Лоренцо Валла

Лоренцо Валла народився у Римі. Вже в молоді роки він став відомий як один з талановитих філософів-гуманістів. У віці 23-х років він вже був викладачем університету в Павії, а в 1431 р. видав свій відомий твір «Про насолоду» (у 1433 р. цей твір був перевиданий в розширеній редакції під назвою «Об истинном и ложном благе»).

Не залишив він своєї літературної діяльності і пізніше, коли перебував при дворі сіцілійського короля Альфонса Арагонського. При цьому багато творів Лоренцо Валли були спрямовані проти римсько-католицької церкви, оскільки він постійно виступав проти світської влади римських пап, доводив безглуздя аскетизму та чернецтва.

Імовірно, найбільшу «зухвалість» Лоренцо Валла виявив в своєму творі «Міркування про підробленість так званої Дарчої грамоти Костянтина», написаному у 1440 р. Справа в тому, що римсько-католицька церква вважала себе спадкоємицею світської влади римських імператорів. Ця думка ґрунтувалася на «Дарчій грамоті», яку нібито дарував у IV ст. імператор Костянтин римському папі Сильвестру I. «Дар Костянтина» протягом багатьох століть вважався юридичним обґрунтуванням претензій римських пап на володіння світською владою не тільки в папській області в Італії, але й у всіх європейських державах, де сповідувалося католицтво.

Лоренцо Валла вперше провів історичний та філологічний аналіз «Дарчої грамоти» і довів підробленість цього документа, його набагато пізніше походження. Тому саму грамоту він називав «безсоромною байкою». Цілком зрозуміло, що твір Лоренцо Валли викликав величезний гнів у Римі, і мислителеві навіть довелося мати справу з інквізицією.

Втім, нові гуманістичні настрої отримали розповсюдження і в римській курії. З приходом до влади папи Миколи V, що симпатизував гуманістам, змінилося і ставлення до Лоренцо Валли. Він був запрошений на посаду апостольського секретаря та професора римського університету. При цьому він не відмовився від своїх переконань.

У дусі загального захоплення античною філософією, Лоренцо Валла одним з перших гуманістів звернув увагу на творчу спадщину Епікура. У 1417 р. була знайдена і пізніше опублікована поема римського поета і мислителя Тіта Лукреция Кара «Про природу речей», в якій висловлювалися епікурейські переконання. У досить короткі терміни поема Лукреция Кара стала дуже популярною. Мислителів епохи Ренесансу зацікавило у філософії Епікура перш за все вчення про насолоду, і між ними розгорнулась справжня дискусія про суть цього вчення.

Трактат «Про насолоду», написаний Лоренцо Валлою, став прямим продовженням даної дискусії. Філософ-гуманіст закликав до найуважнішого прочитання ідей Епікура. Адже з офіційної католицької точки зору філософія Епікура засуджувалась, як така, що не відповідає загальному християнському світогляду, який заперечував насолоду як мету людського існування.

Лоренцо Валла, навпаки, бачив в ученні Епікура опору для обґрунтування нової гуманістичної етики. На його думку, людина повинна дотримуватися своєї природи, що педервизначила її до насолоди, зобов’язана дбати не тільки про душевне, але й про тілесне здоров’я. Прагнення до насолоди, в трактуванні Лоренцо Валли, є головним стимулом, який визначає всі людські вчинки. Насолода є вище благо.

І взагалі, Валла буквально оспівує людські почуття, що надають насолоду, висловивши в одному зі своїх творів жаль, що у людини тільки п’ять, а не п’ятдесят чи навіть не п’ятсот почуттів!

Цілком природно, що подібна позиція приводила мислителя до сприйняття людини як центру буття взагалі. Невикорінний егоїзм людської природи обґрунтовується вже через прагнення до самозбереження. Недаремно Валла стверджує, що його особисте життя для нього самого – вище благо. Власне життя для людини важливіше, ніж життя інших людей. І всі помисли людини самою природою спрямовані на турботу про самого себе.

По суті, у Лоренцо Валли формується справжня «апологія насолоди», яка стає одним з найважливіших принципів моралі. Проте при цьому сама насолода розуміється не як тільки задоволення якихось низьких плотських потреб. Навпаки, в повній відповідності з Епікуром, затверджується ідея насолоди як гармонії духовного і тілесного начал, рівною мірою характерних для людини і тому обов’язкових для неї.

Більше того, застерігаючи людей від того, щоб сповідувати лише плотську насолоду, він говорить: «Потрібно відзначити, що хоча я говорив, що насолода чи задоволення є завжди благо, але прагну я все ж таки не до насолоди, а до Бога. Насолода є любов, і Бог дає цю насолоду». Тому Лоренцо Валла називає справжньою насолодою те, що відчуває душа в раю.

Згодом «апологія насолоди» стає однією з найважливіших тем у всій гуманістичній літературі, бо крізь призму епікурейських ідей, сприйнятих у новому дусі, нібито прояснюються нові вже гуманістичні ідеї про суть людської особистості, про взаємини окремої людини з Богом та з іншими людьми.