32. Поняття «цивільні права та обов’язки» у практиці Суду.

У тексті Конвенції не міститься розуміння поняття «права та обов’язки цивільного характеру», а тому практика Суду окреслила його межі. У Суд зазначив, що це поняття не повинно тлумачитися шляхом простої відсилки до внутрішнього права держави-відповідача, воно повинно отримати «автономне» визначення у практиці Суду.

Якщо спочатку практика Суду вказувала на те, що слід було, щонайменше, включити до поняття «прав та обов’язків цивільного характеру» права і обов’язки приватного характеру у класичному значенні цього слова, то згодом вона значно змінилася. Зараз будь-який позов, що має майновий предмет і ґрунтується на посяганні на права також майнові стосується «прав та обов’язків цивільного характеру». Таким чином не важливою є природа права, щодо якого повинен бути розглянутий спір (торгове, цивільне, адміністративне) і природа органу, компетентного у даній сфері (загальна юрисдикція, адміністративний орган).

У своїй практиці Суд розглядав різні ситуації, що стосуються спорів, які мають майновий аспект, вважаючи їх такими, що стосуються «прав та обов’язків цивільного характеру», від спорів, що стосуються здійснення професійної діяльності, до спорів, що стосуються різних переваг соціального характеру, на які можуть претендувати громадяни.

Зокрема, Суд визнає застосовуваність ст.6 Конвенції щодо спорів у сфері соціального страхування, хоча між державами-учасницями Конвенції у їх законодавстві та судовій практиці є розходження у питанні про розуміння юридичної природи права на соціальне страхування.

Частина спорів між державними службовцями та державною адміністрацією також у практиці Суду стосуються прав та обов’язків цивільного характеру. Вважаючи, що критерій, заснований на майновій природі спору, залишає місце для свавілля, для даної категорії справ

Практика Суду також підтвердила, що податковий спір, який хоч і має майновий характер, не підпадає під дію ст.6 Конвенції з тієї причини, що податкова сфера є прерогативою державної влади, оскільки публічний характер відносин між платником податків та державою є домінуючим.

З-поміж спорів про права та обов’язки цивільного характеру Суд також вказав на наступні: дисциплінарні справи, предметом яких є право здійснювати професійну діяльність; спори щодо здійснення різноманітних професій (бухгалтера, адвоката), не пов’язаних з державною службою; справи у яких спірна вимога стосується суто майнового права (виплати зарплати, пенсії); справи щодо компенсації у вигляді збільшення земельних ділянок; спори щодо дозволів на експропріацію; спори щодо ліцензії на перевезення пасажирів; спори щодо можливості для психічнохворих управляти майном та інші категорії справ.

33. Поняття «кримінальне обвинувачення» у практиці Суду.

Поняття «кримінальне обвинувачення» також має автономний зміст у практиці Суду і не залежить від його розуміння у законодавстві держав-учасниць Конвенції. Стаття 6 Конвенції не проводить розмежування між кримінально некараними діяннями та іншими злочинами: вона діє щодо будь-якої особи, що звинувачується у вчиненні правопорушення. За загальним правилом держави-учасниці Конвенції залишаються вільними у визначенні як кримінального правопорушення будь-якої дії чи бездіяльності, що відхиляється від нормального здійснення одного з прав, які захищає Конвенція. Практика Суду виробила матеріальне, а не формальне поняття обвинувачення. Під «обвинуваченням» Суд розуміє офіційне повідомлення особи компетентним органом державної влади про наявність припущення про те, що ця особа вчинила кримінально каране правопорушення. Три альтернативні критерії віднесення певної дії до кримінального обвинувачення у розумінні Конвенції випливають із практики Суду. Мова йде про формальну кваліфікацію, яку надає національне право подібній поведінці; власне про природу правопорушення, у вчиненні якого обвинувачується особа; про природу і тяжкість санкції, що застосовується.

Під «обгрунтованістю» обвинувачення слід розуміти не лише його фактичну, але й правову обґрунтованість, оскільки не можна вважати, що «обвинувачення» було пред’явлене настільки давно, що обвинувальний чи виправдальний вирок не є остаточним.