«Украинский домовод», «харьковские известия» і «украинский журнал»

У 1817 році в Харкові зароджується й галузева журналістика. Її первістком став журнал «Украинский домовод», що лише два числа його (січень і лютий) були надруковані. Видавав його професор університету Федір Пільгер, а сам часопис був присвячений проблемам ветеринарії. Видавець цілком логічно сподівався на популярність свого видання, адже худоба на той час правила замірило достатку й заможності як поміщицьких, так і селянських господарств, а відтак, розраховував він, на Харківщині мало б виявитися достатньо читачів, які повинні були зацікавитися його журналом.

В основному видавець заповнював журнал власними працями, але були й інші автори, які виявили бажання співробітничати з часописом. Так, у журналі була опублікована «Промова, виголошена при відкритті Санкт-Петербурзького ветеринарного (в оригіналі — «скотоврачебного».— I. M.) училища» його тодішнім ректором професором Іваном Книгіним ще 18 червня 1808 року. А втім, на час публікації проф. I. Книгін вже був колегою Ф. Пільгера і працював у Харківському університеті.

Статті редактора Ф. Пільгера друкувалися без підпису. У цих статтях йшлося про засадничі речі — потребу розвитку ветеринарної науки та з'єднання її з практикою розведення й утримування домашньої худоби. Тут давалися характеристики свійських тварин, викладалися запобіжні заходи проти їх захворювань та методи лікування.

На жаль, зарубіжні професори, виховані в умовах свободи думки й слова, толерантності в ставленні до різновекторних думок, виявилися непристосованими до політичних умов Росії, до придушення щонайменшого вияву вільнодумства, до переслідування авторів за безневинний текст тільки тому, що якомусь цензорові заманулося прочитати в ньому ще й протиурядовий підтекст.

У статті «Загальна користь від скотарства та шкода від нехтування ним» він цілком у дусі європейського просвітительського демократизму писав про те, що в цивілізованій державі, де уряд турбується про загальний суспільний добробут, дбають і про розвиток тваринництва. А от у Росії, провадив далі автор, сваволя поміщиків призводить до розорення селянських господарств і скорочення поголів'я домашньої худоби, а урядовці, що мають захищати народ і нести йому не лише соціальні права, але й елементарні знання, не виконують своїх функцій. Уболіваючи за худобу й ратуючи за збільшення її поголів'я, що повинне забезпечити загальне піднесення держави, Ф. Пільгер, майже напевне несподівано для себе, зачепив гостре актуальне політичне питання.

Ці розмірковування у ветеринарному журналі вжахнули цензуру і журнал було негайно закрито. Так безславно закінчилася спроба видавати перший фахово-галузевий часопис у Харкові.

«Харьковские известия»—так називалася друга (після «Харьковского еженедельника») газета, що виходила в 1817-1823 роках в Харкові та була єдиною на ті часи газетою в усій підросійській Україні.

Видання її зініціював і розпочав професор Харківського університету Андрій Андрійович Вербицький (1788-1859) — український учений, літератор і педагог. Він на час початку видання газета вже мав книгодрукарську практику. З 1811-го по 1829 рік він видавав перші в Україні календарі — «Харьковский календарь» і «Подарок на Новый год сельским и городским жителям».

Він був автором підручників та наукових праць з російської літератури й граматики, латинського віршування. 3 1816 до виходу у відставку в 1839 році він займав посаду професора російської словесності Харківського університету.

«Харьковские известия» були щотижневою газетою, мали формат A3 і виходили на чотирьох сторінках. По двох роках існування газети під проводом проф. А. А. Вербицького цензурний комітет зажадав від університету усунення його від редагування. Видавцем газети стала Рада Харківського університету, яка призначила цілу групу викладачів — П. Гулака-Артемовського, Є. Філомафітського, О. Склабовського й О. Куницького — відповідати за її випуск. Зміна видавця лише на перший погляд не змінила характер часопису — залишився попереднім його зовнішній вигляд, склад рубрик. Але по суті справи газета все більше перетворювалася на дайджестові видання, яке живилося не творчістю власних авторів, а передруками новин з столичної преси. Це призвело до поступового занепаду газети, скорочення числа передплатників і її цілковитого припинення з початком видання «Украинского журнала».

Газета є цікавою пам'яткою духовного життя України, особливо в перший період свого існування. Відкривалася вона заголовком, між двома словами якого був розміщений герб Харкова. Далі йшли три розділи газети: «Повідомлення» (з виділенням окремо внутрішніх і зовнішніх повідомлень), «Суміш» і «Об'яви». Передплата на рік була встановлена для Харкова — 10 крб, з пересилкою — 12. У 1820 році вона відповідно зросла до 12 і 15 крб.

Видавець розраховував мати прибуток за рахунок відділу об'яв, встановивши спершу на них такі розцінки: за текст до 5 рядив — 1 крб, від 5 до 10 рядків — 2 крб, від 10 до 15 — 3 крб і т. д. Але згодом життя внесло свої поправки і тексту оголошень стали коштувати 20 копійок за рядок. Замовників на приватну інформацію довго чекати не довелося. У газеті друкували оголошення власники книгарень про нові книжки, що надійшли в продаж, і ціни на них. За цими повідомленнями можна скласти уявлення про коло лектури тодішніх харків'ян. Друкувалися оголошення про продаж нерухомості: будинків, поміщицьких маєтків; віддання на службу кріпаків тощо. Були й повідомлення цілком побутового характеру, як-от: «У день Нового року при виході з театру загублена срібна табакерка під черню. Хто, знайшовши, принесе її до університетської друкарні, той дістане винагороду» (1817, 5 січня).

Можливо, надуживання А. А. Вербицьким такого роду оголошеннями, що за уявленнями ревних цензорів принижували образ Харкова в суспільній свідомості, й було спонукою вимоги до Ради університету перейняти керівництво над єдиною в місті газетою. I справді, у другий період її існування відділ оголошень було значно скорочено, а головне — йому надано не приватного, а офіційного спрямування: тепер тут друкувалися повідомлення губернського правління, оголошення самого університету (наприклад, про пошук підрядчиків для ремонту даху навчального корпусу і т. д.).

Розділ «Суміш» мав розважальний характер і заповнювався переважно анекдотами. Проте, тут друкувалися не лише побутові народні анекдоти, але й літературні, деякі з них і сьогодні можуть правите за взірець подібного роду творів і претендувати на використання в сучасних виданнях. Наприклад, повідомлялася така історія про французького байкаря Лафонтена: у літньому віці овдовівши, він ще й оглух, але це не завадило йому вдруге одружитися; на запитання, як йому це вдалося, він відповів парадоксально: «Якби я ще й осліп,— сказав він,— то взагалі став би найвигіднішим нареченим на всю Францію» (1820, 21 серпня).

Сповіщалося в цьому розділі й про сучасні сенсаційні новини, що мали, на думку видавців, комічний характер. «Кардинал Феррарі— сповіщала газета,— людина майже 80 років, обіймаючи досі посаду Римського префекта, відмовився нещодавно від духовного звання, маючи намір вступити в шлюб!» (1820, 24 липня. Підкреслення газети.— I. М.).

Головну ж частину газетної площі займав відділ повідомлень. Відкривалося кожне її число «Внутрішніми повідомленнями», спочатку йшла інформація про столичне життя, далі — з провінційних міст. Після цього публікувалися «Зарубіжні повідомлення» — переважно з столиць європейських держав. Читач інформувався про життя королівських родин країн Європи, події в російському царському домі, передруковувалася офіційна інформація: урядові укази і розпорядження, особливо ретельно — ті, що стосувалися півдня Росії; містилися повідомлення про дипломатичні переговори, підписання міждержавних угод, збройні сутички, війни, подавалася світська хроніка. Таким чином, газета виконувала своє безпосереднє завдання — бути для читача вікном у світ і писати на своїх сторінках історію сучасності.

Усі інформаційні матеріали були передруками зі столичних офіційних, урядових газет — «Московские ведомости» і «Северная почта», що іноді вказувалося під статтями, а частіше навіть не зазначалося, як саме по собі зрозуміле. Таким було загальноросійське правило — держава встановила монополію на інформацію; провінційні видання могли черпати її лише з столичних, цілком підконтрольних центральному урядові газет.

А. А. Вербицький спробував, однак, порушити цю традицію. Він запропонував деяким освіченим особам, що вирушали з Маркова за кордон, бути кореспондентами «Харьковских известий». 7 грудня 1817 року було опубліковано першу статтю, автора якої за сучасною термінологією можна назвати «власкором» газети. Матеріал друкувався під таким довгим заголовком: «Тут повідомляється витяг з партикулярного листа, написаного до Харкова з Парижа 15 серпня ц. р.». До заголовка була додана примітка: «Видавці «Харьковских известий», маючи нині в багатьох містах старанних і діяльних кореспондентів, тішать себе надією, що в майбутньому 1818 р. набудуть набагато більше засобів для продовження цього видання».

Далі під криптонімом «Д. Ш.» друкувався дуже цікавий лист, наповнений такими приватними спостереженнями, які, зрозуміло, неможливо було почерпнути з офіційної хроніки. «Тут (у Парижі.— I. М.) усе надзвичайно дороге,— писав кореспондент.— Найгіршу квартиру за 100 франків у місяць відшукати неможливо; а про їжу й говорити нема чого. (...) Тут у який не підеш трактир, не вийдеш без того, аби не залишити 4 чи 5 франків; а подадуть які-небудь страви дві, які притому треба чекати години дві. Ось тут голодному слід мати терпіння! Я завжди в цей час проклинаю французів. Інша справа благословенна Малоросія, і найкраща їі страва, так званий, борщ!»

Висловимо гіпотезу, що спроба створити мережу власкорів і вийти за межі офіційної інформації була ще однією причиною, через яку А. А. Вербицький позбувся права видавати газету. Редактори, призначені Радою університету, до таких спроб не вдаються. А відтак перспективна ініціатива А. А. Вербицького була похована й продовження не мала.

Очевидно, лише харківські повідомлення створювалися на місці самим редактором, а пізніше — колективом редакторів. Університет, губернаторство, події в місті (приїзд царя та членів царської родини, призначення урядовців на посади тощо) — головні об'єкти повідомлень. У 1817 році, наприклад, газета надрукувала список усіх професорів і лекторів Харківського університету з розкладом їхніх лекцій, переліком курсів і навіть підручників, за якими та чи інша дисципліна викладається. Мета такої публікації — заохотити мешканців міста відвідувати лекції світил науки, адже будь-які заняття в університеті були близькими до «публічних читань».

Вузькість творчих можливостей, що їх надавала видавцям газета зорієнтована на дайджесту, давалася взнаки. I двоє з них починають клопотатися про дозвіл видавати в Харкові новий літературний журнал. 13 листопада 1820 року «Харьковские известия» опублікували заяву П. Гулака-Артемовського та О. Склабовського про їхні наміри розпочати в 1821 році видання літературного часопису. 11 грудня 1820 року газета вже надрукувала проспект місячника «Муза Харьковский литературный журнал». Видання матиме три розділи, обіцяли редактори: проза, вірші, суміш. В останньому розділі вони планували вміщувати бібліографію та критику, цікаві історії та анекдоти. «Головна мета цього журналу,— зауважують вони — сприяти по можливості поширенню загального смаку до вітчизняного письменства». Це мав бути місячник обсягом не менше, ніж п'ять друкованих аркушів. Для Харкова встановлювалася передплатна ціна 18 крб за річну передплату, з пересилкою — 20 крб.

Чому це видання, на яке його ймовірні видавці дістали, як вони сповіщали, дозвіл «Вищого Начальства», не було здіснене, достеменно не відомо. Щоправда, в Росії вже почалася доба реакції, яка позначила кінцеві роки правління Олександра І і увійшла в історію під назвою аракчеєвщини. Культ палочної дисципліни, мілітаризації цивільного життя, поліцейського шпигунства, деспотизму й брутальної сваволі охоплює країну, тяжкими кайданами налігши на духовне життя в усіх його проявах.

Але наведена історія про нездійснене харківське видання засвідчила стійкий потяг слобожанської еліти мати свій літературний часопис, використовувати його як трибуну для спілкування з читаючою публікою й формування громадської думки. Це прагнення було таким наполегливим, що через деякий час зреалізувалося У 1824 році тут починає виходити «Украинский журнал».

Це видання сьогодні може бути кваліфіковане як літературно-мистецький, науковий і громадсько-політичний двотижневик. Це був єдиний такого роду часопис, що видавався Харктським університетом. На його титульному листі стояли таш слова: «Украинский журнал, издаваемый Харьковским университетом». Звичайно ж університет мусив репрезентувати редактор видання. У першому ж числі журналу, що дістало цензурний дозвіл ще 23 листопада 1823 року, він і представлявся публіці.

Видавався він форматом 1/8 др. ар., мав обсяг — до 5 др. ар. кожне число. За два роки його існування — 1824-1825 — вийшло 48 книжок, тобто стільки, скільки вийшло чисел «Украинского вестника» за чотири роки. Тираж часопису досяг 600 примірників, що було високим показником його популярність У 1824 році списки передплатників друкувалися час від часу в окремих числах журналу, заохочуючи читаючу публіку виявляти до нього увагу, але в 1825 році таких списків уже не знаходимо — очевидно, відпала потреба в такий спосіб рекламувати себе.

Поділу на розділи часопис не мав. Кожний новий твір вміщувався в ньому під порядковим номером, позначеним римською цифрою. В одну рубрику, однак, збиралися матеріали, уміщені під заголовками «Вірші» і «Суміш». Прикметним є те, що впродовж усіх 24-х чисел 1824 року часопис уміщував одну сторінку додатку: зведення метеорологічних спостережень із зазначенням температури, атмосферного тиску, напрямку вітру, стану атмосфери тощо. Але в 1825 році такий додаток зник — можливо, знову за розпорядженням «Вищого начальства».

«Украинский журнал» був дитям свого часу і увібрав у себе усю складність переддекабристської доби, її духовні й політичні шукання.

Деканом філологічного факультету став на той час Панас Григорович Могилевський, професор і протоієрей Імператорського Харківського університету. Він же очолював цензурний комітет, що давав дозвіл на вихід у світ «Украинского журнала».

У числі 8 за 1824 рік у часописі опубліковано його твір «Про користь, що виникає від читання Святого Письма». Це була промова, виголошена автором на урочистих зборах Слобідсько-Українського відділення Російського Біблійного товариства 23 березня 1824 року. «Отже,— твердив професор, декан і протоієрей за сумісництвом,— немає істинної мудрості, окрім тієї, яка походить від Бога, мудрості, що посилається з небес і полягає в щй священній книзі, що має в собі глаголи життя вічного» (№ 8, с. 54). Такими міркуваннями була наповнена вся стаття, вона є свідченням наукового рівня її автора.

З огляду на значну кількість релігійно-містичних, теологічно-проповідницьких матеріалів важко твердити, що «Украинский журнал» був реальним продовженням «Украинского вестника». Але вплив університету був і позитивним. «Украинский журнал» друкував статті з природничих наук, які мирно сусідили на його сторінках з релігійно-проповідницькими матеріалами.

Університетський рівень все ж відчувався в «Украинском журнале». Тут були опубліковані важливі для свого часу наукові праці, які становили інтерес як для широкого читана, так і для вузького кола науковців. Журнал відбирав для друкування не абстрактно-теоретичні праці, а такі, що становили практичний інтерес, матеріали яких могли бути використані в господарчому житті.

Дуже слабко була представлена історія як наука. Щодо етнографії, то тут також можемо вказати лише дві праці самого редактора «Тройцин День, або Русалчин тиждень» (1824, № 11) та «Іван-Купало» (1824, № 12). Написані вони принагідно, складаються з випадкових (а не систематизованих) спостережень, що й визначає їх наукову вартість.

Проте найвагоміше місце в науковому відділі «Украинского журнала» посідали праці, пов'язані з естетикою, якщо мати на увазі, що й літературна критика кваліфікувалася тоді як рухома естетика.

Головним автором літературознавчих матеріалів в «Украинском журнале» був сам редактор О. Склабовський. Його статті, що тут друкувалися, виникли в процесі викладацької праці автора, мали виразну навчальну мету.

Історики констатують участь у журналі декабриста Володимира Раєвського (1795-1872), який ще з 1822 року перебував під арештом за революційну агітацію у військах, що ускладнювало публікацію його творів. Очевидно, О. Склабовський не міг не розуміти, на яку небезпеку наражається, друкуючи твори політичного злочинця. Тим не менше в «Украинском журнале» були опубліковані чотири вірші В. Раєвського: «Наслідування Горація» (1824, № 13), «Безплідна любов» і «Пісня невільника» (1824, № 19-20),'«Картина бурі» (1825, № 4). Під невинними назвами ховалася пристрасна публіцистична поезія, заґрунтована на автобіографічних мотивах.

Підсумовуючи, відзначимо, що «Украинский журнал»:

1) став демонстрацією великих творчих потужностей (причому як художніх, так і наукових) університетського Харкова; 2)розбудив провінцію, про що свідчить поява в ньому творів з Чугуєва, Охтирки, Ізюма;

3) був дитям свого часу, відобразив загальний духовний стан суспільства в Росії, нахил у ньому до сакралізації духовного життя;

4) найбільш відчутний слід залишив у галузі естетики, теоретичного літературознавства, особливого відзначення тут заслуговують праці редактора О. Склабовського;

5) виявляв обережність у своїх українських симпатіях, жодного українського тексту не опублікував, не друкував праць з історії України і в цілому мало цікавився українством як таким, у цьому слід вбачати спробу редактора догодити офіційному С.-Петербургу і найближчим урядовцям, що представляли в Харкові вищу владу;

6) але об'єктивно він сприяв духовному пробудженню краю, а відтак і появі в ньому талановитих, активних діячів, готових прикласти сили до розвитку української науки й літератури.

УКРАЇНСЬКА АЛЬМАНАХОВА ЖУРНАЛІСТИКА 1830-1840-Х РОКІВ.

ХАРКІВСЬКА ШКОЛА РОМАНТИКІВ І ПОЧАТКИ ЇЇ ВИДАВНИЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Потреба людини думати, висловлювати свої уявлення, пізнавати світ за допомогою художніх образів і логічних категорій призвела до пошуку нового типу друкованих видань. Так в Україні народжується альманахова журналістика. Місцем и зародження став усе той же університетський Харків, де традиційно концентрувалася талановита молодь з усього півдня Росії.

У тому ж сумно відомому 1826 році на етико-політичне відділення Харківського університету вступають разом з Ізмаїлом Срезневським чотири його давні товариші, знайомі ще з приватного пансіону Г. М. Коваленка: I. В. Розковшенко, О. Г. Шпигоцький та брати О. С. та Ф. С. Євецькі. Усі вони виявилися людьми обдарованими, енергійними, мали потяг до літературної й наукової праці і склали те середовище, той літературно-науковий осередок, у якому заклалися паростки літературного руху, що був пізніше кваліфікований як Харківська школа романтиків.

Під час навчання в університеті (1826-1829) гурток лишається «річчю в собі», жодних зовнішніх ознак його діяльності не помітно, зібрання проходять як дружні зустрічі без офіційних протоколів чи якихось інших нотаток. Очевидно, всі сили учасники витрачають на навчання і в мінімальний термін (він тоді складав три роки) закінчують університет. Двоє з них — О. Шпигоцький та О. Свецький виїздять з Харкова в пошуках місця праці. З цього часу між друзями зав'язується листування. Воно й стає важливим джерелом відомостей для їх характеристики.

Рух, ініційований I. Срезневським, тривав і за його відсутності, вийшов назовні і з герметичного спочатку гуртка перетворився на значне літературне явище — Харківську школу романтиків.

Вона не лишила по собі якихось літературних маніфестів — документально засвідчувати свої погляди стало прийнято значно пізніше. Але естетична програма школи поза всяким сумнівом існувала і була виявлена в непоодиноких літературно-критичних виступах її провідних представників, у листах, у самій практичній діяльності.

Головна ідея, утверджувана харківськими романтиками, полягала в захисті літературного статусу української мови, у доведенні того, що вона не є наріччям російської чи польської мов, а володіє повноцінною самостійністю. Першу оду українській мові поспівав саме I. Срезневський у статті «Погляд на пам'ятки української народної словесності. Лист до професора I. М. Снєгірьова», що вперше була опублікована в «Ученых записках Императорского Московского университета» (1834, № 6).

I тут ми переходимо до розгляду другої важливої ідеї з естетичної програми школи. Нова українська література налічувала так мало імен і творів (I. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка та виступи самих романтиків), що, спираючись лише на цю базу, говорите про великий внутрішній потенціал української мови було б явним перебільшенням. Тому не «Енеїда» чи «Наталка Полтавка», не «Пан та Собака» чи «Маруся» були головними аргументами в доказах прихильників творення української літератури, а велич фольклорних надбань українського народу, усна народна словесність розглядалися як найважливіші докази досконалості й великих потенційних можливостей нашої мови.

На ґрунті цієї концепції чи разом з її формуванням у I. Срезневського та його гуртка й виникла ідея видання альманаху, у якому могли бути оприлюднені їхні творчі спроби. Так, уже в лютому 1830 року в середовищі харківських друзів виникла думка створити збірник літературних та наукових праць під назвою «Украинский альманах». Він мав стати першим (але не останнім) творчим звітом українських авторів, своєрідним оглядом літературних сил півдня Росії. Організаторами видання стали I. Срезневський у Харкові й I. Розковшенко, що на той час знайшов собі службу в Москві. В альманасі взяли участь практично всі друзі I. Срезневського, як ті, що жили в Харкові, так і ті, що виїхали з нього. Окрім них були запрошені й інші автори, які так чи інакше потрапили в поле зору упорядників.

Весна і осінь (з перервою на літо) пішли на збирання матеріалу, у жовтні відправлено прохання до цензурного комітету, а в листопаді отримано дозвіл. Однак через брак коштів альманах вийшов у світ у Харкові з університетської друкарні лише у вересні наступного 1831 року. Була це невеличка книжечка на 136 сторінок, якій, однак, судилося стати первістком української альманахової журналістики.

Упорядниками альманаху висувалася істотна вимога до авторів — подавати твори або українською мовою, або пов'язані з українською тематикою, але послідовно дотриматися її не вдалося, що надало книжці еклектичного характеру. Разом з тим все ж можна говорите про український вектор альманаху.

Окрасою книжки став вірш Левка Боровиковського «Козак», що дав блискуче втілення на українському ґрунті концепції романтичного типу героя, могутнього у своїх людських пристрастях, але самотнього, чужого довкіллю.

На сторінках «Украинского альманаха» дебютував і сам С. Гребінка, надрукувавши романтичний вірш російською мовою «Рогдаев пир». Це був твір на історичну тематику, що мав складну побудову. Опис бенкету слугував підставою вивести образ Бояна, що співав пісню про похід князя Олега на Царград. За ще невправною мовою і стилістикою ховалося прагнення поета-початківця розробляти українську тематику, заглядати в минуле свого народу.

Крім названих авторів, в альманасі взяли участь А. Яковлев, П. Морачевський, П. Іноземцев, О. Афанасьев-Чужбинськии. Вагомою була участь найближчого оточення I. Срезневського — тут перший надрукував маловиразні російські вірші, другий помістив у книзі українські твори, які привертають увагу до нього дослідників української літератури.

«Украинский альманах», незважаючи на свою зовнішню скромність і непретензійність, започаткував цілу низку подібного роду видань в Україні. Передусім слід відзначити, що він постав у руслі традицій харківської періодики, зокрема «Украинского вестника» та «Украинского журнала», що декларували свій зв'язок з Україною, спиралися на місцеву автуру, охоче надавали свої сторінки для творів українською мовою, широко висвітлювали місцеву тематику Другим джерелом традицій, що їх увібрав у себе «Украинский альманах», були засади декабристської альманахової літератури, передусім «Полярной звезды» О. Бестужева І К. Рилєєва та «Мнемозины» В. Кюхельбекера і В. Одоєвського, зорієнтованих на універсальність, енциклопедичність як принципи організації книжок. Основні засади добору матеріалу, виявлені в «Украинском альманахе», такі як поєднання прозових і поетичних творів, наукових історико-літературних праць і красного письменства, фольклорних записів і літературних писань, перекладів і оригінальних творів, вміщення поруч російських і українських текстів,— усе це було продуктивно сприйняте творцями майбутньої альманахової журналістики. Таку засаду упорядкування альманаху й слід називати журнальною. За взірцем ї. Срезневського й I. Розковшенка упорядковуються наступні українські альманахи, про які далі піде мова. В умовах заборони української журналістики в Pocії вони стали тим природним річищем, у якому протікало українське культурне життя. Альманахова традиція протрималася в Росії до 1900-х років і була захитана лише тоді, коли з'явилася можливість легального видання української періодики.

Натхненні успіхом, I. Срезневський та його друзі виношують цією створення альманаху «Радуга», який планувався в 1831-1832 роках а згодом у 1833 році — альманаху «Отрывки». Про поважність намірів гуртка свідчить те, що саме для «Радуги» І. Срезневський підготував статтю про Г. Сковороду, а за порадою О. Шпигоцького місцевий художник і I. Альгенштедт виготовив літографію «Краєвид Харкова», яка повинна була б відкривати альманах, та літографічний портрет Г. Сковороди. Але з різних причин, переважно через нестачу коштів, ці задуми не були реалізовані.

«Утренняя звезда»

і «Русалка Дністровая»

Наступним виданням Харківської школи романтиків та розвитком традицій «Украинского альманаху» був альманах «Утренняя звезда», що вийшов у двох книжках у Харкові на межі 1833 і 1834 років. Видавцем нового видання виступив Іван Матвійович Петров. Знаємо про нього дуже мало. Його рік народження невідомий. Помер у 1837 році. Журналістську діяльність він розпочав у Красноярску, де спільно з О. В. Аляб'євим (батьком відомого композитора) видав «Енисейский альманах на 1828 год». Ця книжка, однак, була надрукована в Москві, у друкарні С. Селівановського, ближче до її потенційних читачів. Цими зв'язками I. M. Петров скористався згодом, надрукувавши в Москві першу книжку альманаху «Утренняя звезда». У 1833 році його переведено до Харкова на високу посаду губернського казначея, згодом він служив директором народних шкіл у Бессарабії. З'явившись у Xapковi, він відразу завів знайомства серед місцевої творчої інтелігенції. З огляду на появу не стільки творчо активної, скільки спроможної профінансувати видання особи, Г. Квітка подав ідею нового альманаху. Вагому участь у його підготовці взяв І. Срезневський, ухопившись за можливість реалізувати свої попередні наміри.

Спочатку планувалася книжка на зразок «Украинского альманаху», але в міру надходження матеріалу змінювалася и загальна концепція видання. У короткій передмові до нього I. Петров зазначав: «Видавець вважає за потрібне сказати, що хоча він і передбачав видати тільки одну книжку, але надалі знайшов потребу, не підвищуючи ціну, оголошену при передплаті, видати дві. Таким чином, у першій розміщаються твори, написані по-російськи, у другій — статті, написані малоросійським і українським наріччям. З цієї причини і друкування и визнане за краще зробити в Харкові, під наглядом самих авторів».

Ця передмова датована 1 листопада 1833 року. Але обидві книжки альманаху вийшли вже на початку 1834 року. Перший том друкувався в Москві в друкарні С. Селшановського, другий – у Харкові, в друкарні університету. У вихідних даних обох томів значилося: «X., 1833», але на звороті титульного аркуша містилося уточнення: для першого тому «М., 1834», для другого _ «х., 1834».

Таким чином, на початку 1834 року в Харкові (а можливо, i на всій підросійській Україні) вийшла перша книжка українською мовою. Це була друга книга альманаху «Утренняя звезда». Її поява була закономірною, випливала з усього попереднього розвит-ку української літератури в Харкові. Саме тут були виховані провідні діячі української літератури тих часів, надруковані в журналах та альманахах окремі українські літературні твори. Українська книжка була на часі — і вона з'явилася.

Але спочатку — про російську частину альманаху. Упорядник мав намір укласти її з українських матеріалів, але послідовно дотриматися цієї засади не вдалося, можливо, саме тому, що їх містив у собі український том. Більшість матеріалів тут складали твори маловідомих письменників, як-от: П. Гноземцева, вірші самого I. Петрова. Української тематики стосувався «малоросійський переказ» Ореста Сомова «Недобре око», опублікований під псевдонімом П. Байський, та дослідження I. Срезневського «Уривки із записок про старця Григорія Сковороду, українського філософа». До статті додавався портрет Г. Сковороди — перше опубліковане зображення філософа.

Стаття I. Срезневського була, здається, другим звертанням до постаті Г. Сковороди в харківській журналістиці. Вона сприяла приверненню суспільної уваги до цієї неординарної постаті, уводила в обіг цікаві факти з життя філософа, викладала його вчення. Важливе значення мала публікація вірша Г. Сковороди та його фольклорних варіантів.

Друга книжка «Утренней звезды» була виключно українською. Відкривалася вона творами Грицька Основ'яненка (Г. Квітки), які нібито налаштовували читача на лад традиційної котляревщини. Але вся справа полягала в оцьому «нібито». Тоді, коли читач легковірно заковтував гачок традиційності, йому пропонувалася зовсім інша за предметом та естетичним відношенням до дійсності українська література. Це було цілком новаторське явище в новій українській літературі, яка до того знала лише вірші, переважно бурлескні, та драму. Але справжня зрілість приходить з прозою, яка відображає картини народного життя, будить думки, народжує читача. Таку роль відіграла в українській літературі проза Г. Квітки, що почалася з «Марусі», уривок з якої був уперше опублікований в альманасі «Утренняя звезда».

Як упорядник українського тому Г. Квітка згуртував на сторінках «Утренней звезды» провідних авторів молодої української літератури. Можна хіба що зауважити відсутність у збірнику творів Левка Боровиковського.

I. Срезневський виступив з циклом «Запорозькі пісні», опублікувавши уривки зі своєї знаменитої праці «Запорозька старовина», що саме тоді розпочала виходити першими випусками. Тут було подано три історичні пісні: «Надгробна пісня Свирговському», «Спалення Могилева» та «Надгробна пісня на смерть осавула Чурая». Фольклористом було використано й структуру «Запорозької старовини»: спочатку подавалася історична довідка про подію чи героя, потім український віршований текст пісні, далі його прозовий підрядний переклад російською мовою та примітки з поясненнями незрозумілих слів.

Пізніше було встановлено, що «Запорозька старовина» є українським варіантом відомих романтичних містифікацій, до числа яких належать «Пісні Оссіана» Дж. Макферсона, «Краледворський рукопис» Вацлава Ганки та Йозефа Лінди, «Гузла» Проспера Меріме. Але в 1833 році про фальсифікацію ще ніхто не здогадувався, а твори, можливо, придумані на зразок фольклорних самим I. Срезневським, відповідали Квітчиним настановам переходу від бурлескної до поважної творчості.

Є. Гребінка, поруч з двома байками «Будяк та Конопелечка» й «Пшениця», опублікував уривки з другої й третьої пісень поеми О. С. Пушкіна «Полтава», що він її тоді перекладав по-українськи.

Завершували другий том «Утренней звезды» твори I. Котляревського. Його добірка теж розпадалася на бурлескну й сентиментальну частини. Тут був опублікований уривок з шостої книжки «Енеїди», але на закінчення друкувалися пісні з «Наталки Полтавки» з нотами до них харківського композитора А. Й. Барсицького. Серед трьох представлених пісень «Віють вітри», «Дід рудий» і «Ой я дівчина Полтавка» друга була жартівливою, але перша й третя демонстрували великі можливості української мови для висловлення поважних почуттів.

Альманах «Утренняя звезда» мав велике значення в розвитку українського письменства та журналістики. Воно полягало в тому, що:

1) він об'єднав літературні й наукові сили краю, засвідчив могутній творчий потенціал Слобожанщини;

2) другий його том став першим окремим українським виданням у Харкові;

3) ця книжка продемонструвала народження прози в новій українській літературі, де до того часу існували лише поезія і драма;

4) засвідчила наполегливе прагнення ряду авторів вийти за межі традиції котляревщини (бурлескно-гумористичної творчості), що склалася на той час, і започаткувати новий сентиментально-романтичний (просвітницько-реалістичний) напрямок;

5) дала перший зразок української літературної критики, захисного спрямування, стала моментом згуртування українських авторів на сформульованій одним з них — Г. Квіткою — засаді: непідлеглості українського письменства негативним і некомпетентним судженням про нього російської критики й журналістики.

«Утренняя звезда» була по-справжньому видатним звершенням українського духу, величним явищем, хоча воно, на жаль, гідно не поціноване в нашій історичній науці.

Натомість дуже високо підноситься значення альманаху «Русалка Дністровая», виданого у 1837 році в Будапешті й підготованого до друку так званою «Руською трійцею», у чому виявляється, власне, вищий рівень національної самосвідомості, історично властивий західноукраїнській інтелігенції, звідки й більш шанобливе ставлення її' до власних духовних скарбів.

Якщо про «Утреннюю звезду» можна прочитати лише у відповідних розділах історії журналістики і літератури як про прохідне явище, то «Русалка Дністровая» удостоїлася чотириразового перевидання: 1910 року в Тернополі «з нагоди столітніх уродин Маркіяна Шашкевича», 1950 і 1972 років у Києві фототипічним способом з ґрунтовною передмовою Олександра Івановича Білецького, 1961 року у Філадельфії (США). Про «Руську трійцю» О. О. Петрашем написано монографію, що витримала вже два видання.

«Русалка Дністровая» і справді мала величезне значення для західноукраїнських земель, засвідчила їхню єдність з підросійською Україною, продемонструвала творчий потенціал під-австрійського українства. Проте в розробці творчих питань діячі «Руської трійці» орієнтувалися на вже існуючі в Східній Україні зразки. «Русалка Дністровая» була не першим альманахом, створеним у колі «Руської трійці», до якої входили Маркіян Шашкевич (1811—1843), Яків Головацький (1814-1888) та Іван Вагилевич (1811-1866). Ще в 1833 році вони упорядкували збірник «Син Русі», а в 1834 році — альманах «Зоря», але видати їх не змогли через урядові перешкоди. Та й «Русалка Дністровая» була заарештована поліцією; з тисячного накладу розійшлося лише 200 книжок, а 800 потрапили під арешт і пролежали в поліції до 1848 року, коли знову були пущені в продаж.

Відкривався альманах анонімним «Передслів'єм». Встановлено, що його написав М.Шашкевич. «Руській трійці» були добре відомі видані на той час в Росії українські книжки. Тож і свою працю автори «Русалки Дністрової» вписують у всеукраїнський контекст. У «Русалці Дністровій», подібно до «Украинского альманаху» й «Утренней звезды», під однією обкладинкою були зібрані фольклорні записи й авторські твори, вірші й проза, наукові розвідки й красне письменство, переклади й оригінальні твори, художня творчість і літературна критика, тобто все те, що могла витворити фантазія упорядників. У книжці знайшли відбиток усі труднощі, що виникали перед першими авторами, що прагнули писати живою народною мовою, в справі творення літератури, адже мова «Русалки Дністрової» перебуває на ще дальшій віддалі від сучасних норм, ніж мова харківських альманахів.

Естетична програма «Руської трійці» також цілком суголосна з поглядами представників Харківської школи романтиків: тут і боротьба за повноцінний літературний статус української мови, і пошук аргументації цієї можливості у народній творчості, і практичне здійснення мрії про українську літературу в своїй власній творчості, і навіть утвердження думки про легітимний характер появи нової писемності; адже саме так слід розуміти згадку про «добрих владнувателів».

«Русалка Дністровая» важлива передусім як свідчення єдності українців, розділених австрійсько-російським кордоном, як свідчення спільності духовних процесів національного пробудження й творення нової української літератури, що виявилися як на Сході, так і на Заході України. Але на загальноукраїнських обширах значення «Русалки Дністрової» не є більшим за значення «Украинского альманаха» і «Утренней звезды», виданих у Харкові.