2.2. Особливості формування політичного режиму в Україні в умовах посткомуністичної трансформації

Вплив об’єктивних та суб’єктивних чинників на процеси транс­формації. Українське суспільство на початку ХХІ ст.: висновки Євро­парламенту, дослідницьких установ, індекс сталого розвитку. Пробле­ми національно-державного будівництва (В. Горбулін, А. Качинський, О. Гончаренко, В. Липинський). Характеристика політичного режиму українськими вченими (М. Томенко, В. Горбатенко, О. Бабкіна). Нео­патримоніалізм (О. Фісун). Від режиму «домінуючої влади» до режи­му «безплідного плюралізму» (Т. Карозерс). Еліта і демократія (А. Пшеворський, В. Полохало, Г. Зеленько). Демократура (А. Мель­віль). Тіньовий аспект політичного процесу в Україні (О. Долженков). Рівень корупції в Україні (за даними Transparency International). Най­впливовіші соціальні групи в Україні (моніторинг Інституту соціології НАН України). Сутність та роль політико-економічних груп (ПЕГ) (О. Лісничук, О. Сушко, О. Хілленбранд). Політичний олігарх (М. То­менко). Особливості структурних характеристик політичного проце­су в Україні. Оцінка політичного режиму в Україні; чинники, що пере­шкоджають його розвиткові (О. Куценко, В. Лапкин, П. Ордешук).

Проголошення України незалежною державою відкрило широкі можливості для її всебічної реорганізації та якісного оновлення. У перехідний період передбачалося здійснити струк­турні зміни у всіх сферах суспільного життя, сформувати інсти­тути власної державності і перейти від формальної незалежності – до реального суверенітету. Сутність переходу полягала у відмові від командно-адміністративної системи із залишками тоталітарного режиму до сучасної соціально орієнтованої рин­кової економіки, демократичних і гуманних суспільних відно­син. Чимало проблем потрібно було вирішити у плані духовного відродження нації, подолання стереотипів старого мислення.

Багато чого не можна було зробити відразу, шляхом адміні­стрування. Нові суспільні відносини мали вирости з нових форм господарювання, умов існування громадянського суспільства, демократичної свідомості вільних, у повному сенсі цього слова, громадян. Але на перешкоді ставало «революційне нетерпіння мас». Над раціональними діями часто переважало відчуття непогрішимості та безпомилковості у власних діях, нерозуміння глибинних процесів розвитку соціуму, а тому спостерігалося занадто велике захоплення адмініструванням, намагання якомо­га швидше зруйнувати старе, не побудувавши нового та ін.

Керівництво країни, яке не мало досвіду демократичної трансформації, діяло з позицій спрощених уявлень про сутність західної моделі демократії, не враховуючи її специфіки та історичних обмежень. Запровадження приватної власності зда­валося єдиним правильним засобом створення сучасної ринко­вої економіки, а впровадження інституту вільних виборів орга­нів влади, багатопартійності і демократичних свобод (слова, друку, суспільних об’єднань тощо) – засобом демократичного політичного ладу. Українські демократичні провідники, що висунулися в період перебудови, переважно не були готові до рішення надскладних завдань демократичної трансформації суспільства. І за своїми професійними та діловими якостями вони часто поступалися представникам старого адміністратив­ного апарату і логічно з часом були відсунуті на периферію політичного процесу.

Як справедливо підкреслював Володимир Литвин, вітчизня­ні політики й державні діячі національно-демократичної орієн­тації намагалися моделювати розвиток України «переважно у відриві від пострадянського простору, використовуючи західні схеми модернізації, переходу до ринку і демократії. У сукуп­ності з тотальною критикою всього минулого і запереченням попередньої системи, перебільшенням потенціалу України це забезпечило на початку суспільну підтримку прозахідних орієн­тацій» [103, 263].

Доленосним для України стало прийняття у 1996 році Конституції, яка знаменувала перехід українського суспільства в нову якість, юридичне закріплення її прагнень щодо розбудови демократичної, соціальної та правової держави. Основний Закон відкривав нові можливості для формування демократичного політичного режиму. Однак недосконалість правової бази, економічні негаразди і головне – суб’єктивний чинник стали на заваді планомірному та незворотному поступу до демократії. Постійні конфлікти у трикутнику влади «президент-парламент-уряд» стали «візитовою карткою» української політичної еліти. Все це призводило до того, що процеси демократичних змін у різних сферах життя суспільства протікали нерівномірно, а то й, взагалі, були загальмовані, що з особливою гостротою проявилися наприкінці ХХ − початку ХХІ століття.

Оцінюючи стан розвитку українського суспільства напере­додні президентських виборів 2004 року, у своєму щорічному посланні українському народові глава держави Леонід Кучма зауважив, що перше десятиріччя незалежності внаслідок склад­ного комплексу об’єктивних і суб’єктивних причин характери­зувалося значними суперечностями та супроводжувалося надто великими втратами в суспільно-політичній, соціально-економіч­ній і гуманітарній сферах. Разом з тим, було наголошено, що «останніми роками Україні вдалося певною мірою подолати найбільш складні та гострі проблеми початкового етапу станов­лення незалежної держави, кардинального реформування її еко­номічної системи. Утверджено критичну масу ринкових пере­творень, подолано тривалу і руйнівну трансформаційну кризу. Дедалі більше зміцнюються позитивні тенденції в економіці, чо­тири роки поспіль відбувається її швидке зростання. Неухильно, хоча і надто повільно, зростає добробут основних верств насе­лення. Відбувається складний, а подекуди і суперечливий процес становлення Української політичної нації» [142, 32].

На протиріччя та труднощі демократичного поступу України звертали увагу не лише вітчизняні вчені, а й спеціалісти авто­ритетних зарубіжних дослідницьких центрів з вивчення проце­сів трансформації та модернізації. Так, оцінюючи організацію та проведення виборів 2006 року в Україні, Європарламент визнав, що «Україна міцно стоїть на шляху перетворення у зрілу демократичну державу та отримання місця у європейському співтоваристві демократичних держав, яке належить їй по праву» [153, 17].

Водночас, одним з найбільш об’єктивних показників стану розвитку суспільства, що використовуються світовими дослід­ницькими установами, є визначення індексу сталого розвитку, який відповідно складається з індексів економічного та еколо­гічного вимірів та індексу соціальних змін. За висновками Інсти­туту прикладного системного аналізу Національної академії наук України і Міністерства освіти та науки України, на початок 2006 року наша країна «практично по всіх визначальних індек­сах і показниках сталого розвитку істотним чином поступалася не лише світовим лідерам і країнам «великої вісімки», але й всім постсоціалістичним країнам, що були взяті для порівняння». Так, Естонія за вказаним показником займає 28-ме місце, Слова­кія – 34-те, Латвія – 37-ме, Чехія – 42-ге, Угорщина – 44-те, Польща – 61-ше, Болгарія – 70-те, Росія – 80-те, Молдова – 84-те, Україна – 88-ме. Принципово важливим, на думку українських вчених, є те, що «Україна досі знаходиться в стані дискусії з приводу своєї національної ідентичності, вона ще не визначи­лася з політикою і стратегією власного розвитку» [71]. Причому, такі низькі показники не є результатом якогось катаклізму (мотиви катастрофізму широко використовувалися під час виборчих кампаній 2004 і 2006 років представниками більшості політичних сил) або наслідком політики, що її проводила коман­да, яка прийшла до влади на хвилі Помаранчевої революції, а є об’єктивним результатом господарювання української еліти протягом років незалежності.

Аналізуючи відносні невдачі на шляху модернізації перших півтора десятка літ незалежності України, її відставання від деяких інших посткомуністичних країн, вчені вказували на певні об’єктивні та суб’єктивні чинники, які були закладені і у стартових можливостях України. Однак, одним з головних факторів, що загальмував перехід до демократії, є відсутність ефективної держави. З досягненням незалежності Україні при­йшлося не лише перетворювати командну систему в ринкову, а й формувати інституційну інфраструктуру, необхідну для нор­мального функціонування суспільства. «На відміну від розвине­них країн Заходу, сучасна Україна й досі не сформувалася як повноцінна держава-нація зі своїми чітко окресленими націо­нальними інтересами, заснованими на національних цінностях, щодо яких склався би консенсус як всередині політичної еліти, так і переважної частини її громадян»,− вважають українські вчені Володимир Горбулін і Анатолій Качинський [38, 19].

На необхідності побудови сильної української держави в контексті створення національної стратегії акцентовано зокрема в академічному виданні НАН України «Глобальні трансформації і стратегії розвитку» (2000). Провідний спеціаліст із питань національної безпеки О. М. Гончаренко зауважує, що однією з проблем України «була внутрішня непідготовленість країни до незалежності, відсутність єдиної національної ментальності, загальноприйнятих національних вартостей і національних інтересів. Глибоко розділена уздовж багатьох вимірів та пара­метрів – економічних, політичних, територіальних, етнічних, соціальних, релігійних,– Україна опинилася у замкненому колі: прискорене будівництво національної держави потребувало кон­солідованої національної ментальності; швидка консолідація національної ментальності виявилася дуже важкою, якщо не неможливою без сильної унітарної держави» [34, 142].

На протиріччя, яке не вдалося подолати будівникам україн­ської держави на початку ХХ століття, вказував ще В’ячеслав Липинський у відомій праці «Хам і Яфет», коли аналізував причини падіння уряду гетьмана Павла Скоропадського у 1918 році. Сутність його роздумів можна висловити народною мудрістю, яка стверджує, що не можна ставити воза попереду коня. «Нація – це перш за все єдність духова, культурно-істо­рична. Значить, для народження нації необхідне довге співжиття даного громадянства на даній території в одній власній державі. Нація – єдність духова – родиться завжди від держави – єдності територіально-політичної – а не навпаки. <…> Територіяльна, краєва свідомість, а не свідомість племінно-культурно-віроіспо­відно-національна лягла в основу всіх держав цілого світа»,− наголошував вчений [102, 65−66].

Аналізуючи характер політичного режиму в Україні напри­кінці 90-х років ХХ ст., український дослідник Микола Томенко дійшов висновку, що орієнтація на демократію без чіткого розуміння її елементів та принципів функціонування наблизила українське суспільство більше до охлократії ніж до демократії [175, 140]. Близькою до цієї є позиція Володимира Горбатенка, яку він виклав у своїй монографії «Стратегія модернізації су­спільства: Україна і світ на зламі тисячоліть» (1999). Вчений вва­жає, що зі здобуттям незалежності України у політичній сфері її суспільного розвитку сутнісна основа трансформації полягає в переході від тоталітарного політичного режиму до демократич­ного. Відтоді «маятник української демократії, не затримуючись посередині, коливається між двома крайніми полюсами, що означають дві домінуючі тенденції вітчизняного розвитку − анархо-демократичну й авторитарно-демократичну» [37, 137].

Думається, що така характеристика політичного процесу в Україні не втратила своєї актуальності і у 2007 році, оскільки поряд із відчутними тенденціями небезпеки повертання до авторитарної практики процеси демократизації не впорядковані, не спираються на цілеспрямовану державну стратегію і є скорі­ше результатами політичної кон’юнктури або вимушеними поступками влади на тиск української громади «знизу».

За визначенням Ольги Бабкіної, для політичної системи України на початку 2000-х років є характерними ознаки форму­вання олігархічної політичної системи, «в основі якої опинилися основні корпоративні групи інтересів, тоді як масові інтереси, як і раніше, недостатньо артикульовані й не мають адекватного політичного представництва». На її переконання, в країні відбулася «поверхнева демократизація» [5, 145].

Для всіх недемократичних режимів є притаманною загальна риса – це намагання «приватизувати» сферу публічної політики, вивести її з-під контролю громадськості і перевести в площину неформальних зв’язків, де панують не раціонально-легітимні норми суспільних відносин, а відносини неопатримоніального типу. Патримоніальний (лат. pаtrimonialis) – спадковий, родо­вий. За спостереженнями вітчизняного дослідника Олександра Фісуна, в Україні, як і в більшості пострадянських країн, скла­лася саме така система суспільних відносин. Для політичних режимів такого типу притаманні наступні риси:

1) політичний центр відділений і незалежний від периферії, концентрує політичні, економічні й символічні ресурси влади, одночасно закриваючи доступ всім іншим групам та прошаркам суспільства до цих ресурсів і позицій контролю за ними;

2) держава управляється як приватне володіння (патримо­ніум) правлячих груп – носіїв державної влади, що привати­зують різні суспільні функції та інститути, роблячи їх джерелом власних приватних доходів;

3) етнічні, кланові, регіональні і сімейно-родинні зв’язки не зникають, а відтворюються в сучасних політичних і економіч­них відносинах, визначаючи способи і принципи їхнього функціонування [184, 27]. На жаль, слід констатувати, що в цьому плані мало що змінилося: й досі в Україні як в центрі, так і на місцях процвітають кумівство, «телефонне право» та інші атрибути згаданої системи суспільних відносин.

Сутність процесу політичного реформування в нашій країні у період кінця ХХ − початку ХХІ ст. можна охарактеризувати, слідом за американським вченим Томасом Карозерсом (за де­якими суттєвими корективами), як еволюційний – від «режиму домінуючої влади» (dominant-power politics) до режиму «безплід­ного плюралізму» (feckless pluralism)^.

За Т. Карозерсом, поряд із політичною свободою, проведен­ням регулярних виборів у країнах з таким режимом відбувається чергування у влади дійсно різних політичних угруповань. Однак, попри позитивні зміни, демократія залишається крихкою та проблематичною через те, що демократичні інституції не призводять до дійсно позитивних змін у житті людей. Політична участь, хоча й достатньо широка під час виборів, «не простяга­ється далеко за межі голосування. Політичні еліти всіх головних партій або угруповань сприймаються масовою свідомістю як корумповані, неефективні та егоїстичні, глибоко байдужі до долі країни. Чергуючи біля влади, вони лише спекулюють на її проблемах, не вирішуючи жодної з них» [78, 50−53].

Режим домінуючої влади в Україні почав формуватися у другій половні 90-х років і завершеного вигляду набув на початку 2000-х. Намагання закріпити його викликало відповідну реакцію опозиції та громадськості, що вилилась у відомі акції громадянської непокори 2003 року і Помаранчеву революцію 2004 року. Після президентських виборів 2004 року відбулися певні демократичні зміни, які призупинили процес сповзання України до авторитаризму, однак нова влада внаслідок багатьох об’єктивних та суб’єктивних причин не спромоглася забезпечити належний рівень інституційної стабільності суспільства та послідовності у демократичному реформуванні. Внутрішні протиріччя призвели до розколу серед переможців, чим і скористалися їхні політичні противники, зайнявши ключові позиції в структурах виконавчої та законодавчої влади. Однак і вони були нездатні забезпечити демократичний поступ України. Намагання провладних політичних угруповань заволодіти левовою часткою владних повноважень в умовах незавершеності політичної реформи та правового вакууму, призвело навесні 2007 року до політичної кризи, вихід з якої вбачався у площині політичних компромісів та дострокових парламентських виборах.

Історичний досвід свідчить, що зміна правлячих еліт є необхідною умовою переходу від однієї суспільно-політичної системи до іншої. Тим більше, коли йдеться про перехід від авторитарних порядків до демократичних. В Україні, після здобуття незалежності внаслідок певних причин, такої зміни практично не відбулося. На парламентських виборах 1990 року лише близько 100 депутатів українського парламенту представ­ляли опозиційні сили. В умовах, здавалося б, нищівної поразки старої еліти «влада не потрапила в руки демократів, а перейшла до нової буржуазії та бюрократії, що її обслуговувала – нової номенклатури, яка й розпочала капіталізацію країни»,− вважають вчені [70, 63].

На думку автора, нова політична еліта, яка була б загарто­вана тривалою політичною боротьбою, мала б досвід держав­ного управління в умовах політичної свободи, була би здатна мислити категоріями державного, а не егоїстичного вузькопар­тійного, групового або приватного інтересу, ще не встигла сформуватися. Ця обставина суттєво гальмує поступ країни до народовладдя. Представники політичних сил, що дістаються до влади, послідовно демонструють відсутність бажання і вміння працювати консолідовано на благо держави, цивілізовано вирі­шувати спірні питання та розв’язувати конфлікти. Як справед­ливо зауважував американський вчений Адам Пшеворський, для звільнення суспільства від авторитарного режиму не завжди потрібні переговори, «але вони потрібні для побудови демокра­тичних інституцій» [147, 631]. Якщо об’єднатися «проти» і перемогти політичного суперника ще вдається, то об’єднатися і поступитися часткою своїх прав в інтересах загального блага – ні. Це яскраво продемонстрували кризові періоди в житті українського суспільства наприкінці 80-х − початку 90-х років ХХ ст., події Помаранчевої революції, колізії із формуванням парламентської більшості після виборів 2006 року, а також політична криза навесні 2007 року.

Відомий український політолог Володимир Полохало висло­вив думку, яка була неоднозначно сприйнята певними колами науковців та громадськості. Йдеться про те, що політично само­стійною Україна стала цілком несамостійно, внаслідок невда­лого путчу ортодоксальної частини колишньої радянської пар­тійної номенклатури у серпні 1991 року, «а не в результаті внутрішніх політичних процесів – національно-визвольних зма­гань чи демократичних намагань української політичної кон­треліти, яка почала формуватися у 1988−1991 роках. <...> Отож, самостійність, соціальний та політичний карт-бланш отримала … насамперед номенклатура, а не дискриміновані нею численні соціальні суб’єкти політичного життя»,− вважає вчений [140, 17].

В цьому контексті принциповим є зауваження Галини Зе­ленько про те, що тривала залежність України від Російської імперії і тоталітарного СРСР, відсутність повноцінної держав­ності «фатально загальмували процеси консолідації суспільства та національної еліти, яка була здебільшого елітою культурно-науковою, а не політичною (курсив.− В. Б.)» [70, 200].

Як розпорядилася «нова-стара» еліта долею незалежної України − добре відомо. Основну масу політичного істебліш­менту складали представники старої номенклатури, які швидко адаптувалися до нових ринкових, або, точніше, спотворених, ринкових умов, використовуючи широкі можливості у системі влади для встановлення нових «правил гри». Найбільш енергійні з них взяли активну участь у приватизації державної власності і контролі за відповідними секторами економіки. За визначенням одного з російських дослідників Олександра Кинє­ва, на пострадянському просторі (за виключенням країн Прибал­тики) «виникли тимчасові авторитарні гібриди, що поєднують елементи автократичних політичних систем з радянською но­менклатурною практикою» [97, 63]. В країні склався свого роду напівдержавний, напівбюрократичний капіталізм із потужною соціальною риторикою. Його характеризувала економічна влада угруповань, в рамках яких відбувалося злиття правлячої бюро­кратії з крупним фінансовим і промисловим капіталом. Провід­ну роль в період становлення нової системи відігравала бюро­кратія. Це пояснювалося тим, що навіть великі бізнесові об’єд­нання, за відсутності цивілізованого ринку та безпрецедентного чиновницького свавілля, могли забезпечити більш-менш ста­більне існування, спираючись на підтримку владних структур.

Як справедливо зауважують українські вчені, «на пострадян­ському просторі відбувалося зрощування фінансового капіталу з держапаратом, або, інакше кажучи, простежувалася тенденція до приватизації державного апарату фінансовими колами, вна­слідок чого помітним став дрейф до формування не демокра­тичного, а олігархічного ринку» [178, 160].

Поряд із вектором демократизації, об’єктивно заданим полі­тичним розвитком, в українському соціумі зберігалася тенденція до авторитарних (бюрократичних) методів правління; в резуль­таті формувався свого роду гібридний, змішаний режим. За багатьма параметрами він наближався до класичного поняття «демократури» – тобто режиму, який обмежує масову політичну участь, але при цьому надає певні можливості для конкуренції найбільш впливових елітних груп плутократії, яка приховано відбувається за фасадом формальних демократичних інститутів і процедур [107, 127]. По суті існуючий режим діяв всупереч реальним суспільним потребам і поступово перетворювався в акціонерну компанію для експлуатації національного багатства.

Отже, можна стверджувати, що в Україні на початку 2000-х років склався спотворений синтез власності і влади, який гальмував процес створення сучасних демократичних і правових інститутів, унеможливлював проведення відкритої публічної політики.

В контексті українських реалій актуально звучить теза Івана Олександровича Ільїна: «Не можна давати владу, не виховуючи до неї. Приватна власність є свобода. Не можна давати свободу, не привчаючи до її вживання на загальне благо». Поведінка більшості українських можновладців заперечує думку мислите­ля про те, що приватна власність формує в людині правосвідо­мість, яка виховує в ній повагу до чужої власності, відчуття громадянського порядку і громадянської самостійності як шлях до політичної свободи. Хотілося б вірити в те, що приватна власність виховує у всіх почуття господарської солідарності, повагу до господарської свободи, а конкуренція власників призведе «не лише до боротьби, але й до творчого спрямування, необхідного для народного господарства» [75, 282−283].

Характеризуючи особливості українського демократичного транзиту, слід особливо наголосити на тіньовому аспекті полі­тичного процесу в Україні. Як зауважують аналітики, при аналі­зі політичної системи України слід вести мову не лише про легальні інститути, але і про конкуруючі структури (тіньові ін­ститути) всередині неї. Складовими тіньової частини політичної системи є політичні клани, клуби, парламентське лобі, оточення перших осіб держави, організовані злочинні угруповання з політичними інтересами – в якості інституціональних елементів, а також нелегальна діяльність легальних установ, патронатно-клієнтні та земляцькі стосунки тощо – в якості функціональних елементів. «Таким чином, тут ми маємо справу не з окремими дисфункціональними елементами, а зі справжньою конкуру­ючою структурою всередині політичної системи»,– робить ви­сновок український дослідник Олег Долженков. «За специфіч­них умов посткомуністичних трансформацій тіньова частина політичної системи має здатність до перетворення на альтерна­тиву легальній, фактично домінуючій політичній системі суспільства» [52, 2]. Аналогічної позиції дотримуються й західні експерти, які вважають, що «необхідно брати до уваги олігархіч­ну підструктуру суспільства та її вплив на «публічну» суспільну структуру, щоб знайти способи вирішення структурних проблем суспільства» [76, 25].

Очевидно, така оцінка ролі тіньових інститутів у політич­ному процесі тогочасної України не є перебільшенням. На підтвердження цієї думки можна навести висловлення відомого українського політика, який гостро критикував Леоніда Кучму напередодні президентських виборів. У травні 1999 року лідер НДП Анатолій Матвієнко в умовах внутрішньопартійного кон­флікту в НДП заявив, що «Президент зробив вибір і сперся на кланових олігархів, на представників тіньової політики… Я повинен застерегти партію від катастрофічного помилкового кроку» [101].

Визнання частки тіньового сектора ВВП, співвідносного із офіційною економікою, вже ніким не спростовується. Екс­пертами відзначалося значне зростання цього показника у 1992−1997 роках, який корелює із початком нарощування могут­ності олігархів за рахунок політичної підтримки. За офіційними даними, рівень тіньового сектору економіки до загального ВВП зріс від 23 % у 1992 році до свого максимуму 40 % у 1997 році. Починаючи з 1997−1998 років, масштаби тіньової економіки дещо знизилися і визначалися за різними оцінками у діапазоні 20−45 % [142, 142]. За висновками деяких незалежних експертів, рівень тіньової економіки в цей період сягав 40−60 % від обсягу ВВП [9].

Непрямим підтвердженням існування тіньових схем функці­онування економіки є і надвисокий рівень корупції, що існував та продовжує існувати в українському суспільстві. Так, примі­ром, у 2006 році авторитетна міжнародна організація Transpa­rency International, проаналізувавши стан справ із корупцією у 163 країнах світу, відвела Україні 99 місце. Для порівняння, найнижчий рівень корупції − у Фінляндії, Ісландії та Новій Зеландії. США разом з Чилі та Бельгією поділяють 20-е місце. З держав пострадянського простору: Естонія − на 24-му місці, Литва – на 46-му, Латвія – на 49-му, Росія – на 121-му [143].

Ситуацію, що склалася в українському суспільстві, красно­мовно ілюструють дані соціологічного моніторингу. У табл. 1 наводяться результати відповідей соціального опитування, яке свідчить про місце окремих верств у житті країни.

Як видно, найвпливовішими соціальними групами з 1994 ро­ку по 2004 рік українські громадяни вважали мафію. Лише у 2005−2006 лідерство за цим показником «перехопили» підпри­ємці та керівники політичних партій. Дані соціологів підтвер­джують висновки вчених про те, що сучасне українське суспіль­ство є суспільним устроєм, у якому майже визначальну роль відіграють неформальні, клієнтурні відносини типу «патрон-клієнт».

Однак вважати, що виникнення тіньового сектору економіки пов’язане лише із суб’єктивним чинником, чиєюсь «злою во­лею» було б спрощенням. Головними факторами, які зумовили існування та поширення тіньової економіки в Україні, стали відсутність повноцінних ринкових відносин, безконтрольне на­громадження первісного капіталу під час непрозорої привати­зації, відсутність цивілізованого правового поля економічних відносин за існування неефективної держави. Як справедливо зауважує А. Колодій, тіньовий сектор зростав через «непомірне податкове і регуляторне навантаження на молоде приватне підприємництво, яке за таких умов просто не могло б вижити, не «сховавшись у тінь» [89, 11].

Таблиця 1