33. Першим кодифікованим актом в галузі права між­народних договорів була Гаванська конвенція 1928 року про договори, що носила регіональний характер і діяла у Латинській Америці.

З появою ООН і створенням Комісії міжнародного права ООН з кодифікації і прогресивного розвитку між­народного права кодифікація права міжнародних дого­ворів стала однією з її головних задач.

Процесам кодифікації міжнародного договірного права сприяли і процеси, що відбувалися в 60-і і 70-і роки XX сторіччя в рамках міжнародного співтоварис­тва, коли під впливом держав, що розвиваються, і за підтримки соціалістичних країн були укладені численні багатосторонні договори, що мають основною метою кодифікувати, а також змінити існуючі звичаєві норми в різноманітних галузях міжнародного права в більш вигідному для цих держав напрямку.

Комісія з міжнародного права ООН розробила про­ект статей про право міжнародних договорів, і на скли­каній під Егідою ООН конференції, що відбулася у 1968-1969 роках, була прийнята Віденська конвенція про право міжнародних договорів, що вступила в силу 27 січня 1980 року (СРСР ратифікував конвенцію 4 квітня 1986 року, і конвенція вступила для нього в силу з 29 квітня 1986 року.

Україна є учасницею конвенції в складі СРСР: вона під­писала конвенцію 29 квітня 1986 року; ратифікувала її 14 травня 1986 року; конвенція вступила для України в дію з 13 червня 1986 року).

У 1978 і 1986 роках у Відні на основі проектів ста­тей, підготовлених Комісією міжнародного права, були прийняті Конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів і Конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між між­народними організаціями, у яких СРСР не брав участь, і вони дотепер не набрали сили. Але багато положень цих конвенцій у даний час діють у якості звичаєвих норм.

Водночас слід зазначити, що право договорів — одна із самих кодифікованих галузей міжнародного права. Тому що існує цілий ряд міжнародно-правових докумен­тів, що конкретизують і деталізують положення Віден­ських конвенцій, які є основними документами права міжнародних договорів. Так, до Віденської конвенції 1969 року була прийнята Декларація про заборону застосування військового, політичного або економічно­го примусів при укладанні міжнародних договорів у якості складової частини Заключного акта конферен­ції ООН з права договорів. Ще 14 грудня 1946 року Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію щодо реєстрації й опублікування договорів і міжнародних угод у якості правил для введення в дію статті 102 Статуту ООН, відповідно до котрої «всякий договір і всяка міжнародна угода, укладена будь-яким Членом Організації після вступу в силу профільного Статуту, повинні бути при першій нагоді зареєстровані в Секре­таріаті і ним опубліковані». Даною резолюцією були затверджені Правила про реєстрацію й опублікування міжнародних договорів, у яких указувалося, що обов'я­зковій реєстрації підлягають усі договори і міжнарод­ні угоди незалежно від їхньої форми і найменування. 10 лютого 1946 року була прийнята ще одна резолюція ГА ООН із питань реєстрації договорів, у якій членам Організації рекомендувалося передати для збереження Генеральному секретарю й опублікованя договори, укла­дені до вступу в силу Статуту ООН і не включені в збірники Ліги Націй.

Таким чином, можна констатувати, що прийняті в рамках міжнародного співтовариства документи дозво­ляють із достатнім ступенем ефективності регламен­тувати порядок укладання, виконання, зміни і припи­нення дії міжнародних договорів.

34. Право на участие в договорах представляет собой новый институт*(505). Оно является важным элементом одного из основных институтов современного международного права - права на участие в решении международных проблем.

В прошлом существовал принцип свободы договоров, позволявший крупным государствам заключать договоры практически по любому вопросу и самим определять круг участников, не считаясь с правами менее могущественных государств*(508).

Большую роль в изменении существовавшего положения сыграло Советское государство. Уже в Декрете о мире 1917 г. было выдвинуто требование, чтобы условия мирного договора утверждались при участии "представителей всех стран и всех наций". Особое внимание уделялось правам и интересам колониальных и зависимых стран.

Исключительно важную роль в становлении права на участие в договорах внес Устав ООН. ООН была задумана как универсальная организация по поддержанию всеобщего мира и безопасности, что нашло отражение и в ее Уставе.

Структура міжнародного права у Віденських конвенціях не регламентована. Міжнародні договори, як правило, складаються з: преамбули (у ній вказуються цілі укладання даного договору, сторони договору, загальновизнані принципи міжнародного права, на базі яких укладається договір та ін.); основної (центральної) частини (вона включає предмет, об'єкт договору, права й обов'язки сторін за договором, умови і засоби виконання договірних зобов'язань); заключної частини (у ній встановлюються умови вступу договору в силу, термін його дії, порядок припинення дії, порядок продовження терміну дії і т.п

Договір може ділитися на статті, параграфи; договори великого обсягу можуть підрозділятися на розділи (частини), що або іменують або нумерують, іноді використовують нумерацію і найменування розділів одночасно;

— найменування міжнародного договору. Відповідно до Віденських конвенцій, що використовують, до речі, тільки єдиний термін «міжнародний договір», юридичної різниці між договорами в залежності від їхнього найменування не існує. Хоча слід зауважити, що деякі найменування в результаті їхнього тривалого вживання на практиці як би закріпилися за певними видами міжнародних договорів.

Існують такі найменування міжнародних договорів:— трактат — багатосторонній міжнародний договір, що установлює взаємовідносини між його учасниками з яких-небудь політичних питань (наприклад, Берлінський трактат 1878 року. Він був укладений державами-учасницями Берлінського конгресу — Австро-Угорщиною, Великобританією, Німеччиною, Італією. договір — найбільш поширене найменування різноманітних угод між державами з політичних, економічних, культурних, соціальних та інших питань;— пакт — двостороння або багатостороння угода між державами, що укладають з якої-небудь однієї важливої політичної проблеми (наприклад, Пакт про ненапад, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права і т.п.);— угода — це міждержавний договір, що підписується зазвичай від імені уряду і, як правило, не підлягає ратифікації;— конвенція — міжнародна угода, що укладається в якійсь спеціальній галузі з цілого ряду питань (про режим використання морських вод, з екологічних питань, в галузі охорони прав людини і т.п.); .— декларація — одностороння заява однієї або декількох держав, у якій висловлюється її (їх) точка зору на яку-небудь одну важливу проблему (наприклад, Декларація прав людини 1948 p.);— конкордат — міжнародний договір, однією зі сторін якого виступає Ватикан, що укладається папською державою з державами, де національною релігією є католицизм, його предметом виступає стан католицької церкви в даній країні та її відносини з папським престолом (Італійський конкордат, Польський конкордат);— картель — угода, що частіше всього укладається з питань обміну військовополоненими або видачі злочинців;— «модус вівенді» («засіб існування») — угода тимчасового характеру, що згодом повинна бути замінена іншою, постійною угодою;— обмін нотами або пам'ятними записками — носить характер міжнародної угоди, тільки якщо тексти нот за своїм змістом ідентичні.— комюніке — найчастіше цей документ містить у собі офіційне повідомлення міжнародного характеру (про початок, хід або завершення сесій міжнародних організацій або їх органів, про хід поточних військових дій і т.д.) і міжнародним договором не є. — акт — це позначення міжнародного зобов'язання або односторонньої заяви урочистого і декларативного характеру (наприклад, Заключний Акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року);— меморандум — дипломатичний документ відповідної держави, у якому докладно фіксується фактична сторона міжнародного питання.— протокол — офіційний документ допоміжного характеру, за допомогою якого доповнюється, уточнюється міжнародний договір.

Стадії:

1-прийняття тексту договору

2встановлення автентичності тексту

3-вираження згоди на обов язковість(підписання,ратифікація,затвердження,приєднання)

35. Ратифікація - акт утвердження міжнародного договору вищими органами державної влади, що виражає згоду на його обов'язковість.

Порядок ратифікації визначається внутрішнім правом. Відповідно до Конституції РФ ратифікація здійснюється Федеральними Зборами РФ у формі закону.

Згідно із Законом про міжнародні договори (ст. 15) ратифікації підлягають міжнародні договори РФ:

а) виконання яких вимагає зміни діючих або прийняття нових федеральних законів, а також що встановлюють інші правила, ніж передбачені законом;б) предметом яких є основні права і свободи людини і громадянина;

в) про територіальне розмежування Російської Федерації з іншими державами, включаючи договори про проходження державного кордону РФ, а також про розмежування виключної економічної зони та континентального шельфу РФ;

Ратифікації підлягають також міжнародні договори, при укладенні яких сторони домовилися про подальшу ратифікацію. На підставі акта про ратифікацію глава держави підписує ратифікаційну грамоту. Процес ратифікації вважається завершеним після обміну ратифікаційними грамотами (у разі двостороннього договору) або після здачі її на зберігання (у випадку багатостороннього договору). Відмова від ратифікації не вважається порушенням міжнародного зобов'язання, але може спричинити за собою негативні політичні наслідки.

Депозитарій (зберігач) договору визначається угодою договірних сторін. Депозитарієм можуть бути держава, уряд, міжнародна організація або її найвища посадова особа. Реально депозитаріями є держава і організація, а не їх органи. Функції депозитарію носять міжнародний характер і повинні здійснюватися неупереджено. У випадку розбіжностей між якоюсь державою і депозитарієм останній інформує про це всіх учасників, які і приймають рішення.Основні функції депозитарію наступні: збереження оригіналу договору і зданих на зберігання повноважень; підготовка і розсилка завірених копій договору; одержання та зберігання інших відносяться до договору документів та інформування про них учасників; реєстрація договору.

36. Вступление договора в силу означает, что он становится юридически обязательным для сторон. Вступление в силу юридически обязывает стороны применять положения договора. Вместе с тем известны случаи, когда вступивший в силу договор обязывает применять его положения в установленных случаях. Следовательно, вступление договора в силу делает его юридически обязательным для сторон, но не всегда обязывает к его применению. "Вступление в силу" и "применение договора" - понятия близкие, но не тождественные.Порой договоры устанавливают не только дату, но и час вступления в силу. Немало многосторонних конвенций устанавливают определенный срок вступления в силу после согласия на их обязательность. Венская конвенция 1969 г. определила этот срок в 30 дней, а Конвенция ООН по морскому праву 1982 г. - 12 месяцев. После вступления в силу и до опубликования договора проходит определенное время. Немало договоров, особенно затрагивающих интересы физических и юридических лиц, в это время практически не применяются. Так, Соглашение между правительствами РФ и Новой Зеландии об избежании двойного налогообложения вступило в силу 4 июля 2003 г. и было опубликовано в Бюллетене международных договоров в феврале 2004 г.

Реєстрація й опублікування договорів

Офіційне опублікування міжнародних договорів здійснюється на міжнародному та державному рівнях. Держави — члени ООН відповідно до ст. 102 Статуту зобов’язані зареєструвати свої договори в Секретаріаті ООН. Якщо договір не зареєстрований, держава не може посилатися на нього в органах Організації. Реєстрація не впливає на юридичну силу договору. Зареєстровані договори підлягають опублікуванню в Зібранні договорів ООН, що періодично видається Організацією (United Nations Treaty Series (UNTS). Поява ст. 102 у Статуті ООН пов’язана із запобіганням укладенню між державами таємних угод, а також таких угод, що можуть безпосередньо зачіпати інтереси третіх країн. Згідно зі ст. 22 Закону України “Про міжнародні договори України” реєстрацію міжнародних договорів України здійснює Міністерство закордонних справ України.Внутрішньодержавне опублікування міжнародних договорів називається промульгацією. Відповідно до ч. 1 ст. 21 вищевказаного Закону договори, що набрали чинності, публікуються українською мовою у “Збірнику діючих міжнародних договорів України”, а також в інших офіційних друкованих виданнях України.

37. Принципы представляют собой наиболее общие правила толкования. Центральное место среди них принадлежит принципу добросовестности, тесно связанному с основным принципом международного права - принципом добросовестного выполнения обязательств по международному праву*(1801). Нормы международного права должны добросовестно выполняться, а следовательно, и добросовестно толковаться.

Следующим принципом толкования является принцип эффективности. Принцип эффективности нашел отражение в Венских конвенциях, требующих, чтобы толкование осуществлялось "в свете объекта и целей договора". Содействие реализации целей договора - основное требование принципа эффективности.

Следующий принцип - принцип правомерности. Толкование должно осуществляться с учетом норм международного права и иных обязательств сторон, не вести к их нарушению. Следующий принцип - принцип уважения прав субъектов.

У Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. закріплене правило: держава може під час ідписання, ратифікації, прийнятті або твердженні договору або приєднанні до нього сформулювати застереження, якщо договір не забороняє внесення застережень (ст. 19). При цьому застереження означає однобічну заяву держави, за допомогою якого воно бажає виключити або змінити у відношенні себе, юридична дія певних положень договору. Застереження, зроблене під час ідписання міжнародного договору, повинна бути також підтверджена й при його ратифікації

У випадку прийняття застереження іншими учасниками договору він діє відносно держави, що заявили її, відповідно до положень застереження. Будь-яка держава вправі заперечувати проти застереження якого-небудь учасника договору. У такому випадку договір між цими учасниками буде діяти в тій частині, який застереження не стосується. Застереження, заперечення й прийняття застережень повинні оформлятися в письмовому виді й доводити до відомості учасників договору; згода ж на застереження може бути й мовчазним. Учасник договору, що зробив застереження, у будь-який час може відмовитися від її. При цьому згоди учасників, що прийняли застереження, не потрібно. Держава, що заперечує проти застереження, також може зняти свої заперечення в будь-який момент. І зняття застереження, і відмова від її повинні здійснюватися в письмовій формі.