34. Право на доступ до Суду.

Суд зазначив, що «також необхідно, щоб рівень доступу, забезпечений внутрішнім законодавством, був достатнім для забезпечення особі «права на доступ», зважаючи на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Ефективність права на доступ вимагає, щоб особа користувалася ясною і конкретною можливістю оспорити дію, що є втручанням у її права».

Право на доступ до суду не є абсолютним як у цивільно-правовій, так і у кримінально-правовій сфері. Це право по своїй природі вимагає державного регулювання, яке може змінюватися залежно від часу і місця, відповідно до потреб і ресурсів як суспільства, так і конкретних осіб. Держава має певну свободу розсуду щодо встановлення обмежень у цій сфері, особливо щодо встановлення умов прийнятності скарги. Проте право на доступ до суду не може бути обмежене таким чином чи до такого ступеня, аби сама його сутність виявилася зачепленою; ці обмеження будуть відповідати ч.1 ст.6 Конвенції за умови, що вони мають законну мету і що існує розумна співмірність між використовуваними засобами та поставленою метою.

Серед обмежень права на доступ до суду фігурують строк позовної давності, забезпечення виплати штрафів, положення про обмеження доступу до суду неповнолітніх та осіб, що страждають на психічні розлади. Серед законних обмежень також є можливість зацікавленої особи відмовитися від здійснення права. Проте відмова від здійснення права, гарантованого Конвенцією, при умові, що вона є законною, повинна бути здійснена у однозначний спосіб і не повинна бути здійснена під примусом.

Як у цивільних, так і у кримінальних справах національна правова система може передбачати декілька ланок судової системи, створення якої є виключною компетенцією держави. Конвенція не примушує держави створювати апеляційні чи касаційні суди. Проте держава, яка створила такі юрисдикції, повинна слідкувати за тим, щоб сторони спору користувалися при цьому фундаментальними гарантіями, передбаченими ст.6 Конвенції. Це стосується як апеляції, так і касації. Проте спосіб застосування цієї норми в апеляції та касації залежить від процесуальних особливостей.

35. Право на справедливий судовий розгляд у інтерпретації Суду. Принципи «справедливості» судового розгляду.

Праву людини на справедливий судовий розгляд кореспондує певний обов’язок держави в особі судових органів – провести ефективне дослідження доводів, аргументів і доказів сторін, за винятком оцінки стосовно рішення, яке треба винести. Вимога справедливості судового розгляду стосується процесу у цілому, а не тільки змагальних слухань.

Принцип «справедливого судового розгляду» застосовується одночасно як у цивільних, так і у кримінальних справах.

Стосовно принципу «справедливості» судового розгляду у справах щодо прав та обов’язків цивільного характеру, Суд сформулював у своїй практиці лише дві вимоги – змагальності та рівності сторін – які вказують на справедливість процесу. В судових процесах, де зіштовхуються протилежні приватні інтереси, рівність сторін, згідно з практикою Суду, передбачає, що кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу в умовах, коли жодна зі сторін не має явної переваги.

Стосовно принципу «справедливості» судового розгляду у кримінальному праві Суд сформував фундаментальну доктрину, з якої випливають загальні принципи тлумачення справедливого судового розгляду та його гарантії.

Cуд сформулював принципи ч.1 у її зв’язку з ч.3 ст.6 Конвенції: 1) кримінальний процес становить одне ціле, а захист, передбачений ст.6 Конвенції, не припиняється з прийняттям рішення у першій інстанції; держава повинна слідкувати за тим, аби гарантії ст.6 Конвенції поширювалися і на апеляцію; 2) при розгляді справи у першій інстанції поняття справедливого судового розгляду означає, за загальним правилом, можливість обвинуваченого бути присутнім на засіданні. Проте присутність підсудного не обов’язково має таке ж значення у апеляційній інстанції, оскільки ст.6 Конвенції не завжди передбачає право на відкритий судовий розгляд, а також право на особисту присутність в апеляційній інстанції; 3) принцип рівності сторін та змагальності у кримінальному процесі. Зокрема, право на змагальний судовий процес передбачає, як для обвинувачення, так і для захисту можливість ознайомитися із доказами, представленими іншою стороною і відповісти на них.

Органічні гарантії справедливості судового процесу передбачають певні обов’язки держави, які роблять можливим ведення справедливого судового розгляду (до них належать: публічність процесу, незалежність і безсторонність суду). Функціональні гарантії спрямовані на рівність сторін та змагальність процесу протягом усього його перебігу. Саме ці останні гарантії якнайкращим чином передають характер справедливості, який повинен просякнути рух як цивільного, так і кримінального процесу. Ці гарантії повинні регулювати судовий розгляд таким чином, щоб забезпечити його справедливість на усіх процесуальних стадіях. Динаміка руху процесу свідчить про те, що судження про справедливість судового розгляду може залежати лише від розгляду усіх дій, здійснених у ході цього розгляду.