106. Міжнародно-правовий захист жертв війни

Кажучи про захист жертв війни, мають на увазі забезпечення сторонами конфлікту міжнародно-правового захисту для таких категорій осіб: поранені, хворі, особи зі складу збройних сил на морі, що постраждали від аварії корабля, військовополонені, цивільне населення, тобто надання їм такого статусу, який гарантував би гуманне поводження з ними та виключав насильство, знущання, глум над особою тощо.

Основними міжнародно-правовими актами, які визначають правове становище вказаних осіб, є чотири Женевські конвенції 1949 р. і Додаткові протоколи І та ІІ 1977 р. До поранених і хворих відносяться як військовослужбовці, так і цивільні особи, які внаслідок травми, хвороби, іншого фізичного чи психічного розладу, інвалідності потребують медичної допомоги чи піклування і які утримуються від будь-яких ворожих дій. Держави, що воюють, повинні поводитися із жертвами війни за будь-яких обставин гуманно, надавати їм максимально можливу медичну допомогу та догляд. Якщо такі особи опиняються у владі іншої сторони конфлікту, вони вважаються військовополоненими. Щодо цих осіб забороняються такі дії: посягання на життя та фізичну недоторканність; взяття в заручники; колективні покарання; погрози вчинити вищевикладені дії; проведення медичних чи наукових дослідів; позбавлення права на неупереджене судочинство; застосування практики апартеїду й інших негуманних дій на підставі расової дискримінації. Військові повинні дозволяти цивільному населенню та благодійним організаціям за власною ініціативою підбирати поранених, хворих і піклуватися про них, і за такі дії ніхто не повинен переслідуватися та засуджуватися. Сторони конфлікту за можливості мають реєструвати полонених, поранених і хворих для подальшої передачі державі, громадянами якої вони є.

Защита раненых и больных. Нормы о защите раненых и больных в войде на суше содержатся в 1 Женевской конвенции об улучшении участи раненых и больных в действующих армиях 1949 г. и в первом Дополнительном протоколе 1977 г. Согласно Конвенции установленный ею режим распространяется на: 1) личный состав вооруженных сил; 2) личный состав ополчений и добровольческих отрядов. Воюющие обязаны принимать немедленные меры для поиска и сбора раненых и больных. В случае необходимости для этого устанавливается перемирие. К раненым воинам противника следует относиться с уважением, оказывать им необходимую медицинскую помощь. Запрещены медицинские эксперименты над ними. Мертвых подбирают и достойно хоронят. Информация о захоронениях сообщается МККК. Захоронения должны поддерживаться в порядке, к ним обеспечивается доступ родных,

Медицинский персонал находится под защитой международного гуманитарного права, воюющие должны относиться к нему с уважением и обеспечить защиту. Медперсонал может быть задержан противником. В таком случае он должен продолжать выполнение своих функций, предпочтительно в отношении собственных граждан.Защите подлежат постоянные медицинские учереждения и подвижные медицинские формирования.

107. Режим військового полону. Режим військового полону регламентовано ІІІ Женевською конвенцією 1949 р. Згідно із Конвенцією військовополоненими вважаються особи, які потрапили під владу ворога: особовий склад збройних сил, ополчення та добровольчих загонів, які входять до складу збройних сил; особовий склад партизанських загонів; особовий склад збройних сил, який підпорядковується уряду, не визнаному державою, яка утримує в полоні; військові кореспонденти, постачальники, інші особи, які слідують за збройними силами; члени екіпажа торгового флоту та цивільної авіації; населення неокупованої території, що взялося за зброю, якщо воно відкрито носить зброю та виконує закони та звичаї війни.

Держава, яка утримує в полоні, несе відповідальність за поводження із військовополоненими. Кожний військовополонений при його допиті зобов’язаний повідомити тільки свої прізвище, ім’я, звання, дату народження й особистий номер. Військовополонені не можуть бути піддані фізичному каліченню, науковим і медичним дослідам. Військовополоненим забезпечується можливість працювати, примушення до праці забороняється. Після закінчення воєнних дій військовополонені звільняються та репатріюються.

Воєнна окупація — це тимчасове захоплення території (частини території) однієї держави збройними силами іншої держави і установлення військової адміністрації на захопленій території. Воєнна окупація будь-якої території не означає її переходу під суверенітет держави, що захопила.

Відповідно до положень IV Гаазької конвенції 1907 року, IV Женевської конвенції 1949 року, Додаткового протоколу І держава, що окупує, зобов'язана прийняти всіх заходів для забезпечення порядку на захопленій території. Населення території, що окупується, повинно підпорядковуватися розпорядженням влади, проте його не можна примушувати до приношення присяги на вірність державі, що окупує, участі у воєнних діях, направлених проти їхньої країни, давати відомості про її армію. Повинні шануватися честь, життя цивільних осіб, їхня власність, релігійні переконання, родина. Держава, що окупує, зобов'язана постачати цивільне населення необхідним одягом, продовольством і санітарними матеріалами.

108. Засоби ведення військових дій - це зброя та інша військова техніка, що застосовуються збройними силами воюючих для знищення живої сили і матеріальних засобів супротивника для придушення його сил і здатності до опору. Джерела регулювання цього питання - Петербурзька декларація про скасування вживання вибухових і запалювальних куль 1868р., Гаазькі конвенції 1899 і 1907 років про закони і звичаї сухопутної війни, про бомбардування морськими силами під час війни, про права і обов'язки нейтральних держав у разі морської війни та ін Сучасне міжнародне право забороняє такі засоби ведення війни: снаряди, які при вазі менше 400 г мають властивість вибуховості або споряджені ударним або пальним складом (1868 р.); кулі, легко розгортаються або сплющуються в людському тілі, до яких відносяться кулі з твердою оболонкою, що не покриває всього сердечника або яка має надрізи (1899 р.); снаряди, єдине призначення яких - поширювати задушливі або шкідливі гази (1899 р.); отрути або отруєне зброю (1907 р.); автоматично вибухають від зіткнення морські міни, які не робляться безпечними через годину після втрати над ними контролю (1907 р.); існує принцип, що забороняє застосування в збройних конфліктах зброї, снарядів і речовин і методів ведення війни, що можуть завдати надмірні ушкодження або принести зайві страждання. Цей принцип у своєму початковому виді — недопущення зайвих страждань — був уперше сформульований Петербурзькою декларацією 1868 року.Таким чином, міжнародне право обмежує законні засоби і методи ведення війни.Під засобами ведення війни розуміються зброя й інші засоби, застосовувані збройними силами у війні для заподіяння шкоди і поразки супротивника.Методи ведення війни — це способи застосування засобів війни.Відповідно до міжнародного права цілком заборонені такі засоби ведення війни:— вибухові і запальні кулі— кулі, що розвертаються або сплющуються в людському тілі (Гаазька декларація про заборону вживати кулі, що легко розвертаються або сплющуються в людському тілі, 1899 року);— отрути й отруєна зброя (IV Гаазька конвенція 1907 року);— задушливі, отруйні та інші гази, рідини і процеси— біологічна зброя. Відповідно до міжнародного права заборонені також такі методи ведення війни:— зрадницьки вбивати або ранити мирне населення або супротивника;— вбивати або ранити супротивника, що здався і склав зброю;— повідомляти тому, хто обороняється, що у разі опору пощади нікому не буде;— незаконно користуватися парламентерським прапором або прапором держави (нейтральної), що не бере участь у війні, прапором або знаками Червоного Хреста та ін.;

109. Ведення морської війни

Певну специфіку має війна на морі. її комбатантами є не тільки особовий склад військово-морських сил, але і всі бойові кораблі всіх класів і типів (підводні і надводні), допоміжні судна військово-морського флоту, а також невоєнні судна, офіційно перетворені у воєнні відповідно до VII Гаазької конвенції 1907 року, і воєнні літаки та інші літальні апарати, що входять до складу морської авіації.

Не користуються правом ведення війни на морі, а отже, не є комбатантами в морській війні судна, що хоча і входять до складу військово-морських сил держави, але призначені винятково для надання допомоги пораненим, хворим і особам, які потерпіли аварію корабля (госпітальні судна, санітарні транспорти, санітарні літальні апарати). Ці судна та їхні екіпажі не можуть бути об'єктом нападу і не підлягають захопленню. За сучасним міжнародним правом озброєння торгових суден припустимо тільки у воєнний час, при цьому озброєне торгове судно не перетворюється у військовий корабель і не користується правом ведення воєнних дій. Проте воно може використовувати зброю для самооборони при нападі противника.

Морська блокада — це система дій військово-морських сил і авіації, що перешкоджають доступу з моря до портів і берегів противника і виходові з цих портів і берегів у море.

Блокада, щоб бути законною, повинна відповідати визначеним вимогам, закріпленим у Декларації про збройний нейтралітет 1780 року, Трофей — це захоплені в морській війні військові кораблі ворога та цінності, які на них знаходяться. Трофеї переходять у власність тієї держави, яка їх захопила.

Положения Дополнительного протокола I направлены на защиту гражданского населения от нападений с воздуха. Нападения с воздуха могут быть направлены только против военных объектов. Запрещается нападение или угроза нападения, основная цель которого состоит в том, чтобы терроризировать гражданское население.Особый запрет установлен в отношении неизбирательного нападения, то есть такого, которое направлено как на военные, так и на невоенные объекты.При нанесении ударов с воздуха надлежит: удостовериться в военном характере целей; выбирать такие методы и средства, которые сводят к минимуму случайное поражение гражданских объектов и населения; воздерживаться от нападения, если конкретное и прямое военное преимущество от него будет несравнимо уступать случайным потерям гражданского характера.

110. Збройні конфлікти неміжнародного характеру — це всі збройні конфлікти, які не підпадають під дію Додаткового протоколу І, що відбуваються на території будь-якої держави між її збройними силами чи іншими організованими збройними групами, які, знаходячись під відповідальним командуванням, здійснюють такий контроль над частиною її території, який дозволяє їм здійснювати безперервні й узгоджені військові дії та застосовувати положення Протоколу ІІ. Збройні конфлікти неміжнародного характеру мають такі ознаки: застосування зброї й участь у конфлікті збройних сил, у тому числі поліцейських підрозділів; колективний характер виступів (дії, що спричиняють обстановку внутрішнього напруження, внутрішні безладдя не можуть вважатися такими конфліктами); певний ступінь організованості повстанців і наявність органів, відповідальних за їхні дії; тривалість і безперервність конфлікту (окремі спорадичні виступи слабоорганізованих груп не можуть розглядатися як збройні конфлікти неміжнародного характеру); здійснення повстанцями контролю над частиною території.

До збройних конфліктів неміжнародного характеру слід віднести всі громадянські війни та внутрішні конфлікти, що виникають зі спроб державних переворотів тощо. Вони відрізняються від міжнародних конфліктів передусім тим, що в останніх обидві сторони, що воюють, є суб’єктами міжнародного права, у той час як у громадянській війні стороною, що воює, визнається лише центральний уряд. Держави не повинні втручатися у внутрішні конфлікти на території іншої держави. Але на практиці здійснюються певні збройні заходи, що отримали назву “гуманітарні інтервенції”, які вживаються для зупинення конфліктів, що супроводжувалися масовими людськими жертвами.

111. "Медичні формування" -визнані законами країн, що перебувають в конфлікті, або надані конфліктуючим сторонам нейтральною державою або міжнародною гуманітарною організацією формування, до складу яких входять усі будівлі, стаціонарні споруди (госпіталі і подібні їм установи, центри переливання крові і профілактики захворювань, склади медичного майна, медикофармацевтичні склади) і рухомі формування (карантинні станції, палатки, установки під відкритим небом, транспортні засоби, що використовуються в медичних цілях).

Стаття 12. Захист медичних формувань 1. Медичні формування в будь-який час користуються повагою й захистом і не можуть бути об'єктом нападу. 2. Пункт 1 застосовується до цивільних медичних формувань за умови, що вони: a) належать до однієї із сторін, що перебувають у конфлікті; b) визнані й уповноважені компетентними властями однією із сторін, що перебувають у конфлікті; або 3. Сторонам, що перебувають у конфлікті, пропонується сповіщати одна одну про розміщення своїх стаціонарних медичних формувань. Відсутність таких оповіщень не звільняє будь-яку із сторін від обов'язку додержувати положень пункту 1. 4. Ні за яких обставин медичні формування не повинні використовуватися для спроб прикрити воєнні об'єкти від нападу. Сторони, що перебувають у конфлікті, забезпечують, якщо це можливо, таке розміщення своїх медичних формувань, за якого їх безпека не буде перебувати під загрозою при нападі на воєнні об'єкти. Стаття 15. Захист цивільного медичного і духовного персоналу 1. Цивільний медичний персонал користується повагою та захистом.2. У разі необхідності в районі, де цивільні медичні служби порушені внаслідок бойових дій, цивільному медичному персоналу надається всіляка можлива допомога.3. Окупуюча держава надає цивільному медичному персоналу на окупованих територіях всіляку допомогу з тим, щоб дати йому можливість виконувати свої гуманітарні функції найкращим чином. Окупуюча держава не може вимагати, щоб при виконанні своїх функцій цей персонал віддав перевагу будь-якій особі, крім як з міркувань медичного характеру. Цей персонал не можна примушувати виконувати завдання, несумісні з його гуманітарною місією. 4. Цивільний медичний персонал має доступ у будь-яке місце, де його послуги є необхідними, за умови додержання таких заходів контролю й безпеки, які заінтересована сторона, що перебуває в конфлікті, може вважати за необхідні. 5. Цивільний духовний персонал користується повагою й захистом. Стаття 16. Загальний захист осіб, які виконують медичні функції 1. Ні за яких обставин жодна особа не може бути піддана покаранню за виконання нею медичних функцій, сумісних з медичною етикою, незалежно від того, в інтересах якої особи виконуються ці функції. 2. Осіб, які виконують медичні функції, не можна примушувати до вчинення дій чи виконання робіт на порушення норм медичної етики чи медичних норм, що відповідають інтересам поранених і хворих. 3. Жодну особу, яка виконує медичні функції, не можна примушувати надавати кому б то не було з супротивної сторони чи з її власної сторони, за винятком випадків, передбачених законодавством останньої, якої-небудь інформації щодо хворих і поранених, про яких вона піклувалась чи піклується, якщо така інформація, на його думку, завдасть шкоди пацієнтам або їхнім сім'ям. Однак повинні виконуватися обов'язкові медичні вимоги, коли йдеться про повідомлення щодо інфекційних хвороб.

112. Стаття 52. Загальний захист цивільних об'єктів 1. Цивільні об'єкти не повинні бути об'єктом нападу або репресалій. Цивільними об'єктами є всі ті об'єкти, які не є воєнними об'єктами, як вони визначені в пункті 2. 2. Напади повинні суворо обмежуватися об'єктами. Що стосується об'єктів, то воєнні об'єкти обмежуються тими об'єктами, які через свій характер, розміщення, призначення або використання вносять ефективний вклад у воєнні дії і повне або часткове руйнування, захоплення чи нейтралізація яких за існуючих у даний момент обставин дає явну воєнну перевагу. 3. У разі сумніву в тому, чи не використовується об'єкт, який звичайно призначений для цивільних цілей, наприклад, місце відправлення культу, житловий будинок чи інші житлові будови або школа, для ефективної підтримки воєнних дій, передбачається, що такий об'єкт використовується в цивільних цілях. Стаття 53. Захист культурних цінностей і місць відправлення культів

Без шкоди для положень Гаазької конвенції про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту від 14 травня 1954 року ( 995_157 ) та інших відповідних міжнародних документів заборонено:a) здійснювати будь-які ворожі акти, спрямовані проти історичних пам'яток, творів мистецтва або місць відправлення культів, які є культурною або духовною спадщиною народів; b) використовувати такі об'єкти для підтримки воєнних зусиль; c) робити такі об'єкти об'єктами репресалій.

Конвенція про захист цивільного населення під час війни — передбачає гуманне поводження з населенням, що перебуває на окупованій території, і захищає його права.

113. Захист природного середовища 1. При веденні воєнних дій має бути виявлена турбота про захист природного середовища від широкої, довгочасної і серйозної шкоди. Такий захист включає заборону використання методів або засобів ведення війни, що мають на меті завдати або, як можна очікувати, завдадуть такої шкоди природному середовищу й тим самим завдадуть шкоди здоров'ю або виживанню населення. 2. Заподіяння шкоди природному середовищу як репресалій заборонено. Стаття 56. Захист установок і споруд, що містять небезпечні сили 1. Установки і споруди, що містять небезпечні сили, а саме: греблі, дамби й атомні електростанції, - не повинні ставати об'єктами нападу навіть у тих випадках, коли такі об'єкти є воєнними об'єктами, якщо такий напад може викликати звільнення небезпечних сил і наступні тяжкі втрати серед цивільного населення. Інші воєнні об'єкти, розміщені в цих установках або спорудах чи поблизу них, не повинні ставати об'єктами нападу, якщо такий напад може викликати вивільнення небезпечних сил у таких установках або спорудах та наступні тяжкі втрати серед цивільного населення. 3. У всіх випадках цивільне населення й окремі цивільні особи продовжують користуватися правом на повний захист, що надається їм міжнародним правом, включаючи захист шляхом вжиття застережних заходів, передбачених у статті 57. Якщо захист припиняється і які-небудь з установок, споруд або воєнних об'єктів, зазначених у пункті 1, зазнають нападу, вживаються всі практичні запобіжні заходи, щоб уникнути вивільнення небезпечних сил. 4. Заборонено робити об'єктом репресалій будь-які установки, споруди або воєнні об'єкти, зазначені в пункті 1. 5. Сторони, що перебувають у конфлікті, повинні прагнути уникати розміщення будь-яких воєнних об'єктів поблизу установок або споруд, зазначених у пункті 1. Однак допускаються споруди, збудовані з єдиною метою оборони установок або споруд, що використовуються для захисту від нападу на установки і споруди, і самі вони не повинні ставати об'єктом нападу за умови, що вони не використовуються для ведення воєнних дій, за винятком оборонних дій, необхідних для відбиття нападу на установки або споруди, які користуються захистом, і що їх озброєння обмежується зброєю для відбиття нападу противника на установки і споруди, що користуються захистом.6. Високі Договірні Сторони і сторони, що перебувають у конфлікті, закликаються укладати між собою інші угоди для забезпечення додаткового захисту об'єктів, що містять небезпечні сили.7. Для того щоб полегшити розпізнавання об'єктів, які користуються захистом цієї статті, сторони, що перебувають у конфлікті, можуть позначати їх спеціальним знаком у вигляді групи яскраво оранжевих кругів, розміщених на одній і тій самій осі, як зазначено у статті 16 Додатка 1 до цього Протоколу. Відсутність такої позначки жодним чином не звільняє жодну із сторін, що перебувають у конфлікті, від її зобов'язань, що покладаються цією статтею.

114. Початок формування МУП було покладено прийняттям після Другий світової війни статутів міжнародних трибуналів військових (Нюрнберзького та Токійського). Статути передбачили пряму відповідальність фізичних осіб за міжнародним правом за найбільш тяжкі злочини, на їхній основі були засновані міжнародні кримінальні суди, які реалізували цю відповідальність.

У наступні роки були укладені десятки багатосторонніх конвенцій щодо боротьби зі злочинами, що зачіпають інтереси міжнародного співтовариства у цілому. У 1993 і 1994 років. Рада Безпеки ООН заснував міжнародні кримінальні трибунали для колишній Югославії і Руанди. У 1998 р. було прийнято Римський статут Міжнародного кримінального суду.

У становленні МУП важливу роль зіграли СРСР і вітчизняна наука. Сама ідея створення міжнародного трибуналу була висунута СРСР в 1942 р. Американський професор Дж. Гінзбург пише, що саме СРСР вніс найбільш суттєві новели до Статуту Нюрнберзького трибуналу, зокрема відповідальність індивідів за ведення агресивної війни. Інший американський професор, Квіглі Дж., торкаючись МУП, відзначає, що "по багатьох важливі області внутрішнього та міжнародного права радянських юридичне мислення вплинуло на Захід". Вклад вітчизняних учених у розвиток міжнародної кримінального права, безумовно, дуже відчутний.

У наш час перед МУП постало нове завдання великого значення - боротьба проти міжнародного тероризму та організованої транснаціональної злочинності загалом.

115. Міжнародне кримінальне право – це галузь міжнародного публічного права, яка складається з принципів і норм, що регулюють співробітництво держав у боротьбі зі міжнародними злочинами та злочинами, що мають міжнародний характер.

До першої групи відносяться універсальні та регіональні конвенції, що регламентують співробітництво у боротьбі з окремими видами злочинів, заходи щодо їх попередження та особливості покарання. Основними серед таких конвенцій є:· Конвенція про рабство 1926 р.;· Конвенція про попередження злочину геноциду та покарання за нього 1948 р.;· Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і експлуатацією проституції третіми особами 1950 р.;· Міжнародна конвенція про припинення злочину апартеїду та покарання за нього 1973 р.;· Конвенція проти тортур і інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1985 р.;· Конвенція про попередження і покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, в тому числі дипломатичних агентів, 1973 р.;· Міжнародна конвенція про боротьбу з захопленням заручників 1979 р.;· Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу 1980 р.;· Єдина конвенція про наркотичні засоби 1961 р.;· Конвенція про психотропні речовини 1971 р.;· Конвенція ООН про боротьбу з незаконним обігом наркотичних засобів і психотропних речовин 1988 р.;

Другу групу джерел міжнародного кримінального права складають акти, спрямовані на врегулювання співробітництва у боротьбі зі злочинами проти миру і безпеки людства, а також військовими злочинами. Зокрема, це такі акти:· Угода про судове переслідування і покарання головних військових злочинців у Європі 1945 р. та Статут Міжнародного військового трибуналу для суду і покарання головних військових злочинців європейських країн вісі 1945 р. (Статут Нюрнберзького трибуналу);· Статут Токійського міжнародного військового трибуналу для Далекого Сходу 1946 р.;· Статут Міжнародного трибуналу по Руанді 1994 р.;· Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 р. та додаткові Протоколи до них від 1977 р.; Третя група джерел міжнародного кримінального права охоплює акти, які визначають правовий статус окремих міжнародних організацій, що координують діяльність держав у боротьбі зі злочинністю. До таких актів, наприклад, відносяться Статут Міжнародної організації кримінальної поліції (Інтерполу) 1956 р. і Положення про бюро по координації боротьби з організованою злочинністю та іншими небезпечними видами злочинів на території СНД 1993 р.

117. Міжнародні злочини – це особливо небезпечні діяння осіб, що втілюють злочинну політику держави і порушують основоположні принципи забезпечення миру, захисту особистості та життєвих інтересів міжнародного співтовариства. Власно міжнародні злочини:а) проти миру: планування, підготовки;розв’язання або ведення агресивних війн та ін.;б) проти людяності: вбивства, депортації,поневолення, переслідування та інші жорстокі дії щодо цивільного населення,в) воєнні злочини: порушення законів і звичаїв війни, вбивство військовополонених,заручників, парламентарів, безглузде знищення міст і сел та ін.;г) проти людства: геноцид, апартеїд, екоцид, расизм, колоніалізм та ін. злочини міжнародного характеру – дії, які посягають на інтереси кількох держав і внаслідок цього також становлять, міжнародну небезпеку, але вчиняються особами (групами осіб) поза зв’язком з політикою якої-небудь держави, задля досягнення власних протиправних цілей. Суб’єктами міжнародних злочинів є держави, їхні керівники, вищі посадові особи, інші виконавці злочинних дій. Це такі злочини, як знищення груп людей за расовою, релігійною і національною ознакою; забруднення навколишнього середовища з тяжкими глобальними наслідками; злочини проти миру і безпеки людства.

Злочинам з міжнародним характером властиві такі ознаки:· на відміну від міжнародних злочинів суб’єктами цієї групи злочинів можуть бути лише фізичні особи;· об’єктом злочинного посягання в даному випадку виступають не міжнародні відносини і безпека людства, а лише нормальні відносини, міждержавна співробітництво, права людини і інші загальнолюдські цінності, що охороняються міжнародним правом;· кримінальна відповідальність за ці злочини настає з урахуванням положень міжнародних договорів, але виключно на підставі національних норм кримінального, кримінально-процесуального і кримінально-виконавчого законодавства.

118. злочини міжнародного характеру – дії, які посягають на інтереси кількох держав і внаслідокцього також становлять, міжнародну небезпеку, але вчиняються особами (групами осіб) поза зв’язком з політикою якої-небудь держави, задля досягнення власних протиправних цілей. Суб’єктами міжнародних злочинів є держави, їхні керівники, вищі посадові особи, інші виконавці злочинних дій. Це такі злочини, як знищення груп людей за расовою, релігійною і національною ознакою; забруднення навколишнього середовища з тяжкими глобальними наслідками; злочини проти миру і безпеки людства.

Суб’єктами злочинів міжнародного характеру (транснаціональних злочинів) є особи (групи осіб). До таких злочинівналежать: захват заручників; замах на осіб,які підлягають міжнародному захистові; за хоплення і (або) використання ядерного матеріалу з протиправною метою; незаконний оборот наркотичних засобів і психотропних речовин; незаконні акти, спрямовані протии безпеки цивільної авіації і морського судноплавства; піратство на морі та ін.

Міжнародні кримінальні злочини:а) проти стабільності міжнародних відносин: тероризм, найманство та ін.;б) такі, що завдають збитків економіці й соціальному розвиткові держав: фальшування грошей, контрабанда, дії проти навколишнього середовища та ін.; в) такі, що порушують особисті права людини: рабство, работоргівля, розповсюдження порнографії, тортури та ін.;г) ті, що чиняться у відкритому морі: піратство, зіткнення суден, ненадання допомоги на морі, забруднення моря шкідливими речовинами та ін.; д) ті, що вчинюються в районі воєнних дій щодо цивільного населення, військовополонених, поранених, хворих, щодо культурних цінностей та ін. .

119. До злочинів за загальним міжнародним правом вони відносять класичні найтяжчі міжнародні злочини: а) злочини проти миру (планування, підготовка, розв’язування і ведення агресивної війни чи війни на порушення міжнародних договорів, угод і запевнень або участь у плані чи змові щодо вчинення будь-якої з указаних дій); б) воєнні злочини (злочинні порушення законів і звичаїв війни: вбивства, тортури або угон у рабство чи з іншою метою цивільного населення окупованих територій; вбивства або катування військовополонених чи осіб, які знаходяться в морі; вбивства заручників; пограбування громадської чи приватної власності; безглузде руйнування міст і сіл; руйну-вання, не викликані воєнною необхідністю, таін.); в) злочини проти людяності (вбивства,знищення, поневолення, депортації та інші жорстокі дії, вчинені щодо цивільного насе-лення до чи під час війни, переслідування з політичних мотивів задля здійснення чи у зв’язку з будь-яким злочином, який підлягає юрисдикції Трибуналу, незалежно від того,чи є такі дії порушенням внутрішнього права країни, де вони були вчинені, чи ні).

Конвенційні злочини, на їхню думку, – це: а) міжнародний тероризм (захоплення повіт-ряних суден та інші порушення безпеки циві-льної авіації; захват заручників; злочини про-ти осіб, які підлягають міжнародному захистові; незаконне захоплення і викорис-тання ядерного матеріалу; піратство та інші порушення безпеки морського судноплавст-ва); б) посягання на свободу людини (рабство,работоргівля; торгівля жінками і дітьми);в) посягання на громадську й економічну без-пеку (забруднення навколишнього середови-ща; незаконне набуття і зберігання вогнепа-льної зброї; дорожньо-транспортні злочини;хуліганство під час спортивних заходів; зітк-нення морських суден і ненадання допомогина морі; розріж і пошкодження морських кабе-лів); г) посягання на здоров’я населення і гро-мадську мораль (незаконне виробництво і по-ширення наркотичних засобів і психотропнихречовин; замах на культурні цінності народів;розповсюдження порнографії); д) злочиниекономічного характеру (підробка грошовихзнаків; легалізація злочинних прибутків; зло-чини у виключній економічній зоні; злочинина континентальному шельфі) .

120. Міжнародне співтовариство зайняте ви-значенням організованої злочинності з середини 70-х pp. В даний час є ряд напрямів між-народної співпраці щодо запобігання злочинності, боротьби з нею і роботи з правопорушниками, що існують на двосторонньому, регіональному й універсальному рівнях. Можна виділити чотири таких напрями:видача злочинців і надання правової допомоги в кримінальних справах; науково-інформаційні контакти;надання професійно-технічної допомоги державам в даній сфері; договірно-правова координація боротьби із злочинами, що зачіпають декілька держав.

Перелік основних міжнародних договорів в кримінально-правовій сфері, укладених в рам­ках ООН, її спеціалізованих установ, МАГ ATE і Ради Європи, охоплює наступні документи.1. Договори, укладені в рамках ООН, її спеціалізованих установ і МАГАТЕ:а) у сфері боротьби з міжнародним тероризмом:Конвенція про злочини і деякі інші акти, що здійснюються на борту повітряних суден (1963 р.);Конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден (1970 p.);Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації (1971 p.);Міжнародна конвенція про боротьбу із захопленням заручників (1979 p.);Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу (1980 p.); б) у сфері боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів та психотропних речовин і зловживанням ними:Єдина конвенція про наркотичні засоби (1961р.);Конвенція про психотропні речовини (1971р.); в) у сфері боротьби з іншими злочинами, що становлять міжнародну небезпеку:Міжнародна конвенція по боротьбі з підробленням грошових знаків (1929 p.); 2. Договори, укладені в рамках Ради Європи:

Європейська конвенція про взаємну правову допомогу в кримінальних справах 1959 р. з додатковим протоколом 1978 p.;Європейська конвенція про міжнародну силу рішень по кримінальних справах (1970 p.) Європейська конвенція про передачу провадження в кримінальних справах (1972 p.); Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом (1977 p.).

121. Відповідальність фізичних осіб за міжнародні злочини найчастіше настає за умови, що їхні злочинні дії пов’язані зі злочинною діяльністю держави. Офіційний статус особи (голова держави, уряду тощо) не звільняє її від кримінальної відповідальності. Тому зараз загальновизнаними є норми вироку Нюрнберзького трибуналу. По-перше: „Злочини проти міжнародного права вчиняються людьми, а не абстрактними категоріями, і тільки шляхом покарання окремих осіб, які скоїли такі злочини, можуть бути виконані норми міжнародного права…”. Це положення безпосередньо обґрунтовує наявність та необхідність саме індивідуальної відповідальності фізичних осіб. А по-друге: „Принцип міжнародного права, який в окремих випадках захищає представника держави, не може бути застосований до дій, які засуджуються як злочинні за міжнародним правом”. Принцип індивідуальної кримінальної відповідальності фізичних осіб знайшов своє відображення також у статутах Міжнародного трибуналу для колишньої Югославії (ст. 7) і Міжнародного кримінального трибуналу для Руанди (ст. 6), а також у Римському Статуті Міжнародного кримінального суду. Так, згідно з ч. 1 ст. 25 Римського Статуту визначено юрисдикцію Суду щодо фізичних осіб, незалежно від того, чи є вони представниками державної влади, чи приватними особами [25].

Відносно питання ефективності індивідуальної кримінальної відповідальності в першу чергу може виникнути питання доцільності й впливовості такого виду міжнародної відповідальності, адже існує достатньо інших видів міжнародно-правової відповідальності за міжнародні злочини. Частково відповідь на це питання вже була дана. Кримінальна відповідальність за злочини є обґрунтованою, адже відповідальність за злочинні дії осіб не може перекладатися на міжнародні організації, органи держави або державу взагалі. Суть кримінальної відповідальності саме і полягає в настанні для фізичної особи негативних обмежень прав і свобод за скоєння злочину [26, c.28].

Затверджуючи принцип індивідуальної кримінальної відповідальності, Міжнародний воєнний трибунал у Нюрнберзі наголосив: «…Порушення міжнародного права породжує індивідуальну відповідальність. Саме люди, а не абстрактні організації, вчинюють злочини, зупинення яких необхідне як санкція міжнародного права».

122. Агресія - злочин проти миру, що складається в тому, що особа, яка є керівником, бере активну участь або віддає наказ про плануванні, підготовці, початку або проведенні агресії, що здійснюється державою. Відповідальність за агресію несуть особи, наділені відповідними владними повноваженнями. Вона настає в разі, якщо держава розв'язала агресивну війну. У Статуті Нюрнберзького трибуналу мова йде саме про агресивну війну, а не про окремих актах застосування сили.

Проте дане визначення агресії не може не братися до уваги судом при оцінці відповідних фактів. Принципове значення має визначення агресії як застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної цілісності або політичної незалежності іншої держави. Розробка необхідного визначення агресії передбачена Статутом Міжнародного кримінального суду (п. 2 ст. 5).

Геноцид - дії, що мають на меті знищити повністю або частково яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку.До таких дій віднесені: вбивство членів групи, заподіяння серйозних тілесних ушкоджень або розумового розладу, навмисне створення життєвих умов, які розраховані на повне чи часткове фізичне знищення групи, заходи, розраховані на запобігання дітонародження, насильницька передача дітей однієї людської групи в іншу. Согласно конвенции, виновные за действия геноцида или за какое-либо из них должны быть наказаны независимо от того, являются ли они избранными конституционным путем правителями, общественными деятелями или частными лицами, независимо и от того, участвовали они в действиях геноцида лично, были соучастниками преступления, участвовали в организованном в целях геноцида заговоре, подстрекательстве к геноциду или попытке совершить геноцид (ст. 3 и 4. Лица, обвиняемые в совершении геноцида или других перечисленных в статье III деянии, должны быть судимы компетентным судом того государства, на территории которого было совершено это деяние, или таким международным уголовным судом, который может иметь юрисдикцию в отношении сторон настоящей Конвенции, признавших юрисдикцию такого суда.

Каждый участник настоящей Конвенции может обратиться к соответствующему органу Объединенных Наций с требованием принять, в соответствии с положениями Устава Организации Объединенных Наций, все необходимые, по его мнению, меры в целях предупреждения и пресечения актов геноцида или одного из других перечисленных в статье III деяний.

126. На міжнародному рівні боротьбу зі злочинністю здійснює Міжнародна організація кримінальної поліції - Інтерпол.Це міжурядова організація, основним завданням якої є попередження кримінальних злочинів міжнародного характеру і боротьба зі злочинністю шляхом розвитку широкого співробітництва кримінальної поліції різних країн. У цій організації беруть участь практично всі країни. Росія бере участь в цій організації з 1990 р. Штаб-квартира знаходиться у Франції (м. Ліон). До числа головних органів Інтерполу відносяться Національні центральні бюро (НЦБ), які функціонують одночасно в двох системах: Інтерполу і окремих держав. НЦБ окремої країни одночасно є центром міжнародного співробітництва в боротьбі зі злочинністю, опорним пунктом Інтерполу в цій державі і виконує функції поліцейського органу цієї ж держави. Наприклад, свої запити НЦБ (1990 р.) Росії має право позначати грифом "Інтерполу" і розсилати не тільки в Ліон, але і в НЦБ будь-якої з країн-учасників.

Основними напрямками діяльності Інтерполу є: кримінальна реєстрація за допомогою спеціальних карток; міжнародний розшук злочинців, осіб, зниклих безвісти, та викрадених цінностей.

На регіональному рівні міжнародна боротьба зі злочинністю здійснюється Радою Європи. У 1992 р. Маастрихтським договором Європейського союзу було створено Європейське поліцейське відомство (Європол) для спільної боротьби з міжнародним тероризмом та іншими злочинами міжнародного характеру. У 1993 р. за рішенням Ради глав урядів країн СНД створено Бюро з координації боротьби з організованою злочинністю на території СНД.

Правова допомога у кримінальних справах між державами включає і видачу злочинців (екстрадиція). Екстрадиція є процес передачі злочинця відповідно до норм міжнародного права іншій державі для застосування кримінального покарання. Видача є правом, а не зобовязанням держави.

127. Питання надання правової допомоги у кримінальних справах, як правило, регулюються у двосторонніх міжнародних договорах про надання допомоги у кримінальних, цивільних та сімейних справах. Окремі аспекти надання правової допомоги передбачаються у багатосторонніх міжнародних договорах про боротьбу з конкретними видами злочинів. Крім того, приймаються регіональні міжнародні договори, що передбачають надання такої допомоги, наприклад, Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 р. та Конвенція СНД про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р.

Предметом договорів про правову допомогу у сфері кримінальних правовідносин найчастіше є:· питання екстрадиції;· питання, пов’язані з дією іноземного закону (колізійні норми);· питання, пов’язані з визнанням і виконанням рішень іноземних судів;· питання, пов’язані з визнанням та виконанням окремих судових та слідчих доручень за кордоном. Видача злочинців — право держави, але не її обов'язок. Обов'язком вона стає лише за наявності двостороннього договору про взаємну правову допомогу по кримінальних справах.

Видача може здійснюватися лише відносно певних злочинів — як правило, їх список або критерії їх визначення (тяжкість покарання тощо)встановлюється в договорі. При цьому договорами встановлюються умови, які дозволяють відмовити у видачі. До них відносяться, головним чином, обгрунтовані підозри запрошуваної держави про те, що особа переслідується по політичних мотивах або що у разі видачі воно може бути піддане тортурам або страті.

Процедура видачі починається з напряму однією державою іншій відповідного запиту. Зазвичай передбачається складання запиту або на мові запрошуваної сторони, або на одному з мов міжнародного спілкування (англійська, французька — залежно від вимоги запрошуваної сторони). Запити передаються або через міністерства закордонних справ, або безпосередньо через правоохоронні органи (міністерства внутрішніх справ, юстиції, прокуратури тощо).

У разі затримання передбачуваного злочинця в запрошуваній державі починається судова процедура. Роль суддей — підтвердити юридичну обґрунтованість запиту і дотримання всіх відповідних вимог. Якщо суд відхиляє запит, процедура припиняється. Якщо ж суд підтверджує можливість видачі, рішення ухвалюється адміністративними органами. Вважається, що остаточне рішення про видачу особи носить політичний характер.

128. . У Статуті Організації Об’єднаних Націй, прийнятому після Другої світової війни та повалення тоталітарних фашистських режимів, які звели нанівець права людини та навіть саме її існування, було проголошено, що однією з цілей діяльності ООН є міжнародне співробітництво для сприяння загальній повазі та дотриманню прав людини і основних свобод для всіх. Ще тоді Україна як одна з держав – засновниць ООН відповідно до ст. 55 Статуту ООН узяла на себе ці зобов’язання.

Загальне визнання міжнародних стандартів обумовлює зобов’язання всіх держав світу погодитись на міжнародний контроль за додержанням цих стандартів у національній правовій системі. Крім того, відповідно до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Факультативного протоколу до нього 1966 р., Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р., Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р., Конвенції про права дитини 1989 р., Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р. Україна, ратифікувавши їх, взяла на себе зобов’язання надавати конвенційним органам доповіді про дотримання прав і свобод, передбачених цими конвенціями, і виконувати зауваження цих органів, а також брати участь у інших формах міжнародного контролю.