Українська радянська культура 1930-х рр..

найхарактернішою рисою,притаманною культурі України в 30-ті рю,була її всеосяжна ідеологізація.Значна частина населення не вміла читати й писати.У 1930р. В Україні на курсах,у гуртках і школах лікнепу навчалось 1,6млн. Дорослих.У 1932р. Їх чисельність зросла до 2,2млн. Чол.За роки другої п*ятирічки лікнеп закінчили 1,5 млн. Чол.,а школи малописьменних- 1,7млн.чол.Напередодні Другої світової війни масова неписьменність на території УРСР була,в основному,подолана.Перепис населення,проведений в січні 1939р.,засвідчив,що лише 15% дорослих є неписьменними.Однак переоцінювати ці досягнення не варто.Критерії грамотності в ті часи були надто занижені.В багатьох районах до письменних відносили всіх,хто лише навчився розписуватися та рахувати.Прагнучи мати кваліфікованих людей,держава хотіла охопити всіх дітей шкільного віку навчанням.При цьому хотіли виховати мільйони школярів у дусі відданості більшовицькій партії,комуністичним ідеалам.В Україна,як і в ішших союзних державах розпочалась масова кампанія під назвою “всенародний похід за загальне навчання(всеобуч)”.25липня 1930р.ЦК ВКП(б) прийняв постанову “Про загальне обов*язкове навчання”.Цією постановою було започатковане обов*язкове чотирикласне навчання Працювало майже 22тис. Шкіл.Налічували 4,5млн. Учнів.Навчались у дві зміни.Був дефіцит учителів із вищою освітою.Багато кваліфікованих педагогів стали жертвами сталінських репресій.Були й інші негативні тенденції.Припинення українізації спричинило зменшення українських шкіл;стало обов*зковим вивчення російської мови,змінювалась українська абетка і граматика в напрямі наближення їх до російської.Ці зміни відбувались за наказами вищого партійного керівництва.У 1933р. Була відновлена діяльність університетів: Харківського,Одеського,Київського,Дніпропетровського.Але поряд з успіхами була остаточно порушена інтелектуальна й моральна спадкоємність старої і нової інтелігенції.Ті,хто прагнув зберегти свої політичні переконання і моральні принципи,часто ставали жертвами репресіф,втрачали свободу і навіть життя.

Українська культура в період десталінізації (1953 – 1964р.р)

До влади прийшов Хрущов.Процес десталінізації створив нову духовну фтмосферу в суспільстві.Відбувалась русифікація України,бо Хрущов казав,що потрібна одна єдина російська мова для створення комунізму.Передбачалась перебудова шкіл,освіти,ввели восьмирічний всеобуч,перетворили 10-річні школи на 11-річні,змінили мовний режим.Прийнятий закон”Про зміцнення зв*язку школи з життям...”Найбільше суперечок у суспільстві викликав пункт реформи,який говорив,що батьки мають право вибирати мову навчання дитини у школі.Проти цього пункту виступили письменники Максим Рильський і Микола Бажан.Письменники добре розуміли,що це питання будуть вирігшувати не батьки,а місцеве партійне керівництво,яке орієнтуватиметься на русифікаторську політику.Всупереч протестам,влада включила пункт про обов*язкову мову навчання в текст закону.Русифікація стала основною рисою освіти.Україна була основним із центрів розвитку кібернетики,за праці з теорії цифрових автоматі В.Глушкова.Українські інженери та науковці спроектували та збудували цифрову машину “Київ”.Укр.вчені одержали перші алмази.Укра. залишалась центром розвитку науки в галузі електрозварювання.Світове визнання здобули укр. Вчені в галузі точних наук.Позитивні зрушення відбулися в сільськогосподарських науках.Проектувались і впроваджувались у виробництво машини для хім. Захисту рослин,садів,виноградників.Були впроваджені нові сорти винограду,смородини.У середині 50-х р.почалося видання наукових журналів.Газети,радіо,,культурно-освітні заклади орієнтувались на посилення атеїстичної роботи.На поч.1962р. обмежувалось відкриття церков та молитовних будинків.З легкістю закривали храми,оскільки питання про закриття приймались не в центрі,а виконкомом обласної ради.Культові споруди закривались і навіть зносились.Священники повинні були отримати посвідчення уповноваженого при облвиконкомі.Особливо сильних утисків зазнала православна церква.Населення переконували,що у вік космічних польотів церква зі своїми ідеями відстає від розвитку держави.1955р.Відбулась “відлига ”укр. Літератури.Пізніше сормувався рух шістдесятників,які протестували своїми творами проти влади.Створювались дисидентські рухи,організації,які мирним шляхом хотіли досягти кращого життя людям.Однією з груп була група Левка Лук*яненка,над якою в травні 1961р. В Львівському обласному суді відбувся судовий процес внаслідок якого Левка Лук*яненка засудили на страту,яку згодом змінили на 15-річне ув*язнення в таборах і 10р. Заслання.До різних строків були засуджені й інші члени організації.Після усунення від влади Хрущова стала швидко проявлятись тенденція до посилення репресій щодо дисидентів.

Українська проза в літературі XIX ст.

Українська художня проза з'явилась у XIX столітті. Своїм виникненням і ростом вона зобов'язана розвитку творчих сил українського народу. Поетична творчість українського народу багата і різно­манітна. З давніх-давен славиться по всьому світу українська народна пісня їй належить одне з перших місць в українсь­кій народній словесності. Поряд з нею стоять казки, які своєю різновидністю, сюжетами і образами близькі до російських на­родних казок. Характерною особливістю української фольк­лорної прози є звернення до історичних тем, розробка жанру героїчної легенди, переказів, зв'язаних з народною боротьбою проти поневолювачів. Історію нової української літератури, як завжди, починали з Котляревського. Його ім'я стоїть на чолі нового періоду літе­ратури, періоду розпаду феодально-кріпосницьких та посилен­ня капіталістичних відносин (кінець XVIII і перша половина XIX ст.). Точніше, перші десятиріччя XIX ст., по суті, можна було б назвати лише «передісторією» нової української літера­тури, яка створювалась або поодинокими, відокремленими і часом, і простором одиницями, або яку творили у випадкових, недовгочасних гуртках, яка не мала ні постійної преси, ні ви­значеного кола читачів. У 1818 році автор «Граматики малоро­сійського наріччя» ставив питання: чи є потреба зберігати різні наріччя, яких у кожній мові є немало, чи їх забути? І відповідав на нього позитивно. Становленню української літератури значною мірою сприяли і різноманітні імпульси, які сприймали українські діячі з боку російської літератури. Загально відомо, якої гостроти і злободенності набирала проблема народності в російській літературі в результаті війни 1812 року і революційного руху серед дворянства, який завер­шився трагедією 14 грудня 1825 року.Ініціатором української прози був харківський діяч Г. Ф. Квітка. Харків, який на початку століття ставав важливим тор­говельним пунктом, переживав період великого культурного пожвавлення. За ініціативою громадськості в 1805 році в ньому засновано університет— перший на Півдні Росії. З'являється щось подібне до періодичної преси, в якій у вільну годину бере участь Г. Ф. Квітка. Але його більше цікавила робота у вибор­них дворянських установах, він більше турбувався про органі­зацію в Харкові громадської бібліотеки, яка швидко занепала через байдужість до неї харківської громадськості і в зв'язку з заснуванням Харківського інституту благородних дівиць. Об­межуватись професією письменника він не збирався. Значною подією в українській літературі була поява в 1834 році першого томика «Малороссийских повестей», за ним у 1837 році вийшов другий, а за ним ще ряд інших українських повістей (всього 16), які за життя письменника не були зібрані докупи. Бєлінський не встиг простежити за піднесенням українсь­кої літератури на новий, вищий ступінь — піднесенням, яке зв'язане з іменем великого Т. Г. Шевченка. Перед очима крити­ка був лише «Кобзар» 1841 року і поема «Гайдамаки».Основоположник нової української літератури Т. Г. Шев­ченко був відомий своїм сучасникам тільки як поет. Але він першим з українських письменників оволодів методом критич­ного реалізму. Він вперше в українській літературі зі всією прямотою і різкістю вказав на кріпацтво як на основне лихо народного життя, на необхідність мобілізувати всі сили на бо­ротьбу з цим злом, завдяки якому тримається режим деспотиз­му, національного гноблення; безправ'я і злиденність народних мас. Він поставив перед українською літературою вимогу гли­бокого вивчення народного життя. «Щоб знать людей, — пи­сав він, — то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу. Отоді пишіть і друкуйте, і труд Ваш буде трудом чес­ним».

Функції культури.

Головною функцією культури є людино творча. Однією з найважливіших функцій є інформаційна. Культура виступає єдиним механізмом передачі соціального досвіду від покоління до покоління, від епохи до епохи. Саме через це культуру не випадково вважають соціальною пам’яттю людства, а розрив культурних зв'язків між поколіннями призводить до її втрати .Іншою провідною функцією є пізнавальна. Вона тісно пов'язана з першою і випливає з неї. Культура, яка концентрує в собі кращий соціальний досвід багатьох людських поколінь, набуває здатності створювати сприятливі умови для його пізнання і засвоєння. Регулятивна функцій культури пов'язана, перш за все, з визначенням різних сторін, видів суспільної і особистої діяльності людей. У праці, побуті, міжособистісних відносинах культура так або ж так впливає на поведінку людей та їхні вчинки, на вибір тих чи інших матеріальних і духовних цінностей. Регулятивна функція культури спирається на такі нормативні системи, як мораль і право. Семіотична функція також досить важлива для розвитку культури. Являючи собою певну знакову систему, без оволодіння якою досягнення культури стають неможливими. Так, мова – засіб спілкування людей; літературна мова – важливий засіб оволодіння національною культурою. Специфічні мови потрібні для пізнання особливого світу музики, живопису, театру. Ціннісна функція відображає важливий якісний стан культури. Саме система цінностей формує у людини певні ціннісні потреби і орієнтацію. За характером і якістю цих потреб і духовних орієнтирів особи роблять висновки про рівень її культури. Моральні й інтелектуальні потреби і запити виступають основним критерієм відповідної оцінки серед людей.