96. Права женщин. Основу международно-правового механизма защиты прав женщин заложен в ст. 1 Устава оон, которая возлагает на государства обязанность уважать всех людей независимо от пола.

Органами системы ООН принят ряд международно-правовых документов, касающихся конкретных прав женщин. К числу этих актов относятся: • Конвенция о политических правах женщин 1952 г.; • Конвенция о гражданстве замужней женщины 1957 г.; • Конвенция о согласии на вступление в брак, минимальный брачный возраст и регистрации браков 1962 и Рекомендация к ней 1965; • Декларация о защите женщин и детей в чрезвычайных обстоятельствах и в период вооруженных конфликтов 1974 г.; • Конвенция МОТ о равном вознаграждении мужчин и женщин за труд равной ценности № 100 1951 г.; • Конвенция о ликвидации всех форм дискриминации в отношении женщин 1979 г.

Главной целью этих конвенции является ликвидация дискриминации женщин по признаку пола, а также предоставления им равных прав с мужчинами при поступлении на государственную службу, приеме на работу или учебу, на равную оплату труда и тому подобное.

Права ребенка. Международная нормотворчество в сфере прав человека развивалась по нескольким направлениям: 1) закрепление прав ребенка в универсальных декларациях и конвенциях (Всеобщая декларация прав человека 1948 года, Пакт о гражданских и политических правах 1966 г., Пакт об экономических, социальных и культурных правах 1966 г. и др.); 2) закрепление прав ребенка в международных договорах, касающихся отдельных социальных групп, тесно связанных с детьми, в частности, женщин, беженцев и апатридов, а также отдельных групп отношений (Конвенция о статусе апатридов 1954, Декларация о защите женщин и детей в чрезвычайных обстоятельствах и в период вооруженных конфликтов 1974 г..) 3) разработка деклараций и конвенций, специально регулирующих вопросы защиты прав ребенка во всех сферах отношений (Женевская декларация прав ребенка 1924 г., Декларация прав ребенка 1959 г., Конвенция о правах ребенка 1989 г., Европейская конвенция об осуществлении прав детей 1996 г .).

Международная защита прав ребенка основывается на следующих принципах: • принцип недопущения дискриминации ребенка; • принцип наиболее полного обеспечения прав ребенка; • принцип свободного выражения ребенком своих взглядов; • принцип особой защиты прав ребенка.

97. Под термином "жертвы" понимаются лица, которым индивидуально или коллективно был причинен вред, включая телесные повреждения или моральный ущерб, эмоциональные страдания, материальный ущерб или существенное ущемление их основных прав в результате действия или бездействия, нарушающего действующие национальные уголовные законы государств-членов, включая законы, запрещающие преступное злоупотребление властью. Жертвам следует оказывать необходимую материальную, медицинскую, психологическую и социальную помощь по правительственным, добровольным, общинным и местным каналам. Следует содействовать тому, чтобы судебные и административные процедуры в большей степени отвечали потребностям жертв путем: а) предоставления жертвам информации об их роли и об объеме, сроках проведения и ходе судебного разбирательства и о результатах рассмотрения их дел, особенно в случаях тяжких преступлений, а также в случаях, когда ими запрошена такая информация; b) обеспечения возможности изложения и рассмотрения мнений и пожеланий жертв на соответствующих этапах судебного разбирательства в тех случаях, когда затрагиваются их личные интересы, без ущерба для обвиняемых и согласно соответствующей национальной системе уголовного правосудия: с) предоставления надлежащей помощи жертвам на протяжении всего судебного разбирательства; d) принятия мер для сведения к минимуму неудобств для жертв охраны их личной жизни в тех случаях, когда это необходимо, и обеспечения их безопасности, а также безопасности их семей и свидетелей с их стороны и их защиты от запугивания и мести;

Відшкодування шкоди - один з найважливіших інститутів сучасного українського права. Основним Законом нашої держави життя і здоров’я людини визнаються найвищою соціальною цінністю. Проект закону України "Про компенсацію шкоди жертвам насильницьких злочинів" передбачає компенсаційну виплату з боку держави, коли внаслідок умисного насильницького злочину, вчиненого на території України, завдана шкода здоров’ю або заподіяно смерть. Здійснення компенсаційної виплати державою гарантується у випадках, коли не встановлено особу, що вчинила злочин, або цю особу не знайдено, або вона знаходиться під юрисдикцією іншої держави та не підлягає видачі. Впровадження механізму компенсації державою шкоди, заподіяної насильницьким злочином, не позбавляє права звернення до суду для стягнення коштів зі злочинця в порядку цивільного провадження. жертва має право на отримання компенсаційної виплати у зв’язку з втратою доходу, внаслідок завдання шкоди життю чи здоров’ю, витратами на лікування, госпіталізацію, які підтверджені медичним закладом (за умови платного лікування), ремонт окулярів, контактних лінз, протезів, апаратів та інших допоміжних засобів тощо. Близькі родичі жертви можуть претендувати на отримання компенсаційної виплати у зв’язку з витратами на поховання та лікуванням жертви (за умови платного лікування), якщо така особа в подальшому померла. Центральним органом, на який покладається здійснення компенсаційних виплат та координація діяльності у сфері соціально –правового захисту жертв злочинів запропоновано визначити Міністерство праці і соціальної політики,

98. Міжнародна система захисту прав людини — це розгалужена система з декількох десятків універсальних міжнародних органів із прав людини з різним обсягом компетенції, основною метою діяльності яких є захист прав людини. Універсальні органи з прав людини мають компетенцію, що поширюється на значну кількість держав світу і, як правило, виключно на ті держави, які є учасницями відповідного універсального міжнародного договору про права людини (Комітет із прав людини, Комітет із прав дитини й ін.). В обмеженого кола міжнародних органів із прав людини контрольні повноваження не обов'язково пов'язані з участю держави в міжнародному договорі (Комісія з прав людини). Жоден з універсальних міжнародних органів із прав людини не є повноцінним міжнародним судовим органом, хоча пропозиції щодо їх створення висловлювалися відразу після закінчення Другої світової війни.

Особливе місце посідає Комісія з прав людини — універсальний орган, повноваження якого не пов'язані з участю держави в міжнародних договорах про права людини. Її було засновано на підставі рішення ЕКОСОР у 1946 р. Комісія складається із представників 53 держав — членів ЕКОСОР, обраних на три роки. Вона має широкі повноваження щодо контролю за дотриманням прав людини, проводить дослідження у сфері захисту прав людини та надає рекомендації та пропозиції ЕКОСОР, готує проекти міжнародних документів щодо прав людини та співпрацює з іншими міжнародними органами в цій галузі. Комісія вправі створювати власні допоміжні органи. Одним із них є Підкомісія з попередження дискримінації прав і захисту меншин.

Важливим повноваженням Комісії із прав людини є розгляд заяв і повідомлень про порушення прав людини. 3 1967 р. Комісія одержала право вивчати інформацію про грубі та масові порушення прав людини у всіх країнах, незалежно від того, чи є вони учасниками міжнародних договорів про права людини. На підставі таких досліджень Комісія вправі подавати до ЕКОСОР доповіді та пропонувати рекомендації щодо усунення порушень прав людини. Комісія не розглядає повідомлення, якщо скаржник не вичерпав національні засоби правового захисту.

Комітет з прав людини створено у 1977 р. відповідно до ст. 28 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. До складу Комітету входять 18 експертів, яких обирають із числа громадян держав — учасниць Пакту. Комітет із прав людини наділений повноваженням розглядати скарги від окремих осіб або груп осіб про порушення прав, зазначених у цьому Пакті, якщо такі порушення відбулися під юрисдикцією держав, що ратифікували Факультативний протокол. Комітет не розглядає повідомлення, якщо скаржник не вичерпав національні засоби правового захисту, якщо скарга стосується порушення права, яке не закріплене в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, або якщо це саме питання розглядається за іншою міжнародною процедурою. Розгляд скарг відбувається на закритих засіданнях, але рішення Комітету є відкритими та підлягають опублікуванню. Рішення Комітету є рекомендаціями. Організація Об'єднаних Націй утворює свої інституціональні структури для вивчення стану прав людини, по суті, здійснює "нагляд" у сфері виконання державами своїх зобов'язань у сфері поваги прав людини. Таку діяльність здійснює Рада Безпеки ООН, яка неодноразово розглядала спори і ситуації в сфері прав людини, котрі становлять загрозу загальному миру і безпеці. Рішення і висновки з питань прав людини приймав Міжнародний Суд, Генеральний секретар ООН, а також Верховний комісар з прав людини, посада якого була створена у 1994 р. Він має керуватися Загальною декларацією прав людини 1948 р., іншими основоположними міжнародно-правовими пактами, має виходити з того, що всі права людини — громадянські, культурні, економічні й політичні — є унікальними, взаємозв'язаними і взаємозалежними. Верховний комісар має щорічно подавати доповіді Комісії з прав людини ООН, а через ЕКОСОР — Генеральній Асамблеї ООН.

99. Європейський суд з прав людини. Правовою основою діяльності Європейського суду з прав людини є Конвенція про захист прав людини та основних свобод і Регламент Європейського суду з прав людини. Відповідно до Конвенції Суд може розглядати, по-перше, заяви держав — учасниць Європейської конвенції з прав людини з питань порушення Конвенції в інших державах-членах (ст. 33). По-друге, заяви окремих осіб, груп і неурядових організацій про порушення прав людини, що мали місце в державах-членах (ст. 34). Порядок розгляду таких заяв різний.

У разі звернення до Суду із заявою держави — члена Ради Європи (таке звернення може бути зроблене з метою захисту прав людини в іншій державі-учасниці) Суд розглядає цю заяву, досліджує представлені факти, а в разі необхідності може провести розслідування. Держава, щодо якої було подано заяву, повинна створити всі необхідні умови для встановлення викладених у ній фактів. Практика Суду говорить про те, що в якості засобів правового захисту розглядаються лише засоби судового захисту, а також про те, що заявник повинен вичерпати не тільки всі доступні йому в державі засоби судового захисту, а й повноцінно використовувати існуюче законодавство. Заявник може звернутися до Європейського суду з прав людини, не використовуючи всіх внутрішньодержавних засобів правового захисту, в тому разі, коли вони безсумнівно неефективні. Звернення до органів несудового захисту (Уповноваженого із прав людини, прокурора, органів виконавчої влади, Президента держави тощо) не розглядаються Судом як звернення до правових засобів захисту.

Регіональні міжнародні механізми захисту прав людини створюються на підставі міжнародних договорів окремих груп держав, як правило в межах географічних регіонів. На цей час регіональні механізми захисту прав людини створено в Європі (у рамках Ради Європи — на підставі Конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р.; у рамках ЄС — на підставі установчих договорів ЕС; у рамках ОБСЄ — згідно з Гельсінським Актом 1975 р.); в Америці — згідно з американською Конвенцією про права людини 1978 р.; в Африці — згідно з африканською Хартією прав людини 1981 р.

100. Згідно зі ст.1, 3 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” з метою захисту прав кожного на території України і в межах її юрисдикції Уповноважений здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина, проголошених у Конституції, законах та міжнародних договорах України, а також сприяє приведенню національного законодавства про права і свободи людини у відповідність до міжнародних стандартів у цій галузі.

У зв’язку з цим важливого значення в сучасних умовах набуває діяльність Уповноваженого щодо приведення українського законодавства у відповідність до міжнародних зобов’язань України. Саме виконання цього завдання є принциповою передумовою всього комплексу заходів щодо дотримання прав і свобод людини в нашій країні.

Вирішенню зазначеної проблеми має сприяти також належна підготовка періодичних доповідей України з прав людини щодо виконання нею ряду найважливіших міжнародних конвенцій, учасницею яких вона є

Поряд із цим важливим завданням Уповноваженого є контроль за забезпеченням безпосередньої реалізації міжнародних зобов’язань України шляхом дотримання законодавства України в сфері захисту прав і свобод людини. Особливе місце тут належить правам і свободам людини, закріпленим у Конституції України,

діяльність Уповноваженого щодо поширення інформації в українському суспільстві стосовно існуючих міжнародних стандартів з прав людини та взяття Україною зобов’язань щодо їх виконання

Значна робота здійснюється Уповноваженим щодо визначення конвенцій з прав людини, які Україна повинна ратифікувати найближчим часом. Зокрема, Україна ще до цього часу не приєдналася до європейських конвенцій, які стосуються важливих стандартів прав людини, передусім щодо соціально-економічних прав.

101. До числа перших таких актів ставляться Женевська конвенція про захист поранених і хворих під час війни 1864 р., Петербурзька декларація про скасування вживання вибухових і запальних куль 1868 р. і 13 Гаазьких конвенцій про законах і звичаях війни 1899 і 1907 р. (Про закони й звичаї сухопутної війни, Про відкриття воєнних дій, Про права й обов'язки нейтральних держав у сухопутній війні, Про установку автоматичних контактних підводних хв, Про бомбардування морськими силами під час війни й ін.).

В 1977 р. до Женевських конвенцій 1949 р. були прийняті два Додаткових протоколи. Протокол I стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, а Протокол II спрямований на захист жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру. Додатковий протокол I розширив сферу застосування положень Женевських конвенцій 1949 р., поширивши їх на війни, за допомогою яких «народи ведуть боротьбу проти колоніального панування й іноземної окупації й проти расистських режимів у здійснення свого права на самовизначення...» (п. 4 ст. 1).

У доктрині міжнародного права зложилася думка, що міжнародно-правові норми, що встановлюють закони й звичаї війни, утворять самостійну галузь міжнародного права - право збройних конфліктів. Її базис становлять як основні принципи міжнародного права, так і галузеві принципи гуманності; обмеження засобів і методів ведення війни; захисту прав учасників збройних конфліктів, а також цивільного населення; поваги нейтралітету.Галузеві принципи права збройних конфліктів являють собою основні правила поведінки воюючих сторін.

У доктрині міжнародного права зустрічається поняття «міжнародне гуманітарне право» як назва даної галузі міжнародного права. Однак більше доцільної представляється класифікація міжнародного гуманітарного права як подотрасли права міжнародних конфліктів, чиї норми покликані захищати права й інтереси в період воєнних дій.

102. Відповідно до положень Женевських конвенцій 1949 року міжнародними збройними конфліктами признаються такі конфлікти, коли один суб'єкт міжнародного права застосовує збройну силу проти іншого суб'єкта.

Відповідно до статті 1 Додаткового протоколу І міжнародними є також збройні конфлікти, у яких народи ведуть боротьбу проти колоніального панування й іноземної окупації і проти расистських режимів у здійснення свого права на самовизначення.

Збройні конфлікти не міжнародного характеру — це усі збройні конфлікти, що не підпадають під дію статті 1 Додаткового протоколу І, що відбуваються на території будь-якої держави «між її збройними силами або іншими організованими озброєними групами, що, знаходячись під відповідальним командуванням, здійснюють такий контроль над частиною її території, що дозволяє їм здійснювати безперервні й узгоджені воєнні дії і застосовувати положення Протоколу II».

Збройні конфлікти неміжнародного характеру мають такі ознаки:а) застосування зброї й участь у конфлікті збройних сил, включаючи поліцейські підрозділи;б) колективний характер виступів. Дії, що зумовлюють обстановку внутрішньої напруженості, внутрішні заворушення, не можуть вважатися конфліктами, що розглядаються;в) певний ступінь організованості повстанців і наявність органів, відповідальних за їхні дії;г) тривалість і безперервність конфлікту. Окремі спорадичні виступи погано організованих груп не можуть розглядатися як збройні конфлікти неміж народного характеру;ґ) здійснення повстанцями контролю над частиною території держави. До збройних конфліктів неміжнародного характеру слід відносити всі громадянські війни і внутрішні конфлікти, що виникають із спроб державних переворотів і т.д.