Західна донікейська патристика. Тертулліан

Квінт Септімій Флоренс Тертулліан (бл. 115 – 225 рр.) для латинської патристики має таке ж значення, як Оріген для грецької. Народився Тертулліан у місті Карфаген в язичницькій родині. В юності він отримав чудову риторську освіту і поїхав до Риму, де став відомим адвокатом.

Близько 193 р. Тертулліан прийняв християнство і зайнявся основними богословськими питаннями, важливішим серед яких було питання про Трійцю, про відношення один до одного трьох Божественних іпостасей (ликів) – Бога Отця, Бога Сина і Бога Духа Святого.

Тертулліан багато зробив для становлення християнської догматики. Серед трьох десятків творів, що дійшли до нас, особливу увагу привертають “Апологетик”, “Про свідчення душі”, “Про душу”, “Про плоть Христа”, “Проти Маркіона”.

Тертулліан заперечує можливість філософського осмислення християнства, намагаючись акцентувати увагу на ірраціоналізмі віри. Він був впевнений, що адекватний переклад положень віри на мову логіки і раціонального філософствування неможливий. Він переконаний, що віра і розум не є тотожними поняттями, і, навіть співпадаючи в чомусь, вони достатньо самостійні і не вичерпують одне одного, бо належать різним станам свідомості.

Тертулліан впевнений, що розум має зупинитись там, де починається віра. На його думку, не слід шукати логіку в тому, що здається нам абсурдним. Тим більше не треба шукати приховані смисли в тому, що повинно розумітись буквально. Для того і дана людині віра, щоб сприймати буквально те, що вище людського розуміння. А тому, чим абсурдніше те, про що йдеться у Святому Писанні, чим воно незрозуміліше і неможливіше, тим більше у нас підстав для віри у його божественне походження. Саме так і сформулював Тертулліан свій відомий принцип: “Вірю, тому що абсурдно”.

Заперечуючи античну філософію, сприйняту ним багато в чому через вчення скептиків, які говорили про неможливість пізнання як такого, Тертулліан вважав, що існує єдиний можливий шлях пізнання – пізнання вірою. І першою щаблиною пізнання, на думку філософа є душа, яка близька за природою до Бога. Тому душа інтуїтивно містить у собі всю премудрість, яка потім частково може бути розгорнута розумом.

Проте, Тертулліан у своїх теоретичних положеннях не завжди послідовний. Зокрема, ця непослідовність Тертулліана проявляється у розумінні Трійці, або тринітарної проблеми. Його беззаперечним пріоритетом є введення терміна “trinitas” (що означає “троє в одному”) для характеристики іпостасних розмежувань єдиного Бога. Проте, тут простежуються ідеї субординації. У Тертулліана Бог-Отець – абсолютна досконалість. Щодо Сина, то попри всі проголошення його досконалості, друга іпостась, або лік Божий – Син – є досконалістю нижчого ґатунку у порівнянні з Отцем. Бо у Сина, згідно з Тертулліаном, зовсім інша сутність. Він походить з сутності Отця, але сам вже не є цією сутністю. Однак, він є втіленням вищого морального ідеалу. Нарешті, душа також є прозорим тілом, що випромінює світло і зароджується матеріально, а не вселяється у тіло.

Таким чином, з усього вищесказаного можна зробити висновок про велику теоретичну залежність Тертулліана від античної філософської спадщини. З іншого боку, Тертулліан – це постать, яка мала великий вплив не тільки на сучасників, але і на духовних нащадків наступних віків.