2000. Р. Ратифікована Україною 11 січня 2006р. (ст. 1).

ЦК (статті 337-343).

Закон України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» від 21 верес­ня 1999 р. (статті 1, 3).

Закон України «Про народні художні промисли» від 21 червня 2001 р. (статті 1, 12, 13).

Постанова ВР від 24 травня 2001 р. «Про визнання колекції образотворчого мистецтва на­ціональним надбанням України».

Порядок укладення охоронних договорів на пам ’ятки культурної спадщини. Затверджений постановою КМ № 1768 від 28 грудня 2001 р.

Стаття 194. Умисне знищення або пошкодження майна

1. Умисне знищення або пошкодження чужого майна, що заподіяло шкоду у великих розмірах,-

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк від ста двадцяти до двох­сот сорока годин, або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк.

2. Те саме діяння, вчинене шляхом підпалу, вибуху чи іншим загал ьноне- безпечним способом, або заподіяло майнову шкоду в особливо великих роз­мірах, або спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки,-

карається позбавленням волі на строк від трьох до десяти років.

(Стаття 194 зі змінами, внесеними згідно із Законом № 270А/1 від 15 квіт- ня 2008 р.)

1. Основним безпосереднім об’єктом злочину є право власності. Додатковим факуль­тативним об’єктом можуть виступати громадський порядок, екологічна безпека, життя і здоров’я людини.

2. Предметом злочину може бути будь-яке майно як рухоме, так і нерухоме, крім окремих його видів, знищення чи пошкодження яких передбачено КК як спеціальний вид знищення чи пошкодження майна. Тобто, коли такий вид майна є ознакою іншого самостійного складу злочину або знищення чи пошкодження майна є способом вчи­нення більш тяжкого злочину (наприклад, статті 113, 194-1, 252, 258, 292,298, 338, 347, 352, 357, 360, 378, 399, 411). Поняття «майно» у диспозиції ст. 194 має дещо інше зна­чення, ніж у диспозиціях статей 185-187, 189-191. Про особливості майна як предмета злочину, передбаченого статтями 194-196, див. коментар, викладений у Загальних по­ложеннях до цього розділу.

У багатьох випадках за знищення (зруйнування), пошкодження (зіпсуття) певних видів майна передбачено адміністративну відповідальність (це має місце, зокрема, у ви­падках, передбачених статтями 46-1, 56, 57, 61, 65, 65-1, 66, 72, 103-2, 109, 111, 114, 115, 116-2, 117, 139 КАП), що часто створює складнощі у правовій оцінці вчиненого. У разі конкуренції ст. 194 і відповідної норми КАП, яка передбачає відповідальність за умис­не знищення (зруйнування), пошкодження (зіпсуття) майна, слід керуватися правилом, закріпленим у ч. 2 ст. 9 КАП.

Предметом знищення чи пошкодження у злочині, передбаченому ст. 194, може бути тільки чуже майно. Про поняття чужого майна див. коментар, викладений у Загальних положеннях до цього розділу. Для кваліфікації діяння за ст. 194 не має значення, кому саме і за правом якої форми власності (державної, колективної, приватної тощо) нале­жить майно, яке є предметом знищення чи пошкодження. Знищення чи пошкодження власного майна, у т. ч. майна, яке є спільною власністю винного та інших осіб, не утво­рює складу цього злочину.

Знищення або пошкодження особою майна, яке було предметом вчиненого нею ви­крадення, кваліфікується тільки як викрадення. Кваліфікація дій винної особи за сукуп­ністю злочинів, які полягають у викраденні майна, і злочинів, які полягають у його умисному знищенні чи пошкодженні, можлива лише у разі їх реальної сукупності (на­приклад, це може мати місце у разі, коли знищення чи пошкодження майна є способом готування до його викрадення, або коли викрадення майна супроводжується знищен­ням чи пошкодженням майна, яке є частиною того майна, що викрадається).

3. Об’єктивна сторона злочину характеризується суспільно небезпечними діями, які полягають у знищенні чи пошкодженні майна, наслідками у вигляді шкоди у вели­ких розмірах і причиновим зв’язком між вказаними діями і наслідками.

Знищення чи пошкодження чужого майна можуть бути здійснені у будь-який спосіб (розбиття, розламування чи розрізання речі на шматки, дія на річ водою чи повітрям, пов­не чи часткове розчинення її у воді чи інших рідинах тощо). Умисне знищення чи по­шкодження майна шляхом підпалу, вибуху чи іншим загальнонебезпечним способом утворює кваліфікований склад цього злочину і потребує кваліфікації за ч. 2 ст. 194. Вико­ристання майна за його призначенням, що призвело до припинення його існування (на­приклад, спалення палива), не може розглядатися як спосіб його знищення чи пошко­дження, а тому не утворює складу розглядуваного злочину. За наявності для того підстав зазначені діяння можуть розглядатися як привласнення чи розтрата такого майна.

Якщо знищення чи пошкодження майна є ознакою іншого злочину, то такі дії, за загаль­ним правилом, кваліфікуються за статтею, що передбачає відповідальність за цей злочин. Додатково кваліфікувати їх ще й за ст. 194 необхідно лише у випадках, якщо зазначені дії вчинювались способом чи спричинили суспільно небезпечні наслідки, які не враховані у статті, що передбачає відповідальність за такий злочин. Такою (за ч. 2 ст. 355 та ч. 2 ст. 194), наприклад, має бути правова оцінка дій, які виразились у примушуванні до вико­нання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, поєднаному з пошкодженням чи знищенням майна шляхом вибуху, підпалу чи іншим загальнонебезпечним способом.

Термінологічна конструкція «знищення або пошкодження» передбачає як вчинення певного роду діяння, так і настання відповідних суспільно небезпечних наслідків. При цьому наслідки мають головне значення, оскільки саме з ними закон пов’язує момент закінчення злочину.

Знищення майна - це доведення майна до повної непридатності щодо його цільо­вого призначення. Внаслідок знищення майно перестає існувати або повністю втрачає свою цінність.

Пошкодженням майна визнається погіршення якості, зменшення цінності речі або доведення речі на якийсь час у непридатний за її цільовим призначенням стан.

У випадках, коли для вирішення питання про те, чи втрачено внаслідок вчиненого діяння можливість використання майна за цільовим призначенням або наскільки змен­шилась його цінність, потрібні спеціальні знання, необхідно призначати відповідну експертизу.

За своєю конструкцією склад злочину, передбачений ст. 194, є матеріальним. Обо­в’язковими ознаками його об’єктивної сторони є заподіяння цим діянням великої шко­ди і причиновий зв’язок між діянням та заподіяною шкодою.

Шкода у великих розмірах - ознака, зміст якої визначено у п. З примітки до ст. 185, передбачає, що умисним знищенням або пошкодженням майна спричинено матеріальні збитки на суму, яка у 250 і більше разів перевищує нмдг.

Визначення розміру шкоди знищеного чи пошкодженого майна окремих видів здійс­нюється за таксами, встановленими відповідними нормативно-правовими актами. В окремих випадках розмір шкоди може бути визначено шляхом проведення відповід­ної експертизи. При визначенні розміру шкоди враховуються лише реальні матеріальні збитки. Упущена вигода до уваги братися не повинна.

На відміну від злочину, передбаченого ст. 194, умисне знищення чи пошкодження окремих спеціальних видів майна утворює склад відповідного злочину незалежно від розміру заподіяної такими діями шкоди (наприклад, це стосується Державного Прапора України та Державного Герба України (ст. 338), офіційних документів, штампів та пе­чаток (ст. 357), майна службової особи або громадянина, який виконує громадський обов’язок, судді, народного засідателя, присяжного, захисника, представника особи та їх близьких родичів (статті 352, 378, 399), військового майна (ст. 411)).

Цей злочин є закінченим з моменту, коли чуже майно пошкоджено або знищено і шкода від цього є великою.

4. Суб’єктом злочину може бути осудна особа, яка досягла 16-річного (ч. 1 ст. 194) або 14-річного (ч. 2 ст. 194) віку.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим або непрямим умислом. При цьому свідомістю винного охоплюється той факт, що в результаті його дій власни­кові майна заподіюється велика шкода.

У разі знищення чи пошкодження майна загальнонебезпечним способом винний передбачав, що він завдає чи може завдати фізичної шкоди людям, а так само знищити чи пошкодити майно інших фізичних чи юридичних осіб, крім майна, на яке вчинюєть­ся посягання, або може і повинен це передбачати.

Стосовно таких наслідків, як загибель людей чи інші тяжкі наслідки, психічне став­лення винної особи характеризується необережною формою вини. У тих випадках, коли внаслідок умисного знищення або пошкодження чужого майна шляхом підпалу, вибуху чи іншим загальнонебезпечним способом потерпілому з необережності було заподіяно смерть, вчинене слід кваліфікувати тільки за ч. 2 ст. 194. Якщо ж винний передбачав і бажав або свідомо допускав настання цих наслідків, його дії мають кваліфікуватися за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 194 і відповідною частиною ст. 115.

Мотив і мета не є обов’язковими ознаками цього злочину, але їх встановлення є важ­ливим у плані відмежування його від інших злочинів, вчинення яких може супроводжу­ватись знищенням чи пошкодженням чужого майна. Це, зокрема, стосується таких зло­чинів, як диверсія (ст. 113), вимагання (ст. 189), терористичний акт (ст. 258), масові заворушення (ст. 294).

Якщо винний знищує чи пошкоджує спеціальний вид майна, відповідальність за знищення чи пошкодження якого передбачена окремою статтею КК, вважаючи при цьому, що він посягає на майно не спеціального виду, його дії слід кваліфікувати за спрямованістю умислу - як замах на умисне знищення чи пошкодження чужого майна (за статтями 15 і 194). Якщо ж винний вважає, що ним знищується чи пошкоджується майно спеціального виду, яке перебуває під спеціальною охороною кримінального за­кону, а насправді воно таким не є, відповідальність настає за замах на знищення чи по­шкодження спеціального виду чужого майна.

4. Кваліфікуючими ознаками умисного знищення або пошкодження майна є:

1. вчинення його шляхом підпалу, вибуху чи іншим загальнонебезпечним способом;

2. заподіяння майнової шкоди в особливо великих розмірах; 3) спричинення загибелі людей чи інших тяжких наслідків.

Про поняття загальнонебезпечного способу див. коментар до ст. 67, а про поняття підпал і вибух - коментар до ст. 113.

Умисним знищенням або пошкодженням майна шляхом підпалу є знищення або пошкодження цього майна вогнем у випадках, коли створюється загроза життю чи здо­ров’ю людей або загроза заподіяння значних матеріальних збитків (коли такий підпал є загальнонебезпечним). Тому умисне знищення або пошкодження майна вогнем, яке не створювало такої загрози (наприклад, спалення у печі), не може розглядатися як квалі­фікуюча цей злочин ознака і тягне відповідальність за ч. 1 ст. 194.

Якщо внаслідок підпалу чи дій, спрямованих на його вчинення, майно не було зни­щено чи пошкоджено з причин, що не залежали від волі винного, вчинене повинно роз­глядатися як замах на знищення або пошкодження майна шляхом підпалу.

Відповідно до п. 4 примітки до ст. 185 майнова шкода в особливо великих розмі­рах у складі умисного знищення або пошкодження майна має місце, коли такими діями заподіяно майнову шкоду на суму, яка в 600 і більше разів перевищує нмдг.

Під загибеллю людей слід розуміти смерть двох чи більше осіб, а під іншими тяж­кими наслідками,- смерть однієї людини, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень одній чи кільком особам, залишення людей без житла або засобів до існування, виве­дення з ладу повністю або на тривалий час важливих споруд, техніки, тривале припи­нення або дезорганізацію роботи підприємства, установи, організації тощо.

Оскільки таке поняття, як «тяжкі наслідки», застосовується у багатьох основних та кваліфікованих складах злочинів, то під час кваліфікації злочину за ст. 194 слід ретельно досліджувати питання про відмежування цього злочину від інших, суміжних з ним за ознаками об’єктивної сторони, та про необхідність кваліфікації за сукупністю.

7. Умисне знищення або пошкодження чужого майна, поєднане з викраденням, ко­ли знищення чи пошкодження майна, наприклад, є способом готування до викрадення іншого (пошкоджуються двері чи стіна приміщення, розбивається скло автомобіля, по­шкоджуються засоби системи сигналізації), або здійснюється з метою знешкодити до­кази вчиненого викрадення, слід кваліфікувати за сукупністю злочинів - як корисливий злочин проти власності (залежно від способу) і злочин, передбачений ст. 194. Якщо ж особа знищує раніше викрадене нею майно, ці дії кваліфікуються тільки як викрадення, оскільки на момент знищення такого майна вона, хоча й незаконно, але вже здійснює володіння ним.

Вчинення цього діяння в процесі вимагання охоплюється відповідною частиною ст. 189. Додаткової кваліфікації за ч. 2 ст. 194 воно потребує лише у випадку, коли знищення чи пошкодження майна було здійснене шляхом підпалу, вибуху чи іншим загальнонебезпечним способом.

8. Умисне знищення чи пошкодження чужого майна без обтяжуючих обставин (ч. 1 ст. 194), здійснене при перевищенні влади або службових повноважень, кваліфікується за відповідною частиною ст. 365 і додаткової кваліфікації за ст. 194 не потребує.

Постанова ПВС N2 4 від 2 липня 1976р. «Про питання, що виникли в судовій практиці в справах про знищення та пошкодження державного і колективного майна шляхом підпалу або внаслідок порушення правил пожежної безпеки» (пункти 2, З, 5, 6, 7, 8, 11, 12, 13).

Постанова ПВС N9 8 від 26 червня 1$92 р. «Про застосування судами законодавства, що пе­редбачає відповідальність за посягання на життя, здоров 'я, гідність та власність суддів і пра­цівників правоохоронних органів» (п. 13).

Постанова ПВС N2 2 від 26 березня 1993 р. «Про судову практику в справах про злочини, пов ’язані з порушеннями режиму відбування покарання в місцях позбавлення волі» (п. 9).

Постанова ПВС N2 8 від 26 грудня 2003 р. «Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень» (п. 14).

Постанова ПВС N2 10 від 6 листопада 2009р. «Про судову практику у справах про злочини проти власності» (пункти 14, 16).

Стаття 194-1. Умисне пошкодження об’єктів електроенергетики

1. Умисне пошкодження або руйнування об’єктів електроенергетики, якщо ці дії призвели або могли призвести до порушення нормальної роботи цих об’єктів, або спричинило небезпеку для життя людей,-

карається штрафом від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк.

2. Ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, або загальнонебезпечним способом,-

караються позбавленням волі на строк від трьох до десяти років.

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони спричинили загибель людей або інші тяжкі наслідки,-

караються позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років. (Кодекс доповнено статтею 194-1 згідно із Законом № 2598-І\9 від 31.05.2005 р. Стаття 194-1 зі змінами, внесеними згідно із Законом № 270-У/І від 15 квітня 2008 р.)

1. Основним безпосереднім об’єктом злочину є право власності. Додатковим факуль­тативним об’єктом можуть виступати громадський порядок, нормальне функціону­вання об’єктів електроенергетики, енергетична безпека, екологічна безпека, життя і здоров’я людини.

2. Предмет злочину - об’єкти електроенергетики. Об’єктом електроенергетики є: електрична станція (крім ядерної частини атомної електричної станції), електрична під­станція, електрична мережа, підключені до об’єднаної енергетичної системи України, а також котельня, підключена до магістральної теплової мережі, магістральна теплова мере­жа. Деякі з цих об’єктів за чинним законодавством відносяться до категорії особливо важ­ливих об’єктів електроенергетики. Це об’єкти, які забезпечують стале функціонування об’єднаної енергетичної системи України, руйнація або пошкодження яких призведе до порушення електропостачання господарюючих суб’єктів і населення, можливих людських жертв і значних матеріальних збитків, і перелік яких визначається центральними органами виконавчої влади, що здійснюють управління в електроенергетиці, та затверджується КМ.

Якщо під час пошкодження об’єктів електроенергетики знищено або пошкоджено інше рухоме або нерухоме майно, то вчинене за наявності підстав потребує додаткової кваліфікації за відповідною статтею КК, що передбачає відповідальність за знищення чи пошкодження такого майна (зокрема за ст. 194). У разі, коли пошкодження або руй­нування об’єктів електроенергетики було пов’язане з викраденням електричної енергії, вчинене за наявності складу такого викрадення слід кваліфікувати за сукупністю зло­чинів-за ст. 188-1 таст. 194-1.

3. Об’єктивна сторона злочину характеризується:) суспільно небезпечними діями, які полягають у пошкодженні чи руйнуванні об’єктів електроенергетики; наслідками у вигляді порушення чи загрози порушення нормальної роботи таких об’єктів або спричинення не­безпеки для життя людей; причиновим зв’язком між вказаними діями і наслідками.

Закон не обумовлює кримінальну відповідальність за цей злочин певним способом пошкодження чи руйнування об’єктів електроенергетики. Це означає, що склад цього злочину утворює пошкодження чи руйнування таких об’єктів будь-яким способом, який призвів до зазначених у ст. 194-1 наслідків. Умисне пошкодження чи руйнування об’єктів електроенергетики загальнонебезпечним способом утворює кваліфікований склад цього злочину і потребує кваліфікації за ч. 2 ст. 194-1.

Як і у складі умисного знищення або пошкодження майна, передбаченого ст. 194, термінологічна конструкція «пошкодження та руйнування» за своїм змістом передбачає як вчинення певного роду діяння, так і настання відповідних суспільно небезпечних наслідків, з якими закон пов’язує момент закінчення злочину.

Пошкодження об’єктів електроенергетики передбачає погіршення якості, змен­шення цінності або доведення таких об’єктів на деякий час у непридатний (повною мі­рою або частково) за їх цільовим призначенням стан. Пошкодження таких об’єктів не передбачає обов’язкового виведення їх з ладу. Воно може як зменшити ефективність функціонування таких об’єктів чи взагалі припинити таке функціонування, так і зовсім не вплинути на їх нормальну роботу.

Поняття руйнування - юридичний синонім до поняття знищення, визначення якого викладено у коментарі до ст. 194. Воно передбачає доведення об’єктів електроенерге­тики до повної непридатності щодо їх цільового призначення. У результаті руйнування відповідний об’єкт взагалі перестає існувати як такий або, щонайменше, його функціо­нування унеможливлюється.

За своєю конструкцією склад злочину, передбачений ст. 194-1, є матеріальним. Обов’язковими ознаками його об’єктивної сторони є фактичне пошкодження чи руйну­вання об’єктів електроенергетики, що призвело чи могло призвести до порушення нор­мальної роботи цих об’єктів або спричинило небезпеку для життя людей.

Під порушенням нормальної роботи об’єктів електроенергетики слід розуміти змі­ну встановленого нормативно-правовими актами режиму функціонування таких об’єктів, в результаті чого припиняється виробництво, передача чи розподіл такими об’єктами енер­гії споживачам, змінюються (зменшуються чи збільшуються) обсяги виробництва чи пе­редачі енергії, знижується ефективність функціонування цих об’єктів, знижується рівень безпеки експлуатації енергетичного обладнання таких об’єктів тощо. Таким, що могло призвести до порушення нормальної роботи зазначених об’єктів, слід визнавати по­шкодження чи руйнування, яке хоча фактично і не порушило встановлений режим функціонування об’єктів електроенергетики (їх нормальну роботу), однак реально поста­вило під загрозу таку роботу і при іншому розвитку подій могло її порушити.

Спричинення небезпеки для життя людей передбачає виникнення в результаті пошкодження чи руйнування об’єктів електроенергетики ситуації, за якої життю лю­дей загрожує реальна небезпека, яка може виходити як від експлуатації самих об’єк­тів, так і від припинення чи зменшення виробництва чи постачання енергії відповідним споживачам.

Злочин вважається закінченим з моменту, коли об’єкт електроенергетики пошко­джено чи зруйновано, що призвело чи могло призвести до порушення нормальної робо­ти такого об’єкта або спричинило небезпеку для життя людей.

4. Суб’єктом цього злочину може бути осудна особа, яка досягла 16-річного віку. Вчинення умисного знищення чи пошкодження об’єктів електроенергетики загально­небезпечним способом або вчинення таких дій, що спричинили загибель людей чи інші тяжкі наслідки, особою у віці від 14 до 16 років за наявності підстав може бути кваліфі­коване за ч. 2 ст. 194.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим або непрямим умислом (про деякі інші моменти, пов’язані з суб’єктивною стороною умисного знищення чи пошкодження майна, див. коментар до ст. 194).

6. Кваліфікуючими ознаками умисного пошкодження або руйнування об’єктів електроенергетики є вчинення його: 1) повторно; 2) за попередньою змовою групою осіб; 3) загальнонебезпечним способом (ч. 2 ст. 194-1). Про поняття повторності вчи­нення злочину див. ст. 32 та коментар до неї, а про поняття вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою - ст. 28 та коментар до неї. Під загальнонебезпечним спо­собом слід розуміти підпал, вибух або інший спосіб пошкодження чи руйнування об’єктів електроенергетики, внаслідок якого створюється небезпека життю чи здоров’ю багатьох людей, заподіяння шкоди багатьом об’єктам (детальніше див. коментар до статей 113 та 194).

Особливо кваліфікуючими ознаками цього злочину є спричинення умисним по­шкодженням чи руйнуванням об’єктів електроенергетики: 1) загибелі людей; 2) інших тяжких наслідків (ч. З ст. 194-1). Про поняття загибелі людей та інших тяжких наслідків див. коментар до ст. 194.

Закон України «Про електроенергетику» від 16 жовтня 1997р. (ст. 1).

Порядок застосування санкцій за порушення законодавства про електроенергетику. За­тверджений постановою КМ№ 1139 від 19 липня 2000 р.

Стаття 195. Погроза знищення майна

Погроза знищення чужого майна шляхом підпалу, вибуху або іншим загаль­нонебезпечним способом, якщо були реальні підстави побоюватися здійс­нення цієї погрози,-

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк від шістдесяти до ста два­дцяти годин, або виправними роботами на строк до одного року, або ареш­том на строк до шести місяців.

(Стаття 195 зі змінами, внесеними згідно із Законом № 270А/І від 15 квіт­ня 2008 р.)

1. Основним безпосереднім об’єктом злочину є право власності, а додатковим обов’язковим об’єктом - психічна недоторканність особи.

2. Предметом злочину є чуже майно.

3. З об’єктивної сторони злочин полягає в активних діях, спрямованих на заляку­вання потерпілого (власника чи законного володільця майна, особи, у віданні або під охороною якої знаходиться майно, іншої особи, яка зацікавлена у збереженні цього майна) знищенням майна шляхом підпалу, вибуху або іншим загальнонебезпечним способом.

Погроза знищення майна полягає в залякуванні негайно або в майбутньому знищи­ти певне майно, яке є для винного чужим. Про поняття знищення чужого майна див. коментар до ст. 194.

Погроза знищення чужого майна утворює розглядуваний склад злочину лише у ви­падках, коли винний погрожує це зробити шляхом підпалу, вибуху або загальнонебез­печним способом. Про поняття підпалу, вибуху та іншого загальнонебезпечного спо­собу див. коментар до статей 113 та 194. Слід зазначити, що погроза знищенням окре­мих видів майна визнається злочинною, незалежно від способу, в який винний мав намір реалізувати свою погрозу. Так, кримінальну відповідальність за погрозу знищен­ням щодо майна судді, народного засідателя, присяжного, захисника, представника особи та їх близьких родичів (статті 377, 398), майна військового начальника (ст. 405) закон не обумовлює загальнонебезпечним чи в якийсь інший спосіб знищенням такого майна. Такий підхід пояснюється підвищеною суспільною небезпекою погрози зни­щення майна у складі цих злочинів, оскільки вона має місце у зв’язку зі службовою чи професійною діяльністю потерпілого (здійсненням правосудця, наданням правової до­помоги, виконанням обов’язків з військової служби тощо).

Погроза пошкодження майна не є кримінально караним діянням. Кримінальна від­повідальність за таке діяння може наставати лише у спеціально передбачених криміналь­ним законом випадках, коли погроза пошкодження майна є складовою іншого складу злочину, наприклад, примушування до вступу в статевий зв’язок (ч. 2 ст. 154), пору­шення рівноправності громадян залежно від їх расової," національної належності або ставлення до релігії (ч. 2 ст. 161), вимагання (ст. 189), примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань (ст. 355).

Погроза знищення майна може бути виражена усно, письмово, жестами, демонстру­ванням засобів, якими можна привести майно у непридатність (зброя, вибухівка тощо).

Обов’язковою ознакою погрози у складі цього злочину є наявність реальних підстав побоюватися здійснення цієї погрози. Про визначення реальності погрози див. комен­тар до статей 129 та 189.

Погрозу знищення майна, яка утворює склад злочину, передбаченого ст. 195, слід відрізняти від публічних закликів до погромів, підпалів, знищення майна, які утворю­ють склад злочину, передбаченого ст. 295. В останньому випадку, на відміну від погро­зи, має місце не залякування потерпілого чи інших осіб знищенням певного майна, а підбурювання невизначеної кількості людей до вчинення зазначених дій, прагненням викликати намір знищити чи пошкодити певне майно.

Цей злочин вважається закінченим у момент сприйняття погрози знищення майна особою, якій вона адресується.

4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.

5. Суб’єкт злочину загальний.

6. Погроза знищити майно може бути способом вчинення інших злочинів (напри­клад, вимагання - ст. 189, протидія законній господарській діяльності - ст. 206, приму­шування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань - ст. 355, погро­за або насильство щодо працівника транспорту, правоохоронного органу, державного діяча, службової особи чи громадянина, який виконує громадський обов’язок, судді - статті 280, 345, 346, 350, 377, перешкоджання з’явленню свідка, потерпілого, експерта, примушування їх до відмови від давання показань чи висновку - ст. 386), складом яких вона охоплюється і додаткової кваліфікації за ст. 195 не потребує.

Стаття 196. Необережне знищення або пошкодження майна

Необережне знищення або пошкодження чужого майна, що спричинило тяжкі тілесні ушкодження або загибель людей,-

карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк.

(Стаття 196 зі змінами, внесеними згідно із Законом № 270-\/І від 15 квіт­ня 2008 р.)

1. Основним безпосереднім об’єктом злочину є право власності, а його обов’язко­вим додатковим об’єктом - здоров’я або життя особи.

2. Предметом необережного знищення або пошкодження чужого майна, відповідаль­ність за яке передбачена ст. 196, може бути будь-яке чуже для винного майно, крім окремих його видів, які поставлені під захист спеціальними кримінально-правовими нормами (зокрема, це стосується військового майна-ст. 412).

3. Об’єктивна сторона злочину характеризується суспільно небезпечними діями або бездіяльністю, наслідками у вигляді тяжких тілесних ушкоджень або загибелі лю­дей і причиновим зв’язком між вказаними діями і наслідками.

Особливістю відповідальності за необережне знищення чи пошкодження чужого майна є те, що, на відміну від злочину, передбаченого ст. 194, спосіб знищення чи пошкодження майна на кваліфікацію вчиненого не впливає. Відповідальність за цей злочин обумовлена лише його наслідками. Необережне знищення або пошкодження чужого майна утворює склад злочину лише у випадку, коли такі дії призвели до тяжких тілесних ушкоджень або загибелі людей.

Необережне знищення або пошкодження деяких спеціальних видів майна визнаєть­ся кримінально караним і при настанні інших суспільно небезпечних наслідків (напри­клад, необережне знищення або пошкодження військового майна утворює склад злочи­ну, передбаченого ч. 1 ст. 412, у разі, коли воно заподіяло шкоду у великих розмірах, а спричинення загибелі людей або інших тяжких наслідків ч. 2 ст. 412 визнає кваліфіку­ючими ознаками цього діяння).

Про поняття знищення та пошкодження чужого майна, загибелі людей див. ко­ментар до ст. 194, а про поняття тяжких тілесних ушкоджень - ст. 121 та коментар до неї. Загибель людей передбачає смерть двох чи більше людей. Заподіяння смерті одній особі в результаті необережного знищення або пошкодження майна слід розгля­дати як вбивство через необережність і кваліфікувати за ст. 119.

Цей злочин вважається закінченим з моменту настання наслідків у вигляді тяжких тілесних ушкоджень або загибелі людей.

4. Суб’єкт злочину загальний. Знищення або пошкодження чужого майна внаслідок невиконання чи неналежного виконання службовою особою своїх службових обов’яз­ків через несумлінне ставлення до них за наявності інших необхідних ознак слід квалі­фікувати за ст. 367.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується необережною формою вини: особа передбачає, що внаслідок вчинюваних нею дій чи бездіяльності можуть виникну­ти такі наслідки, як знищення (пошкодження) чужого майна та пов’язані з ними тяжкі тілесні ушкодження або загибель людей, але легковажно розраховує на відвернення вказаних суспільно небезпечних наслідків або не передбачає можливості настання вка­заних наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачати. Необережне ставлення до діяння і наслідків може виразитись у порушенні як спеціальних правил безпеки, так і загальних заходів обережності.

Якщо особа необережно ставиться тільки до наслідків у вигляді спричинення тяж­ких тілесних ушкоджень або загибелі людей, а до наслідків у вигляді знищення чи по­шкодження майна - умисно, вчинене нею слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 194.

6. Необережне знищення або пошкодження майна, яке сталося в результаті пору­шення спеціальних правил (охорони, експлуатації, безпеки, поводження тощо), що утворює самостійний склад злочину (проти довкілля, проти громадської безпеки, проти безпеки виробництва тощо), підлягає кваліфікації не за ст. 196, а за статтею, яка містить спеціальну кримінально-правову норму про відповідальність за порушення таких пра­вил (наприклад, за статтями 276, 281, 282, 291).

Стаття 197. Порушення обов’язків щодо охорони майна

Невиконання або неналежне виконання особою, якій доручено зберігання чи охорона чужого майна, своїх обов’язків, якщо це спричинило тяжкі наслід­ки для власника майна,-

карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк від ста двадцяти до двохсот сорока годин, або виправними роботами на строк до двох років, або обме­женням волі на той самий строк.

(Стаття 197 зі змінами, внесеними згідно із Законом № 270-\/\ від 15 квіт­ня 2008 р.)

1. Суспільна небезпека злочину полягає у полегшенні протиправної діяльності інших осіб, які вчинюють посягання на власність, створенні передумов для небез­печного впливу на матеріальні цінності стихійних сил природи та інших негативних факторів.

2. Об’єктом злочину є порядок виконання працівниками обов’язків щодо зберіган­ня та охорони чужого майна, який забезпечує право власності.

3. Предметом злочину виступає чуже майно, зберігання чи охорона якого були до­ручені винній особі.

4. Об’єктивну сторону злочину характеризує сукупність трьох ознак: 1) діяння у формі невиконання або неналежного виконання особою, якій доручено зберігання чи охорона чужого майна, своїх обов’язків; 2) суспільно небезпечні наслідки у вигляді тяж­ких наслідків для власника майна; 3) причиновий зв’язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками.

Діяння полягає у невиконанні або у неналежному виконанні особою обов’язків, які покладались на неї у встановленому порядку, не виходили за межі її компетенції і на­лежне виконання яких покликане було забезпечити зберігання й охорону чужого майна. У цьому зв’язку в кожному випадку вчинення такого діяння має бути встановлено, які саме обов’язки покладались на дану особу і які з цих обов’язків не виконані або вико­нані неналежним чином, а також які конкретні нормативні акти порушено винним.

Відповідальність за ст. 197 настає лише у разі, якщо особа була не лише зобов’яза­на, а й мала реальну можливість виконати належним чином покладені на неї обов’язки по зберіганню чи охороні чужого майна. Якщо ж особа була позбавлена такої можли­вості в силу тих чи інших об’єктивних або суб’єктивних факторів (виконання неадеква­тного обсягу роботи, поганий стан здоров’я, недостатність навичок і досвіду тощо), фактично була позбавлена можливості відвернути настання тяжких наслідків для влас­ника майна, то склад злочину, передбачений ст. 197, відсутній. Не буде цього складу злочину в діях особи, якій доручено зберігання чи охорона чужого майна, і в тому ви­падку, коли невиконання чи неналежне виконання нею своїх обов’язків, що спричини­ло тяжкі наслідки для власника, стало результатом неправомірного впливу на неї з боку інших осіб (застосування до неї фізичного насильства, незаконне позбавлення волі то­що) або результатом нездоланної сили.

Тяжкі наслідки - оціночна категорія, яка підлягає встановленню у кожному кон­кретному випадку з урахуванням всіх обставин справи. Такими наслідками можуть бути визнані неправомірне вилучення у власника, знищення чи пошкодження майна у вели­ких розмірах, у великій кількості чи майна, яке мало надзвичайно важливе значення для виробничої діяльності їх власника чи було сімейною реліквією тощо.

Між порушенням обов’язків щодо охорони майна і тяжкими наслідками для його власників має існувати причиновий зв’язок: зазначене діяння створює передумови для настання таких наслідків. У результаті невиконання або неналежного виконання осо­бою, якій доручено зберігання чи охорона чужого майна, створюється можливість для викрадення такого майна, його знищення, пошкодження, загибелі тощо.

Цей склад злочину сконструйовано як матеріальний: злочин ^вважається закінченим з моменту настання суспільно небезпечних наслідків - тяжких наслідків для власника майна.

5. Суб’єкт злочину спеціальний. Ним може бути неслужбова особа, яка досягла 16-річного віку і на яку на підставі трудового договору чи спеціального доручення по­кладається юридичний обов’язок охороняти або зберігати чуже майно (охоронник, сто­рож, водій-експедитор, кур’єр, гардеробник, пастух тощо).

Невиконання чи неналежне виконання службовою особою своїх службових обов’язків, у т. ч. пов’язаних з охороною та зберіганням чужого майна, через несумлінне ставлення до них, що заподіяло істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам окремих юридичних осіб, розглядається як службова недбалість і кваліфікується за ст. 367.

6. Суб’єктивна сторона злочину характеризується необережністю у формі злочин­ної недбалості або злочинної самовпевненості. При цьому обов’язки щодо охорони майна винним можуть бути порушені як необережно, так і умисно.

Умисне сприяння особою, якій доручено зберігання чи охорона чужого майна, запо­діянню тяжких наслідків для власника шляхом викрадення, знищення чи пошкодження майна, є пособництвом у вчиненні відповідного злочину і потребує кваліфікації за ч. 5 ст. 28 і відповідною статтею Особливої частини КК (наприклад, за статтями 185, 194).

Стаття 197-1. Самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво

1. Самовільне зайняття земельної ділянки, яким завдано значної .шкоди її законному володільцю або власнику,-

карається штрафом від двохсот до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців.

2. Самовільне зайняття земельної ділянки, вчинене особою, раніше суди­мою за злочин, передбачений цією статтею, або групою осіб, або щодо зе­мельних ділянок особливо цінних земель, земель в охоронних зонах, зонах санітарної охорони, санітарно-захисних зонах чи зонах особливого режиму використання земель,-

карається обмеженням волі на строк від двох до чотирьох років або по­збавленням волі на строк до двох років.

3. Самовільне будівництво будівель або споруд на самовільно зайнятій земельній ділянці, зазначеній у частині першій цієї статті,-

карається штрафом від трьохсот до п’ятисот неоподатковуваних мініму­мів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмежен­ням волі на строк до трьох років.

4. Самовільне будівництво будівель або споруд на самовільно зайнятій земельній ділянці, зазначеній у частині другій цієї статті, або вчинене осо­бою, раніше судимою за такий саме злочин або злочин, передбачений части­ною третьою цієї статті,-

карається позбавленням волі на строк від одного до трьох років. Примітка. Відповідно до цієї статті шкода, передбачена частиною першою цієї статті, визнається значною, якщо вона у сто і більше разів перевищує неопо­датковуваний мінімум доходів громадян.

(Кодекс доповнено статтею 197-1 згідно із Законом № 578-У від

11. 01.2007 р.)

1. У цій статті передбачено відповідальність за два самостійних (хоч і пов’язаних між собою) злочини - самовільне зайняття земельної ділянки, яким завдано значної школи її законному володільцю або власнику (ч. 1), і самовільне будівництво будівель або споруд на самовільно зайнятій земельній ділянці (ч. 3). Відповідальність за їх вчинення обтяжують кваліфікуючі ознаки, вказані, відповідно, у ч. 2 і ч. 4 коментованої статті.

З урахуванням імперативної заборони на зворотну дію в часі законів, що посилю­ють кримінальну відповідальність (ч. 2 ст. 5), і порівняльного аналізу відповідних санк­цій, слід зробити висновок про те, що випадки самовільного зайняття земельних діля­нок та пов’язаного з ним самовільного будівництва, які мали місце до набрання чинно­сті Законом України від 11 січня 2007 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності за самовільне зайняття земельної ділян­ки», повинні кваліфікуватись не за ст. 197-1, а (за наявності до цього підстав) за ст. 356.

Потерпілим від злочинів, передбачених ч. 1 і ч. З ст. 197-1, є законний володілець або власник самовільно зайнятої земельної ділянки. До законних володільців належать землекористувачі - особи, які мають право постійного користування земельними ділян­ками, орендарі земельних ділянок, особи, які використовують чужі земельні ділянки для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) або для забудови (суперфіцій), а також концесіонери. Права землекористувачів (за винятком права відчужувати земельну ділян­ку, передавати її в оренду, заставу, спадщину, а також якщо інше не передбачене законом або договором) збігаються з правами власників земельних ділянок. Йдеться, зокрема, про права: самостійно господарювати на землі; власності на посіви і насадження сіль­ськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоши- рені корисні копалини, торф, ліси, водні об’єкти, а також інші корисні властивості землі; споруджувати житлові будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

2. Основним безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 197-1, є право власності на землю (право користування землею), а злочину, передбаченого ч. З,- вста­новлений законодавством порядок будівництва на земельних ділянках відповідних об’єктів (будівель та споруд). Додатковими об’єктами вказаних злочинів виступають, зокрема: правомірна управлінська діяльність державних і самоврядних органів у галузі земельних та архітектурно-будівельних відносин; система оподаткування (винні у са­мовільному зайнятті земельних ділянок, як правило, не сплачують плату за землю, яка включає земельний податок й орендну плату за земельні ділянки державної і комуналь­ної власності і входить у систему оподаткування); встановлений порядок охорони надр.

3. Предметом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 197-1, виступає конкретна земельна ділянка, під якою треба розуміти частину земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Юридичними ознаками земельної ділянки як об’єкта права власності та як предмета розглядуваного злочину визнаються: 1) її виокремлення в аспекті землевпорядкування за місцем розташування та розміром площі у складі однієї з категорій земельного фонду країни; 2) визначення правового титулу належності земельної ділянки конкретній особі та закріплення прав останньої щодо неї. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на:

1. поверхневий (ґрунтовий) шар; 2) водні об’єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться; 3) простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Аналізований злочин може бути вчинений стосовно земельної ділянки будь-якої ка­тегорії, на які поділяються землі України за основним цільовим призначенням (землі сільськогосподарського призначення, житлової та громадської забудови, водного фон­ду, промисловості, транспорту, запасу тощо). При цьому належність самовільно зайня­тої земельної ділянки до земель зі специфічним правовим режимом (наприклад, до зе­мель в охоронних зонах) визнається кваліфікуючою ознакою (ч. 2). Варто враховувати і те, що згідно з чинним законодавством об’єктами права державної власності, на які може посягати винний, є не тільки конкретні земельні ділянки, виокремлені за ознаками визначення місць розташування і встановлення меж на земній поверхні, а й усі землі відповідних категорій у просторових межах держави, які не віднесені до комунальної та приватної власності. Самовільне зайняття земельної ділянки має місце і у випадку, коли власник або законний володілець земельної ділянки самовільно змінює її межі, приєд­нуючи частину суміжних земель до своєї ділянки.

Під будівлею як предметом злочину, передбаченого ч. З ст. 197-1, слід розуміти об’єкт будівництва, призначений для постійного або тимчасового перебування людей із захистом їх від впливу несприятливих атмосферних умов (житловий будинок, літня кухня, школа, вокзал тощо). Споруда - це об’ємна, площинна або лінійна наземна, над­земна чи підземна будівельна система (інженерно-будівельний об’єкт), що не належить до будівель і яка складається з несучих та в окремих випадках з огороджувальних конст­рукцій і призначена до виконання виробничих процесів різних видів, зберігання матері­алів, виробів, устаткування, для тимчасового перебування людей, пересування людей та вантажів тощо (наприклад, цех, склад, сарай, гараж, погріб, вежа, міст, тунель). Для кваліфікації за ч. З і ч. 4 ст. 197-1 не має значення те, яке призначення має самовільно збудована будівля або споруда - житлово-цивільне, комунальне, промислове або інше.

4. Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 197-1, полягає у самовільно­му зайнятті земельної ділянки, а злочину, передбаченого ч. З цієї статті,- у самовільному будівництві будівель або споруд на самовільно зайнятій земельній ділянці.

Самовільне зайняття земельної ділянки - це фактичне заволодіння (чи заволо­діння і користування) земельною ділянкою або її частиною, вчинене особою: 1) якій ця ділянка у встановленому порядку не надавалась у володіння і користування (постійне, оренда, земельний сервітут, емфітевзис, суперфіцій) або не передавалась у власність;

2. за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки або прав на неї;

3. за відсутності інших законних підстав, які дозволяють вважати користування земель­ною ділянкою правомірною дією.

Для встановлення суті кримінально караного самовільного зайняття земельної ділян­ки важливим є визначення моменту виникнення права власності на земельну ділянку чи права користування нею. За чинним земельним законодавством: право власності на зе­мельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ді­лянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (ст. 125 ЗК); право власності на земельну ділянку, набуту у власність із земель приватної власності без зміни її меж та цільового призначення, посвідчується не державним актом, а цивільно-правовим правочином щодо відчуження земельної ділянки, укладеним у встановленому законом порядку, або свідоцтвом про право на спадщину (ст. 126 ЗК).

Не будь-яке заволодіння земельною ділянкою без належним чином оформленого і зареєстрованого правовстановлювального документа (а ним є, зокрема, державний акт на право власності на земельну ділянку, державний акт на право постійного користуван­ня земельною ділянкою або договір оренди) може розглядатись як злочин - самовільне зайняття земельної ділянки. Йдеться, зокрема, про ситуацію використання земельної ділянки у проміжку часу між одержанням земельної ділянки за рішенням уповноваже­ного органу або отриманої на іншій законній підставі та реєстрацією державного акта

про право на землю. Використання земельної ділянки у цьому проміжку часу є не само­вільним зайняттям земельної ділянки, а використанням останньої без правовстановлю- вального документа. Фактично у випадку здійснення експлуатації земельної ділянки до одержання документа, що посвідчує право на неї, та його державної реєстрації має міс­це самостійне земельне правопорушення, яке не пов’язане з порушенням прав власника земельної ділянки або користувача нею і за вчинення якого може наставати адміністра­тивна відповідальність (ст. 188-5 КАП).

Наявність правочину щодо земельної ділянки виключає кримінально-правову оцін­ку вчиненого щодо цієї ділянки як її самовільного зайняття. Так, згідно зі ст. 128 ЗК продаж громадянам і юридичним особам земельних ділянок державної та комунальної власності провадиться місцевими державними адміністраціями, Радою міністрів АРК або органами місцевого самоврядування в межах їх повноважень, а продаж земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти, що підлягають приватизації,- державними орга­нами приватизації у порядку, затвердженому КМ. Стаття 131 ЗК, регламентуючи придбан­ня земельних ділянок у власність на вторинному ринку землі, вказує на те, що громадя­ни, юридичні особи, територіальні громади і держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, дарування, успадкування та інших цивільно-право­вих угод. Земельні ділянки, які належать громадянам та юридичним особам на праві власності, можуть передаватись у заставу (ст. 133 ЗК).

Правочин, наявність якого виключає інкримінування ст. 197-1, може стосуватись не лише власне земельної ділянки, а й прав на неї. Так, відповідно до ст. 93 ЗК право орен­ди земельної ділянки може відчужуватись, у т. ч. продаватись на земельних торгах, а також передаватись у заставу, спадщину, вноситись до статутного фонду власником земельної ділянки на строк до 50 років (крім випадків, визначених законом). Згідно зі ст. 127 ЗК органи державної влади та місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень і на конкурентних засадах здійснюють продаж як земельних ділянок дер­жавної та комунальної власності, так і прав на них (оренди, суперфіцію, емфітевзису).

Таким чином, не може вважатись суспільно небезпечним і кваліфікуватися як само­вільне зайняття земельної ділянки використання земельної ділянки особою, яка, хоч і не має поки що належного правовстановлювального документа, однак: 1) одержала зе­мельну ділянку у власність або користування на підставі рішення органу виконавчої влади (органу місцевого самоврядування); 2) набула права на земельну ділянку на під­ставі цивільно-правового правочину (наприклад, міни, дарування, довічного утриман­ня) або в порядку прийняття спадщини.

Не може вважатися самовільним зайняттям земельної ділянки її використання: орен­дарем на підставі укладеного договору оренди земельної ділянки, навіть якщо цей до­говір не був посвідчений нотаріально та/або належним чином не зареєстрований; без державного акта на неї особою, якій ця ділянка у свій час (до 1990 р.) була надана за рішенням не органу влади, а, наприклад, керівництва сільськогосподарського підпри­ємства. Це також стосується використання землі, наданої за рішенням уповноваженого органу, до встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), оскільки у та­кій ситуації відсутні, по-перше, самовільність зайняття землі у зазначеному вище зна­ченні, по-друге, як така юридично оформлена земельна ділянка - предмет розглядува­ного злочинного посягання.

У чинному законодавчому визначенні поняття самовільного зайняття земельної ділян­ки йдеться про рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування саме про передачу земельної ділянки у власність або надання її в користування (оренду). Тому якщо використання земельної ділянки здійснюється за наявності будь-яких інших рішень зазначених органів (наприклад, про надання дозволу на розробку проекту відве­дення земельної ділянки, про погодження місця розташування об’єкта), такі дії (за наяв­ності підстав) можуть розцінюватись як самовільне зайняття земельної ділянки.

Користування земельною ділянкою визнається правомірним, що виключає кваліфі­кацію за ст. 197-1, і за наявності інших (крім рішення відповідного органу про передачу земельної ділянки у власність або надання її у користування (оренду) та правочину що­до земельної ділянки) законних підстав. Так, згідно зі ст. 120 ЗК до особи, яка набула право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку (її частину), на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об’єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих правах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. До особи, якій перейшло право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орен­дованій земельній ділянці, переходить право оренди на цю земельну ділянку. Право­мірною поведінкою слід визнавати, зокрема, і договірне користування земельною ділян­кою, що перебуває у спільній частковій власності (ст. 88 ЗК), а також проведення на підставі угоди із власником землі або за погодженням із землекористувачем геолого- знімальних, пошукових, геодезичних та інших розвідувальних робіт (ст. 97 ЗК).

Певна протиправна бездіяльність особи, якій можуть передувати цілком правомірні вчинки, здатна заподіяти власнику (законному користувачеві) земельної ділянки не мен­шої шкоди, ніж активна поведінка - дії, які згідно з чинною редакцією ст. 197-1 мають розцінюватись як самовільне зайняття земельної ділянки. Однак на сьогодні несвоєчас­не повернення тимчасово займаних земель, наданих на підставі договору у тимчасове (короткострокове або довгострокове) користування, є не злочином (ст. 197-1), а адміні­стративним проступком (ст. 54 КАП).

Зайняття земельної ділянки як злочин може полягати у різноманітних діях, у ^т. ч. в експлуатації земельної ділянки у значенні вилучення її корисних властивостей. Йдеть­ся, зокрема, про: огородження ділянки; виставлення охорони, яка перешкоджає власни­ку земельної ділянки чи землекористувачеві здійснювати свої права на землю; вирощу­вання сільськогосподарських культур; видобування корисних копалин; розміщення то­варів, техніки і будівельних матеріалів. Для самовільного зайняття земельної ділянки достатньо заволодіння нею без законних на те підстав, тобто винний може фактично її не використовувати. Протиправне використання чужої земельної ділянки (наприклад, проїзд нею транспортним засобом або складування на ній сміття), не поєднане із фак­тичним заволодінням цією ділянкою (інакше кажучи, без встановлення панування, кон­тролю над нею), не повинно визнаватись самовільним зайняттям земельної ділянки, караним за ст. 197-1, і в передбачених законом випадках тягне за собою адміністратив­ну відповідальність (наприклад, за статтями 104, 141 КАП). Подібні дії, на відміну від самовільного зайняття земельної ділянки, не супроводжуються чіткою індивідуаліза­цією об’єкта посягання, оскільки для правопорушника головним є отримання корисних якостей від об’єкта природи, а не заволодіння ним.

Якщо користування самовільно зайнятою земельною ділянкою набуває вигляду са­мовільного будівництва на ній будівлі чи споруди, дії винного треба кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 і ч. З ст. 197-1 (або ч. 2 і ч. 4 ст. 197-1), оскіль­ки у такій ситуації має місце реальна сукупність злочинів, утворена вчиненими у різний час діяннями, передбаченими різними частинами однієї статті Особливої частини КК.

Самовільне зайняття земельної ділянки є злочином із матеріальним складом, який вважається закінченим з того моменту, коли особа фактично заволоділа земельною ді­лянкою або розпочала її протиправну експлуатацію (освоєння), завдавши цим власнику земельної ділянки або її законному володільцю значної шкоди (про поняття значної шкоди див. примітку до ст. 197-1). Кількісний аспект цієї криміноутворюючої ознаки дозволяє відмежувати злочинне самовільне зайняття земельної ділянки без обтяжуючих обставин від відповідного адміністративного проступку (ст. 53-1 КАП).

Згідно з чинним законодавством розмір шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельної ділянки, визначається Державною інспекцією з контролю за вико­ристанням і охороною земель та її територіальними органами за спеціальною форму­лою з урахуванням таких показників: площа самовільно зайнятої земельної ділянки; середньорічний дохід, який можна отримати від використання земель за цільовим при­значенням; коефіцієнт функціонального використання земель; коефіцієнт індексації нормативної грошової оцінки земель. Визначення розміру заподіяної шкоди у випадку належності самовільно зайнятої земельної ділянки до земель житлової та громадської забудови має особливість, яка полягає у врахуванні спеціальних коефіцієнтів (застосо­вуються до населених пунктів обласного значення, м. Києва, м, Севастополя і населе­них пунктів, віднесених до курортних), а також у тому, що розмір середньорічного до­ходу, який можна отримати від земель житлової та громадської забудови, диференційо­вано залежно від належності населеного пункту до тієї чи іншої групи за чисельністю населення.

До шкоди, заподіяної власникові земельної ділянки або землекористувачеві, можуть включатись й інші складові, зокрема: 1) збитки, пов’язані із знищенням або пошко­дженням зелених насаджень або руйнуванням будівель чи споруд (наприклад, гідротех­нічних), які знаходились на самовільно зайнятій земельній ділянці; 2) витрати, які осо­ба мусить понести для відновлення: а) свого порушеного права на земельну ділянку (скажімо, проведення геодезичних робіт із відновлення межових знаків); б) якості земель­ної ділянки як об’єкта права власності чи користування (зокрема, оранка, внесення до­брив, проведення рекультивації порушених земель). Це випливає з того, що ЦК до зби­тків, які підлягають відшкодуванню, відносить реальні збитки та упущену вигоду.

Витрати на знесення будівель і споруд, які самочинно збудовані чи будуються на самовільно зайнятих земельних ділянках, не повинні враховуватись при визначенні розміру заподіяної шкоди в порядку застосування ч. 1 ст. 197-1, оскільки вказана шкода власникові земельної ділянки чи землекористувачеві є результатом не самовільного за­йняття земельної ділянки, а самовільного будівництва на такій ділянці - самостійного злочину, виділеного в окремий склад у ч. З ст. 197-1. При цьому зі змісту вказаної кри- мінально-правової норми не випливає, що злочином визнається самовільне будівництво будівлі (споруди) за умови, що самовільне зайняття земельної ділянки заподіяло значну шкоду. Вказівка у ч. З ст. 197-1 на земельну ділянку, «зазначену у частині першій цієї статті», означає лише те, що самовільно зайнята земельна ділянка як місце самовільно­го будівництва не належить до числа земель з особливим правовим режимом, переліче­них у ч. 2 ст. 197-1.

Посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, які знаходяться на самовільно зайнятих земельних ділянках, є власністю власників земельних ділянок та землекористувачів, а, отже, майном, чужим для того, хто самовільно зайняв земельну ділянку. У зв’язку з цим заволодіння вирощеним, але не зібраним урожаєм, особою, винною у самовільному зайнятті земельної ділянки, потребує додаткової кваліфікації як викрадення чужого майна, зокрема, за статтями 185, 186 або ст. 187. Злочин, передба­чений ч. 1 або ч. 2 ст. 197-1, може утворювати сукупність із: умисним знищенням або пошкодженням чужого майна (ст. 194); злочинами проти довкілля (наприклад, статті 239, 240, 242, 246); злочинами проти життя і здоров’я особи (наприклад, статті 121, 122); злочинами проти громадського порядку та моральності (зокрема, статті 293, 294); злочинами проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самовряду­вання та об’єднань громадян (наприклад, статті 342, 345).

Самовільне будівництво будівель або споруд на самовільно зайнятій земельній ділянці полягає у веденні на такій ділянці без належного дозволу будівельних робіт (у т. ч. земляних), а також виконанні монтажних робіт по спорудженню нового об’єкта - будівлі чи споруди. Поняттям будівництва охоплюється як нове будівництво, так і ре­конструкція, реставрація, впорядкування або капітальний ремонт вже існуючих об’єктів - будівель чи споруд, розширення і технічне переоснащення підприємств.

Для того, щоб здійснювати будівництво, фізична або юридична особа зобов’язана набути права власності на земельну ділянку або права користування нею, зареєстрував­ши відповідний правовстановлювальний документ у встановленому законом порядку.

Так, забудова земельних ділянок, що надаються для містобудівних потреб, здійснюєть­ся після виникнення права власності чи права користування земельною ділянкою у по­рядку, передбаченому законом, та отримання дозволу на виконання будівельних робіт. Дозвіл на виконання будівельних робіт надається інспекцією державного архітектурно- будівельного контролю, зокрема, на підставі документа, що засвідчує право власності чи користування земельною ділянкою, або договору суперфіцію.

Що стосується самовільного характеру будівництва, то за цивільним законодавст­вом самочинним визнається будівництво, яке було здійснене за однієї з таких обставин:

1. на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; 2) без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Вимоги цивільного законодавства в цій частині поширюються як на власників земельних ділянок і землекористувачів, так і на осіб, які не мають юридично оформлених титулів на земельні ділянки.

При цьому із змісту ч. З ст. 197-1 випливає, що поняття кримінально караного само­вільного будівництва має специфіку, яка полягає у його поєднанні із самовільним зайнят­тям земельної ділянки. Інші різновиди самовільного (самочинного) будівництва ознак ана­лізованого складу злочину не містять. Вони можуть визнаватися адміністративним про­ступком (ст. 97 КАП) або кримінально караним самоправством (див. коментар до ст. 356).

Факт самовільного зайняття земельної ділянки, яке передувало самовільному будів­ництву, може бути встановлений: 1) вироком суду, яким особа одночасно визнається винною у скоєнні двох злочинів - самовільного зайняття земельної ділянки та самовіль­ного будівництва на ній будівлі чи споруди; 2) вироком суду, яким особу раніше було засуджено за ч. 1 (ч. 2) ст. 197-1, постановою суду про звільнення особи від криміналь­ної відповідальності за злочин, передбачений цією кримінально-правовою нормою, або постановою посадової особи органу земельних ресурсів про накладення адміністратив­ного стягнення за ст. 53-1 КАП.

Злочин, передбачений ч. З ст. 197-1, визнається закінченим не з моменту зведення готової будівлі або споруди, а з початку ведення будівельних робіт на самовільно за­йнятій земельній ділянці. Регулятивне законодавство до підготовчих робіт до будівни­цтва об’єкта відносить: підготовку земельної ділянки; влаштування огородження будівель­ного майданчика та знесення будівель і споруд; спорудження елементів благоустрою; спорудження тимчасових виробничих і побутових споруд, необхідних для організації та обслуговування будівництва; підведення тимчасових інженерних мереж; улаштуван­ня під’їзних шляхів; складування будівельних матеріалів.

5. Суб’єкт злочинів, передбачених різними частинами ст. 197-1,- загальний. Зі змісту

ч. З ст. 197-1 випливає, що самовільне будівництво об’єктів на самовільно зайнятій зе­мельній ділянці має визнаватись злочином і у випадку, коли воно здійснюється особою, яка не займала самовільно відповідну земельну ділянку. Дії службової особи за наявно­сті підстав потребують додаткової кваліфікації за ст. 364 або 365.

6. Суб’єктивна сторона самовільного зайняття земельної ділянки і самовільного будівництва на ній будівель або споруд характеризується прямим умислом. Винна осо­ба усвідомлює відсутність у неї права на конкретну земельну ділянку (права здійснюва­ти будівельні роботи), однак бажає її захопити (збудувати на ній будівлю або споруду). Психічне ставлення до значної шкоди, заподіяної власнику земельної ділянки або її законному володільцю (ч. 1 ст. 197-1), може бути у формі непрямого умислу. Умислом особи, винної у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 197-1, має охоплюватись на­лежність самовільно зайнятої земельної ділянки до вказаних у цій нормі земель з особ­ливим правовим режимом. У випадку здійснення самовільного будівництва тим, хто не здійснював самовільне зайняття земельної ділянки - місце будівництва будівлі чи спо­руди, умисел винного повинен включати усвідомлення того, що земельна ділянка є са­мовільно зайнятою.

Помилка особи щодо справжніх меж того чи іншого землеволодіння має виключати відповідальність за ст. 197-1 КК через відсутність умислу. Висновок про відсутність складу злочину треба робити і у випадку добросовісного користування земельною ділянкою, коли особа, здійснюючи без законних підстав обробку та присвоєння ко­рисних властивостей земельної ділянки, вважає своє землекористування правомірним. При цьому в особи немає документів, які засвідчували б наявність у неї прав на земель­ну ділянку, а межі останньої склалися у процесі здійснюваного землекористування, і їх ніхто не оспорює - ні суміжні землекористувачі, ні власники земельних ділянок, ні тре­ті особи. Отже, йдеться про таке користування земельною ділянкою, яке дозволяє на­бути права на неї за давністю.

7. Кваліфікуючими ознаками самовільного зайняття земельної ділянки є вчинення цього злочину: 1) особою, раніше судимою за злочин, передбачений ст. 197-1 (див. ст. 88 і коментар до неї); 2) групою осіб (див. ст. 28 і коментар до неї); 3) щодо земельних ді­лянок особливо цінних земель, земель в охоронних зонах, зонах санітарної охорони, санітарно-захисних зонах чи зонах особливого режиму використання земель (ч. 2 ст. 197-1), а кваліфікуючими ознаками самовільного будівництва будівель або споруд на самовіль­но зайнятій земельній ділянці - 1) ведення такого будівництва на земельній ділянці, зазначеній у ч. 2 ст. 197-1; 2) вчинення його особою, раніше судимою за такий самий злочин або злочин, передбачений ч. З ст. 197-1 (ч. 4 ст. 197-1). Буквальне тлумачення

ч. 2 ст. 197-1 дозволяє стверджувати, що самовільне зайняття земельної ділянки за на­явності хоча б однієї кваліфікуючої ознаки, вказаної у цій кримінально-правовій нормі, має тягнути не адміністративну, а кримінальну відповідальність незалежно від розміру шкоди, завданої власнику або законному володільцю земельної ділянки.

До особливо цінних земель належать: чорноземи нееродовані несолонцюваті на лесових породах; лучночорноземні незасолені несолонцюваті суглинкові ґрунти; темно- сірі опідзолені та чорноземи опідзолені на лесах і глеюваті; бурі гірсько-лісові та дер- ново-буроземні глибокі і середньоглибокі; дерново-підзолисті суглинкові ґрунти; торфо­вища з глибиною залягання торфу більше одного метра і осушені незалежно від глиби­ни; коричневі ґрунти Південного узбережжя Криму; дернові глибокі ґрунти Закарпаття; землі дослідних полів науково-дослідних установ і навчальних закладів; землі природно- заповідного фонду; землі історико-культурного призначення. Названі види земель ста­новлять особливу цінність з огляду на їх агроекологічні, історико-культурні чи інші особливості - висока родючість, наявність унікальних природних комплексів або об’єк­тів культурної спадщини. Належність земель до особливо цінних визначається за даними Державного земельного кадастру.

Охоронні зони створюються: 1) навколо особливо цінних природних об’єктів, об’єк­тів культурної спадщини, гідрометеорологічних станцій тощо з метою охорони і захис­ту їх від несприятливих антропогенних впливів; 2) уздовж ліній зв’язку, електропере­дачі, земель транспорту, навколо промислових об’єктів для забезпечення нормальних умов їх експлуатації, запобігання ушкодженню, а також зменшення їх негативного впливу на людей та довкілля, суміжні землі та інші природні об’єкти.

Зони санітарної охорони створюються навколо об’єктів, де є підземні та відкриті джерела водопостачання, водозабірні та водоочисні споруди, водоводи, об’єкти оздо­ровчого та іншого призначення, для їх санітарно-епідеміологічної захищеності. Так, встановлення меж зон санітарної охорони джерел та об’єктів централізованого питного водопостачання здійснюється у процесі розроблення проекту землеустрою. Межі зон санітарної охорони та поясів особливого режиму встановлюються органами місцевого самоврядування за погодженням з місцевими органами виконавчої влади з водного гос­подарства та органами державного санітарно-епідеміологічного нагляду.

Санітарно-захисні зони створюються навколо об’єктів, які є джерелами виділення, зокрема, шкідливих речовин, запахів, підвищених рівнів шуму, вібрації, ультразвуко­вих і електромагнітних хвиль, електронних полів, іонізуючих випромінювань, з метою відокремлення таких об’єктів від територій житлової забудови.

Зони особливого режиму використання земель створюються навколо військових об’єктів Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, для забезпечення функціонування цих об’єктів, збереження озброєння, військової техніки та іншого військового майна, охорони державного кор­дону України, а також захисту населення, господарських об’єктів і довкілля від впливу аварійних ситуацій, стихійних лих і пожеж, що можуть виникнути на цих об’єктах. Правовий режим санітарно-захисних зон та зон особливого режиму використання зе­мель визначається законодавством України.

8. Самовільне зайняття земельної ділянки як злочин, передбачений ч. 1 та ч. 2 ст. 197-1, потрібно відрізняти від інших злочинів проти власності - шахрайства і вима­гання. Якщо самовільне зайняття земельної ділянки означає фактичне заволодіння та (або) користування земельною ділянкою, не поєднане з отриманням титулу на неї, то винний у шахрайстві або вимаганні у певний спосіб (шляхом обману, погроз чи насиль­ства) отримує (прагне отримати) правовстановлювальний документ на земельну ділян­ку, а, отже, право на неї як різновид нерухомості, щодо відчуження якої законом вста­новлені спеціальні правила.

Самовільне зайняття земельної ділянки слід також відрізняти від порушення поряд­ку надання земельної ділянки у власність чи у користування (неправильне оформлення правовстановлювального документа, ухвалення рішення про надання земельної ділянки всупереч чинному законодавству або неуповноваженим органом чи особою, у завище­ному розмірі або особі, яка не має права на отримання конкретної земельної ділянки, тощо). Такі діяння можуть кваліфікуватись за статтями КК, які передбачають відпові­дальність за злочини у сфері службової діяльності. Наприклад, це стосується випадків складання сільськими головами як посадовими особами органів місцевого самовряду­вання завідомо неправдивих документів - рішень сільських рад нібито про виділення земельних ділянок при тому, що колегіально ці питання не розглядались. Відсутнє кримінально каране самовільне зайняття земельної ділянки і в тому разі, коли рішення державного органу (органу місцевого самоврядування) про передачу земельної ділянки у власність або надання її у користування ухвалено внаслідок давання-одержання ха­бара. Наявність відповідного рішення уповноваженого органу інкримінування ст. 197-1 виключає, а кримінально-правова оцінка вчиненому має даватись знову із посиланням на норми КК про службові злочини.

Конституція України (ст. 14).

ЗК (статті 78, 81-95, 100, 112-115, 116, 119, 120,124, 125, 127, 128, 131, 133, 150).

КАП (статті 53-1, 97, 188-5).

ЦК (статті 22, 181, 376, 377, глави ЗО, 33, 34).

Закон України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 р.

Закон України «Про оборону України» від 6 грудня 1991 р.

Закон України «Про основи містобудування» від 16 листопада 1992 р. (ст. 22).

Закон України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» від 8 лютого 1995 р. (ст. 45).

Закон України «Про залізничний транспорт» від 4 липня 1996р. (ст. 6).

Закон України «Про електроенергетику» від 16 жовтня 1996р. (ст. 20).

Закон України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р.

Закон України «Про архітектурну діяльність» від 20 травня 1999р. (ст. 9).

Закон України «Про планування і забудову територій» від 20 квітня 2000р. (статті 23, 28-1, 29).

Закон України «Про охорону атмосферного повітря» в редакції Закону від 21 червня 2001 р. (ст. 24).

Закон України «Про питну воду та питне водопостачання» від 10 січня 2002 р. (ст. 34).

Закон України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» від 19 черв­ня 2003 р. (ст. 1).

Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обме­жень» від 1 липня 2004 р.

Рішення КС у справі про постійне користування земельними ділянками № 5-рп/2005 від 22 вересня 2005 р.

Рішення КС у справі про земельні аукціони N2 25-рп/2008 від 11 листопада 2008 р.

Указ Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України» від 29 червня 2005 р., «Про стан додержання вимог законодавства та заходи щодо підвищення ефектив­ності державної політики у сфері регулювання земельних відносин, використання та охорони земель» № 1643/2005 від 21 листопада 2005 р.

Указ Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України» від 18 січня 2008 р., «Про стан виконання Указу Президента України» від 21 листопада 2005 р. № 1643, «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України» від 29 червня 2005 р., «Про стан додер­жання вимог законодавства та заходи щодо підвищення ефективності державної політики у сфері регулювання земельних відносин, використання та охорони земель» № 121/2008 від 14 лютого 2008р.

Порядок державної реєстрації договорів оренди землі. Затверджений постановою КМ № 2073 від 25 грудня 1998 р.

Порядок надання архітектурно-планувального завдання та технічних умов щодо інженер­ного забезпечення об ’єкта архітектури і визначення розміру плати за їх видачу. Затверджений постановою КМ№ 2328 від 20 грудня 1999 р.

Методика визначення розміру шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельних діля­нок, використання земельних ділянок не за цільовим призначенням, зняття грунтового покриву (родю­чого шару ґрунту) без спеціального дозволу. Затверджена постановою КМ№ 963 від 25 липня 2007р.

Порядок продажу об’єктів, що підлягають приватизації, разом із земельними ділянками державної власності. Затверджений постановою КМ№ 689 від 8 липня 2009 р.

Постанова КМ «Про затвердження порядків ведення Поземельної книги і Книги записів про державну реєстрацію державних актів на право власності на земельну ділянку та на право по­стійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі» № 1021 від 9 вересня 2009р.

Постанова КМ «Деякі питання надання дозволів на виконання підготовчих будівельних ро­біт» Яя 1104 від ЗО вересня 2009 р.

Тимчасовий порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом приватних жит­лових будинків садибного типу, дачних та садових будинків з господарськими спорудами і будів­лями, споруджених без відповідного на це дозволу. Затверджений постановою КМ N9 1035 від