Філософський реалізм Ансельма Кентерберійського

Серед християнських мислителів ранньої схоластики найвидатнішою постаттю визнають св. Ансельма, архієпископа Кентерберійського. Ансельм (1033/1034 – 1109 рр.) народився в місті Аості, що на Півночі Італії, в родині збіднілих шляхтичів. Його мати рано померла, і він, практично не знаходив спільної мови з батьком, котрий витратив весь сімейний статок, пішов з дому в супроводі домашнього клірика.

Три роки Ансельм поневірявся містами Франції та Бургундії, поки нарешті не прийшов у монастир Ле Бек, де була створена чудова для того часу школа для навчання не тільки монахів, але і світських людей. У 1060 році Ансельм став монахом, а за три роки сам став керувати школою, де раніше навчався. В ці роки він створив свої найважливіші філософські твори: “Монологіон” та “Прослогіон”, діалоги “Про істину”, “Про свободу вибору” тощо.

Вже за життя Ансельма порівнювали з Августином, оскільки він шукав гармонію віри і розуму. Мислення повинно підкорюватись вірі, вважав він, але віра шукає розум, вбачаючи в ньому свою опору. Особлива увага до обґрунтування розуму визначається у Ансельма головною задачею схоластики – раціональними, розумними доказами пояснити і обґрунтувати християнську віру.

Ансельм Кентерберійський працював над раціональними доказами буття Бога. У творі “Монологіон” він використовує ідею досконалості. У речах Всесвіту можна розрізняти: благо, мудрість, досконалість. Проте, світ є скінченним, отже, і якості, що властиві йому – не безумовні, а відносні. Але якщо є відносна досконалість, то має існувати і абсолютна досконалість, тобто досконалість сама по собі, а це і є Бог.

Другий доказ відомий під назвою “онтологічного доказу” (за визначенням Канта). Він викладений у роботі Ансельма “Прослогіон” і заснований, на його думку, на розумі. Ансельм стверджує, що навіть “божевільний”, висловлюючи атеїстичні судження, спирається при цьому на ідею Бога як абсолютної досконалості. А з цього виходить, що, думаючи про Бога як про досконалість, ми тим самим стверджуємо його безумовне існування. Таким чином, з мислення Бога Ансельм, по суті, виводить факт його реального існування.

Філософський концептуалізм п’єра Абеляра

Своє життя філософ і богослов П’єр Абеляр (1079 – 1142 рр.) охарактеризував в назві автобіографічного твору – “Історія мої бід”. Обдарований від природи талантом вченого і відчувши пристрасть до навчання і пізнання, Абеляр вже в юності відмовився йти стопами батька і братів, і, замість того щоб стати військовим, вирішив стати філософом.

Юний Абеляр подорожував Францією в пошуках все нових диспутів, поки нарешті не потрапив до Парижу, де став учнем відомого діалектика Гільома з Шампо (1070 – 1121). Спочатку стосунки між ними складались хороші, але потім вони розійшлися у поглядах на проблему універсалій, а також, як вважав Абеляр, через заздрість, оскільки він почав перемагати свого вчителя у диспутах.

Скоро Абеляр організував власну школу неподалік від Парижу і з успіхом викладав у ній. Але філософський конфлікт з Гільомом продовжувався. Гильом був, що називається, крайнім реалістом, і вважав, що без реально існуючих загальних понять (універсалій) не може існувати жодна одинична річ. Зовсім інший підхід до проблеми універсалій запропонував Абеляр. Він заперечував і проти позиції реалістів, і проти номіналістів. Хіба у Сократі для нас важливо лише те, що він “людина взагалі”? Хіба не важливі для нас і для світу думки, котрі висказував Сократ, хіба не важливий для нас його філософський подвиг? Отже, вважав Абеляр, має значення не лише загальне, але і конкретне, одиничне.

Але і загальне поняття не є порожнім звуком, як вважали номіналісти. Адже ми, казав Абеляр, називаємо конкретну людину “людиною” не тільки тому, що у неї є ряд відповідних зовнішніх ознак. В кожній людині є дещо, присутність чого говорить нам про те, що це – людина. Загальні поняття існують реально, але не окремо від конкретних речей або людей, а в кожному з них. Таким чином Абеляр сформулював третю позицію в Суперечці про універсалії: універсалії існують в речах. Ця позиція була названа концептуалізмом. Універсалія є концепція речі, невіддільна від неї.

Школа Абеляра була однією з найбільш відвідуваних у Франції. У ній Абеляр вражав всіх своїм талантом логічно мислити, своєю здібністю пояснювати найбільш темні місця з Біблії. Все йшло чудово, Абеляр вже вважав себе “єдиним у світі філософом”, але тут раптом... він закохався.

Племінниця одного каноніка, Елоїза, була дуже надзвичайною для свого часу жінкою: “Вона була не гірша за інших і обличчям, але величиною своїх наукових пізнань випереджала всіх. Так як у жінок дуже рідко зустрічається такий дар, тобто вчені пізнання, то це ще більше возвеличувало дівчину і робило її відомою в усьому королівстві”. Абеляр став вчителем Елоїзи, і дуже скоро вони закохалися один в одного. Ні про які серйозні заняття філософією вже не могло бути й мови. Їхній роман розвивався дуже швидко і мав трагічні наслідки: втеча від її родичів в провінцію, народження сина, напівнасильницке (з боку родичів) весілля. Закінчилося все тим, що її родичі нанесли Абеляру тяжкі каліцтва, після чого сама Елоїза постриглась в монахині в монастирі Аржантейль, а Абеляр прийняв постриг в абатстві Сен-Дені.

Монашеське життя Абеляра було сповнене горя та переслідувань. Однак він продовжував активну викладацьку діяльність. Його засудили на двох церковних соборах у Франції, присудили до того, що він повинен спалити своїми власними руками свій трактат про Св. Трійцю. Але весь цей час Абеляр переписувався з Елоїзою. Історія зберегла їхні сповнені ніжності, співчуття та доброти листи. Елоїза стала настоятелькою жіночого монастиря, і Абеляр допоміг їй, подарувавши для цього монастиря ділянку землі.

Основною претензією, яку висунули Абелярові його противники, було невдоволення занадто, на їхню думку, раціоналістичним підходом філософа до богословських проблем. Основним його противником в цій суперечці був Бернар Клервоський (1091 – 1153), прихильник ірраціонального, містичного підходу до богопізнання. Він вважав Абеляра «мудрствующим гордецом», котрий “вчить по-новому”, і розгорнув надзвичайно потужну діяльність, з тим, щоб досягти покарання Абеляра. Це йому вдалося – на Сансському соборі (1140) Абеляр, котрому фактично не дали сказати і слова на свій захист, був засуджений до пожиттєвого мовчання. Абеляр не погодився з таким рішенням і відправився до Риму, щоб подати апеляцію Папі, але по дорозі тяжко захворів і помер.