- •Філософія середніх віків Філософія патристики
- •Східна донікейська патристика. Оріген
- •Західна донікейська патристика. Тертулліан
- •Післянікейська патристика. Діонісій Ареопагіт
- •Латинська патристика. Августин Аврелій (Гіппонський)
- •Від патристики до схоластики. Северин Боецій
- •Філософія схоластики
- •Іоанн Скот Еріугена. Вчення про чотири природи
- •Філософський реалізм Ансельма Кентерберійського
- •Філософський концептуалізм п’єра Абеляра
- •Філософія Фоми Аквінського
- •Номіналістична філософія Вільяма Оккама. “Бритва Оккама”
- •Філософія епохи відродження і реформації
- •Лоренцо Валла
- •Християнський неоплатонізм Ніколи Кузанського
- •Пантеїзм Джордано Бруно
- •Філософування Мішеля Монтеня
- •Гуманізм і релігія. Еразм Ротердамський
- •Ніколо Макіавеллі
- •Утопічні ідеї Томаса Мора
- •Філософські погляди Томмазо Каманелли
Філософія епохи відродження і реформації
До початку ХIV століття інтерес філософів до схоластики почав поступово згасати. Почали усвідомлювати марність зусиль раз і назавжди зрозуміти, що таке Бог, і через це раз і назавжди визначити, що є добро, а що зло.
Розчарування у схоластиці спонукало багатьох мислителів того часу уважніше вдивлятися в проблему реального земного людського життя. Так почалась епоха Ренесансу, або Відродження. Середньовічна людина, людина епохи патристики і схоластики всі свої прагнення намагалась звернути до отримання вічного потойбічного життя в раю багато в чому через те, що вірила у можливість створення об’єктивної системи “правил життя”, дотримуючись яких вона могла б бути твердо впевненою в тому, що “місце в раю” їй забезпечене. Але коли впевненість ця була зруйнована, то увага людей знову обернулась до проблеми реального людського життя. У філософії виник новий напрям – гуманізм.
Перші гуманістичні тенденції в філософії зародились в Італії. Вони яскраво виражені у творчості видатних художників слова Данте Аліг’єрі (1265 – 1321), Франческо Петрарки (1304 – 1374) та Джованні Боккаччо (1313 – 1375).
Наступним етапом у розвитку гуманістичної філософії епохи Ренесансу стала суперечка про рабство і свободу людської волі між творцями системи християнського протестантизму Мартіном Лютером і одним з самих дотепних людей того часу, голландцем Еразмом Роттердамським. Трохи пізніше за Еразма в Європі набув широкої популярності ще один “заальпійський гуманіст”, француз Мішель Монтень (1533 – 1592), котрий написав відому книжку “Досвіди”. Довгий час був членом міського магістрату, спостерігав звички багатьох людей, Монтень виступав проти брехні, лицемірства святенництва і відстоював принцип “незалежної і самостійної людської особистості”, здатної критично ставитись до своїх знань і вчинків. Особливо неприємними для Монтеня були люди, котрі лицемірно прикривали свої егоїстичні прагнення лозунгом “жити для інших”. Насправді, вважав він, такі люди хочуть, як правило, лише одного – використовувати інших людей в якості засобу для досягнення своєї корисної мети.
В епоху Ренесансу з’явився ще один цікавий філософський напрям – філософія природи (натурфілософія). “Батьком” її вважається німецький кардинал Нікола Кузанський (1401 – 1464), який розробив концепцію пантеїстичної натурфілософії. Бог, на думку Ніколи Кузанського, нескінченно розповсюджений у нескінченному кулеподібному Всесвіті, макрокосмі, обмеженою подібністю якого – мікрокосмом – є людина. Тому людина є не тільки частина цілого, але і нове ціле, індивідуальність, котра прагне до завершення, “сповнення себе самої”. Людина, таким чином, є автономною особистістю, чиє внутрішнє життя підкорене самій собі.
Усвідомлення людини як автономної одиниці світобудови, її роль “середньої ланки” в гармонізації світу в решті решт призвели до постановки проблеми суспільного, соціального життя людей, державного влаштування. Прагнення вирішити цю проблему призвело до створення англійцем Томасом Мором та італійцем Томазо Кампанеллою соціально-утопічних систем ідеальної держави. Почавши зі спроби визначити місце і призначення людини в цьому світі, філософія Ренесансу закінчилась проектами казково-містичних держав, в котрих “все має бути добре”. Це був глухий кут, вихід з якого почали шукати філософи вже іншої епохи – Нового часу.