним способом існування масової інформації є й античний театр.

Історіографія як пражурналістика. Геродот як журналіст.

Багато ознак дозволяють вести мову про „Історію Геродота” як про пражурналістське явище.

«Історія» Геродота створювалася за методами журналістики. Це не кабінетний твір. Він постав унаслідок величезної праці Геродота зі збирання й обробки інформації, а писався для її поширення наявними на той час способами.

Це була документальна праця, а документалізм — головна властивість журналістики. Усі наведені в ній факти були задокументовані, стверджені як такі, що були повідомлені авторові певними джерелами інформації, з яких Геродот обирає найбільш авторитетні або ж (цілком у дусі сучасної журналістики) зіштовхує різноспрямовані судження про один предмет.

I ще на одному аспекті, що дозволяє розглядати історіографічну працю Геродота з погляду журналістики, необхідно спинитися. Це її налаштованість на відтворення «історії сучасності»5. Нагадаємо. що творити «історію сучасності» — покликання журналістики. «Історія сучасності» — це її образне визначення. За відсутності технічних можливостей (засобів масової комунікації) функції творення «історії сучасності» природно здійснювала історіографія.

Дослідники праці Геродота встановили, що перші чотири книги його «Історії» і початок п'ятої справді мають за свій предмет повіствування про минуле Еллади й цивілізації Сходу, пов'язані з нею. Але «уся наступна частина «Історії» може бути визначена як історія сучасності. Вона присвячена подіям, пам'ять про які була свіжою в умах старших сучасників Геродота,— історії греко-перських воєн»

Отже, праця Геродота й за духом і характером близька журналістиці. Власне, можна сказати, що вона являла собою журналістику античності. Через слабкий розвиток техніки власне журналістика існувати ще не могла, але праця Геродота засвідчила сталий потяг людства до її творення ще в стародавню епоху.

Вона увібрала в себе усі наявні журналістські методи збирання інформації. їй властиві документалізм, публіцистичність, потяг до відтворення історії сучасності. Людству залишалося винайти тільки засоби масової комунікації, які зробили б доступною вже наявну журналістську діяльність масовій аудиторії через періодичне подання інформації. Але це сталося лише через багато століть.

Фукідід вважав своїм обов'язком продовжити справу Геродота з того місця вітчизняної історії, на якому її припинив його славний попередник. Головною подією Фукідідової праці стала Пелопоннеська війна, активним учасником якої був він сам. Чутки про творчу працю Фукідіда досягли Афін, і місто, вигнавши його як полководця, покликало його назад як історика.

Уперше Фукідід широко використав у своєму творі як історичні джерела державні документи. У цілому ж він найбільше спирався на власні свідчення й свідчення очевидців. За його словами, він «записував події, очевидцем яких був сам, і те, що чув від інших, після точних, наскільки можливо, досліджень кожного факту окремо взятого».

Фукідідові вдалося створити вісім книг своєї праці перед тим, як він помер. Текст останньої лишився обірваний на половині речення. Щоб пояснити його незавершеність, афіняни створили переказ про насильницьку смерть видатного діяча. Він не встиг дати навіть заголовка своєму творові, і за традицією нащадками він був названий «Історія».

Його молодший сучасник Ксенофонт (430-355 до н. е.) розпочав свою «Грецьку історію» словами «А після цього...», маючи на увазі, що він продовжує обірвану смертю розповідь Фукідіда. Справді, він описав події саме з 411 року до н. е., тобто з того місця, до якого довів свою «Історію» Фукідід, і довів їх до 362 року до н. е.

За прикладом своїх великих попередників Ксенофонт вважав за обов'язок історика особисто брати участь у видатних подіях сучасності. 401 року до н. е. він записався у грецьке військо, яке збирав Kip для походу проти перського царя Артаксеркса II. У бою військо Кіра перемогло, але сам він загинув. Втративши вождя, перси перейшли на бік переможеного ворога, прихопивши з собою грецьких стратегів, які були страчені. Тоді Ксенофонт узяв на себе командування десятитисячним військом і вивів його з глибини перської території до моря. Про цю подію він написав побудований на особистих свідченнях «Анабазис», який і став найвидатнішою історичною працею Ксенофонта.

Таким чином, уже в Стародавній Греції були напрацьовані надійні способи робота з фактами: їх збирання, перевірки й літературного викладу. Репортажність творів, написаних на підставі вражень самого автора, який був учасником і очевидцем видатних подій, стала нормою методології первісного етапу розвитку історичної науки. Зокрема, набули великого поширення такі виключно журналістські в майбутньому методи збирання інформації, як спостереження — написання історичних праць на підставі власної участі в подіях (Фукідід, Ксенофонт), інтерв'ю — опитування

(свідків про події", у яких авторові брати участі не довелося (Геродот, Фукідід, Ксенофонт), використання державних документів (Фукідід). За допомогою історіографії людство набувало необхідного досвіду у збиранні інформації, який знадобився йому для майбутньої журналістики.

Красномовство, ораторська проза як пражурналістика.

Стародавні греки вели публічний спосіб життя. Більшу частину дня вони проходили на ринках і площах у розмовах і бесідах, читаннях уголос і слуханні творів літератури, обговоренні філософських проблем людського буття. Видатним державним діячем міг стати тільки блискучий оратор, якими й були Фемістокл і Перікл — провідні політики V століття до н. е.

Засади ораторського мистецтва в Афінах заклали софісти. (спочатку цим словом називали будь-якого професійного вчителя мудрості. «Софія» у перекладі із старогрецької мови і означає «мудрість». Але поступово поняття «софістика» трансформувалося. Учитель мудрості Протагор (бл. 480, Абдери у Фракії — бл. 410 до н. е.), прибувши в Афіни, зблизився з Періклом. Він виклав своє учення в трактаті «Про богів», який не зберігся. Проте основи його вчення добре відомі, оскільки послужили підвалиною для народження цілої філософської школи. Протагор заперечив непорушність і вічність норм існування поліса і їх божественну сутність. Йому належить афоризм: «Людина є міра всіх речей». Для Протагора це означало, з одного боку, що людина переміщалася в центр всесвіту, наділялася оптимістичною вірою в його величезні можливості. За Протагором, вона сама є господарем своєї долі, здатна впливати на обставини і змінювати їх, виходити переможцем із скрутних ситуацій, сперечатися з богами, боротися за своє щастя. 3 іншого боку, Протагор оголосив релятивними одвічні закони людського існування, суб'єктивними уявлення людини про світ і суспільство. Заперечення абсолютної істини обернулося в нього твердженням про відсутність об'єктивної істини взагалі. Суб'єктивна істина перемагає тоді, коли вона майстерно доведена. Інструментом опанування людиною суб'єктивною істиною і своєю долею є мова. Протагор учив, що будь-яке твердження з помилкового можна перетворити на істинне завдяки силі словесного переконання, мистецтву подати гірший доказ як кращий, витісняючи слабкі аргументи більш сильними.

Після смерті Перікла Протагор був засуджений на вигнання, його твори спалені. Проте це не зупинило поширення нового вчення. Відтоді в суспільній свідомості під софізмами розуміються розумно придумані, навмисно хибно зроблені умовиводи, які мають видимість істинних. А під «софістикою» розуміється застосування неправильних, хибних положень, аргументів, замаскованих зовнішньою, формальною правильністю.

Після Протагора були розчищені шляхи й підготовлений грунт для виникнення ораторського мистецтва. У 427 році до н. с. в Афінах з'явився в складі сицилійського посольства Горгій (бл. 483-375 до н. е.), який уперше познайомив Елладу з риторикою — науковою теорією красномовства. Услід за Протагором Горгій оголосив слово головним і основним засобом переконання. Biн пішов далі за Протагора, який все-таки виступав з вимогою переконливості змісту. Горгій же твердив, що для переконання важливий не зміст, а форма, окреме слово, яке, за Горгієм, наділене магічною силою. В основу науки красномовства покладено старанне вивчення традицій усних народних замовлянь, ритуальних текстів. На підставі цього вивчення виведені формули так званих горгіанських фігур. До них належали композиційне виділення окремих періодів, пов'язаних між собою смисловим паралелізмом, або антитезою, використання звукових повторів, анафори, кінцівки, риторичних запитань, звертань, вигуків, зрештою всього того, що й справді робило промову мистецтвом і впливало передусім на почуття слухачів.

Наприкінці V століття до н. е. в Афінах вже склалося добре розвинене ораторське мистецтво, яке включало в себе три його різновиди: судове, епідиктичне (урочисте) і лолітичне.

Судове красномовство народило нову професію......логографів.

Остаточно на інструмент формування громадської думки ораторська проза перетворюється в творчості видатного давньогрецької політичного діяча Демосфена (384-322 до н. е.).

Ораторська проза Еллади справила великий вплив на становлення римського красномовства. Гостра політична боротьба, що велася в цій державі між прихильниками республіки та одноосібної влади, викликає до життя політичне красномовство, головним представником якого був Марк Туллій Цицерон (106-43 до н. е.). Він вважав себе послідовником Демосфена.

Окрім промов, у спадщині Цицерона привертає увагу його трактат «Про оратора» (55 до н. е.). Аналіз ораторської діяльності під пером Цицерона цілком відповідає парадигмі професійної діяльності сучасного журналіста. Оратор, за Цицероном, мусить володіти глибокими знаннями з філософії, права, історії, літератури, мусить розумітися на психології людей, уміти впливати на слухачів. Досконалий оратор подібний до державного діяча: це людина високих моральних чеснот, яка ніколи не скористається могутньою зброєю слова з корисливою метою. Мета оратора: I) довести свої твердження; 2) дата слухачам насолоду; 3) вплинути на їхню волю й спонукати прийняти пропоноване розв'язання проблеми. Промова мусить бути багата на виражальні засоби; кожна думка в ній має бути розгорнута з максимальною повнотою. Оратор повинен користуватися всіма стилями мови, володіти мистецтвом перевтілення, акторського виконання.

Таким чином, античне красномовство стало першим типом публіцистичної літератури. В його основі лежало не збирання зовнішньої, а виготовлення внутрішньої інформації, а головні завдання лежали в межах не стільки інформування, скільки в сфері формування громадської думки. В античну епоху набула розвитку наука риторика про виражальні засоби, способи донесення авторської думки до аудиторії, яка в суті своїй зберігає актуальність і сьогодні. 3 розвитком ораторські текстb відділилися від їх авторів, могли виконуватися іншими промовцями або взагалі не виголошуватися, а поширюватися як політичні памфлети. Як і сучасні майстри мас-медіа, античні публіцисти переслідувалися можновладцями, внаслідок чого кінчали життя самогубством, висилалися у вигнання, були вбиті.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]