Планування і організація діяльності підприємства

Теоретичні питання

1. Загальні форми організації виробництва.

Розвиток промислового виробництва в умовах глобалізації пов'язаний з розвитком великомасштабного виробництва, створенням міжнародних ринків, з посиленням конкуренції. Ці процеси обумовлюють вдосконалення загальних форм організації виробництва. Поряд з традиційною формою — концентрацією виробництва використовується і деконцентрація виробництва. Розвиток спеціалізації зумовив появу диверсифікації виробництва. Деякі труднощі в кооперуванні, пов'язані з негайними діями конкурентів, спричинили відродження інтегрування виробництва.

Концентрація виробництва означає збільшення розмірів підприємств, зосередження процесів виробництва, робочої сили, засобів виробництва й випуску продукції на все більших підприємствах.. У господарській практиці виокремлюють три основні види концентрації:

• агрегатну — на основі збільшення одиничної потужності або продуктивності технологічних установок, агрегатів, устаткування;

• технологічну — на основі укрупнення виробничих одиниць (цехів, відділів, виробництв) підприємства;

• заводську — тобто збільшення розміру самостійних підприємств (заводів, комбінатів, об'єднань).

Підвищення рівня концентрації виробництва має забезпечувати зростання його внутрішньої ефективності. Створення і функціонування занадто великих підприємств є часто недоцільним не лише з економічних, а й з екологічних та соціальних міркувань: воно призводить до посилення монополізму і через це заважає розвитку конкуренції продуцентів на світовому й національному ринках. Тому за ринкових відносин між виробниками і споживачами більш важливим стає зворотний процес — деконцентрація виробництва. Такий процес має здійснюватися завдяки утворенню широкої мережі малих та середніх підприємств і поділу існуючих великих підприємств.

Спеціалізація виробництва — це процес зосередження діяльності підприємства на виготовленні певної продукції або виконання окремих видів робіт. Виокремлюють декілька її об'єктних видів:

до предметно спеціалізованих належать підприємства, що випускають кінцеву, готову до

експлуатації продукцію (тракторний, автомобільний завод тощо);

• подетально спеціалізовані — це підприємства з виготовлення окремих деталей, агрегатів і вузлів для комплектування готової продукції;

• технологічно спеціалізовані — це самостійні виробництва з виконання окремих стадій технологічного процесу;

• функціонально спеціалізовані — ремонтні заводи, підприємства, які виготовляють стандартну тару, машино-сервісні організації.

Спеціалізація підприємств є важливою передумовою неухильного підвищення ефективності комерційно-господарської діяльності.

Водночас спеціалізація має суттєвий недолік. Якщо знижується попит на продукцію спеціалізованого підприємства, то його фінансовий стан може погіршуватися. Ось чому за певних умов необхідно впроваджувати диверсифікацію виробництва.

Сутність диверсифікації полягає в одночасному розвитку багатьох видів виробництв, у значному розширенні номенклатури та асортименту виробів.

Кооперування виробництва є формою виробничих зв'язків між підприємствами, що спільно виготовляють певний вид кінцевої продукції. Воно органічно пов'язане з розвитком спеціалізації виробництва, характеризується відносною сталістю та стійкістю зв'язків між продуцентами, необхідністю дотримання підприємствами-суміжниками відповідних техніко-технологічних вимог головних підприємств з випуску готових до експлуатації виробів. Основними є: агрегатне, подетальне та технологічне кооперування.

Інтегрування виробництва, тобто зосередження усіх стадій виробництва (заготівельної, обробної, складальної) у межах одного підприємства, об'єднання з тим, щоб бути незалежним від інших підприємств.

Комбінування виробництва — це процес органічного поєднання в одному підприємстві (комбінаті) багатьох виробництв, що належать до різних галузей промисловості чи національного господарства у цілому. Комбінати відрізняються кількома характерними ознаками: виробничо-технологічною, економічною й територіальною єдністю; єдністю сировинної, паливно-енергетичної та транспортної баз, а також системи управління

2. Характеристика основних, допоміжних та обслуговуючих процесів.

Допоміжні процеси — це сукупність процесів, які створюють умови для нормального виконання основних процесів. Прикладом допоміжних процесів є виготовлення засобів технічного оснащення (інструментів, штампів та ін.), засобів механізації і автоматизації власного виробництва, запасних частин для діючого устаткування, забезпечення підприємства всіма видами енергії (стиснутим повітрям, електроенергією, парою тощо). Допоміжні процеси спрямовані на виготовлення продукції, призначеної, насамперед, для власних потреб підприємства. Обслуговуючі процеси це сукупність процесів, які створюють умови для нормального функціонування основних та допоміжних процесів. До обслуговуючих процесів належать: контроль якості продукції та перебіг}' основних і допоміжних процесів, внутрішньозаводське транспортування вантажів, складські операції усіх видів, обслуговування робочих місць тощо. . Основні процеси — це технологічні процеси виробництва продукції, при виконанні яких змінюється форма, розміри, фізичні та хімічні властивості, зовнішній вигляд заготовок або деталей (механічна обробка деталей, гальванічне покриття, складання виробу тощо). У результаті основних процесів виробляється продукція, яка, зазвичай, призначена для реалізації зовнішнім споживачам .Основні процеси складаються з трьох стадій: заготівельної, обробної і складальної. До заготівельної стадії належить виробництво відливок, поковок, штамповок, розкрій матеріалів та ін. Обробна стадія — це сукупність різних робіт з перетворення заготовок в готову деталь шляхом виконання механічних, термічних, електрочастотних, гальванічних, хімічних та інших процесів. Складальна стадія — це завершальна частина виробничого процесу, під час якої проводиться вузлове і загальне складання виробу.

3. Типи виробництва, їх техніко-економічна структура.

Тип виробництва — це специфічна форма організації виробництва, яка враховує такі його властивості, як широта номенклатури, регулярність, стабільність і обсяг випуску продукції. Виокремлюють три типи виробництва: одиничне, серійне та масове. Одиничне виробництво характеризується широкою номенклатурою продукції, незначним обсягом випуску однакових виробів, повторне виготовлення яких здебільшого не передбачається.. Серійне виробництво має обмежену номенклатуру продукції, виготовлення окремих виробів періодично повторюється певними партіями (серіями) і сумарний їх випуск може бути досить значним. Масове виробництво характеризується вузькою номенклатурою продукції, значним обсягом безперервного й тривалого виготовлення однакових виробів. Підприємств з однорідним типом виробництва практично немає. Тому тип виробництва дільниці, цеху, підприємства визначається типом виробництва, що переважає на робочих місцях.

4. Планування як наука. Предмет, об’єкти і методи дослідження.

Планування як самостійна галузь знань та особлива сфера людської діяльності, являє собою сукупність систематизованих знань про закономірності формування і функціонування різних господарських систем .Ціль науки планування як складової економічної науки - описати, обґрунтувати та передбачити процес і явища дійсності (теоретичне відображення дійсності). Роль її та потреба в ній з боку суспільства зростає. Наука планування — це система упорядкованих знань про суть, методологію, методику і організацію планування. Суть планування полягає в розробці та обґрунтуванні цілей, визначенні найкращих методів і способів їх досягнення при ефективному використанні всіх видів ресурсів, необхідних для виконання поставлених завдань, і встановленні їх взаємодії. Сам процес планування проходить чотири етапи:розробку загальних цілей;визначення конкретних цілей на даний період із наступною їх деталізацією;визначення шляхів і способів досягнення цілей;контроль за процесом досягнення поставлених цілей шляхом зіставлення планових показників із фактичними та коригування цілей. Ресурси підприємства і є загалом предметом, планування на підприємстві. ". Основою суспільства є матеріальне виробництво і відносини в сфері виробництва, які визначають суспільне буття людей. , яке і є об'єктом науки планування. Планування як складова економічної науки ґрунтується передусім на загальних взаємопов'язаних методах наукових досліджень: аналізі та синтезі, дедукції та індукції. Йому властиві такі методи досліджень як системний підхід, конкретно-історичний підхід, комплексний підхід, метод експерименту, моделювання, а також методи спеціальних досліджень.

Конкретно-історичний підхід як один із методів дослідження науки планування, передбачає вивчення відносин планування як процесів, що знаходяться в стадії розвитку та змінюються під впливом діючих на них факторів. Всі процеси розглядаються в тісному зв'язку з історичними обставинами, що складаються в тій чи іншій країні.

Комплексний підхід є ширшим поняттям, ніж системний, оскільки він реалізується за допомогою останнього. Він передбачає:

сумісне використання методів дослідження не тільки однієї, але і багатьох наук;

розгляд всієї сукупності цілей планування за рівнями;

розгляд різних проблем планування з точки зору часових інтервалів тощо.

Експеримент - це метод пошуку або уточнення взаємозв'язку соціально-економічних явищ дослідним шляхом. Він необхідний для апробації запланованих рішень.

Моделювання. Суть цього методу полягає в створенні такого аналогу (моделі) процесу, що планується, в якому відображались би найважливіші особливості й властивості та відкинуті другорядні риси.

У плануванні моделювання застосовується:

коли необхідно розробити проект системи, не будуючи його в реальному житті;

коли необхідно удосконалювати існуючу систему, а експеримент на реальній системі неможливий або економічно невигідний, наприклад, в силу великих витрат;

коли експеримент в реальній системі пов'язаний з її розвалом.

Моделювання дозволяє вибрати серед реальних і раціональних варіантів планового процесу найоптимальніший. Для цього застосовуються різні типи моделей: графічні, числові, логічні, табличні та інші.

Методи спеціальних досліджень - це дослідження соціального характеру для визначення процесів, які не піддаються кількісній оцінці, тобто проводяться за допомогою анкетування, інтерв'ю та інших аналогічних методів.

5. Планування як функція управління підприємством.

Сутність планування, як функції управління підприємством, полягає в обґрунтуванні цілей і шляхів їх досягнення на основі виявлення комплексу завдань і робіт, а також визначення ефективних методів, способів і ресурсів усіх видів, необхідних для виконання цих завдань та встановлення їх взаємозв'язку. Планування є основною ланкою та організаційним початком всього процесу реалізації цілей підприємства. Основними загальними функціями управління підприємства є планування і прогнозування, організація, координація і регулювання, активізація і стимулювання, облік, аналіз і контроль.

Планування у структурованій за різновидами управлінській діяльності є основою для прийняття управлінських рішень.

Прогнозування в управлінському циклі передує плануванню і його завдання полягає в науковому передбаченні розвитку виробництва, а також у пошуку рішень, які забезпечать розвиток виробництва та його частин в оптимальному режимі.

Організація - це діяльність, що направлена на створення та розвиток структури господарської системи, включає регламентацію окремих елементів процесу управління і, залежно від об'єкту, поділяється на організацію виробництва, організацію праці і організацію управління.

Завданням координування є забезпечення необхідної узгодженості дій працівників підприємства, тобто координація їх дій відповідно до плану.