3. Культура скіфів та сарматів.

Скіфська культура — це культура величезного світу кочових, напівкочових і землеробських племен, що жили на широкому просторі Євразії — в Північному Причорномор'ї, на Кубані і на Алтаї. Уміючи добре обробляти ґрунт, скіфи-землеробці отримували значну кількість пшениці, яка конкурувала на грецькому ринку з єгипетською. Високо цінилися скіфські коні. Скіфи Скіфи, що жили в степу (зокрема царські), займалися напівкочовим скотарством (коні, вівці, велика рогата худоба, а також верблюди і кози). Ті Скіфи, що жили в Лісостепу (їх вважають підкореними рабами), були хліборобами, вирощували пшеницю і просо, а також ячмінь, бобові, деяку городину і садовину; знаряддями праці були серед ін. дерев'яний плуг і залізна мотика. Добре було розвинене ремесло,металургія , обробка золота і срібла. Важливу роль відігравала торгівля, худобою, збіжжям, лікарськими рослинами, шкурами й рабами (котрих брали у полон, зокрема Кіммерійців, що витіснялися Скіфами).

Сармати — це загальна назва споріднених зі скіфами кочових іраномовних племен скотарів, що вживалася еллінськими й римськими істориками.

Поділялися на: роксоланів - мешкали у Північному Причорномор'ї; сираків (на Прикубанні); аорсів (на сході від Дону); язигів. Особливістю суспільного ладу сарматів, особливо в ранній, савроматський період, було високе становище жінок в родині та суспільстві. Римський географ, Помпоній Мела, відзначав, що „Сармати не живуть в містах і навіть не мають постійних місць проживання. Вони вічно живуть табором, перевозячи майно і багатство туди, куди приваблюють їх кращі пасовища або примушують вороги, які відступають чи переслідують“. Образи тварин посідали визначне місце в релігійно-культових уявленнях сарматів. Одним з головних культів був культ коня. Коням приносили жертви, і коней приносили в жертву. Правда, найчастіше сармати, жаліючи коня, клали в могилу господаря його символ — узду.

Білет №6

1. Формування української нації. Походження назви «Україна»

Назва Україна має давнє історичне походження і відноситься до території на якій проживали східні слов’яни. Вперше ця назва згадується в 1-ому патевському літописі 1187р.в зв’язку зі смертю в Переяславі Володимира Глібовича.

На початку 7ст. Україною в літописах називали західні землі Галицько-Волинського князівства. З 16ст.термін Україна вживається в офіційних актах відносно більшої частини українських земель у складі польського королівства. Одночасно з назвою країна вживається назва Русь. Ця назва була спільною для білоруських, українських та російських земель.

14ст. в письмових джерелах відносно північно-східної Русі вживається Велика Русь, а з 15ст. Росія, відносно західних земель вживається назва Біла Русь. Відносно південно-західної Русі вживається назва Мала Русь, а пізніше Малоросія. Україну називали: угорська Русь, герцогство Буковина, королівство Галичини та Людомерії. В утвердженні назви Україна велику роль відіграла боротьба народних мас проти соціального та національного гніту, особливо визвольна війна під проводом Б.Хмельницького 1848/54рр.

З середини 17ст.Україна в офіційних царських документах отримала назву Малоросія, а правобережжя України з 1832р. Отримало назву південно-західний край.

Після встановлення в Україні офіційної влади у 1939р. Возз’єднання західних земель з радянською Україною за всіма землями склалася назва Україна.

Відомі дві теорії походження назви «Русь»: скандинавська і теорія місцевого походження. Про останнє свідоцтвують назви річок на Подніпрв’ї: Рось, Росава, Русава, Роставиця. У писемних джерелах Русь уперше згадується близько 387р. Пізніше термін Русь зберігся на укр. околицях у Закарпатті, Галіції, де українці називали себе русинами. Документи свідоцтвують, що більш древнішою назвою, яку використовували наші предки для означення себе та своєї землі, була «Русь» та «русичі».