16. Види та форми визнання в міжнародному праві.

Існують наступні види визнання:

1. de jure

2. de facto

3. ad hoc

1. Найпоширенішою формою визнання державами нової держави або нового уряду вже існуючої держави є форма de jure. Визнання де-юре є офіційним, остаточним і пов­ним. Воно випливає з певної заяви, що формується в офі­ційних актах, або з факту, який наочно означає намір визнати, яким є, наприклад, встановлення офіційних між­народних відносин.

2. У разі коли виникають сумніви про повну відповід­ність нових держав та урядів основним вимогам міжна­родного права або коли процес остаточного визнання зволікається внаслідок громадянської війни, політичних чи інших обставин, держави використовували форму визнання де-факто. Наприклад, Велика Британія виз­нала радянський уряд де-факто 1921p.

3. В тому разі, коли суб'єкти міжнародного права не визнають один одного офіційно, але змушені проводити переговори або здійснювати між собою інші контакти, може поставати питання про визнання ад хок (винятко­во для цього випадку). Ад хок — це неофіційне однора­зове визнання для здійснення конкретних необхідних дій, налагодження контактів між дипломатами чи полі­тиками, проведення мирних переговорів, підготування мирних угод (укладення мирної угоди між Ар­мією визволення Косово та урядом Сербії).

Визнання уряду

Значення і правові наслідки визнання нового уряду значно відрізняються від визнання нової держави. Якщо останнє стосується питання міжнародної правосуб'єкт-ності, то у визнанні уряду йдеться не про визнання ново­го суб'єкта міжнародного права, а про здатність уряду репрезентувати державу як суб'єкт міжнародного права у міждержавних зносинах. Міжнародна правосуб'єктність належить державі, і на неї не впливає зміна урядів на її території. Позаяк саме уряд є тим органом, що засвідчує волю держави, відмова в його визнанні позбавила б дер­жаву можливості ефективно здійснювати свої міжнародні права. Визнання уряду може дорівнювати визнанню дер­жави, але не навпаки. Визнання уряду означає, що дер­жава, яка визнає, розглядає зазначений уряд законним і єдиним представником держави у міжнародних стосунках.

Інші види визнання

До видів визнання, які практикувалися держа­вами, належать: визнання органів національного опору; органів національно-визвольних рухів; «повсталої сторо­ни»; «воюючої сторони». Відповідно до міжна­родного права його норми поширюються і на «організо­вані озброєні угруповання» та «антиурядові озброєні си­ли» на території держави, де діє законний уряд. Якщо під час боротьби за свою державну незалежність або під час іноземної окупації нація створює органи на­ціонально-визвольного руху або національного опору, то такі органи або організації можуть бути визнані іншими державами. Таке визнання забезпечує для них певні юри­дичні наслідки, обсяг яких залежить від конкретного виду визнання. Подібне визнання застосовувалося під час Дру­гої світової війни.

17. Поняття, види і теорії правонаступництва у міжнародному праві.

Питання правонаступництва або відмови від нього ви­никають у результаті соціальних змін, соціальних революцій, фундаментальних перетворень у політичній системі держави. Полягає в необ­хідності вирішенні таких важливих і суперечливих пи­тань, як дійсність або обов'язковість, недійсність або не-суттєвість договірних стосунків між новою або видозмі­неною суверенною державою, встановлених щодо цієї те­риторії її попередницею з іншими суб'єктами права; зміна статусу або розподіл державної власності держави-попередниці; повернення боргу держави-попередниці закор­донним країнам і повернення державі-наступниці вида­них попередницею таким країнам кредитів; підтверджен­ня і встановлення нових кордонів; правонаступництво щодо державних архівів держави-попередниці та багато інших питань, які в міжнародному праві урегульовуються договірними та звичаєвими нормами інституту правонаступництва.Правонаступництво держав щодо міжнародних договорів Основні питання правонаступництва держав щодо договорів регулюються договірними нормами чинної Ві­денської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р. і є обов'язковими для її держав-учасниць, для яких Конвенція набула чинності.» Інші держави можуть користуватися конвенційними настановами як авторитетними джерелами міжнародного звичаєвого пра­ва разом із тими, які в конвенції не містяться і, відповід­но, є менш популярними серед теоретиків і практиків. У преамбулі Конвенції, зокрема, зазначається, що норми міжнародного звичаєвого права регулюватимуть питання, що не знайшли вирішення в настановах цієї Конвенції. Конвенції підпадають лише випадки правонаступництва держав, що здійснюються відповідно до міжнародного права та до принципів міжнародного права, втілених у Статуті Організації Об'єднаних Націй.

Правонаступництво держав щодо державної власності

Щодо правонаступництва державної власності, ар­хівів та державних боргів застосовуються норми міжнародного зви­чаєвого права, основні з яких кодифіковані у Віденській конвенції про правонаступництво держав щодо держав­ної власності, державних архівів і державних боргів 1983 р. За загальним правилом Конвенція передбачає її зас­тосування виключно щодо правонаступництва держав, яке здійснилося після набуття нею чинності, якщо не досяг­нуто іншої домовленості. Слід звернути увагу на те, що основним засобом регулювання проблем правонаступниц­тва між сторонами згідно з настановами цієї Конвенції є угода між ними. І лише в тому випадку, коли така угода відсутня, можуть бути використані правила Конвенції. Таке формулювання міститься в усіх основних статтях Конвенції. За передачі частини території держави її нерухома державна власність, що знаходиться на цій території, і рухома державна власність, пов'язана з її діяльністю на цій території, що є об'єктом правонаступниц­тва держав, переходить до держави-наступниці. Так само регулюється питання щодо нерухомої і рухомої дер­жавної власності під час відокремлення частини або частин території держави. У цьому разі може поставати питання про справедливу компенсацію між сторонами