18. Зміст права на життя у практиці Суду. Виникнення та припинення життя людини з точки зору ст. 2 Конвенції.

Ст. 2 Конвенції, що передбачає право кожної людини на життя має особливий статус з-поміж інших положень Конвенції.

Проте право на життя не є абсолютним (на відміну від заборони катування, передбаченої ст.3 Конвенції). Хоча ст.2 Конвенції й містить формулювання про неможливість позбавлення людини життя: «інакше як за вироком суду, винесеним після визнання особи винною у вчиненні злочину, за який передбачено таке покарання».

Зміст права на життя є неповним без розгляду питань про початок права на життя та його завершення, які, на відміну від питань про смертну кару та винятки з права на життя, прямо у Конвенції не визначені, а отримали зміст безпосередньо у практиці Суду. Стосовно виникнення права на життя, національне законодавство держав-учасниць Конвенції, займає різні позиції від надання жінці права самостійно вирішити питання про аборт до імперативної заборони абортів. Комісія дала наступне тлумачення ст.2 Конвенції щодо виникнення права на життя: обмеження, передбачені як другим реченням п.1, так і п.2 ст.2 по своїй природі є такими, що відносяться лише до народжених осіб і не можуть застосовуватися у відношенні дитини, яка повинна народитися» («Н проти Норвегії» від 19 травня 1992р.). у рішенні у справі «Во проти Франції» суд вказав, що «потенціал і здатність ембріона людини стати людиною вимагають його захисту в ім’я людської гідності, однак це не вимагає розглядати його як людину, котрій належить право на життя у сенсі ст.2 Конвенції».

Закінчення життя людини у контексті Конвенції пов’язується і з проблемою евтаназії. Питання про право людини самостійно завершити своє життя у контексті ст. 2 Конвенції виникло у справі «Претті проти СК», у якій заявниці скаржилася на порушення права на життя через відмову органів влади СК їй у евтаназії за наявності відповідних медичних показників для цього. Проте Суду відмовився визнавати порушення права на життя у цьому випадку оскільки «ст.2 без викривлення змісту не може тлумачитися як така, що надає діаметрально протилежне право – право померти. Тому жодне право на смерть, чи то від рук третьої особи, чи за допомогою держави, не можу випливати із ст.2 Конвенції.

Тому Суд, збалансовуючи суспільний інтерес щодо збереження життя людей та особистої свободи людини, віддав перевагу суспільному інтересу.

19. Обов’язки держави, що випливають зі ст.2 Конвенції.

Зі статті 2 випливають такі обов’язки держави: негативний – не вбивати; позитивний –захищати прав людини на життя; процесуальні – наслідки для держави у випадку смерті людини. Негативний обов’язок: державні органи та посадовці не можуть позбавляти людину життя, за винятком ситуації, коли це є абсолютно необхідним. У ч.2 ст.2 уточнюються цілі, за яких можна застосовувати «летальну» силу.

• Самооборона

• Захист іншої особи від насильства

• Арешт та запобігання втечі особи під час затримання на законних підставах

• Правомірне придушення заворушень чи повстання

Практика Суду ставить застосування летальної сили у певні рамки.

Для встановлення того чи застосування летальної сили становило абсолютну необхідність суд застосовує так званий тест на пропорційність, тобто оцінює чи вжиті заходи із застосування летальної сили були пропорційні до мети. При оцінці суд враховує такі критерії:

• Характер цілі що ставиться

• Ступінь небезпеки для життя та здоровя застосованого заходу

• Ризик якому піддається потерпілий у результаті застосування летальної сили

• усі обставини смерті.

Позитивний обов’язок – вжиття певних заходів для забезпечення ефективного здійснення права на життя особами, що знаходяться під юрисдикцією держави. Сюди входить найважливіший обов’язок держави забезпечити право на життя, закріплюючи ефективні кримінально-правові положення для припинення здійснення злочинів протии особи.

Це правило також поширюється, за певнихумов, на обов’язок органів влади щодо вжиття оперативних попереджувальних заходів із захисту особи чи осіб, життя яких знаходиться під загрозою злочину з боку третіх осіб. Суд визначив, що позитивний обов’язок має місце у разі, коли встановлено, що органи влади знали чи повинні були знати про існування реальної і безпосередньої загрози життю однієї чи декількох осіб, і що вони не вжили у рамках своїх повноважень заходів, які, з розумної точки зору, без сумніву частково усунули б цю загрозу.

Процесуальний обов’язок – забезпечити ефективне (поглиблене, неупереджене і прискіпливе) розслідування, яке дозволяє правильно встановити факти, які можуть стати підставою для притягнення до відповідальності як представників держави, так і тих, хто виявиться винним у такому посяганні. Простий факт інформування органів влади тягне обов’язок провести ефективне розслідування. Це стосується, зокрема, зникнення осіб – в той момент, коли вони контактували з представниками держави – або смерті, що настала під час затримання. На держав покладається відповідальність за те, щоб населенню була забезпечена належна турбота, аби життя не було поставлено в небезпеку відсутністю санітарних умов. Крім того, медична необережність в лікувальному закладі може також послугувати приводом до виникнення проблеми у сфері права на життя. Тягар доказування покладається на органи влади, які повинні надати задовільне та переконливе пояснення.