20. Зміст заборони катування, нелюдського або такого, що принижує людську гідність, поводження чи покарання у практиці Суду.

Положення ст. 3 Конвенції забороняє катування та нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання. На відміну від інших норм Конвенції, які допускають можливість втручання держави, ст.3 Конвенції не передбачає жодних винятків, і в цьому сенсі вона закріплює одну із основних цінностей демократичних суспільств, що входять до Ради Європи. Згідно з тлумаченням її положень Судом, вона гарантує захист від спричинення фізичного та/чи психічного страждання. Держави-учасниці Конвенції взяли на себе відповідальність за дії всіх представників держави. Тому органи влади не можуть посилатися на своє безсилля – реальне чи гіпотетичне, – аби примусити дотримуватися заборони піддавати людину поводженню, забороненому ст.3 Конвенції.

Абсолютний характер гарантій, передбачених ст.3 Конвенції, означає, що стосовно цього права не може бути жодних винятків і не може існувати жодних підстав для відступу держави від своїх зобов’язань за ст.3 Конвенції під час війни або іншої надзвичайної ситуації, що загрожує життю нації.

Для того, аби жорстоке поводження становило порушення ст.3 Конвенції, воно повинно досягнути мінімального рівня жорстокості.

Практика Суду виокремила три види поводження, забороненого ст.3 Конвенції: а) таке поводження чи покарання, що принижує гідність; б) нелюдське поводження чи покарання; в) катування. По-друге, Суд враховує при оцінці жорстокості поводження індивідуальні характеристики потерпілого – його вік, стать, а також його зв’язок з тим, хто завдає йому страждань (зокрема співвідносність фізичної сили потерпілого з фізичною силою особи, яка здійснює арешт). Відтак, саме принцип мінімального рівня жорстокості і визначає нижню межу страждань, зазнавши яких людина вважається такою, що піддана поводженню, забороненому ст.3 Конвенції. Верхньою ж межею страждань, яких зазнає людина у результаті порушення ст.3 Конвенції, є такий вид жорстокого поводження як катування.

21. Зміст поняття «катування» у практиці Суду.

Катування досить часто розглядається Судом у сенсі, що міститься у ст.1 Конвенції ООН як «будь-яка дія, якою особі умисно завдається гострий біль чи страждання фізичного чи психічного характеру, з метою, наприклад, одержання від неї або від третьої особи відомостей чи зізнання; покарання за дії, які вчинила вона чи третя особа або у вчиненні яких вона підозрюється; або з метою залякування її чи третьої особи; або за вчинення примусу; або з тієї чи іншої причини, пов’язаної з дискримінацією будь-якого характеру, коли такий біль або страждання завдаються посадовою чи іншою особою, що діє як офіційна особа; або коли такі дії вчиняються за підбурюванням з боку таких осіб чи з їхнього дозволу або мовчазної згоди». Суд у своїй практиці визначив поняття катування як «умисне нелюдське поводження, яке спричиняє дуже тяжке й болісне страждання». Для кваліфікації певного поводження як катування важливою є наявність конкретної мети, що вимагає доказів перед Судом. При цьому поведінка потерпілого від поводження не впливає на кваліфікацію останнього як катування за наявності наведених вище його ознак.

Суд може визнати, що психічне страждання вже саме по собі становить катування, коли воно досягає певного рівня жорстокості. З огляду на те, що для кваліфікації поводження з особою як катування, необхідно встановити такі ознаки поводження як умисність, наявність мети та особливий ступінь жорстокості, тягар їх доказування покладається на заявника. Суд вважає серйозним непрямим доказом той факт, що особа зазнала насильства саме під час її контакту з органами влади, а тому «Уряд повинен надати розумне пояснення стосовно походження цих ушкоджень і навести докази на підтвердження фактів, які ставлять під сумнів заяву потерпілого, особливо в тому випадку, коли ці твердження підкріплюються медичними довідками».