Філософія середніх віків Філософія патристики

Середньовічна філософія вміщує у собі два етапи: перший – виникнення і становлення, другий – розвиток християнської філософської думки. Умовно їх можна визначити як патристика і схоластика.

Патристика (від лат. pater – батько) – це філософія і теологія так званих Святих Отців Церкви. Вона охоплює період від виникнення християнства до VIII ст. За змістом у межах цих семи століть розрізняють кілька періодів.

Перший – це час “апостольських отців”, що приєднувались безпосередньо до апостола Павла. Отже, перші кроки на шляху осмислення християнства зроблені людьми, які не були філософами у академічному сенсі слова. Вони заклали основи нового світогляду і означили деякі вихідні принципи побудови християнства.

Другий період визначає діяльність Отців-апологетів (захисників) ІІ ст., котрі намагались надати певним положенням християнства філософського обґрунтування, інколи подаючи віровчення у вигляді нової філософії. Християнство з самого початку свого розповсюдження в світі зустріло ворожість та гоніння, спершу серед іудеїв, а потім по всіх усюдах Римської імперії. Навіть сама держава, що була відома своєю толерантністю до релігійних вірувань підкорених нею народів, постала проти християнства, заборонивши останнє, а його носіїв і послідовників піддаючи всім жахам: їх змушували відрікатись від віри, позбавляли всіх посад, майна, катували, вбивали тощо. Захистом і виправданням християнам слугували їх високоморальне життя, жертовна відданість і готовність вмерти за віру (вони ставали мучениками за віру). Апологети стверджували, що деякі положення християнської релігії можуть бути знайдені в творах античних мислителів, особливо у Платона, Арістотеля та стоїків.

Третій період – це власне патристика. Вона характеризується першими спробами систематизації в області теології та філософським вирішенням питань про Єдиного Бога і Бога як Трійцю, про місце і роль Христа, божественне творіння тощо. Загальною рисою християнської патристики є те, що вона переходить до побудови універсальних систем християнського світогляду, свідомо використовуючи античну спадщину. Патристику, яка охоплює період з ІІІ по VIII ст., розподіляють на східну (грецьку) і західну (латинську), на донікейську (ІІ – ІІІ ст.) і післянікейську – зрілу (IV – V ст.) та пізню (VI – VIII ст.).

Східна донікейська патристика. Оріген

В східній, або “грецькій” (бо була написана грецькою мовою) донікейській патристиці провідне місце належить Александрійській богословсько-катехізисній школі, яка здобула широкого визнання за часів керівництва нею Климентом Александрійським і, особливо, його учня і наступника Орігена. Саме вони намагались максимально залучити теоретичні здобутки античності (філософію Платона, Арістотеля, стоїків та ін.) до побудови християнської теологічної системи. Вони запозичили з грецької філософії її понятійну базу, розгортаючи неоплатонівську методологію на християнському ґрунті.

Найбільш могутнім генієм раннього християнства був Оріген (185 – 253/254 рр.). Народився він у єгипетському місті Александрія у християнській родині грецького походження. Його батько, вчитель за фахом, досить рано залучив сина до вивчення Святого Писання. Згодом Оріген сам став займатись викладацькою діяльністю.

Орігенові випало жити у страшний для християн час, коли з регулярністю у 10 – 15 років відбувались нові жорстокі гоніння на християн. Під час чергових гонінь був схоплений, кинутий до в’язниці і страчений його батько. Сімнадцятирічний Оріген був сповнений бажання безпосередньо розділити долю батька. Вже тоді в ньому проявлялось прагнення до самопожертви в ім’я віри, адже саме в цьому бачив він вищу мету земного життя людини. Того разу від безкомпромісного вчинку його утримала мати, оскільки після смерті батька юнак залишився самим старшим в родині і повинен був турбуватись про матір та шістьох молодших братів і сестер.

Протягом наступних десяти років Оріген вивчає грецьких філософів Платона, Піфагора, слухає лекції вчителя Плотіна – Аммонія Саккаса. У 202 р. Оріген очолив Александрійську катехізисну школу. Він започаткував майже всі необхідні форми християнської думки: релігійну філософію, богослов’я, аскетику, містику, проповіді, бесіди, але перш за все, – невтомне вивчення Біблії.

Оріген запропонував першу теорію християнського віровчення, що базувалась на досягненнях античної думки і мала багато спільного з платонізмом. Тому деякі з положень офіційною церквою не були визнані канонічними, внаслідок чого Оріген не вважається ортодоксом.

Відомо, що Орігеном написано багато творів, проте, значна частина була за наказом церкви знищена і до нас дійшли тільки деякі з них. Серед них завершена у 229 році праця “Про начала”. В цьому трактаті Оріген накреслює контури великого філософсько-богословського синтезу.

Бог Отець для Орігена – це могутня, надсуща, а тому непізнана “монада”. Бог може відкриватися лише у творінні. Він все містить у собі, все охоплює, але й все перевищує. Бог – це проста, безтілесна природа, що існує поза простором і часом, перебуваючи у власному безначальному довічному житті.

Син Божий походить від Отця. Щоб підкреслити єдність з Отцем, Оріген використовує термін “вічнонароджуваний”, наголошуючи, що не було часу, коли б Сина не було. Проте, визнаючи єдність Отця і Сина, Оріген підкреслює, що як іпостасі вони не рівноправні і не єдиносущі. Син є посередником між Богом і світом. Більше того, Оріген демонструє субординацію між Отцем і Сином.

Святий Дух в ієрархії божественних іпостасей займає третє місце. Його призначення полягає в завершенні світу: освятити святих, одухотворити пророків, об’єднати і створити Церкву. Акт творіння Оріген розуміє позачасово, але створений світ існує у часі. Створені Богом духи були рівними і прозорими. Вони були наділені свободою волі. Бажання випробувати “свободу волі” привело до того, що деякі з духів віддалились від Бога та один від одного. Таке віддалення привело до “охолодження” духів і виникнення душ, появи матеріальності. Так, у своєму бажанні випробувати долю від Бога відділились люди та диявол. Лише ангели залишились вільними від матерії, бо лишились з Богом. З’єднання з матерією – це кара для душі. Завдання людини і світу в цілому – спасіння, “відновлення” і повернення Бога. Для різних душ – і шляхи різні. Душі мають пройти через багато станів універсуму (всесвіту), які неначе сходинки поступово повертають душу до Бога. Таким чином, Оріген визнає ідею реінкарнації, тобто переселення душ у відповідні тіла, аж поки вони не досягнуть досконалості. У кожній душі живе прагнення до Абсолюту, задовольнити яке може тільки Бог. Поступово все тварне приречене повернутись до Бога і отримати, але вже цілком свідомо, первісну повноту. Це й буде апокатастасис, або “відновлення” всіх речей.

Низка положень орігенізму була засуджена на П’ятому Вселенському соборі (553 р.), Оріген був проголошений єретиком і ім’я творця церковної науки протягом багатьох століть практично більше не згадувалось.