52. Українські вчені XIX ст.

Глибокі зміни в економіці та позитивні зрушення в освіті зумовили успішний розвиток науки. Основними осередками наукових досліджень були університети — Харківський, Київський та Одеський.

За свої наукові досягнення в 1881 р. був нагороджений французьким орденом Почесного легіону. Західноукраїнський фізик Іван Пулюй, працюючи в провідних наукових центрах Європи, зробив відкриття так званих ікс-променів, пізніше названих рентгенівськими.

Провідні позиції у світі зайняла біологічна наука. її досягнення насамперед пов'язані з іменем видатного мікробіолога Іллі Мечникова. Вихованець Харківського університету, він тривалий час працював в Одеському університеті. Разом із мікробіологом Миколою Гамалією він заснував першу в Україні бактеріологічну станцію й почав виготовляти та з успіхом застосовувати запобіжні вакцини й сироватки для попередження та лікування таких небезпечних інфекційних захворювань, як чума, холера, тиф, туберкульоз, сказ, ящур.

Уродженець і патріот України вчений-енциклопедист Микола Миклухо-Маклай упродовж 17 років вивчав народи Океанії, Південно-Східної Азії та Австралії. Зібраний ним багатий етнографічний матеріал став основою спеціальної науки про людину — антропології.

Микола Бенардос 1881 р. першим у світі винайшов і впровадив у промисловості зварювання металу за допомогою електричної дуги. Київський інженер Олександр Бородін наприкінці XIX ст. сконструював найекономічніший на той час паровоз.

Найвизначнішим українським філософом другої половини XIX ст. став Памфіл Юркевич — викладач Київської духовної академії.

Професор Харківського університету Олександр Потебня заснував у вітчизняному мовознавстві новий психологічний напрям, досліджував історію мови, вивчав зв'язок мовного та національного питань.

Засновником української історичної школи став джерелознавець, археолог, історик В. Антонович.

Видатним подвижником козацької теми став Дмитро Яворницький.

Михайло Грушевський У 1897 р. він очолив Наукове товариство імені Т. Шевченка. Очолити кафедру української історії у Львівському університеті

53. Особливості язичницької культури.

Походження слова «язичник» точно нез'ясоване. Найбільш ймовірно, що це слово пов'язане зі словом «язик» (мова), звідси його значення — плем'я, народ, люди, що говорять однією мовою. За етимологічним словником української мови слово «язичництво» — це «віра племені людей, пов'язаних спільним звичаєм і походженням».

Для язичників немає нічого надприродного, немає нічого, що було б поза Природою. Язичники-слов'яни ніколи не потребували виразу своєї віри у церквах як особливих релігійних організаціях, тому що божественне завжди було там, де вони перебували, навколо і в середині них. Суть стародавньої віри — це не особисте спасіння, як у частини світових релігій, — а збереження і примноження роду, родючості землі, плодовитості худоби, охорона способу життя і цінностей роду. Таким чином, це і комплекс вірувань, і спосіб життя, і світогляд, і спосіб відтворення родових стосунків, культури, знань та навичок.

Вірування усіх давніх народів були тісно пов'язані з їх повсякденним життям, навколишнім світом, природою. Древні люди намагались пояснити зміни, явища і сили в природі і суспільстві (невидимий світ) використовуючи наявні у них на той час поняття про стосунки між людьми (видимий світ). Таким чином сили природи уподібнювались людям, набували певних людських рис і в такому вигляді потрапляли у казки. Таким чином з'явилися поняття богів, янголів, демонів, чортів, водяників, мавок, русалок тощо. Люди відкрили невидимий світ, пов'язаний зі світом видимим.