Товариство з додатковою відповідальністю

Відповідно до ч. 1 ст. 151 ЦКУ, товариство з додатковою відповідальністю – це товариство, засноване однією або кількома особами, статутний капітал якого поділений на частки, розмір яких визначений статутом.

Згідно із ч. 4 ст. 80 ГКУ, товариство з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми зобов’язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників.

Відповідно до ч. 1 ст. 65 Закону України «Про господарські товариства», товариством з додатковою відповідальністю визнається товариство, статутний (складений) капітал якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів.

Учасники товариства з додатковою відповідальністю солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобов’язаннями своїм майном у розмірі, який встановлюється статутом товариства і є однаково кратним для всіх учасників до вартості внесеного кожним учасником вкладу. У разі визнання банкрутом одного з учасників його відповідальність за зобов’язаннями товариства розподіляється між іншими учасниками товариства пропорційно їх часткам у статутному капіталі товариства.

Граничний розмір відповідальності учасників передбачається в установчих документах.

Найменування товариства з додатковою відповідальністю має містити найменування товариства, а також слова «товариство з додатковою відповідальністю».

До товариства з додатковою відповідальністю застосовуються положення ЦКУ про товариство з обмеженою відповідальністю, якщо інше не встановлено статутом товариства і законом.

До товариства з додатковою відповідальністю застосовуються норми статей 4, 11, 52-64 Закону України «Про господарські товариства» з урахуванням особливостей, які передбачені ст. 65 Закону України «Про господарські товариства».

Акціонерне товариство

Відповідно до ч. 1 ст. 152 ЦКУ, акціонерне товариство – це господарське товариство, статутний капітал якого поділено на визначену кількість часток однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями.

Згідно із ч. 2 ст. 80 ГКУ, акціонерне товариство – це господарське товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов’язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій.

Відповідно до ч. 1 ст. 24 Закону України «Про господарські товариства», акціонерне товариство – це товариство, яке має статутний (складений) капітал, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства.

Згідно із ч. 1 ст. 3 Закону України «Про акціонерні товариства», акціонерне товариство – господарське товариство, статутний капітал якого поділено на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями.

Відповідно до ст. 152 ЦКУ, акціонери, які не повністю оплатили акції, у випадках, встановлених статутом, відповідають за зобов’язаннями товариства у межах неоплаченої частини вартості належних їм акцій.

Гарантії захисту майнових прав акціонерів встановлюються законом.

Найменування акціонерного товариства має містити його найменування і зазначення того, що товариство є акціонерним.

Особливості правового статусу акціонерних товариств, створених у процесі приватизації державних підприємств, встановлюються законом.

Акціонерне товариство, яке здійснює публічне розміщення акцій, зобов’язане щорічно публікувати для загального відома річний звіт, бухгалтерський баланс, відомості про прибутки і збитки, а також іншу інформацію, передбачену законом.

Акціонерні товариства за типом поділяються на публічні товариства та приватні товариства. Особливості правового статусу публічних та приватних акціонерних товариств встановлюються законом.

Відповідно до ч. 3 ст. 3 Закону України «Про акціонерні товариства», акціонерне товариство може бути створене шляхом заснування або злиття, поділу, виділу чи перетворення підприємницького (підприємницьких) товариства, державного (державних), комунального (комунальних) та інших підприємств у акціонерне товариство.

Акціонерне товариство створюється без обмеження строку діяльності, якщо інше не встановлено його статутом.

Згідно із ч. 1 ст. 153 ЦКУ, акціонерне товариство може бути створене юридичними та (або) фізичними особами, а також державою в особі уповноваженого органу, територіальною громадою в особі уповноваженого органу.

Якщо акціонерне товариство створюється кількома особами, вони укладають між собою договір, який визначає порядок здійснення ними спільної діяльності щодо створення товариства. Цей договір не є установчим документом товариства.

Договір про створення акціонерного товариства укладається в письмовій формі, а якщо товариство створюється фізичними особами, договір підлягає нотаріальному посвідченню.

Особи, що створюють акціонерне товариство, несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями, що виникли до державної реєстрації товариства.

Акціонерне товариство відповідає за зобов’язаннями учасників, пов’язаними з його створенням, лише у разі наступного схвалення їх дій загальними зборами акціонерів.

Акціонерне товариство може бути створене однією особою чи може складатися з однієї особи у разі придбання одним акціонером усіх акцій товариства. Відомості про це підлягають реєстрації і опублікуванню для загального відома.

Акціонерне товариство не може мати єдиним учасником інше підприємницьке товариство, учасником якого є одна особа.

Порядок і строки вчинення дій щодо створення акціонерного товариства, у тому числі порядок проведення установчих зборів та їхня компетенція, встановлюються законом.

Згідно із ч. 1 ст. 5 Закону України «Про акціонерні товариства», типами акціонерного товариства виступають:

• публічні акціонерні товариства;

• приватні акціонерні товариства.

Кількісний склад акціонерів приватного акціонерного товариства не може перевищувати 100 (сто) акціонерів.

Публічне акціонерне товариство може здійснювати публічне та приватне розміщення акцій.

Приватне акціонерне товариство може здійснювати тільки приватне розміщення акцій. У разі прийняття загальними зборами приватного акціонерного товариства рішення про здійснення публічного розміщення акцій до статуту товариства вносяться відповідні зміни, у тому числі про зміну типу товариства ‑ з приватного на публічне.

Зміна типу товариства з приватного на публічне або з публічного на приватне не є його перетворенням.

Статутний капітал акціонерного товариства утворюється з вартості вкладів акціонерів, внесених внаслідок придбання ними акцій. Статутний капітал товариства визначає мінімальний розмір майна товариства, який гарантує інтереси його кредиторів. Він не може бути меншим розміру, встановленого законом.

Відповідно до ч. 4 ст. 24 Закону України «Про господарські товариства» та ч. 1 ст. 14 Закону України «Про акціонерні товариства», мінімальний розмір статутного капіталу акціонерного товариства становить 1250 мінімальних заробітних плат виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, що діє на момент створення (реєстрації) акціонерного товариства. Статутний капітал товариства визначає мінімальний розмір майна товариства, який гарантує інтереси його кредиторів.

У процесі створення акціонерного товариства його акції підлягають розміщенню виключно серед засновників шляхом приватного розміщення. Публічне розміщення акцій здійснюється після отримання свідоцтва про реєстрацію першого випуску акцій.

Згідно із ч. 2 ст. 14 Закону України «Про акціонерне товариство», власний капітал (вартість чистих активів) товариства – різниця між сукупною вартістю активів товариства та вартістю його зобов’язань перед іншими особами.

Якщо після закінчення другого та кожного наступного фінансового року вартість чистих активів акціонерного товариства виявиться меншою, ніж розмір статутного капіталу, товариство зобов’язане оголосити про зменшення свого статутного капіталу та зареєструвати відповідні зміни до статуту в установленому законом порядку. Якщо вартість чистих активів стає меншою, ніж мінімальний розмір статутного капіталу, встановлений Законом України «Про акціонерні товариства», товариство зобов’язане протягом 10 місяців з дати настання такої невідповідності усунути її або прийняти рішення про ліквідацію.

Згідно із ч. 1 ст. 158 ЦКУ та ч. 5 ст. 20 Закону України «Про акціонерні товариства», частка привілейованих акцій у загальному обсязі статутного капіталу товариства не може перевищувати 25 (двадцяти п’яти) відсотків.

Акціонерне товариство не має права оголошувати та виплачувати дивіденди:

1) до повної сплати всього статутного капіталу;

2) при зменшенні вартості чистих активів акціонерного товариства до розміру, меншого, ніж розмір статутного капіталу і резервного фонду;

3) в інших випадках, встановлених законом.

Згідно із ст. 34 Закону України «Про господарські товариства», акціонерному товариству забороняється випуск акцій для покриття збитків, пов’язаних з його господарською діяльністю.

1.11 Установчі документи товариства

Для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження.

Згідно із ч. 1 ст. 57 ГКУ, установчими документами суб’єкта господарювання є рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб’єкта господарювання.

Відповідно до ч. 2 ст. 87 ЦКУ, установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом.

Товариство, створене однією особою, діє на підставі статуту, затвердженого цією особою.

Установа створюється на підставі індивідуального або спільного установчого акта, складеного засновником (засновниками). Установчий акт може міститися також і в заповіті. До створення установи установчий акт, складений однією або кількома особами, може бути скасований засновником (засновниками).

Юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації.

Згідно із ЗУ «Про господарські товариства», товариство набуває прав юридичної особи з дня його державної реєстрації. Якщо в установчих документах товариства не вказано строк його діяльності, товариство визнається створеним на невизначений строк.

Відповідно до ч. 1 ст. 88 ЦКУ, у статуті товариства вказуються найменування юридичної особи, органи управління товариством, їх компетенція, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до товариства та виходу з нього, якщо додаткові вимоги щодо змісту статуту не встановлені ЦКУ або іншим законом.

У засновницькому договорі товариства визначаються зобов’язання учасників створити товариство, порядок їх спільної діяльності щодо його створення, умови передання товариству майна учасників, якщо додаткові вимоги щодо змісту засновницького договору не встановлені ЦКУ або іншим законом.

В установчому акті установи вказується її мета, визначаються майно, яке передається установі, необхідне для досягнення цієї мети, структура управління установою. Якщо в установчому акті, який міститься у заповіті, відсутні окремі із зазначених вище положень, їх встановлює орган, що здійснює державну реєстрацію.

Рис. 1.6. Установчі документи господарських товариств

Установчими документами господарських товариств виступають (рис. 1.6):

засновницький договір – повне товариство, командитне товариство;

статут – акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю.

Засновницький договір повного товариства має містити відомості про:

1. розмір та склад складеного капіталу товариства;

2. розмір та порядок зміни часток кожного з учасників у складеному капіталі;

3. розмір, склад та строки внесення ними вкладів;

4. форму участі учасників у справах товариства.

Засновницький договір командитного товариства має містити відомості про:

1. розмір та склад складеного капіталу товариства;

2. розмір та порядок зміни часток кожного з повних учасників у складеному капіталі;

3. сукупний розмір вкладів вкладників;

4. форму участі учасників у справах товариства;

5. стосовно вкладників указуються: тільки сукупний розмір їх часток у майні товариства та розмір, склад і порядок внесення ними вкладів.

Статут товариства з обмеженою відповідальністю має містити відомості про:

1. розмір статутного капіталу, з визначенням частки кожного учасника;

2. склад та компетенцію органів управління і порядок прийняття ними рішень;

3. розмір і порядок формування резервного фонду;

4. порядок передання (переходу) часток у статутному фонді.

Зміст статуту командитного товариства в українському законодавстві прямо не регламентується, проте існують непрямі вказівки. Відповідно до ч. 4 ст. 151 ЦКУ, до товариства з додатковою відповідальністю застосовуються положення ЦКУ про товариство з обмеженою відповідальністю, якщо інше не встановлено статутом товариства і законом. Згідно із ч. 3 ст. 65 Закону України «Про господарські товариства», до товариства з додатковою відповідальністю застосовуються норми статей 4, 11, 52-64 Закону України «Про господарські товариства» з урахуванням особливостей, передбачених ст. 65 Закону України «Про господарські товариства».

Статут акціонерного товариства повинен містити відомості про:

1) повне та скорочене найменування товариства українською мовою;

2) тип товариства;

3) розмір статутного капіталу;

4) розмір резервного капіталу;

5) номінальну вартість і загальну кількість акцій, кількість кожного типу розміщених товариством акцій, у тому числі кількість кожного класу привілейованих акцій, а також наслідки невиконання зобов’язань з викупу акцій;

6) умови та порядок конвертації привілейованих акцій певного класу у прості акції товариства чи у привілейовані акції іншого класу у випадках, якщо товариством передбачений випуск привілейованих акцій;

7) права акціонерів - власників привілейованих акцій кожного класу;

8) наявність переважного права акціонерів приватного товариства на придбання акцій цього товариства, які пропонуються їх власником до продажу третій особі, та порядок його реалізації;

9) порядок повідомлення акціонерів про виплату дивідендів;

10) порядок скликання та проведення загальних зборів;

11) компетенцію загальних зборів;

12) спосіб повідомлення акціонерів про зміни у порядку денному загальних зборів;

13) склад органів товариства та їх компетенцію, порядок утворення, обрання і відкликання їх членів та прийняття ними рішень, а також порядок зміни складу органів товариства та їх компетенції;

14) порядок внесення змін до статуту;

15) порядок припинення товариства.

Статутом акціонерного товариства не може бути передбачено надання засновникам товариства додаткових прав чи повноважень. Статут акціонерного товариства може містити й інші положення, що не суперечать законодавству.

1.12 Реорганізація та ліквідація товариства

Відповідно до ч. 1 ст. 104 ЦКУ, юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов’язків іншим юридичним особам ‑ правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації.

Рис. 1.7. Реорганізація та ліквідація товариства

Згідно із ч. 1 ст. 59 ГКУ, припинення діяльності суб’єкта господарювання здійснюється шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації ‑ за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб ‑ засновників суб’єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених ГКУ, ‑ за рішенням суду (рис. 1.7).

Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

У разі злиття суб’єктів господарювання усі майнові права та обов’язки кожного з них переходять до суб’єкта господарювання, що утворений внаслідок злиття.

У разі приєднання одного або кількох суб’єктів господарювання до іншого суб’єкта господарювання до цього останнього переходять усі майнові права та обов’язки приєднаних суб’єктів господарювання.

У разі поділу суб’єкта господарювання усі його майнові права і обов’язки переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках до кожного з нових суб’єктів господарювання, що утворені внаслідок цього поділу. У разі виділення одного або кількох нових суб’єктів господарювання до кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках майнові права і обов’язки реорганізованого суб’єкта.

Перетворення юридичної особи – зміна її організаційно-правової форми. У разі перетворення до нової юридичної особи переходять усе майно, усі права та обов’язки попередньої юридичної особи.

Виділ ‑ перехід за розподільчим балансом частини майна, прав та обов’язків юридичної особи до однієї або кількох створюваних нових юридичних осіб.

Суб’єкт господарювання ліквідується:

1. за ініціативою власника (власників) чи уповноважених ним органів, інших осіб ‑ засновників суб’єкта господарювання чи їх правонаступників);

2. у зв’язку із закінченням строку, на який він створювався, чи у разі досягнення мети, заради якої його було створено;

3. у разі визнання його в установленому порядку банкрутом, крім випадків, передбачених законом;

4. у разі скасування його державної реєстрації у випадках, передбачених законом;

5. за рішенням суду про визнання судом недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, встановлених законом;

6. повне товариство ліквідовується також у разі, якщо в товаристві залишається 1 (один) учасник. Цей учасник має право протягом 6 (шести) місяців з моменту, коли він став єдиним учасником товариства, перетворити таке товариство в інше господарське товариство у порядку, встановленому ЦКУ;

7. командитне товариство ліквідовується при вибутті усіх вкладників. Повні учасники мають право у разі вибуття всіх вкладників перетворити командитне товариство у повне товариство. Командитне товариство ліквідовується також на підставах, встановлених статтею 132 ЦКУ. Командитне товариство не зобов’язане ліквідовуватись, якщо в ньому залишаються хоча б один повний учасник і один вкладник.

Загальний порядок ліквідації суб’єкта господарювання представлено в ст. 60 ГКУ. Ліквідація суб’єкта господарювання здійснюється ліквідаційною комісією, яка утворюється власником (власниками) майна суб’єкта господарювання чи його (їх) представниками (органами), або іншим органом, визначеним законом, якщо інший порядок її утворення не передбачений ГКУ. Ліквідацію суб’єкта господарювання може бути також покладено на орган управління суб’єкта, що ліквідується.

Орган (особа), який прийняв рішення про ліквідацію суб’єкта господарювання, встановлює порядок та визначає строки проведення ліквідації, а також строк для заяви претензій кредиторами, що не може бути меншим, ніж 2 (два) місяці з дня оголошення про ліквідацію.

Ліквідаційна комісія або інший орган, який проводить ліквідацію суб’єкта господарювання, вміщує в друкованих органах відповідно до закону повідомлення про його ліквідацію та про порядок і строки заяви кредиторами претензій, а явних (відомих) кредиторів повідомляє персонально у письмовій формі у встановлені ГКУ чи спеціальним законом строки.

Одночасно ліквідаційна комісія вживає необхідних заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості суб’єкта господарювання, який ліквідується, та виявлення вимог кредиторів, з письмовим повідомленням кожного з них про ліквідацію суб’єкта господарювання.

Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно суб’єкта господарювання, який ліквідується, і розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс та подає його власнику або органу, який призначив ліквідаційну комісію. Достовірність та повнота ліквідаційного балансу повинні бути перевірені у встановленому законодавством порядку.

Якщо вартість майна юридичної особи є недостатньою для задоволення вимог кредиторів, юридична особа ліквідується в порядку, встановленому законом про відновлення платоспроможності або визнання банкрутом. Особливості ліквідації банків встановлюються законом про банки і банківську діяльність.

Ліквідаційна комісія після закінчення строку для пред’явлення вимог кредиторами складає проміжний ліквідаційний баланс, який містить відомості про склад майна юридичної особи, що ліквідується, перелік пред'явлених кредиторами вимог, а також про результати їх розгляду.

Проміжний ліквідаційний баланс затверджується учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи.

Виплата грошових сум кредиторам юридичної особи, що ліквідується, провадиться у порядку черговості, встановленої ст. 112 ЦКУ, відповідно до проміжного ліквідаційного балансу, починаючи від дня його затвердження, за винятком кредиторів четвертої черги, виплати яким провадяться зі спливом місяця від дня затвердження проміжного ліквідаційного балансу.

У разі недостатності у юридичної особи, що ліквідується, грошових коштів для задоволення вимог кредиторів ліквідаційна комісія здійснює продаж майна юридичної особи.

Після завершення розрахунків з кредиторами ліквідаційна комісія складає ліквідаційний баланс, який затверджується учасниками юридичної особи або органом, що прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи.

Майно юридичної особи, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, передається її учасникам, якщо інше не встановлено установчими документами юридичної особи або законом.

Юридична особа є ліквідованою з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Відповідно до ч. 1 ст. 112 ЦКУ, у разі ліквідації платоспроможної юридичної особи вимоги її кредиторів задовольняються у такій черговості:

1) у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом;

2) у другу чергу задовольняються вимоги працівників, пов’язані з трудовими відносинами, вимоги автора про плату за використання результату його інтелектуальної, творчої діяльності;

3) у третю чергу задовольняються вимоги щодо податків, зборів (обов’язкових платежів);

4) у четверту чергу задовольняються всі інші вимоги.

Вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредитору цієї черги.

Черговість задоволення вимог кредиторів за договорами страхування визначається законом.

У разі відмови ліквідаційної комісії у задоволенні вимог кредитора або ухилення від їх розгляду кредитор має право до затвердження ліквідаційного балансу юридичної особи звернутися до суду із позовом до ліквідаційної комісії. За рішенням суду вимоги кредитора можуть бути задоволені за рахунок майна, що залишилося після ліквідації юридичної особи.

Вимоги кредитора, заявлені після спливу строку, встановленого ліквідаційною комісією для їх пред’явлення, задовольняються з майна юридичної особи, яку ліквідовують, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, заявлених своєчасно.

Вимоги кредиторів, які не визнані ліквідаційною комісією, якщо кредитор у місячний строк після одержання повідомлення про повну або часткову відмову у визнанні його вимог не звертався до суду з позовом, вимоги, у задоволенні яких за рішенням суду кредиторові відмовлено, а також вимоги, які не задоволені через відсутність майна юридичної особи, що ліквідується, вважаються погашеними.

Майно, що залишилося після задоволення претензій кредиторів, використовується за вказівкою власника. Оголошення про реорганізацію чи ліквідацію господарської організації або припинення діяльності індивідуального підприємця підлягає опублікуванню реєструючим органом у спеціальному додатку до газети «Урядовий кур’єр» та/або офіційному друкованому виданні органу державної влади або органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб’єкта господарювання протягом 10 (десяти) днів з дня припинення діяльності суб’єкта господарювання.

1.13 Підприємство. Об’єднання підприємств

Відповідно до ч. 1 ст. 62 ГКУ, підприємство – самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому ГКУ та іншими законами.

Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності. Підприємство, якщо законом не встановлено інше, діє на основі статуту. Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом. Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб.

Залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів:

1. приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб’єкта господарювання (юридичної особи);

2. підприємство колективної власності ‑ підприємство, що діє на основі колективної власності;

3. комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

4. державне підприємство, що діє на основі державної власності;

5. підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об’єднання майна різних форм власності);

6. інші види підприємств, передбачені законом.

Підприємство з іноземними інвестиціями – підприємство, у статутному фонді якого іноземна інвестиція становить не менш як 10 (десять) відсотків.

Іноземне підприємство – підприємство, у статутному фонді якого іноземна інвестиція становить 100 (сто) відсотків, вважається іноземним підприємством.

У залежності від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні відрізняють:

1) унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об’єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника;

2) корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об’єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

У залежності від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік підприємства поділяються на:

1. малі підприємства (незалежно від форми власності): середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує 50 (п’ятдесяти) осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує 70 (сімдесяти) мільйонів гривень;

2. великі підприємства: середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує 250 (двісті п’ятдесят) осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму 100 (сто) мільйонів гривень;

3. середні підприємства: усі інші підприємства.

Підприємства мають право на добровільних засадах об’єднувати свою господарську діяльність (виробничу, комерційну та інші види діяльності) на умовах і в порядку, встановлених ГКУ та іншими законами.

За рішенням Кабінету Міністрів України або органів, до повноважень яких належить управління державними або комунальними підприємствами, можуть утворюватися об’єднання підприємств на умовах і в порядку, встановлених ГКУ та іншими законами.

Згідно із ч. 1 ст. 118 ГКУ, об’єднання підприємств ‑ господарська організація, утворена у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань.

Об’єднання підприємств утворюються підприємствами на добровільних засадах або за рішенням органів, які відповідно до ГКУ та інших законів мають право утворювати об’єднання підприємств. В об’єднання підприємств можуть входити підприємства, утворені за законодавством інших держав, а підприємства України можуть входити в об’єднання підприємств, утворені на території інших держав.

Об’єднання підприємств утворюються на невизначений строк або як тимчасові об’єднання.

Об’єднання підприємств є юридичною особою. Державна реєстрація об’єднання підприємств здійснюється відповідно до ст. 58 ГКУ.

Відповідно до ГКУ, у залежності від порядку заснування об’єднання підприємств поділяються на такі види:

1) господарське об’єднання – об’єднання підприємств, утворене за ініціативою підприємств, незалежно від їх виду, які на добровільних засадах об’єднали свою господарську діяльність. Господарські об’єднання діють на основі установчого договору та/або статуту, який затверджується їх засновниками;

2) державне (комунальне) господарське об’єднання – об’єднання підприємств, утворене державними (комунальними) підприємствами за рішенням Кабінету Міністрів України або, у визначених законом випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об’єднання), або рішенням компетентних органів місцевого самоврядування.

Державне (комунальне) господарське об’єднання діє на основі рішення про його утворення та статуту, який затверджується органом, що прийняв рішення про утворення об’єднання.

Рис. 1.8. Організаційно-правові форми об’єднань підприємств

Відповідно до ст. 120 ГКУ, організаційно-правовими формами об’єднань підприємств виступають:

1. договірні об’єднання:

• асоціація;

• корпорація;

2. статутні об’єднання:

• консорціум;

• концерн.

Асоціація ‑ договірне об’єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об’єдналися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, організації спільних виробництв на основі об’єднання учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників асоціації. У статуті асоціації повинно бути зазначено, що вона є господарською асоціацією. Асоціація не має права втручатися у господарську діяльність підприємств ‑ учасників асоціації. За рішенням учасників асоціація може бути уповноважена представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями.

Корпорація ‑ визнається договірне об’єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об’єдналися, з делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорації.

Консорціум ‑ тимчасове статутне об’єднання підприємств для досягнення його учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-технічних, будівельних проектів тощо). Консорціум використовує кошти, якими його наділяють учасники, централізовані ресурси, виділені на фінансування відповідної програми, а також кошти, що надходять з інших джерел, в порядку, визначеному його статутом. У разі досягнення мети його створення консорціум припиняє свою діяльність.

Концерн ‑ статутне об’єднання підприємств, а також інших організацій, на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників об’єднання, з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Учасники концерну наділяють його частиною своїх повноважень, у тому числі правом представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями. Учасники концерну не можуть бути одночасно учасниками іншого концерну.

Державні і комунальні господарські об’єднання утворюються переважно у формі корпорації або концерну, незалежно від найменування об’єднання (комбінат, трест тощо).

Підприємства ‑ учасники об’єднання підприємств зберігають статус юридичної особи незалежно від організаційно-правової форми об’єднання, і на них поширюються положення ГКУ та інших законів щодо регулювання діяльності підприємств.

Асоційовані підприємства (господарські організації) ‑ це група суб’єктів господарювання ‑ юридичних осіб, пов’язаних між собою відносинами економічної та/або організаційної залежності у формі участі в статутному фонді та/або управлінні. Залежність між асоційованими підприємствами може бути простою і вирішальною.

Проста залежність між асоційованими підприємствами виникає у разі якщо одне з них має можливість блокувати прийняття рішень іншим (залежним) підприємством, які повинні прийматися відповідно до закону та/або установчих документів цього підприємства кваліфікованою більшістю голосів.

Вирішальна залежність між асоційованими підприємствами виникає у разі якщо між підприємствами встановлюються відносини контролю-підпорядкування за рахунок переважної участі контролюючого підприємства в статутному фонді та/або загальних зборах чи інших органах управління іншого (дочірнього) підприємства, зокрема володіння контрольним пакетом акцій. Відносини вирішальної залежності можуть встановлюватися за умови отримання згоди відповідних органів Антимонопольного комітету України.

Про наявність простої та вирішальної залежності має бути зазначено у відомостях державної реєстрації залежного (дочірнього) підприємства та опубліковано відповідно до закону.

Згідно із ч. 5 ст. 126 ГКУ, холдингова компанія ‑ публічне акціонерне товариство, яке володіє, користується, а також розпоряджається холдинговими корпоративними пакетами акцій (часток, паїв) двох або більше корпоративних підприємств (крім пакетів акцій, що перебувають у державній власності). Відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону України «Про холдингові компанії в Україні», холдингова компанія – акціонерне товариство, тобто в даному спеціальному законі тип акціонерного товариства не регламентується на відміну від ГКУ.

Згідно із ЗУ «Про холдингові компанії в Україні, державна холдингова компанія ‑ холдингова компанія, утворена у формі акціонерного товариства, не менш як 100 (сто) відсотків акцій якого належить державі.

Холдинговий корпоративний пакет акцій (часток, паїв) ‑ пакет акцій (часток, паїв) корпоративного підприємства, який перевищує 50 (п’ятдесят) відсотків чи становить величину, яка забезпечує право вирішального впливу на господарську діяльність корпоративного підприємства.

Корпоративне підприємство ‑ господарське товариство, холдинговим корпоративним пакетом акцій (часток, паїв) якого володіє, користується та розпоряджається холдингова компанія.

Якщо корпоративне підприємство через дії або бездіяльність холдингової компанії виявиться неплатоспроможним та визнається банкрутом, то холдингова компанія несе субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями корпоративного підприємства.

Відповідно до ст. 127 ГКУ, законом можуть визначатися й інші форми об’єднання інтересів підприємств (союзи, спілки, асоціації підприємців тощо), не передбачені у статті 120 ГКУ.

1.14 Комерційна таємниця

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про інформацію», інформація ‑ документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі.

Основними принципами інформаційних відносин є:

1. гарантованість права на інформацію;

2. відкритість, доступність інформації та свобода її обміну;

3. об’єктивність, вірогідність інформації;

4. повнота і точність інформації;

5. законність одержання, використання, поширення та зберігання інформації.

Рис. 1.9. Режими доступу інформації

Відповідно до ч. 1 ст. 28 Закону України «Про інформацію», режим доступу до інформації ‑ це передбачений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення і зберігання інформації (рис. 1.9).

За режимом доступу інформація поділяється на:

1. відкриту інформацію;

2. інформацію з обмеженим доступом.

Інформація з обмеженим доступом за своїм правовим режимом поділяється на:

1. конфіденційну;

2. таємну.

Конфіденційна інформація ‑ це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов.

Таємна інформація ‑ інформація, що містить відомості, які становлять державну та іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі. Віднесення інформації до категорії таємних відомостей, які становлять державну таємницю, і доступ до неї громадян здійснюється відповідно до закону про цю інформацію. Порядок обігу таємної інформації та її захисту визначається відповідними державними органами за умови додержання вимог, встановлених Законом України «Про інформацію». Порядок і терміни обнародування таємної інформації визначаються відповідним законом.

Громадяни, юридичні особи, які володіють інформацією професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержаною на власні кошти, або такою, яка є предметом їх професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії конфіденційної, та встановлюють для неї систему (способи) захисту.

Виняток становить інформація комерційного та банківського характеру, а також інформація, правовий режим якої встановлено Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України (з питань статистики, екології, банківських операцій, податків тощо), та інформація, приховування якої являє загрозу життю і здоров’ю людей.

Інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про банки і банківську діяльність», банківська таємниця ‑ інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту.

До банківської таємниці, зокрема, належить:

1) відомості про банківські рахунки клієнтів, у тому числі кореспондентські рахунки банків у Національному банку України;

2) операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди;

3) фінансово-економічний стан клієнтів;

4) системи охорони банку та клієнтів;

5) інформація про організаційно-правову структуру юридичної особи ‑ клієнта, її керівників, напрями діяльності;

6) відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна інформація;

7) інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню;

8) коди, що використовуються банками для захисту інформації.

Інформація про банки чи клієнтів, що збирається під час проведення банківського нагляду, становить банківську таємницю.

Відповідно до ч. 1 ст. 44 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок», інсайдерська інформація ‑ будь-яка неоприлюднена інформація про емітента, його цінні папери або правочини щодо них, оприлюднення якої може значно вплинути на вартість цінних паперів.

Інформація щодо оцінки вартості цінних паперів та/або фінансово-господарського стану емітента, якщо вона отримана виключно на основі оприлюдненої інформації або інформації з інших публічних джерел, не заборонених законодавством, не є інсайдерською інформацією.

Інсайдери ‑ особи, які володіють інсайдерською інформацією у зв’язку з тим, що вони є:

1) власниками голосуючих акцій емітента або часток (паїв) у статутному капіталі емітента;

2) посадовими особами емітента;

3) особами, які мають доступ до інсайдерської інформації у зв’язку з виконанням трудових (службових) обов’язків або договірних зобов’язань незалежно від відносин з емітентом, зокрема:

• юридичними особами, які перебувають з емітентом у договірних відносинах або прямо чи опосередковано у відносинах контролю;

• фізичними особами, які перебувають з емітентом або юридичними чи фізичними особами, пов’язаними з емітентом договірними відносинами або відносинами контролю, у трудових чи договірних відносинах або прямо чи опосередковано у відносинах контролю;

• державними службовцями.

Відповідно до ч. 1 ст. 162 Господарського кодексу України, суб’єкт господарювання, що є володільцем технічної, організаційної або іншої комерційної інформації, має право на захист від незаконного використання цієї інформації третіми особами, за умов, що ця інформація має комерційну цінність у зв’язку з тим, що вона невідома третім особам і до неї немає вільного доступу інших осіб на законних підставах, а володілець інформації вживає належних заходів до охорони її конфіденційності.

Згідно із Постановою Кабінету Міністрів України «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці» від 09.08.1993 № 611, комерційну таємницю не становлять:

1. установчі документи, документи, що дозволяють займатися підприємницькою чи господарською діяльністю та її окремими видами;

2. інформація за всіма встановленими формами державної звітності;

3. дані, необхідні для перевірки обчислення і сплати податків та інших обов’язкових платежів;

4. відомості про чисельність і склад працюючих, їхню заробітну плату в цілому та за професіями й посадами, а також наявність вільних робочих місць;

5. документи про сплату податків і обов'язкових платежів;

6. інформація про забруднення навколишнього природного середовища, недотримання безпечних умов праці, реалізацію продукції, що завдає шкоди здоров’ю, а також інші порушення законодавства України та розміри заподіяних при цьому збитків;

7. документи про платоспроможність;

8. відомості про участь посадових осіб підприємства в кооперативах, малих підприємствах, спілках, об’єднаннях та інших організаціях, які займаються підприємницькою діяльністю;

9. відомості, що відповідно до чинного законодавства підлягають оголошенню.

Українським законодавством передбачені достатньо серйозні санкції проти тих, хто порушує вимоги що стосуються режиму функціонування комерційної таємниці. Згідно зі ст. 163-9 Кодексу України про адміністративні правопорушення, незаконне використання інсайдерської інформації особою, яка нею володіє, ‑ тягне за собою накладення штрафу від 500 (п’ятисот) до 750 (семисот п’ятдесяти) неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Відповідно до ст. 232 Кримінального кодексу України, умисне розголошення комерційної або банківської таємниці без згоди її власника особою, якій ця таємниця відома у зв’язку з професійною або службовою діяльністю, якщо воно вчинене з корисливих чи інших особистих мотивів і завдало істотної шкоди суб’єкту господарської діяльності, ‑ карається штрафом від 200 (двохсот) до 500 (п’ятисот) неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 (трьох) років, або виправними роботами на строк до 2 (двох) років, або позбавленням волі на той самий строк.

Згідно із ч. 1 ст. 232-1 ККУ, незаконне використання інсайдерської інформації особою, яка нею володіє, якщо це завдало істотної шкоди, ‑ карається штрафом від 750 (семисот п’ятдесяти) до 2 000 (двох тисяч) неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до 3 (трьох) років, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до 3 (трьох) років або без такого.

Те саме діяння, вчинене повторно, або якщо воно спричинило тяжкі наслідки, ‑ карається штрафом від 2 000 (двох) до 3 000 (трьох тисяч) неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк від 2 (двох) до 5 (п’яти) років, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до 3 (трьох) років або без такого.

Істотною шкодою у цій статті, якщо вона полягає у заподіянні матеріальних збитків, вважається така шкода, яка в 500 (п’ятсот) і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Тяжкими наслідками у цій статті, якщо вони полягають у заподіянні матеріальних збитків, вважаються такі, які у 1 000 (тисячу) і більше разів перевищують неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

1.15 Час та місце відкриття спадщини

Відповідно до ст. 1216 ЦКУ, спадкування ‑ перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Згідно зі ст. 1220 ЦКУ, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Час відкриття спадщини ‑ день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (ч. 3 ст. 46 ЦКУ).

Згідно із ч. 1 ст. 46 ЦКУ, фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом 3 (трьох) років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, ‑ протягом 6 (шести) місяців, а за можливості вважати фізичну особу загиблою від певного нещасного випадку або інших обставин внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру ‑ протягом 1 (одного) місяця після завершення роботи спеціальної комісії, утвореної внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

Фізична особа, яка пропала безвісти у зв’язку з воєнними діями, може бути оголошена судом померлою після спливу 2 (двох) років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу 6 (шести) місяців.

Фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це. Фізична особа, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку або у зв’язку з воєнними діями, може бути оголошена померлою від дня її вірогідної смерті.

Згідно із ч. 1 ст. 1221 ЦКУ, місце відкриття спадщини ‑ останнє місце проживання спадкодавця.

Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна ‑ місцезнаходження основної частини рухомого майна.

Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та інші учасники цивільних відносин.

Згідно зі ст. 1233 ЦКУ, заповіт ‑ особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Відповідно до ч. 1 ст. 1258 ЦКУ, спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених ст. 1259 ЦКУ.

У ЦКУ встановлено такі черги права на спадкування за законом:

1) перша черга: діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті; той з подружжя, який його пережив; батьки;

2) друга черга: рідні брати та сестри спадкодавця; його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері;

3) третя черга: рідні дядько та тітка спадкодавця;

4) четверта черга: особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як 5 (п’ять) років до часу відкриття спадщини;

5) п’ята черга: інші родичі спадкодавця до 6 (шостого) ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення; утриманці спадкодавця, які не були членами його сім’ї.

Ступінь споріднення визначається за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця. Народження самого спадкодавця не входить до цього числа.

Утриманець ‑ неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім’ї спадкодавця, але не менш як 5 (п’ять) років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування.

Внуки, правнуки спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові, бабі, дідові, якби вони були живими на час відкриття спадщини.

Прабаба, прадід спадкують ту частку спадщини, яка б належала за законом їхнім дітям (бабі, дідові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини.

Племінники спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (сестрі, братові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини.

Двоюрідні брати та сестри спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (тітці, дядькові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини.

Якщо спадкування за правом представлення здійснюється кількома особами, частка їхнього померлого родича ділиться між ними порівну.

При спадкуванні по прямій низхідній лінії право представлення діє без обмеження ступеня споріднення.

Частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними.

Згідно із ч. 1 ст. 1270 ЦКУ, для прийняття спадщини встановлюється строк у 6 (шість) місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

Якщо виникнення у особи права на спадкування залежить від неприйняття спадщини або відмови від її прийняття іншими спадкоємцями, строк для прийняття нею спадщини встановлюється у 3 (три) місяці з моменту неприйняття іншими спадкоємцями спадщини або відмови від її прийняття.

Якщо строк, що залишився, менший як 3 (три) місяці, він продовжується до 3 (трьох) місяців.

Згідно із ч. 1 ст. 1277 ЦКУ, у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу 1 (одного) року з часу відкриття спадщини. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини. Територіальна громада, яка стала власником відумерлого майна, зобов’язана задовольнити вимоги кредиторів спадкодавця, що заявлені відповідно до ст. 1231 ЦКУ.

1.16 Порушення та провадження справи про банкрутство

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», банкрутство ‑ визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Сторонами у справі про банкрутство ‑ кредитори (представник комітету кредиторів) та боржник (банкрут).

Боржник – суб’єкт підприємницької діяльності, неспроможний виконати свої грошові зобов’язання перед кредиторами, у тому числі зобов’язання щодо сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування та інші види загальнообов’язкового державного соціального страхування, податків і зборів (обов’язкових платежів), протягом 3 (трьох) місяців після настання встановленого строку їх сплати.

Кредитор ‑ юридична або фізична особа, яка має у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов’язань до боржника, щодо виплати заборгованості із заробітної плати працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування та інші види загальнообов’язкового державного соціального страхування, податків і зборів (обов’язкових платежів).

Конкурсні кредитори ‑ кредитори за вимогами до боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство та вимоги яких не забезпечені заставою майна боржника. До конкурсних кредиторів відносяться також кредитори, вимоги яких до боржника виникли внаслідок правонаступництва за умови виникнення таких вимог до порушення провадження у справі про банкрутство.

Поточні кредитори ‑ кредитори за вимогами до боржника, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство.

Щодо боржника застосовуються такі судові процедури банкрутства:

• розпорядження майном боржника;

• мирова угода;

• санація (відновлення платоспроможності) боржника;

• ліквідація банкрута.

Розпорядження майном боржника ‑ система заходів щодо нагляду та контролю за управлінням та розпорядженням майном боржника з метою забезпечення збереження та ефективного використання майнових активів боржника та проведення аналізу його фінансового становища.

Мирова угода ‑ домовленість між боржником та кредитором (групою кредиторів) про відстрочку та (або) розстрочку платежів або припинення зобов’язання за угодою сторін (прощення боргів).

Санація ‑ система заходів, що здійснюються під час провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнанню боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та (або) зміну організаційно-правової та виробничої структури боржника.

Ліквідація ‑ припинення діяльності суб’єкта підприємницької діяльності, визнаного господарським судом банкрутом, з метою здійснення заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів шляхом продажу його майна.

Справи про банкрутство підвідомчі господарським судам і розглядаються ними за місцезнаходженням боржника. Право на звернення до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство мають боржник і кредитор.

Справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно складають не менше 300 (трьохсот) мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом 3 (трьох) місяців після встановленого для їх погашення строку, якщо інше не передбачено ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Боржник зобов’язаний звернутися в місячний строк до господарського суду з заявою про порушення справи про банкрутство у разі виникнення таких обставин:

1. задоволення вимог одного або кількох кредиторів приведе до неможливості виконання грошових зобов’язань боржника в повному обсязі перед іншими кредиторами;

2. орган боржника, уповноважений відповідно до установчих документів або законодавства прийняти рішення про ліквідацію боржника, прийняв рішення про звернення в господарський суд з заявою боржника про порушення справи про банкрутство;

3. при ліквідації боржника не у зв’язку з процедурою банкрутства встановлено неможливість боржника задовольнити вимоги кредиторів у повному обсязі;

4. в інших випадках, передбачених ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Одночасно з порушенням провадження у справі про банкрутство вводиться мораторій на задоволення вимог кредиторів, про що зазначається в ухвалі господарського суду.

Мораторій на задоволення вимог кредиторів ‑ зупинення виконання боржником грошових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов’язань та зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), застосованих до прийняття рішення про введення мораторію.

Дія мораторію припиняється з дня припинення провадження у справі про банкрутство.

З метою забезпечення майнових інтересів кредиторів в ухвалі господарського суду про порушення провадження у справі про банкрутство або в ухвалі, прийнятій на підготовчому засіданні, вказується про введення процедури розпорядження майном боржника і призначається розпорядник майна у порядку, встановленому ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Розпорядник майна ‑ фізична особа, на яку у встановленому ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» порядку покладаються повноваження щодо нагляду та контролю за управлінням та розпорядженням майном боржника на період провадження у справі про банкрутство.

Розпорядник майна призначається господарським судом із числа осіб, зареєстрованих державним органом з питань банкрутства як арбітражні керуючі, відомості про яких надаються в установленому порядку Вищому господарському суду України.

Арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) ‑ фізична особа, яка має ліцензію, видану в установленому законодавством порядку, та діє на підставі ухвали господарського суду.

Відповідно до чинного законодавства, одна і та ж особа може виконувати функції арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) на всіх стадіях провадження у справі про банкрутство.

Кредитори мають право запропонувати кандидатуру розпорядника майна, яка відповідає вимогам, які передбачені законодавством.

Розпорядником майна може бути призначено фізичну особу – суб’єкта підприємницької діяльності, яка має вищу юридичну чи економічну освіту або володіє спеціальними знаннями, не є заінтересованою особою стосовно боржника та кредиторів і яка має ліцензію арбітражного керуючого, що видається в установленому законодавством порядку.

Позбавлення в установленому порядку розпорядника майна ліцензії є підставою для винесення господарським судом ухвали про усунення розпорядника майна від виконання ним своїх обов’язків.

Розпорядником майна не можуть призначатися особи, які:

• здійснювали раніше управління боржником ‑ юридичною особою, за винятком випадків, коли з моменту усунення даної особи від управління боржником пройшло не менше 3 (трьох) років;

• мають судимість за вчинення корисливих злочинів.

Розпорядник майна призначається на строк не більше ніж на 6 (шість) місяців. Цей строк може бути продовжений або скорочений судом за клопотанням комітету кредиторів чи самого розпорядника майна або власника (органу, уповноваженого управляти майном) боржника.

Конкурсні кредитори за вимогами, які виникли до дня порушення провадження у справі про банкрутство, протягом 30 (тридцяти) днів від дня опублікування в офіційному друкованому органі оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство зобов’язані подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують.

Господарський суд за клопотанням комітету кредиторів у строк, що не перевищує строку дії процедури розпорядження майном, має право винести ухвалу про проведення санації боржника та призначення керуючого санацією.

Керуючий санацією ‑ фізична особа, яка відповідно до рішення господарського суду організовує здійснення санації боржника.

Санація вводиться на строк не більше 12 (дванадцяти) місяців. За клопотанням комітету кредиторів чи керуючого санацією або інвесторів цей строк може бути продовжено ще до 6 (шести) місяців або скорочено.

Протягом 3 (трьох) місяців з дня винесення ухвали про санацію боржника керуючий санацією зобов’язаний подати комітету кредиторів для схвалення план санації боржника.

План санації розглядається комітетом кредиторів, який скликається керуючим санацією в 4 (чотиримісячний) строк з дня винесення господарським судом ухвали про санацію.

План санації вважається схваленим, якщо на засіданні комітету кредиторів таке рішення було підтримано більш як половиною голосів кредиторів ‑ членів комітету кредиторів.

Схвалений комітетом кредиторів план санації та протокол засідання комітету кредиторів подаються керуючим санацією в господарський суд на затвердження не пізніше 5 (п’яти) днів з дня проведення засідання комітету кредиторів.

Господарський суд затверджує план санації боржника, про що виноситься ухвала, яка може бути оскаржена у встановленому порядку.

Якщо протягом 6 (шести) місяців з дня винесення ухвали про санацію в господарський суд не буде подано плану санації боржника, господарський суд має право прийняти рішення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

У разі схвалення комітетом кредиторів плану санації, який передбачає більший строк санації боржника, ніж початково встановлений, господарський суд продовжує строк санації, якщо є підстави вважати, що продовження строку санації і виконання плану санації приведе до відновлення платоспроможності боржника.

Керуючий санацією щоквартально звітує перед комітетом кредиторів.

За 15 (п’ятнадцять) днів до закінчення санації, а також за наявності підстав для дострокового припинення санації керуючий санацією зобов’язаний надати комітету кредиторів письмовий звіт і повідомити членів комітету кредиторів про час і місце проведення засідання комітету кредиторів.

Звіт керуючого санацією має містити:

1. баланс боржника на останню звітну дату;

2. рахунок прибутків і збитків боржника;

3. відомості про наявність у боржника грошових коштів, які можуть бути спрямовані на задоволення вимог кредиторів боржника;

4. відомості про дебіторську заборгованість боржника на дату подання звіту та про нереалізовані права вимоги боржника;

5. відомості про стан кредиторської заборгованості боржника на дату подання звіту.

До звіту керуючого санацією додаються докази задоволення вимог конкурсних кредиторів згідно з реєстром.

Одночасно із звітом керуючий санацією вносить до комітету кредиторів одну з пропозицій:

1. про прийняття рішення про дострокове припинення процедури санації у зв’язку з відновленням платоспроможності боржника;

2. про прийняття рішення щодо припинення процедури санації і укладення мирової угоди;

3. про звернення до господарського суду з клопотанням про продовження процедури санації;

4. про звернення до господарського суду з клопотанням про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

Звіт керуючого санацією має бути розглянутий комітетом кредиторів не пізніше 10 (десяти) днів від дати його надходження.

За наслідками розгляду звіту керуючого санацією комітет кредиторів приймає рішення про звернення до господарського суду з клопотанням щодо:

1. припинення процедури санації у зв’язку з виконанням плану санації і відновленням платоспроможності боржника;

2. продовження встановленого строку процедури санації;

3. припинення процедури санації, визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури;

4. припинення процедури санації і укладення мирової угоди.

У разі виникнення обставин, що є підставою для припинення процедури санації, комітет кредиторів може прийняти відповідне рішення за відсутності звіту керуючого санацією.

Якщо комітетом кредиторів не прийнято жодне з цих рішень або таке рішення не подано в господарський суд протягом 15 (п’ятнадцяти) днів з дня закінчення санації чи виникнення підстав для її дострокового припинення, господарський суд розглядає питання про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

Звіт керуючого санацією, розглянутий комітетом кредиторів, і протокол засідання комітету кредиторів направляються в господарський суд не пізніше 5 (п’яти) днів після дати проведення засідання комітету кредиторів.

До звіту керуючого санацією додаються реєстр вимог кредиторів і, за наявності, скарги кредиторів, які голосували проти прийнятого комітетом кредиторів рішення або не брали участі в голосуванні.

Строк ліквідаційної процедури не може перевищувати 12 (дванадцяти) місяців. Господарський суд може продовжити цей строк на 6 (шість) місяців, якщо інше не передбачено законодавство.

Опублікування відомостей про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури здійснюється ліквідатором у офіційних друкованих органах за рахунок банкрута у 5 (п’ятиденний) строк з дня прийняття постанови про визнання боржника банкрутом. Офіційний друкований орган ‑ газети «Голос України» або «Урядовий кур’єр».

Не дозволяється опублікування або розголошення іншим чином відомостей про визнання боржника банкрутом до дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом.

Згідно із ч. 1 ст. 24 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», у постанові про визнання боржника банкрутом господарський суд відкриває ліквідаційну процедуру, призначає ліквідатора в порядку, передбаченому для призначення керуючого санацією.

Ліквідатор ‑ фізична особа, яка відповідно до рішення господарського суду організовує здійснення ліквідаційної процедури боржника, визнаного банкрутом, та забезпечує задоволення визнаних судом вимог кредиторів у встановленому законодавством порядку.

У разі ліквідації державного підприємства або підприємства, у статутному фонді якого державна частка складає більш ніж 25 (двадцять п’ять) відсотків, господарський суд призначає членами ліквідаційної комісії представника державного органу з питань банкрутства та при необхідності ‑ органу місцевого самоврядування.

Згідно із ч. 2 ст. 25 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», протягом 15 (п’ятнадцяти) днів з дня призначення ліквідатора відповідні посадові особи банкрута зобов’язані передати бухгалтерську та іншу документацію банкрута, печатки і штампи, матеріальні та інші цінності банкрута ліквідатору. У разі ухилення від виконання зазначених обов’язків відповідні посадові особи банкрута несуть відповідальність відповідно до законів України.

З дня призначення ліквідатора до нього переходять права керівника (органів управління) юридичної особи ‑ банкрута.

Ліквідатор (арбітражний керуючий) має право замовити виготовлення дубліката печатки та штампів у разі їх втрати.

Відповідно до ч. 1 ст. 31 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», черговість задоволення вимог кредиторів має такий вигляд:

1) у першу чергу задовольняються:

а) вимоги, забезпечені заставою;

б) вимоги щодо виплати заборгованості із заробітної плати за 3 (три) місяці роботи, що передують порушенню справи про банкрутство;

в) витрати Фонду гарантування вкладів фізичних осіб;

в-1) вимоги кредиторів за договорами страхування;

г) витрати, пов’язані з провадженням у справі про банкрутство в господарському суді та роботою ліквідаційної комісії;

2) у другу чергу задовольняються вимоги, що виникли із зобов’язань банкрута перед працівниками підприємства-банкрута (за винятком повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства);

3) у третю чергу задовольняються вимоги щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів);

4) у четверту чергу задовольняються вимоги кредиторів, не забезпечені заставою;

5) у п’яту чергу задовольняються вимоги щодо повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства;

6) у шосту чергу задовольняються інші вимоги.

Вимоги кожної наступної черги задовольняються в міру надходження на рахунок коштів від продажу майна банкрута після повного задоволення вимог попередньої черги.

У разі недостатності коштів, одержаних від продажу майна банкрута, для повного задоволення всіх вимог однієї черги вимоги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належить кожному кредиторові однієї черги.

У разі відмови кредитора від задоволення визнаної в установленому порядку вимоги ліквідаційна комісія не враховує суму грошових вимог цього кредитора.

Вимоги, заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, не розглядаються і вважаються погашеними.

Вимоги, не задоволені за недостатністю майна, вважаються погашеними.

Особливості банкрутства окремих категорій суб’єктів підприємницької діяльності представлені у залежності від типу суб’єкта.

Відповідно до ч. 1 ст. 42 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», містоутворючі підприємства ‑ юридичні особи, кількість працівників яких з урахуванням членів їх сімей складає не менше половини чисельності населення адміністративно-територіальної одиниці, у якій розташована така юридична особа. Положення цієї статті застосовуються також до підприємств, кількість працівників яких перевищує 5 000 (п’ять тисяч) осіб.

При розгляді справи про банкрутство містоутворюючого підприємства учасником провадження у справі про банкрутство визнається орган місцевого самоврядування відповідної територіальної громади адміністративно-територіальної одиниці.

Учасниками провадження у справі про банкрутство містоутворюючого підприємства господарським судом можуть бути визнані також центральні органи виконавчої влади.

Докази, що підтверджують належність боржника до містоутворюючих підприємств, господарському суду надає боржник.

Процедура санації містоутворюючого підприємства за клопотанням органу місцевого самоврядування може бути продовжена господарським судом на 1 (один) рік. Підставою для продовження процедури санації містоутворюючого підприємства на цей строк є план фінансового оздоровлення містоутворюючого підприємства. План фінансового оздоровлення містоутворюючого підприємства може передбачати внесення інвестицій, працевлаштування його працівників, створення нових робочих місць та інші способи відновлення платоспроможності боржника містоутворюючого підприємства.

За клопотанням органу місцевого самоврядування або центрального органу виконавчої влади, які є учасниками провадження у справі про банкрутство, за умови укладення ними договору поруки за зобов'язаннями боржника, строк процедури санації містоутворюючого підприємства може бути продовжений господарським судом до 10 (десяти) років. Боржник і його поручитель у цьому разі зобов’язані розрахуватися з кредиторами протягом 3 (трьох) років, якщо інше не передбачено ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Невиконання даних вимог є підставою для визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

З метою задоволення вимог кредиторів у процедурі санації може бути здійснено продаж майна боржника як цілісного майнового комплексу або частини його майна згідно із законодавством.

За наявності клопотання органу місцевого самоврядування або центрального органу виконавчої влади, які є учасниками провадження у справі про банкрутство, продаж майна боржника як цілісного майнового комплексу провадиться шляхом проведення конкурсу.

Обов’язковими умовами конкурсу є:

• збереження робочих місць для не менш як 70 (сімдесяти) відсотків працівників, зайнятих на підприємстві на момент його продажу;

• зобов’язання покупця щодо забезпечення перепідготовки чи працевлаштування працівників підприємства відповідно до законодавства в разі зміни профілю діяльності підприємства.

Інші умови конкурсу можуть установлюватися виключно за згодою комітету кредиторів.

Якщо зазначене клопотання не було подано або майно боржника як цілісний майновий комплекс не було продано на конкурсі, майно боржника підлягає продажу на аукціоні.

Відповідно до ч. 1 ст. 46 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», при розгляді справ про банкрутство організації або громадянина – суб’єкта підприємницької діяльності, що є професійними учасниками ринку цінних паперів, учасником провадження у справі про банкрутство визнається державний орган з питань регулювання ринку цінних паперів.

Розпорядник майна професійного учасника ринку цінних паперів повинен мати ліцензію арбітражного керуючого, а також ліцензію, що видається державним органом з питань регулювання ринку цінних паперів.

Обмеження на здійснення угод професійним учасником ринку цінних паперів, щодо якого порушено справу про банкрутство, не поширюються на угоди з цінними паперами його клієнтів, що здійснюються за дорученнями клієнтів і підтверджені ними після порушення провадження у справі про банкрутство.

Розпорядник майна зобов’язаний у десятиденний строк з дня його призначення направити клієнтам, які передали боржнику ‑ професійному учаснику ринку цінних паперів в управління належні їм цінні папери, повідомлення про порушення провадження у справі про банкрутство та призначення розпорядника майна. В повідомленні зазначаються реквізити ліцензії розпорядника майна, вид і реквізити ліцензії, виданої розпоряднику майна державним органом з питань регулювання ринку цінних паперів, а також пропонується дати розпорядження щодо дій, які необхідно вчинити з цінними паперами, що належать інвестору на ринку цінних паперів, які знаходяться в управлінні професійного учасника ринку цінних паперів, що є боржником.

Цінні папери та інше майно клієнтів, які передані в управління професійному учаснику ринку цінних паперів і не перебувають у його власності, не включаються до складу ліквідаційної маси.

Клієнт ‑ інвестор на ринку цінних паперів, що уклав відповідну угоду з професійним учасником ринку цінних паперів, який відповідно до ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» визнається боржником або банкрутом.

З дня введення господарським судом процедури санації боржника чи визнання професійного учасника ринку цінних паперів банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури цінні папери клієнтів підлягають поверненню клієнту, якщо інше не передбачено угодою керуючого санацією або ліквідатора з клієнтом.

Якщо вимоги клієнтів щодо повернення належних їм цінних паперів на пред’явника одного виду (одного емітента, однієї категорії, одного типу, однієї серії) перевищують кількість зазначених цінних паперів, які знаходяться у розпорядженні професійного учасника ринку цінних паперів, повернення зазначених цінних паперів клієнтам здійснюється пропорційно вимогам клієнтів.

Грошове зобов’язання – зобов’язання боржника заплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством України.

До складу грошових зобов’язань боржника не зараховуються недоїмка (пеня та штраф), визначена на дату подання заяви до господарського суду, а також зобов’язання, які виникли внаслідок заподіяння шкоди життю і здоров’ю громадян, зобов’язання з виплати авторської винагороди, зобов’язання перед засновниками (учасниками) боржника ‑ юридичної особи, що виникли з такої участі. Склад і розмір грошових зобов’язань, в тому числі розмір заборгованості за передані товари, виконані роботи і надані послуги, сума кредитів з урахуванням процентів, які зобов’язаний сплатити боржник, визначаються на день подачі в господарський суд заяви про порушення провадження у справі про банкрутство, якщо інше не встановлено ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

При проведенні санації професійного учасника ринку цінних паперів керуючий санацією має право передати цінні папери, передані такому професійному учаснику ринку цінних паперів клієнтами, іншому суб’єкту підприємницької діяльності, який має відповідну ліцензію професійного учасника ринку цінних паперів.

Відповідно до ч. 1 ст. 46-1 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», у разі порушення провадження у справі про банкрутство стосовно емітента чи управителя іпотечних сертифікатів іпотечні активи не включаються до складу ліквідаційної маси такого емітента або управителя. Розпорядження цими активами здійснюється відповідно до ЗУ «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати».

1.17 Вчинення нотаріальних дій

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про нотаріат», нотаріат в Україні ‑ це система органів і посадових осіб, на які покладено обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.

Вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які працюють в державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси) або займаються приватною нотаріальною діяльністю (приватні нотаріуси).

Документи, оформлені державними і приватними нотаріусами, мають однакову юридичну силу.

У населених пунктах, де немає нотаріусів, нотаріальні дії, передбачені ст. 37 цього Закону, вчиняються уповноваженими на це посадовими особами органів місцевого самоврядування.

Вчинення нотаріальних дій за кордоном покладається на консульські установи України, а у випадках, передбачених чинним законодавством, ‑ на дипломатичні представництва України.

Посвідчення заповітів і доручень, прирівняних до нотаріальних, може провадитись особами, вказаними у ст. 40 цього Закону.

Згідно із ч. 1 ст. 3 Закону України «Про нотаріат», нотаріусом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, володіє державною мовою, має стаж роботи у сфері права не менше 3 (трьох) років, пройшов стажування протягом 1 (одного) року в державній нотаріальній конторі або у приватного нотаріуса, склав кваліфікаційний іспит, одержав свідоцтво про право на зайняття нотаріальною діяльністю. Не може бути нотаріусом особа, яка має судимість за вчинення злочину, обмежена у дієздатності або визнана недієздатною за рішенням суду.

Нотаріус не може займатися підприємницькою або адвокатською діяльністю, бути засновником адвокатських об’єднань, перебувати на державній службі або на службі в органах місцевого самоврядування, перебувати у штаті інших юридичних осіб, входити самостійно, через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів господарських організацій, кредитно-фінансових установ, а також виконувати іншу оплачувану роботу, крім викладацької, наукової і творчої, у вільний від роботи час.

Реєстраційна справа приватного нотаріуса зберігається і ведеться Головним управлінням юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головними управліннями юстиції в областях, містах Києві та Севастополі.

Нотаріальна таємниця ‑ сукупність відомостей, отриманих під час вчинення нотаріальної дії або звернення до нотаріуса заінтересованої особи, в тому числі про особу, її майно, особисті майнові та немайнові права і обов’язки тощо.

Стажистом нотаріуса може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, має стаж роботи у сфері права не менше 3 (трьох) років, володіє державною мовою. Керівником стажування може бути нотаріус, який має стаж нотаріальної діяльності не менше 10 (десять) років. Умови роботи визначаються трудовим контрактом між стажистом та приватним нотаріусом чи державною нотаріальною конторою з додержанням законодавства про працю.

Не може бути стажистом нотаріуса особа, яка має судимість, а також особа, обмежена у дієздатності або визнана недієздатною за рішенням суду.

Стажист нотаріуса не може займатися підприємницькою або адвокатською діяльністю, бути засновником адвокатських об’єднань, перебувати на державній службі або на службі в органах місцевого самоврядування, перебувати у штаті інших юридичних осіб, входити самостійно, через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів господарських організацій, кредитно-фінансових установ, а також виконувати іншу оплачувану роботу, крім викладацької, наукової і творчої, у вільний від роботи час.

Нотаріуси вчиняють такі нотаріальні дії:

1) посвідчують правочини (договори, заповіти, довіреності тощо);

2) вживають заходів щодо охорони спадкового майна;

3) видають свідоцтва про право на спадщину;

4) видають свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя в разі смерті одного з подружжя;

5) видають свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів);

6) видають свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів), якщо прилюдні торги (аукціони) не відбулися;

7) провадять опис майна фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою або місце перебування якої невідоме;

8) видають дублікати нотаріальних документів, що зберігаються у справах нотаріуса;

9) накладають та знімають заборону щодо відчуження нерухомого майна (майнових прав на нерухоме майно) і транспортних засобів, що підлягають державній реєстрації;

10) засвідчують вірність копій (фотокопій) документів і виписок з них;

11) засвідчують справжність підпису на документах;

12) засвідчують вірність перекладу документів з однієї мови на іншу;

13) посвідчують факт, що фізична чи юридична особа є виконавцем заповіту;

14) посвідчують факт, що фізична особа є живою;

15) посвідчують факт перебування фізичної особи в певному місці;

16) посвідчують час пред’явлення документів;

17) передають заяви фізичних та юридичних осіб іншим фізичним та юридичним особам;

18) приймають у депозит грошові суми та цінні папери;

19) вчиняють виконавчі написи;

20) вчиняють протести векселів;

21) вчиняють морські протести;

22) приймають на зберігання документи.

На нотаріусів може бути покладено вчинення інших нотаріальних дій згідно із законом.

Згідно із ч. 1 ст. 37 Закону України «Про нотаріат», у населених пунктах, де немає нотаріусів, уповноважені на це посадові особи органу місцевого самоврядування вчиняють такі нотаріальні дії:

1) вживають заходів щодо охорони спадкового майна;

2) посвідчують заповіти (крім секретних);

3) видають дублікати посвідчених ними документів;

4) засвідчують вірність копій (фотокопій) документів і виписок з них;

5) засвідчують справжність підпису на документах.

Зазначені посадові особи органів місцевого самоврядування не мають права на оформлення документів, призначених для використання за межами державного кордону.

Консульські установи України вчиняють такі нотаріальні дії:

1) посвідчують правочини (договори, заповіти, доручення тощо), крім іпотечних договорів, правочинів про відчуження та заставу жилих будинків, квартир, дач, садових будинків, гаражів, земельних ділянок, іншого нерухомого майна, що знаходиться в Україні;

2) вживають заходів до охорони спадкового майна;

3) видають свідоцтва про право на спадщину;

4) видають свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя;

5) засвідчують вірність копій документів і виписок з них;

6) засвідчують справжність підпису на документах;

7) засвідчують вірність перекладу документів з однієї мови на іншу;

8) посвідчують факт, що громадянин є живим;

9) посвідчують факт знаходження громадянина в певному місці;

10) посвідчують тотожність громадянина з особою, зображеною на фотокартці;

11) посвідчують час пред’явлення документів;

12) приймають в депозит грошові суми і цінні папери;

13) вчиняють виконавчі написи;

14) приймають на зберігання документи;

15) вчиняють морські протести.

Законодавством України можуть бути передбачені й інші дії, що вчиняються консульськими установами України.

Відповідно до ч. 1 ст. 40 Закону України «Про нотаріат», до нотаріально посвідчених заповітів (крім секретних) прирівнюються:

1) заповіти осіб, які перебувають на лікуванні у лікарні, госпіталі, іншому стаціонарному закладі охорони здоров’я, а також осіб, які проживають у будинках для осіб похилого віку та інвалідів, посвідчені головними лікарями, їх заступниками з медичної частини або черговими лікарями цих лікарень, госпіталів, інших стаціонарних закладів охорони здоров’я, а також начальниками госпіталів, директорами або головними лікарями будинків для осіб похилого віку та інвалідів;

2) заповіти осіб, які перебувають під час плавання на морських, річкових суднах, що ходять під прапором України, посвідчені капітанами цих суден;

3) заповіти осіб, які перебувають у пошукових або інших експедиціях, посвідчені начальниками цих експедицій;

4) заповіти військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин, з’єднань, установ, військово-навчальних закладів, де немає нотаріусів чи посадових осіб органів місцевого самоврядування, які вчиняють нотаріальні дії, також заповіти працівників, членів їх сімей і членів сімей військовослужбовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з’єднань, установ або військово-навчальних закладів;

5) заповіти осіб, які тримаються в установах виконання покарань, посвідчені начальниками таких установ;

6) заповіти осіб, які тримаються у слідчих ізоляторах, посвідчені начальниками слідчих ізоляторів.

До нотаріально посвідчених довіреностей прирівнюються:

1) довіреності військовослужбовців або інших осіб, які перебувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних закладах, посвідчені начальниками цих закладів, їх заступниками з медичної частини, старшими або черговими лікарями;

2) довіреності військовослужбовців, а в пунктах дислокації військової частини, з’єднань, установ, військово-навчальних закладів, де немає нотаріуса чи посадових осіб органів місцевого самоврядування, які вчиняють нотаріальні дії, також довіреності працівників, членів їх сімей і членів сімей військовослужбовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з’єднань, установ або військово-навчальних закладів;

3) довіреності осіб, які тримаються в установах виконання покарань чи слідчих ізоляторах, посвідчені начальниками таких установ чи слідчих ізоляторів;

4) довіреності осіб, які проживають у населених пунктах, де немає нотаріусів, посвідчені уповноваженою на це посадовою особою органу місцевого самоврядування, крім довіреностей на право розпорядження нерухомим майном, довіреності на управління і розпорядження корпоративними правами та довіреностей на користування та розпорядження транспортними засобами.

Посадові особи зобов’язані негайно передати по одному примірнику посвідчених ними заповітів у державний нотаріальний архів за місцем проживання заповідача.

Капітани морських суден зобов’язані передати по одному примірнику посвідчених ними заповітів начальникові порту України або консулові України в іноземному порту для подальшого надсилання їх до державного нотаріального архіву за місцем проживання заповідача.

Державний нотаріус державного нотаріального архіву зобов’язаний перевірити законність заповіту, що надійшов на зберігання, та залишити у себе отриманий ним примірник заповіту з повідомленням про це заповідача та посадової особи, яка посвідчила заповіт. У разі встановлення невідповідності заповіту законові державний нотаріус державного нотаріального архіву повідомляє про це заповідача і посадову особу, яка посвідчила заповіт.

У разі якщо заповідач не мав місця проживання в Україні або місце проживання заповідача невідоме, заповіт надсилається до Київського державного нотаріального архіву.

Нотаріальні дії вчиняються в приміщенні державної нотаріальної контори, в державному нотаріальному архіві, приміщенні, яке є робочим місцем приватного нотаріуса, чи приміщенні органів місцевого самоврядування. В окремих випадках, коли громадянин не може з’явитися в зазначене приміщення, а також коли того вимагають особливості посвідчуваної угоди, нотаріальні дії можуть бути вчинені поза вказаними приміщеннями.

Документи, викладені на 2 (двох) і більше аркушах, що подаються для вчинення нотаріальної дії, повинні бути прошиті у спосіб, що унеможливлює їх роз’єднання без порушення цілісності, а аркуші пронумеровані і скріплені печаткою юридичної особи, яка видала документ.

Тексти нотаріально посвідчуваних правочинів, заяв, засвідчуваних копій (фотокопій) документів і витягів з них, тексти перекладів та заяв повинні бути написані зрозуміло і чітко, дати, що стосуються змісту посвідчуваних правочинів, повинні бути позначені хоча б один раз словами, а назви юридичних осіб та їх ідентифікаційний код за даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб ‑ підприємців ‑ без скорочень із зазначенням їх місцезнаходження. Прізвища, імена та по-батькові фізичних осіб, їх місце проживання та ідентифікаційний номер за даними Державного реєстру фізичних осіб платників податків, крім уповноважених представників юридичних осіб, повинні бути написані повністю, а у випадках, передбачених законами, ‑ із зазначенням дати їх народження.

Для вчинення нотаріальних дій не приймаються документи, які не відповідають вимогам законодавства або містять відомості, що принижують честь, гідність та ділову репутацію фізичної особи або ділову репутацію юридичної особи, які мають підчистки або дописки, закреслені слова чи інші незастережні виправлення, документи, тексти яких неможливо прочитати внаслідок пошкодження, а також документи, написані олівцем.

Нотаріус або посадова особа, яка вчиняє нотаріальні дії, відмовляє у вчиненні нотаріальної дії, якщо:

1) вчинення такої дії суперечить законодавству України;

2) не подано відомості (інформацію) та документи, необхідні для вчинення нотаріальної дії;

3) дія підлягає вчиненню іншим нотаріусом або посадовою особою, яка вчиняє нотаріальні дії;

4) є сумніви у тому, що фізична особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, усвідомлює значення, зміст, правові наслідки цієї дії або ця особа діє під впливом насильства;

5) з проханням про вчинення нотаріальної дії звернулась особа, яка в установленому порядку визнана недієздатною, або уповноважений представник не має необхідних повноважень;

6) правочин, що укладається від імені юридичної особи, суперечить цілям, зазначеним у їх статуті чи положенні, або виходить за межі їх діяльності;

7) особа, яка звернулася з проханням про вчинення нотаріальної дії, не внесла плату за її вчинення;

8) особа, яка звернулася з проханням про вчинення нотаріальної дії, не внесла встановлені законодавством платежі, пов’язані з її вчиненням;

9) в інших випадках, передбачених цим Законом.

Нотаріусу або посадовій особі, яка вчиняє нотаріальні дії, забороняється безпідставно відмовляти у вчиненні нотаріальної дії.

На вимогу особи, якій відмовлено у вчиненні нотаріальної дії, нотаріус або посадова особа, яка вчиняє нотаріальні дії, зобов’язані викласти причини відмови в письмовій формі і роз’яснити порядок її оскарження. Про відмову у вчиненні нотаріальної дії нотаріус протягом 3 (трьох) робочих днів виносить відповідну постанову.

Правочини про відчуження та заставу майна, що підлягає реєстрації, посвідчуються за умови подання документів, що підтверджують право власності на майно, що відчужується або заставляється. У разі застави майбутнього майна або створення забезпечувального обтяження в майбутньому майні нотаріусу надаються документи, що підтверджують наявність прав на набуття такого майна у власність у майбутньому.

При посвідченні правочинів про відчуження або заставу жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна перевіряється відсутність заборони відчуження або арешту майна.

У разі наявності заборони правочин про відчуження майна, обтяженого боргом, посвідчується лише у разі згоди кредитора і набувача на переведення боргу на набувача.

Посвідчення правочинів щодо відчуження, іпотеки житлового будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна, а також правочинів щодо відчуження, застави транспортних засобів, що підлягають державній реєстрації, провадиться за місцезнаходженням (місцем реєстрації) цього майна або за місцезнаходженням (місцем реєстрації) однієї із сторін відповідного правочину.

Правочини про відчуження жилого будинку, стороною в яких є фізична особа, та будівництво якого не закінчено і здійснюється з використанням коштів місцевих бюджетів, посвідчуються за наявності рішення виконавчого комітету місцевої ради або відповідної місцевої державної адміністрації про згоду на таке відчуження.

Іпотечні договори, предметом іпотеки за якими є нерухомість, яка належить третім особам і стане власністю іпотекодавця після укладання такого договору, посвідчуються до моменту оформлення встановленого законодавством документа про право власності іпотекодавця на нерухомість.

Після оформлення встановленого законодавством документа про право власності іпотекодавця на нерухомість, що є предметом іпотеки, іпотекодержатель реєструє у встановленому законом порядку обтяження прав власника на нерухомість. Якщо іпотечним договором передбачено накладення заборони відчуження нерухомого майна, яке є предметом іпотеки, нотаріус накладає таку заборону за повідомленням іпотекодержателя.

Іпотечні договори, іпотекою за якими є майнові права на нерухомість, будівництво якої не завершено, посвідчуються за умови подання документів, які підтверджують майнові права на нерухомість.

Після закінчення будівництва збудована нерухомість продовжує бути предметом іпотеки відповідно до умов іпотечного договору. У цьому разі іпотекодержатель на підставі документа про право власності реєструє у встановленому законом порядку обтяження прав власника на збудовану нерухомість. Якщо іпотечним договором передбачено, нотаріус накладає заборону на відчуження нерухомості, яка є предметом іпотеки, за повідомленням іпотекодержателя. У разі зміни характеристик нерухомості, яка є предметом іпотеки (зміна площі нерухомості, зміни у плануванні приміщень тощо), нотаріус на підставі документа, який підтверджує право власності на нерухомість, зобов’язаний зробити відмітку на примірнику іпотечного договору, що належить іпотекодержателю. При цьому нотаріус не має права вимагати додаткових документів та згоди іпотекодавця.

Нотаріуси або посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, посвідчують заповіти дієздатних громадян, складені відповідно до вимог законодавства України і особисто подані ними нотаріусу або посадовій особі, яка вчиняє нотаріальні дії.

Посвідчення заповіту через представника, а також одного заповіту від імені кількох осіб не допускається.

При посвідченні заповіту від заповідача не вимагається подання доказів, які підтверджують його право на майно, що заповідається.

Нотаріуси або посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, посвідчують доручення, складені від імені однієї або кількох осіб, на ім’я однієї особи або кількох осіб.

Документи, в яких викладено зміст правочинів, що посвідчуються в нотаріальному порядку, подаються нотаріусу або посадовій особі органу місцевого самоврядування, яка вчиняє нотаріальні дії, не менш ніж у 2 (двох) примірниках, один з яких залишається у справах державної нотаріальної контори, приватного нотаріуса, у виконавчому комітеті сільської, селищної, міської Ради народних депутатів.

РЕЗЮМЕ ДО РОЗДІЛУ 1

Правочин ‑ дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Договір ‑ домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору виступають умови: 1) про предмет договору; 2) що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду; 3) щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Предметом договору купівлі-продажу можуть бути: 1) товар; 2) майнові права; 3) право вимоги.

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Дарунком (предметом договору дарування) можуть бути: 1) рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери; 2) нерухомі речі; 3) майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому.

За договором доручення одна сторона (повірений) зобов’язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки довірителя. У договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними.

За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов’язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента. Істотними умовами договору комісії, за якими комісіонер зобов’язується продати або купити майно, є умови про це майно та його ціну. Якщо комісіонер вчинив правочин на умовах більш вигідних, ніж ті, що були визначені комітентом, додатково одержана вигода належить комітентові.

Застава ‑ це спосіб забезпечення зобов’язань, якщо інше не встановлено законом. У силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Видами застави виступають: 1) іпотека ‑ застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи; 2) заклад ‑ застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом ‑ у володіння третій особі.

Позовна давність ‑ це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у 3 (три) роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі.

Довіреність ‑ письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Господарським товариством визнаються підприємства або інші суб’єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об’єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. Відповідно до законодавства України, формами (видами) господарських товариств виступають: 1) повне товариство; 2) командитне товариство; 3) товариство з обмеженою відповідальністю; 4) товариство з додатковою відповідальністю; 5) акціонерне товариство.

Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом. Установчими документами господарських товариств виступають: 1) засновницький договір – повне товариство, командитне товариство; 2) статут – акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю.

Юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов’язків іншим юридичним особам ‑ правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації.

Підприємство – самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому ГКУ та іншими законами. Об’єднання підприємств ‑ господарська організація, утворена у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань. Організаційно-правовими формами об’єднань підприємств виступають: 1) договірні об’єднання: а) асоціація; б) корпорація; 2) статутні об’єднання: а) консорціум; б) концерн.

Режим доступу до інформації ‑ це передбачений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення і зберігання інформації. За режимом доступу інформація поділяється на: 1) відкриту інформацію; 2) інформацію з обмеженим доступом: а) конфіденційну; б) таємну. Інсайдерська інформація ‑ будь-яка неоприлюднена інформація про емітента, його цінні папери або правочини щодо них, оприлюднення якої може значно вплинути на вартість цінних паперів.

Згідно із Постановою Кабінету Міністрів України «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці», комерційну таємницю не становлять, зокрема: 1) установчі документи, документи, що дозволяють займатися підприємницькою чи господарською діяльністю та її окремими видами; 2) інформація за всіма встановленими формами державної звітності; 3) дані, необхідні для перевірки обчислення і сплати податків та інших обов’язкових платежів; 4) відомості про чисельність і склад працюючих, їхню заробітну плату в цілому та за професіями й посадами, а також наявність вільних робочих місць; 5) документи про сплату податків і обов’язкових платежів.

Спадкування ‑ перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Час відкриття спадщини ‑ день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою. Місце відкриття спадщини ‑ останнє місце проживання спадкодавця.

Банкрутство ‑ визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. Сторони у справі про банкрутство ‑ кредитори (представник комітету кредиторів) та боржник (банкрут). Щодо боржника застосовуються такі судові процедури банкрутства: 1) розпорядження майном боржника; 2) мирова угода; 3) санація (відновлення платоспроможності) боржника; 4) ліквідація банкрута.

Нотаріат в Україні ‑ це система органів і посадових осіб, на які покладено обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені законодавством, з метою надання їм юридичної вірогідності. Вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які працюють в державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси) або займаються приватною нотаріальною діяльністю (приватні нотаріуси). Документи, оформлені державними і приватними нотаріусами, мають однакову юридичну силу.

СЛОВНИК ДО РОЗДІЛУ 1

Акціонерне товариство – господарське товариство, статутний капітал якого поділено на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями.

Арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) ‑ фізична особа, яка має ліцензію, видану в установленому законодавством порядку, та діє на підставі ухвали господарського суду.

Асоціація ‑ договірне об’єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об’єдналися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, організації спільних виробництв на основі об’єднання учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників асоціації.

Асоційовані підприємства (господарські організації) ‑ це група суб’єктів господарювання ‑ юридичних осіб, пов’язаних між собою відносинами економічної та/або організаційної залежності у формі участі в статутному фонді та/або управлінні.

Багатосторонній правочин ‑ погоджена дія двох або більше сторін.

Банківська таємниця ‑ інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту.

Банкрутство ‑ визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Боржник – суб’єкт підприємницької діяльності, неспроможний виконати свої грошові зобов’язання перед кредиторами, у тому числі зобов’язання щодо сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування та інші види загальнообов’язкового державного соціального страхування, податків і зборів (обов’язкових платежів), протягом 3 (трьох) місяців після настання встановленого строку їх сплати.

Виділ ‑ перехід за розподільчим балансом частини майна, прав та обов’язків юридичної особи до однієї або кількох створюваних нових юридичних осіб.

Господарське об’єднання – об’єднання підприємств, утворене за ініціативою підприємств, незалежно від їх виду, які на добровільних засадах об’єднали свою господарську діяльність.

Господарське товариство ‑ підприємства або інші суб’єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об’єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку.

Грошове зобов’язання – зобов’язання боржника заплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством України.

Державна холдингова компанія ‑ холдингова компанія, утворена у формі акціонерного товариства, не менш як 100 (сто) відсотків акцій якого належить державі.

Державне (комунальне) господарське об’єднання – об’єднання підприємств, утворене державними (комунальними) підприємствами за рішенням Кабінету Міністрів України або, у визначених законом випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об’єднання), або рішенням компетентних органів місцевого самоврядування.

Довіреність ‑ письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

Договір ‑ домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Договір дарування ‑ одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Договір доручення ‑ одна сторона (повірений) зобов’язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії.

Договір комісії ‑ одна сторона (комісіонер) зобов’язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента.

Договір купівлі-продажу ‑ одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Заклад ‑ застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом ‑ у володіння третій особі.

Заповіт ‑ особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Застава ‑ це спосіб забезпечення зобов’язань, якщо інше не встановлено законом. в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Інсайдерська інформація ‑ будь-яка неоприлюднена інформація про емітента, його цінні папери або правочини щодо них, оприлюднення якої може значно вплинути на вартість цінних паперів.

Інформація ‑ документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі.

Іпотека ‑ застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Керуючий санацією ‑ фізична особа, яка відповідно до рішення господарського суду організовує здійснення санації боржника.

Командитне товариство – це товариство, в якому разом з учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном (повними учасниками), є один чи кілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, пов’язаних із діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі в діяльності товариства.

Конкурсні кредитори ‑ кредитори за вимогами до боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство та вимоги яких не забезпечені заставою майна боржника.

Консорціум ‑ тимчасове статутне об’єднання підприємств для досягнення його учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-технічних, будівельних проектів тощо).

Конфіденційна інформація ‑ це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов.

Концерн ‑ статутне об’єднання підприємств, а також інших організацій, на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників об’єднання, з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності.

Корпоративне підприємство ‑ господарське товариство, холдинговим корпоративним пакетом акцій (часток, паїв) якого володіє, користується та розпоряджається холдингова компанія.

Корпорація ‑ визнається договірне об’єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об’єдналися, з делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорації.

Кредитор ‑ юридична або фізична особа, яка має у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов’язань до боржника, щодо виплати заборгованості із заробітної плати працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування та інші види загальнообов’язкового державного соціального страхування, податків і зборів (обов’язкових платежів).

Ліквідатор ‑ фізична особа, яка відповідно до рішення господарського суду організовує здійснення ліквідаційної процедури боржника, визнаного банкрутом, та забезпечує задоволення визнаних судом вимог кредиторів у встановленому Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» порядку.

Ліквідація ‑ припинення діяльності суб’єкта підприємницької діяльності, визнаного господарським судом банкрутом, з метою здійснення заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів шляхом продажу його майна.

Мирова угода ‑ домовленість між боржником та кредитором (групою кредиторів) про відстрочку та (або) розстрочку платежів або припинення зобов’язання за угодою сторін (прощення боргів).

Містоутворючі підприємства ‑ юридичні особи, кількість працівників яких з урахуванням членів їх сімей складає не менше половини чисельності населення адміністративно-територіальної одиниці, у якій розташована така юридична особа.

Місце відкриття спадщини ‑ останнє місце проживання спадкодавця.

Мораторій на задоволення вимог кредиторів ‑ зупинення виконання боржником грошових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов’язань та зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), застосованих до прийняття рішення про введення мораторію.

Нерухоме майно ‑ земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці і невід’ємно пов’язані з нею, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Нотаріальна таємниця ‑ сукупність відомостей, отриманих під час вчинення нотаріальної дії або звернення до нотаріуса заінтересованої особи, в тому числі про особу, її майно, особисті майнові та немайнові права і обов’язки тощо.

Нотаріат в Україні ‑ це система органів і посадових осіб, на які покладено обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені Законом України «Про нотаріат», з метою надання їм юридичної вірогідності.

Об’єднання підприємств ‑ господарська організація, утворена у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань.

Односторонній правочин ‑ дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами.

Перетворення юридичної особи – зміна її організаційно-правової форми.

Підприємство – самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому Господарським кодексом України та іншими законами.

Повне товариство – це товариство, учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобов’язаннями усім майном, що їм належить.

Позовна давність ‑ це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Поточні кредитори ‑ кредитори за вимогами до боржника, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство.

Правочин ‑ дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Представництво ‑ правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Розпорядження майном боржника ‑ система заходів щодо нагляду та контролю за управлінням та розпорядженням майном боржника з метою забезпечення збереження та ефективного використання майнових активів боржника та проведення аналізу його фінансового становища.

Розпорядник майна ‑ фізична особа, на яку у встановленому Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» порядку покладаються повноваження щодо нагляду та контролю за управлінням та розпорядженням майном боржника на період провадження у справі про банкрутство в порядку, встановленому Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Санація ‑ система заходів, що здійснюються під час провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнанню боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та (або) зміну організаційно-правової та виробничої структури боржника.

Строк ‑ певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Таємна інформація ‑ інформація, що містить відомості, які становлять державну та іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі.

Термін ‑ певний момент у часі, з настанням якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Товариство ‑ це організація, створена шляхом об’єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві.

Товариство з додатковою відповідальністю ‑ господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми зобов’язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників.

Товариство з обмеженою відповідальністю ‑ засноване одним або кількома особами товариство, статутний капітал якого поділений на частки, розмір яких встановлюється статутом.

Утриманець ‑ неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім’ї спадкодавця, але не менш як 5 (п’ять) років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування.

Холдингова компанія ‑ публічне акціонерне товариство, яке володіє, користується, а також розпоряджається холдинговими корпоративними пакетами акцій (часток, паїв) двох або більше корпоративних підприємств (крім пакетів акцій, що перебувають у державній власності).

Холдинговий корпоративний пакет акцій (часток, паїв) ‑ пакет акцій (часток, паїв) корпоративного підприємства, який перевищує 50 (п’ятдесят) відсотків чи становить величину, яка забезпечує право вирішального впливу на господарську діяльність корпоративного підприємства.

Час відкриття спадщини ‑ день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою.

Юридична особа ‑ організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ ДО РОЗДІЛУ 1

1. Які правочини належить вчиняти у письмовій формі?

2. Поясніть поняття «істотні умови договору». Назвіть основні істотні умови договору відповідно до Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України.

3. Дайте визначення договору доручення.

4. Що таке позовна давність? Які існують строки позовної давності?

5. Порівняйте договори комісії та доручення.

6. Що таке довіреність?

7. Які види (форми) господарських товариств передбачені українським законодавством?

8. Які існують види реорганізації товариства?

9. Які режими функціонування інформації передбачені законодавством України?

10. Охарактеризуйте малі, середні та великі підприємства.

11. Які відомості, відповідно до Постанову Кабінету Міністрів України, не становлять комерційної таємниці?

ТЕСТИ ДО РОЗДІЛУ 1

1. Прикладом одностороннього правочину виступає:

   1. договір купівлі-продажу;

   2. договір дарування;

   3. договір доручення;

   4. договір комісії.

2. У письмовій формі належить укладати договір дарування валютних цінностей які у . разів перевищують розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян:

   1. 15;

   2. 25;

   3. 50;

   4. 75.

3. Якщо комісіонер вчинив правочин на умовах більш вигідних, ніж ті, що були визначені комітентом, додатково одержана вигода належить:

   1. комітентові;

   2. комісіонеру;

   3. державі у вигляді податків;

   4. місцевим органам влади, за місцем вчинення правочину.

4. Комісіонер повинен повідомити комітента про відмову від договору комісії не пізніше ніж за . днів:

   1. 10;

   2. 20;

   3. 30;

   4. 40.

5. Загальний строк позовної давності складає:

   1. 6 місяців;

   2. 1 рік;

   3. 3 роки;

   4. 5 років.

6. До вимог про застосування наслідків нікчемного правочину застосовується позовна давність у:

   1. 1 рік;

   2. 3 роки;

   3. 5 років;

   4. 10 років.

7. Товариство з обмеженою відповідальністю є залежним, якщо іншому (головному) господарському товариству належать . або більше відсотків статутного капіталу товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю

   1. 10;

   2. 20;

   3. 30;

   4. 40.

8. Максимальна кількість учасників товариства з обмеженою відповідальністю може досягати:

   1. 10 осіб;

   2. 15 осіб;

   3. 20 осіб;

   4. 25 осіб.

9. У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється статутний (складений) капітал, розмір якого повинен становити не менше суми, еквівалентної:

   1. 1 мінімальної заробітної плати;

   2. 5 мінімальним заробітним платам;

   3. 10 мінімальним заробітним платам;

   4. 100 мінімальним заробітним платам.

10. Кількісний склад акціонерів приватного акціонерного товариства не може перевищувати:

    1. 50 акціонерів;

    2. 100 акціонерів;

    3. 150 акціонерів;

    4. 200 акціонерів.

11. Мінімальний розмір статутного капіталу акціонерного товариства становить:

    1. 250 мінімальних заробітних плат;

    2. 500 мінімальних заробітних плат;

    3. 1000 мінімальних заробітних плат;

    4. 1250 мінімальних заробітних плат.

12. Засновницький договір є установчим документом:

    1. повного товариства;

    2. акціонерного товариства;

    3. товариства з обмеженою відповідальністю;

    4. товариства з додатковою відповідальністю.

13. Статут не є установчим документом:

    1. акціонерного товариства;

    2. командитного товариства;

    3. товариства з обмеженою відповідальністю;

    4. товариства з додатковою відповідальністю.

14. У разі ліквідації платоспроможної юридичної особи у першу чергу задовольняють вимоги її кредиторів:

    1. щодо податків, зборів (обов’язкових платежів);

    2. щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом;

    3. вимоги працівників, пов’язані з трудовими відносинами;

    4. вимоги автора про плату за використання результату його інтелектуальної, творчої діяльності.

15. Підприємство з іноземними інвестиціями – підприємство, у статутному фонді якого іноземна інвестиція становить не менш як:

    1. 10 відсотків;

    2. 25 відсотків;

    3. 50 відсотків;

    4. 75 відсотків.

16. До статутних об’єднань підприємств належить:

    1. асоціація;

    2. корпорація;

    3. консорціум;

    4. немає правильної відповіді.

17. Відповідно до українського законодавства, холдингова компанія створюється у вигляді:

    1. товариства з обмеженою відповідальністю;

    2. повного товариства;

    3. акціонерного товариства;

    4. усі відповіді правильні.

18. До другої черги права спадкування за законом належать:

    1. діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті; той з подружжя, який його пережив; батьки;

    2. рідні брати та сестри спадкодавця; його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері;

    3. рідні дядько та тітка спадкодавця;

    4. особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як 5 років до часу відкриття спадщини.

19. З часу відкриття спадщини для прийняття спадщини встановлюється строк у:

    1. 1 місяць;

    2. 3 місяці;

    3. 6 місяців;

    4. 1 рік.

Завдання для індивідуальної роботи ДО РОЗДІЛУ 1

Напишіть реферат за однією із заданих тем:

1. Загальні вимоги до правочинів при здійсненні торгівлі цінними паперами.

2. Специфіка договору купівлі-продажу цінних паперів.

3. Оформлення договорів дарування цінних паперів.

4. Застава цінних паперів як вид забезпечення зобов’язання.

5. Спеціальні строки позовної давності у сфері торгівлі цінними паперами.

6. Роль об’єднань підприємств у соціально-економічному розвитку України.

7. Надання конфіденційної інформації органам державної влади в Україні.

8. Особливості спадкування цінних паперів.

9. Специфіка банкрутства торговців цінними паперами.

10. Нотаріальне посвідчення правочинів у сфері торгівлі цінними паперами.

практичні Завдання ДО РОЗДІЛУ 1

Обов’язкові:

Скласти:

1. Договір купівлі-продажу цінних паперів.

2. Договір дарування цінних паперів.

3. Довіреність на отримання товарно-грошових цінностей.

Додаткові:

Написати:

4. Засновницький договір повного товариства.

5. Статут товариства з обмеженою відповідальністю.

ДЖЕРЕЛА ДО РОЗДІЛУ 1

1. Господарський кодекс України від 16.01.2003 № 436-IV; редакція від 30.07.2010 на пiдставi 2289-17 // Офіційний портал Верховної Ради України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.zakon1.rada.gov.ua.

2. Кодекс України про адміністративні правопорушення (статті 1 – 212-20) від 7.12.1984 № 80731-10; поточна редакцiя вiд 17.11.2010 на пiдставi 2608-17 // Офіційний портал Верховної Ради України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.zakon1.rada.gov.ua.

3. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 № 2341-IІІ; редакція від 20.08.2010 на пiдставi 2258-17 // Офіційний портал Верховної Ради України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.zakon1.rada.gov.ua.

4. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV; редакція від 20.08.2010 на пiдставi 2258-17 // Офіційний портал Верховної Ради України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.zakon1.rada.gov.ua.

5. Закон України «Про акціонерні товариства» від 17.09.2008 № 514-VI; редакція від 27.07.2010 на пiдставi 2435-17 // Офіційний портал Верховної Ради України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.zakon1.rada.gov.ua.

6. Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 № 2121-ІІІ; редакція від 19.10.2010 на пiдставi 2478-17 // Офіційний портал Верховної Ради України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.zakon1.rada.gov.ua.

7. Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.1992 № 2343-ХІІ; редакція від 27.07.2010 // Офіційний портал Верховної Ради України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.zakon1.rada.gov.ua.

8. Закон України «Про господарські товариства» від 19.09.1991 № 1576-ХІI; редакція від 27.07.2010 // Офіційний портал Верховної Ради України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.zakon1.rada.gov.ua.

9. Закон України «Про заставу» від 02.10.1992 № 2654-XII; редакція від 27.07.2010 на пiдставi 2435-17 // Офіційний портал Верховної Ради України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.zakon1.rada.gov.ua.

10. Закон України «Про інформацію» від 02.10.1992 № 2657-ХІІ; редакція від 13.10.2010 на пiдставi 2592-17 // Офіційний портал Верховної Ради України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.zakon1.rada.gov.ua.

11. Закон України «Про іпотеку» від 05.06.2003 № 898- IV; редакція від 27.07.2010 на пiдставi 2435-17 // Офіційний портал Верховної Ради України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.zakon1.rada.gov.ua.

12. Закон України «Про нотаріат» від 02.09.1993 № 3425-ХІІ; редакція від 27.07.2010 на підставі 2398-17 // Офіційний портал Верховної Ради України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.zakon1.rada.gov.ua.

13. Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23.02.2006 № 3480-ІV; редакція від 27.07.2010 на пiдставi 2393-17, 2388-17 // Офіційний портал Верховної Ради України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.zakon1.rada.gov.ua.

14. Постанова Кабінету Міністрів України «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці» від 09.08.1993 № 611 // Офіційний портал Верховної Ради України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.zakon1.rada.gov.ua.

РОЗДІЛ 2

ЦІННІ ПАПЕРИ ЯК ФІНАНСОВІ ІНСТРУМЕНТИ ФОНДОВОГО РИНКУ

• Поняття та класифікація цінних паперів

• Основні види цінних паперів

• Державні цінні папери та облігації місцевих позик

• Товаророзпорядчі цінні папери

• Іпотечні цінні папери

• Похідні цінні папери (деривативи)

• Депозитарні розписки

У результаті вивчення розділу «Цінні папери як фінансові інструменти фондового ринку» студенти отримують такі ЗНАННЯ:

• поняття цінних паперів;

• основні види цінних паперів;

• особливості обігу іпотечних цінних паперів в Україні;

• специфіка деривативів;

• сутність депозитарних розписок;

а також УМІННЯ:

• визначати вид цінного паперу за класифікаційними ознаками;

• обирати цінні папери для фінансування у залежності від специфіки проекту;

• управляти ризиками при інвестуванні в іпотечні цінні папери.

Цінні папери. Емісійні цінні папери. Форма існування цінних паперів. Форма випуску цінних паперів. Групи цінних паперів. Індосамент.

Акція. Прості акції. Привілейовані акції. Облігації. Корпоративні облігації. Облігації підприємств. Відсоткові облігації. Цільові облігації. Дисконтні облігації. Інвестиційний сертифікат. Ощадний сертифікат. Депозитний сертифікат. Вексель.

Державні цінні папери. Державні облігації. Облігації внутрішніх державних позик України. Цільові облігації внутрішніх державних позик. Облігації зовнішніх державних позик України. Казначейські зобов’язання України. Облігації місцевих позик.

Товаророзпорядчі цінні папери. Складські свідоцтва. Просте складське свідоцтво. Подвійне складське свідоцтво. Товарний склад. Сертифікований товарний склад. Заставне свідоцтво. Варант. Реєстр складських свідоцтв.

Іпотечні цінні папери. Заставні. Іпотечний договір. Основне зобов’язання. Рефінансування. Іпотечні облігації. Іпотечне покриття. Іпотечний актив. Іпотечний кредитор. Звичайні іпотечні облігації. Коефіцієнт іпотечного покриття. Структуровані іпотечні облігації. Спеціалізована іпотечна установа. Іпотечний сертифікат. Консолідований іпотечний борг. Іпотечний борг. Іпотечні сертифікати з фіксованою дохідністю. Іпотечні сертифікати участі. Керуючий іпотекою. Реєстр забезпечення іпотечних сертифікатів.

Похідні цінні папери. Дериватив. Своп. Форвардний контракт. Ф’ючерс. Опціон. Опціон на купівлю. Опціон «колл». Опціон на продаж. Опціон «пут». Опціонний сертифікат.

Депозитарна розписка. Глобальна депозитарна розписка. Національна депозитарна розписка. Неспонсорована депозитарна розписка. Спонсорована депозитарна розписка. Депозитарні розписки первинного ринку. Депозитарні розписки вторинного ринку. Депозитарна програма. Депозитарні розписки першого рівня. Депозитарні розписки другого рівня. Депозитарні розписки третього рівня. Депозитарні розписки приватного розміщення.

2.1 Поняття та класифікація цінних паперів

Відповідно до Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок», цінні папери ‑ документи встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчують грошові або інші майнові права, визначають взаємовідносини особи, яка їх розмістила (видала), і власника, та передбачають виконання зобов’язань згідно з умовами їх розміщення, а також можливість передачі прав, що випливають із цих документів, іншим особам.

За порядком розміщення (видачі) цінні папери поділяються на емісійні та неемісійні.

Емісійні цінні папери ‑ цінні папери, що посвідчують однакові права їх власників у межах одного випуску стосовно особи, яка бере на себе відповідні зобов’язання (емітент).

До емісійних цінних паперів належать:

• акції;

• облігації підприємств;

• облігації місцевих позик;

• державні облігації України;

• іпотечні сертифікати;

• іпотечні облігації;

• сертифікати фондів операцій з нерухомістю (сертифікати ФОН);

• інвестиційні сертифікати;

• казначейські зобов’язання України.

За формою існування цінні папери поділяються на документарні та бездокументарні.

Емісійні цінні папери одного випуску можуть існувати лише в одній формі.

Неемісійні цінні папери можуть існувати виключно в документарній формі.

За формою випуску цінні папери бувають:

1. на пред’явника (права належать пред’явникові цінного паперу;

2. іменні (права належать особі, які зазначена у цінному паперу);

3. ордерні (права належать особі, яка зазначена у цінному папері, яка може сама здійснити ці права або призначити своїм розпорядженням (наказом) іншу уповноважену особу).

В Україні у цивільному обороті можуть бути такі групи цінних паперів:

1. Пайові:

• акції;

• інвестиційні сертифікати;

• сертифікати фондів операцій з нерухомістю (сертифікати ФОН);

2. Боргові:

• облігації підприємств;

• облігації місцевих позик;

• ощадні (депозитні) сертифікати;

• державні облігації України;

• казначейські зобов’язання України;

• векселі.

3. Іпотечні:

• іпотечні облігації;

• іпотечні сертифікати;

• заставні.