Білет №1

1. Поняття культури. Основні форми існування культури

Культура-це певні цінності та норми поведінки людини в природному оточенні; це і сама людина.Культура - найбільш важливе поняття для соціології, оскільки в ній відображаються всі боки життя суспільства (починаючи від соціології і закінчуючи політичною, економічною, духовною культурою). В соціології культура розглядається насамперед в її соціальному аспекті, з точки зору процесів і результатів соціальної взаємодії. В цьому сенсі дослідження культури означає вивчення складного і багатомірного суспільного процесу засвоєння, осмислення і зміни членами суспільства свого культурного середовища. Предметом такого дослідження є комплекс загальних закономірностей зміни культури.З точки зору соціології, в культурі виділяються дві основні частини - культурна статика і культурна динаміка. Перша описує культуру в спокої (сукупність базисних елементів, рис, форм). Друга описує її в русі - засоби, механізми, процеси, які описують трансформацію культури, її зміни. До першої входять: культурні універсали, спосіб життя, звички, манери, звичаї, традиції, етикет, обряди, ритуали, закони, цінності, міфи, мистецтво, архітектура...). До іншої можна віднести: винаходи та відкриття. Це отримання нових знань про світ і нова комбінація відомих культурних елементів (селективність).Історично склалися три форми культури: висока (елітарна), народна (фольклор), масова. Перша створювалася і створюється привілейованою частиною суспільства або професіоналами високого рівня (як замовлення). Вона включає високоінтелектуальне мистецтво. Коло її споживачів – високоосвічена частина суспільства. Формула елітарної культури - мистецтво для мистецтва.Народна створювалася в історичному процесі повсякденного життя. Вона включає міфи, легенди, казки, пісні, танці, і автори народних творінь, як правило, невідомі.Масова культура відносно недавно з'явилася та влилася в суспільне життя, завдяки широким (феноменальним) можливостям засобів масової комунікації. Вона відзначається широтою аудиторії, мобільністю та швидкістю проникнення та видозміненістю, хоча володіє меншою художньою цінністю.Оскільки суспільство розпадається на численні групи (національні, соціальні, демографічні), у кожній із них постійно формується власна система цінностей та правил, власна культура - субкультура. Своя субкультура існує і у представників різних прошарків населення (і навіть у наркоманів, бомжів, спортсменів). На відміну від неї контркультура - не тільки відрізняється від домінуючої культури, але й протистоїть їй, перебуває у конфлікті із пануючими цінностями. Інакше субкультуру і контркультуру називають частковими культурами.

2. Божества давніх слов’ян.

Характерною особливістю української міфології є пантеїзм - вчення, за яким Бог ототожнюється з природою. Обожнювання усіх явищ природи, небесних світил, дерев, річок, поклоніння багатьом богам називається політеїзмом (багатобожжям). В українській релігійній міфології існує своєрідна ієрархія богів. На чолі всього світу стоїть найстарший Бог, який керує усім життям Всесвіту. Йому підпорядковані нижчі рангом боги, які порядкують різними сферами природи і людським життям. З метою глибшого розуміння світоглядних (релігійних) уявлень давніх слов'ян-українців коротко розглянемо Олімп українських богів. Род - один з богів, який залишився в пам'яті українського народу найдовше. Вірогідно культ Рода розвинувся ще в епоху бронзового віку (ІІ тис. до н.е.), тобто за часів патріархату. Вважалося, що Род був Богом над іншими богами. Він живе на небі, їздить на хмарах, дарує життя людям, звірям, птахам, дарує дощ. Деякі дослідники вважають, що пізніше Род перетворився в Хатнього Домовика, який за повір'ям жив біля домашнього вогнища і став його охоронцем . З культом Рода тісно переплітається культ жіночого божества - Рожаниці. Нема сумніву, що цей культ виник ще за часів Трипільської культури. Він символізував образ жінки, Матері-Рожаниці. Тому для своїх ритуалів та обрядів трипільці обрали скульптурне зображення жінки. Б.О.Рибаков у такий скульптурі вбачав жіночі фігури, які зображують богиню родючості, жриць цієї богині, учасниць аграрних церемоній, покровительок того чи іншого природного явища, яке сприяє збільшенню врожаю. Давні слов'яни приносили жертви Роду і Рожаниці у вигляді хліба, сиру, меду, каші (куті). Перед вживанням ритуальної їжі - куті, на Різдво (Родздво) батько кидав першу ложку вгору, у святий куток - покуть. Цей звичай в Україні побутує й досі. Батько родини таким чином ототожнювався зі служителем культу. Свята на честь Рода і Рожаниці відзначалися навіть у ранніх християнських храмах, куди слов'яни приносили жертовні страви. Так у Софії Київській в перші роки її існування збиралися язичники, щоб відзначити свої стародавні свята . Сварог - батько українського олімпу, Прабог, володор світу. Ім'я Сварог походить від давньоіндійського сварга, що означає небо, вхід у небо. Від Сварога, Бога світла і небесного вогню, походять інші боги - Сварожичі. Наприклад, священний вогонь звався Сварожичем. Відомо, що вшанування слов'янами вогню має давнє коріння. Воно сягає ще доби Трипільської культури, коли кожна родина молилася до свого Овина, яким був домашній вогонь. Овином звалися піч, клуня, стодола для сушіння зерна та саме вогнище, яке запалювалося від іскри, добутої тертям дерева об дерево (живий вогонь). Хоча зображення Сварога до цього часу не знайдено, все ж є підстави вважати, що його символами є окремі форми різнобічних хрестів, які присутні на вишивках, писанках та керамічних виробах. Вони є і на фресках Софіївського собору в Києві .Культ Сварога знали кіммерійці та скіфи-орачі (друга половина І тис. до н.е. - перші століття н.е. Дажбог (Даждьбог). Даждь - "дай" і бог - близько до "багатства". Як син Сварога - Дажбог цілком пов'язаний з небом та сонцем, він є також і богом земного достатку, що символізується гарним врожаєм жита і пшениці. Найбільше звернень до Дажбога було пов'язано з хліборобськими обрядами. Дажбогу поклонялися і його вшановували подніпровські слов'янські племена - поляни. До наших днів у новорічних обрядах дожив Бог життя Дідух - це Дух поля, живий дух. Останній сніп жита, який заносили до хати, вважали священним, використовуючи його як обрядовий символ. На новий рік Дідуха обмолочували і це зерно першим висівали весною: "випускали Духа поля на землю". Пізніше символом Дажбога стала квітка соняшника, яка реагує на рух сонця по небосхилу, повертаючи за ним свою голівку . Хорс. Він відповідав грецькому Аполлону. Хорос - змієборець пізніше був втілений у християнському образі Георгія Переможця (Побідоносця). Академік Б.О.Рибаков висловив думку, що Хорс і Дажбог відповідали Богові-Сину (Ісусу Христу).Перун. Бог зброї. Володар блискавок і грому. Він ідентичний грецькому Зевсові, римському Юпітерові, скандинавському Одину. Пізніше в християнську епоху його роль перебрав на себе Ілля . Стрибог. Це один з найстаріших богів у трипільців, етрусків. Стрибога вшановували як і Перуна. У "Слові о полку Ігоревім" він згадується як Бог-родоначальник усіх вітрів. Велес (Волос) - Бог достатку. Його також назвали "скотнім богом": в давнину скот (велика рогата худоба) був ознакою багатства. Як і римський Меркурій, Велес був опікуном торгівлі і купецтва. У договорах з греками Велес сприймався як Бог золота, а Перун як бог зброї. Вважалося, що Велес міг виступити навіть проти Перуна. В обрядах (у звичаї останнього снопа) Велес порівнювався з Родом і Дажбогом. Родовід Велеса іноді виводиться від волохатого ведмедя, який за повір'ям, впливає на полювання і мисливство. Тому мисливці задобрювали його урочистим принесенням жертв. Згодом Велес набуває людської подоби. У Володимировому пантеоні богів Велес відсутнй. Його кумир у Києві стояв окремо на березі річки Почайни, куди й був скинутий, коли князь Володимир руйнував язичницькі святилища. Після впровадження християнства Велес разом з іншими богами потрапив до розряду "нечистої сили". Його почали також ідентифікувати з міфічним Вієм - Богом підземного царства мертвих Мокоша. Це єдина представниця жіночих божеств у пантеоні князя Володимира. Її ім'я пов'язане з жіночою сферою діяльності в господарстві: рукоділлям, прядінням, ткацтвом тощо. Їй приносили жертви у вигляді снопів льону та виштих рушників. Походження Мокоші дуже давнє. В образі Мокоші ми бачимо образ Великої Богині - Матері, відомий на українських землях ще за часів Трипільської цивілізації. Купало (Купайло). Бог літнього сонця. Купалом називали солом'яне опудало, яке молодь виготовляла спеціально для свята. Крім Купала, робили ще й інше опудало - Марену - ляльку з вінків та гілок дерев, прикрашену квітками та стрічками. Вважається, що Купайло та Марена - два божества, що відповідають двом стихіям: вогню і воді (Сонцю і Хмарі). Свято відбувається в період літнього сонцестояння. Сонце ототожнюється з небесним вогнем, Хмара - з небесною вологою. Купальське вогнище запалювалося від "жертовного вогню", добутого тертям двох шматків дерева, і символізувало небесний сонячний вогонь, який запалює кохання в серцях парубків і дівчат, парує їх у цю чарівну ніч. Нині залишки давніх купальських звичаїв збереглися сильно переплутаними, що ускладнює розуміння їх змісту. Близьким за своєю сутністю до Купала є божество під назвою Ярило. Він, на відміну від Купала, діє лише навесні. Ярило це Бог весняного розквіту природи, символ плодючості, любові й пристрасті. Перші свята Ярила відзначають навесні, коли він пробуджується, а влітку відбувається символічний похорон Ярила, відомий під назвою похорон Кострубонька. Жінки з жартами ховали опудало Ярила (Коструба), який уже все запліднив і завмирав на зиму, щоб навесні знову пробудитися. Легко зробити висновок, що описаний обряд означав завмирання сонячної сили - після Купала "сонце на зиму повертає". Свято Ярила близьке до купальського ще й тому, що під час його святкування парубки викрадали собі дружин. Таким чином, Ярило і Кострубонько уособлювали торжество життя над смертю. Це боги, які завмирали на зиму і пробуджувалися (воскресали) .Троян. Найбільш вірогідно, що під цим божеством наші предки розуміли триєдність богів: Ярила, Купала і Дажбога. Вони ніби сполучені єдністю дій, але кожен діє у свій конкретний час. Зокрема, Ярило пробуджує природу навесні, Купайло втілює життя влітку, а Дажбог дає свої дарунки від жнив до осені. Всі три є сонячними богами. Зауважимо, що згідно найдавнішої календарної системи, рік поділявся на три пори: весну, літо і зиму. Окремі дослідники вбачають троїстість Трояна у трьох сферах: земне життя, духовна сфера (небесне царство) і потойбічний світ (підземне царство). Симаргл. Походження цього божества сягає праіндоєвропейських часів. Він відомий у багатьох народів: скіфів, іранців, індійців. В Ірані божество Сасномергла у вигляді собаки сприймається як охоронець рослин. Подібне зображення собак зустрічається і на трипільському глиняному посуді, а поруч них - хлібний колос або стеблина, що інтерпретується як охоронець посівів. Малюнки Симарглів у вигляді гілок та листя широко застосовувалися як декоративний мотив прикрашування стародавніх книжок. Зображення Симарглів були улюбленими мотивами в майстрів ювелірів епохи Київської Русі. Зображення тварин і птахів подавалося так, ніби вони заплутались у складному плетиві орнаменту. Створювалася думка, що вони відігравали певну магічну роль, щоб заплутати злі ворожі сили і не дати їм зашкодити людині.

3. Легенди про хрещення Русі.

За церковним календарем, 14 серпня, крім відомого свята Макавеїв та першого Спаса, відзначається також як День хрещення Русі. Першосвятителем традиційно вважається князь Володимир Святославович, названий православною церквою Рівноапостольним і Святим. 988 р. він успішно запровадив християнство як державну релігію. Але до цієї важливої в нашій історії події лежав дуже довгий і тернистий шлях. До осьового часу панували магічні релігії і Бога шукали поза людиною; після — прийшли релігії, які визнали людину особистістю, а Бога — Вищою Духовною Істотою. На початку IV століття християнство отримало визнання в Римській державі. Потім до Христа прийшли варварські народи Західної Європи: 800 р. папа коронував Карла Великого, і була утворена Священна Римська імперія. На основі християнського світогляду почала формуватися нова європейська цивілізація. Завдяки місії солунських братів Костянтина і Мефодія в другій половині IX століття нова віра поширилася серед слов’ян. Спершу брати проповідували в Моравії. Їхні учні разом з князями Борисом та Симеоном привели до нового Бога Болгарію. Далі дороги проповідників вели на Русь... Та за легендами, уперше благу вість на береги Дніпра приніс апостол Андрій, якому випав жереб проповідувати в Скіфській землі. У літописах повідомляється, що він приплив до київських круч і мовив до учнів: «На сих горах возсіяє благодать Божа». Потім апостол зійшов на гори, благословив їх і поставив хреста. Проте мали пройти століття, щоб справдилося пророцтво. Дехто з істориків припускає, що першим із наших князів нову віру прийняв не хто інший, як сам князь Кий. Підстави для цього дають наші літописи, в яких розповідається, що засновник Києва ходив до Царгорода і прийняв від візантійського імператора «велику честь». На той час візантійські імператори часто укладали союзи зі слов’янськими князями і проводили політику їх навернення до своєї віри. Наступним хрестився руський князь Бравлин, десь біля 800 року. В «Житії Стефана Сурозького» барвисто розповідається, що «з півночі прийшла рать велика руська» на чолі з князем Бравлином і захопила місто Сурож. Але з церквою Святої Софії трапилося диво: князя несподівано спаралізувало. І тільки після того, як архієпископ Філарет охрестив Бравлина, а руси повернули всі пограбовані коштовності, настало його зцілення.Згодом християни з’явилися і в самому Києві. На початок IX століття припадають перші звістки про найдавнішу Варязьку печеру (серед Далеких печер). Там молилися ті з варягів, які за час служби в Константинополі хрестилися, а потім, повертаючись додому через Київ, пристали до княжої дружини, зваблені високою платнею. Нову віру також розповсюджували грецькі купці; ймовірно, що саме на їхні кошти було споруджено найдавнішу церкву Святого Іллі на торговому Подолі. Перше хрещення Русі як держави відбулося в другій половині IX ст., під час княжіння братів Аскольда і Діра. Це взагалі був період інтенсивної місіонерської діяльності Церкви серед слов’янських народів, ініційованої Константинопольським патріархом Фотієм і римським папою Миколою I. Якраз ці найвищі християнські ієрархи благословили слов’янську літургію і слов’янські переклади Біблії, здійснені Костянтином і Мефодієм. Хоча, як здається, поштовхом до хрещення все ж був похід Аскольда і Діра на Царгород 18 червня 860 року. З візантійських джерел відомо, що напад руси здійснили настільки стрімко, що столицю Візантії врятувало тільки диво: патріарх Фотій виніс ризи Богоматері, які зберігались у Влахернському соборі, опустив їх у воду в затоці, і враз, як стверджує церковна легенда, знялася страшна буря, яка розкидала руські лодії. Вражений Аскольд визнав силу «грецького» Бога, і забажав хреститися. Після повернення додому, князь почав запроваджувати нову віру в Києві, збудував церкву Святого Миколи: на його прохання патріарх Фотій прислав митрополита. Що в час княжіння Аскольда існувала руська єпархія, свідчить Фотієве послання до східних церков, де в переліку вона згадується за номером 61. Одначе великого успіху в хрещенні Русі Аскольдові досягти не вдалось. 882 р. антихристиянська опозиція запросила новгородського князя Олега, і з його допомогою вчинила кривавий державний переворот: князь Аскольд і його брат Дір були вбиті, а всі плоди хрещення — знищено. Це на ціле століття затримало входження нашого народу в коло європейської цивілізації. Тим часом інші слов’янські народи, прийнявши світову релігію, уже активно залучалися до загальних духовних процесів Європи. Могутня ж Русь залишалась осторонь і по-провінційному самовпевнено шукала свій, особливий шлях. Звісно, довго так продовжуватися не могло. Мабуть, київські володарі й самі розуміли це, а під час походів на Царгород на власні очі бачили переваги християнства. Віщий Олег брав участь в облозі столиці Візантії 907 року як союзник князя Симеона, а отже, не міг не відзначити, якої могутності і визнання досягла Болгарія після хрещення. Можливо, уже він усвідомлював неминучість запровадження нової віри і на Русі. Інша справа, чи сприяли цьому обставини у самому Києві. Олегового наступника, князя Ігоря, дехто з дослідників, особливо з церковних, називає внутрішнім чи таємним християнином. Відомо, що 944 р. руси здійснили вдалий похід на Константинополь і ромейський (візантійський) імператор Роман I змушений був підписати вигідний для Русі мирний договір. Цілком можливо, що зі свого боку він зажадав хрещення володаря Русі. Князь Ігор, без сумніву, бачив вигоду з такого кроку, адже Царгород визнавав рівними собі тільки християнські держави. Крім того, ідея імперії та необмеженість влади християнського царя не могли не імпонувати гордому володареві великої держави. Напевно тоді ж, разом з Ігорем, нову віру прийняла і княгиня Ольга, взявши християнське ім’я Олена. В очах воєвод і київських бояр такий вчинок було сприйнято як зраду рідних богів. Зрозуміло, Русь закоторилась. Можливо, що й трагічна загибель князя Ігоря в Деревлянській землі 945 року пов’язана з виступом опозиції. Проте княгині Ользі вдалось утримати княжий стіл за собою. Вона не зреклася нової віри і, залишаючись християнкою, самостійно правила майже двадцять років у язичницькій державі. Цього не вдалося навіть такому могутньому князеві як Аскольд. І вона не опиралася на допомогу ромеїв, як болгарський князь Борис, якому теж довелося придушувати повстання язичників.

Звичайно, княгиня Ольга намагалась хрестити своїх підданих. Одначе зазнавала невдач. Невдалою була спроба звернутися по допомогу до візантійського імператора Костянтина VII, заради чого вона навіть їздила в Царгород. Допомоги Ольга просила і в германського імператора Оттона I. Та приїзд християнського єпископа тільки спровокував нову котору в Києві. Хроніки повідомляють, що єпископ Адальберт повернувся додому вже наступного року, значна частина його місії загинула, та «й сам він ледве уникнув смерті». Власне, у Києві відбувся політичний переворот: Ольгу було позбавлено влади, і княжий стіл нарешті посів Святослав, вихований воєводою Асмусом у середовищі дружинників. Про християнство Святослав і чути не хотів: «Адже дружина моя з цього сміятися почне».

Хрестити Русь випало Володимирові — його синові і внукові Ольги. Після кількох невдалих спроб реформувати місцеву слов’янську релігію він звернувся до Христового вчення. 988 року князь Володимир сам прийняв нову віру в Корсуні, затим хрестив Київ і оголосив християнство державною релігією.

Или

Сумніви істориків щодо правдоподібності хрещення Русі, вказують нам, що введення христосівської віри, як державної, відбулося в більш пізній час. Лише в 1037 році, в часи Ярослава Мудрого, мало місце канонізоване хрещення Русі Константинопольським митрополитом Феопемптом. Він заново пересвятив Десятинну церкву і канонізував введення і розповсюдження християнства у давньо-руській державі… Разом із християнством з Візантії на Русь прийшла й ідея божественного походження влади. Якщо Володимиру І, як історичний князь, дійсно існував, то приписане йому прийняття віри від греків, не мало місце. Цьому підтвердженням є відсутність історичних доказів, а вплетені монахами-літописцями міфологічні сюжети є відвертою видумкою. Використання міфології в історичних подіях – відомий релігійний метод. Виходячи зі свого культурного виховання, літописці приписували ці дії давнім божествам, що перетворилися на царів, князів, святих і таке інше. Тому в аморальності описаних подій треба звинувачувати не Богів, а тих, хто складав такі пасквілі. Враховуючи вищенаведене, вважаємо, що державному керівництву України і її офіційним науковцям варто переглянути заідеологізовані стандарти щодо питання "хрещення Русі". Відверта брехливість священнослужителів чужої для Русі віри, принижує нашу національну гідність, спотворює культурне надбання нашого народу. Натомість стародавній світогляд руського народу є природним і вітчизнолюбським. Повернення Руської Віри, як державної, дасть процвітання нашому народу, виплекає історичну гордість і любов до рідної Землі і Роду. Священний символ Триглав, що позначає поєднання чоловічого і жіночого начала, а разом з тим і відповідний йому синьо-жовтий прапор – має значення стабільності нашої держави, щасливе життя і господарювання її мешканців.

Білет №2

1. Витоки української культури.

Трипільська культура склалася на Правобережжі, а розвивалася протягом ІV-ІІІ тисячоліть до н.е. Місцем перших знахідок стало село Трипілля на Київщині. На території України виявлено понад 1000 поселень трипільської культури. Пам’ятки трипільської культури виявлені в трьох районах: найбільше – на Середній Наддністрянщині, Надпрутті, Надбужжі.

Досить цікавими були трипільські селища. Вони розташовувалися поблизу рік на рівних місцях. Це були найбільші на той час міста в Європі, а, можливо, у світі. Археологи також виявили унікальний в історії культури звичай – періодичне спалювання своїх поселень. Відбувалося це раз у покоління, приблизно через 50 років, коли виснажувалися навколишні поля.

Про те, що носіїв трипільської культури зараховують до праукраїнців, говорять залишки матеріальної культури. Трипільці займалися основними видами господарської діяльності, що ними зараз займаються українці. Провідними були землеробство, садівництво, виноградарство. Дуже високого технічного та художнього рівня розвитку досягло гончарство. До того ж гончарі володіли досконалою технологією виготовлення керамічного посуду. Трипільських малярів, а це були, очевидно, окремі майстри, можна вважати основоположниками українського народного мистецтва. Багато провідних мотивів трипільського орнаменту збереглися в українських народних вишивках, килимах, писанках, народній кераміці. Так само з культом богині родючості, Великою Матір’ю всього сущого пов’язані знахідки жіночих глиняних фігурок. Серед сотень скульптурних жіночих скульптурок особливою є виявлена на Черкащині фігурка жінки-матері, яка нахилила голову над грудною дитиною на руках. Ця трипільська мадонна є найкращим зображенням материнства з європейського правіку.

Основною ланкою трипільського суспільства була сім’я. Сім’ї об’єднувалися в роди, кілька родів становило плем’я, група племен утворювала міжплемінні об’єднання, що мали свої етнографічні особливості. Найбільш високого культурного рівня розвитку досягли трипільські племена, котрі жили на Покутті, Наддністрянщині, Буковині.

Очевидно, що прямими предками українського народу трипільські племена не були – багато ще племен і союзів портиком тисячоліть прилучилися до етногенезу. Але основи українського родоводу вони заклали вже в той час. Імовірно також, що вже з 4 тисячоліття до н.е. можна говорити про автохтонність частини населення на території України. Незважаючи на численні етнічні вторгнення, культурні та етнічні зміни, зберегло основні особливості українського народу – любов до рідної землі, психологію творця і працівника, а не руйнача.

Як би там не було, доля трипільських племен остаточно не з’ясована. Феномен зникнення трипільської культури ще і сьогодні залишається нерозгаданим. Є припущення, що трипільська культура поступово під ударами кочівників трансформувалася. Також остаточно не з’ясовано проблему походження трипільської культури. Одні вчені вважають що вона замінила неолітичні племена буго-дністровської археологічної культури. Автохтонним населенням України можна вважати трипільську культуру 4 – з тисячоліття до н.е., а також кіммерійсько-скіфо-сарматський симбіоз ІІ-І тисячол. до н.е. Автохтонні чинники української культури збереглися навіть до ХХ століття, особливо у способі життя, ментальності, зокрема, сільського українця.