- •Екзаменаційні питання з дисципліни «Історія української культури»
- •Поняття етносу, етногенезу, менталітету.
- •Виникнення писемності в Україні (черти й різи, берестяні грамоти, графіті, кирилиця, глаголиця).
- •Т. Г. Шевченко – видатний український поет та письменник.
- •Поняття нації, національної культури, української культури.
- •Розвиток друкарської справи. Українські першодруки.
- •Боги стародавніх слов’ян.
- •Формування української народності, нації.
- •Полемічна література. І. Вишенський.
- •Митці реалістичного пейзажу хіх ст.
- •Особливості образотворчого мистецтва на українських землях хіv ‑ XVI ст.
- •Національно-культурне відродження України хіх ст.
- •Походження назви “Русь” та теорії походження Київської Русі.
- •Культурна діяльність братств.
- •Образотворче мистецтво хіх ст.
- •Трипільська культура та її вплив на формування національного світогляду українців.
- •Розвиток науки та освіти в Україні у XIV‑XVI ст.
- •Культурна діяльність п. Могили.
- •Освіта хіх ст. Харківський університет – колиска національно-культурного відродження України. Київський університет.
- •Особливості слов'янської культури язичницької доби.
- •Києво-Могилянська академія: минуле і сучасне.
- •Християнство. Причини прийняття та вплив на культуру українців.
- •Література Київської Русі.
- •Архітектура Київської Русі.
- •Образотворче мистецтво Київської Русі.
- •Література українського бароко. І. Вишенський.
- •Українське бароко. Мистецтво.
- •Г. С. Сковорода – просвітитель, філософ, поет.
- •Демократичні тенденції українського театру. Театр корифеїв.
- •Український романтизм.
- •Особливості культури первісної доби.
- •Т. Г. Шевченко – художник.
- •Музичне мистецтво України хіх ст.
- •Козацькі літописи.
- •Особливості архітектури хіх ст.
- •Культура козацтва.
- •Софія Київська як світоглядна ідея і художній шедевр.
- •Архітектура доби бароко.
- •«Кобзар» т. Г. Шевченка.
- •Свята та обряди українського народу.
- •Різдво, Великдень, Зелені свята – найурочисті релігійні свята в житті українського народу.
- •Наука та освіта в Київській Русі.
- •М. Лисенко – основоположник української професійної музики.
- •Народний ляльковий театр Вертеп.
- •Феофан Прокопович ‑ видатний діяч просвітництва і культури.
- •Вплив української культури на розвиток культурних процесів Росії.
- •Творчість м. Березовського.
- •Замкове і фортечне будівництво України.
- •Творчість д. Бортнянського.
- •Творчість а. Веделя.
- •Література XIX ст.
- •Розвиток українського театру.
- •Українські вчені XIX ст.
- •Особливості язичницької культури.
- •Музичне і театральне мистецтво Київської Русі.
- •Скульптура XIX ст.
- •Живопис XIX ст.
- •Формування української національної самосвідомості.
- •Архітектурні стилі та основні забудови.
- •Культурні діячі Києво-Могилянської академії.
- •Особливості шкільної драми.
Література XIX ст.
Українське слово у XIX ст., незважаючи на офіційну його заборону, живе й розвивається. Автором численних сатиричних байок, балад і ліричних віршів, є П. Гулак-Артемовський. Григорія Квітки-Основ'яненка, став основоположником нової української художньої прози. Євген Гребінка незмінно підносив у своїй поезії гуманність, працьовитість, доброту; його творчість пройнята любов'ю до України, захопленням її героїчною історією. Важливе місце серед ранніх романтиків належить М. Костомарову цей творець політичних концепцій та вчений-історик відомий ще й як автор яскравих історичних драм і повістей («Українські балади», повість «Сорок років» та ін.) Яскраву сторінку в національно-культурне та духовне відродження українського народу вписав Іван Франко (1856 1916) видатний український письменник, філософ, історик, фольклорист, етнограф. Народне визнання принесли Франкові поетичні збірки «З вершин і низин», «Мій Ізмарагд», «Зів'яле листя». Серед художніх творів Франка особливе місце посідають твори на історичну та соціальну тематику: «Захар Беркут», «Борислав сміється» та ін. Франко багато уваги приділяв перекладам з європейських мов, які помітно збагатили українську культуру слова. Визначними українськими прозаїками ХІХ ст. були Марко Вовчок, Панас Мирний, Іван Нечуй-Левицький, у чиїй творчості утвердилися реалізм, глибокий інтерес до національної тематики та демократична естетика. На межі XIX XX ст. творили такі цікаві письменники-новатори, як Михайло Коцюбинський (1864 1913) та Володимир Винниченко (1880 1951). Першого справедливо вважають «українським імпресіоністом», який надав українському слову повітряної легкості, барвистості й тонкості колориту.
Розвиток українського театру.
Театральне мистецтво України бере початок з глибокої давнини, коли воно проявлялося в народних іграх, танцях, піснях та обрядах. З 11 століття відомі театральні вистави скоморохів. В епоху Київської Русі елементи театру були в церковних обрядах. Про це свідчать фрески Софійського собору в Києві (11 століття). Перші зразки драми прилюдно виголошувалися учнями київських Братської та Лаврської шкіл (16-17 століття). Важливими осередками розвитку релігійної драми у цей час вважалася також Львівська братська школа та Острозька академія. У 17-18 столітті широкого розмаху набули вертепи — мандрівні театри маріонеток, які виконували різдвяні драми та соціально-побутові інтермедії. У 1795 році був відкритий перший в Україні стаціонарний театр у Львові, в колишньому костелі єзуїтів. В Наддніпрянщині, де перші театральні трупи народилися також у 18 столітті, процес відкриття стацінарних театральних споруд просувався повільніше. Так, у Києві перший стаціонарний театр з'явився у 1806 році, в Одесі — в 1809, в Полтаві — в 1810. Становлення класичної української драматургії пов'язане з іменами Івана Котляревського, який очолив театр у Полтаві та Григорія Квітки-Основ'яненка, основоположника художньої прози в новій українській літературі. Бурклеск та експресивність, поряд з мальовничістю та гумором, що характерні для їх творів, надовго визначили обличчя академічного театру в Україні. У другій половині 19 століття в Україні поширився аматорський театральний рух. В аматорських гуртках розпочинали діяльність корифеї українського театру — драматурги і режисери Михайло Старицький, Марко Кропивницький та Іван Карпенко-Карий. Заслуга швидкого розвитку театру належить також і видатній родині Тобілевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. Кожен із них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером. Провідною зіркою українського театру того часу була Марія Заньковецька.