45. Проблеми специфіки художньої літератури. Художня література і наука. (?)

Художня література - предмет специфічний не тільки стосовно інших галузей мистецтва, але й щодо науки, в якій переважає логічне мислення. Однак при цьому слід мати на увазі, що як науці властиве і художнє мислення (згадаймо хоча б "Життя рослин" К.А.Тимирязєва або "Питання життя" М.І.Пирогова), так і літературі, яка є творінням художнього, образного мислення, притаманне (і неодмінно присутнє) і мислення логічне, наукове. На відміну від інших видів мистецтва, що володіють безпосередньо - чуттєвою формою з певного матеріального об'єкта - фарби, каменю, дерева або з дії руху тіла, звучання струни, труби, - література, створюючи свої форми зі слів, з мови, що має своє матеріальне втілення в звуках і опосередковано в літерах, письмі, - доходить до її читача не просто в чуттєвому сприйнятті, а обов'язково в інтелектуальному розумінні, у сприйнятті не тільки серцем, а й неодмінно розумом.

Справжній художній твір є актом духовно-емоційного спілкування між людьми і водночас новим предметом, новим явищем, створеним людиною, пізнаним, відкритим нею. Функції спілкування, творення і пізнання властиві всім формам художньої діяльності. Література особливо близько споріднена з наукою, дедалі більше стає на межі з наукою, особливо з суспільними її галузями і передусім з історією, з педагогікою, психологією, філософією.

Не випадково Юрій Бондарєв у книзі письменницьких роздумів "Мгновения" пише: "Багато, незмірне багато може з'ясувати, відкрити й підкорити наука, що мислить категоріями понять, створює речі, системи й формули, та за своєю суттю вона все ж не здатна дослідити одне - почуття людей, творити образи людей в часі, що робить волею притаманної їй долі література.

Вони близькі, наука й мистецтво, вони пізнають навіть близькі сфери -можливості людини в цьому світі, - і разом з тим інструмент пізнання різний, і, звичайно ж, "Одісею" Гомера, російську одісею Льва Толстого "Війна і мир" чи наші сучасні одісеї "Тихий Дон" Шолохова, "Ходіння по муках" Олексія Толстого немислимо втиснути в формулу, подібно до того як це можна зробити в науці, після відкриття якогось закону всесвіту".

Література, мистецтво, за образним висловом письменника, - це історична енциклопедія людських відчуттів, суперечливих пристрастей, бажань, злетів і падінь духу, самовідданості й мужності, це поразка й перемога. Розкривши книгу, людина вдивляється в друге життя, як у глибинну сферу люстри, шукаючи власного героя, відповіді на свої мислі, мимоволі приміряючи чужу долю і чужу мужність до особистих рис характеру, шкодуючи, вагаючись, горюючи, сміючись, плачучи, співчуваючи й беручи участь, - тут і починається вплив книги. Все це і є "зараження почуттями", за висловом Льва Толстого".1

Література, міркує з іншого приводу той же письменник, передусім поезія володіє здатністю ніби спинити в часі конвеєр швидкоплинної реальності і вдивитися в його деталі, які і є неповторні подробиці життя, - і тоді вони • постають в усій своїй життєвості. "Відтворення того, що відходить чи відійшло, повторне надбання його силою чуттєвої і мудрої пам'яті у спілці з уявою народжує художнє пізнання і нашого буття, і нашого побуту. Як відомо, поняття "художник" походить від давньоруського "худоє", що колись мало значення чудесності, чаклунства, чарівництва. Які б соціальні земні проблеми не втілювала в себе поезія, вона завжди має бути чи то радістю, чи болем доторкнення до життя, до чарів прекрасного, що роблять людину мужнішою, закоханішою".2

Маючи свою специфіку, художня література через закономірне поєднання провідного для неї, - образного, мислення з логічним дедалі глибше відображає життя в духовно-мислительних формах, дедалі більше набуває суспільно-перетворюючої, виховної сили.

Прогресивна художня література зберігає форми, що складалися віками. На основі принципу історизму вона розвиває складну динамічну систему літературних родів - епос, лірику, драму. Всередині них відбувається відповідне формування жанрів, видів, мотивів, сюжетів, образів. Це зумовлює застосування певних форм прози і поезії, образотворчих, мовних засобів, прийомів композиції. В єдиному творчому процесі закономірна різноманітність стилів. Удосконалюються творчі методи, творчість наповнюється новим змістом спрямуванням. Осягається дедалі вища мета і прагнення.

Своєю творчістю видатні діячі художньої літератури знаменують найважливіші фази розвитку світової і національної культури.

Наука, що досліджує і спрямовує вивчення літератури в школі - методика літератури - зважає на викладену тут специфіку предмета.

№46 Проблеми національного в літературі і мистецтві

Національне – це категорія, яка більше характеризує певні правові та державотворчі відносини. Національне – це відповідна форма прояву етнічного, що орієнтоване до певних цивілізаційних еволюційних процесів. Отже, за своїм історичним обсягом етнічне ширше за національне. Лише на досить розвиненій основі, що виявила себе в повному обсязі, може з'явитися національна культура.

Дискусії сучасного літературознавства, спричинені потребами переосмислення українського письменства, в значній мірі зумовлюються проблемою національної ідентичності, яка дедалі частіше опиняється в центрі уваги.

Ствердження важливої ролі національного почуття, його творчого та пізнавального потенціалу, є здобутком епохи романтизму. Відтоді поняття національного зазнало на собі впливу багатьох філософських ідей, політичних ідеологій, естетик. Відповідно, не існує визначеного переліку характеристик, за якими літературу слід конституювати як національну, тим паче, що маємо ряд авторських інтерпретацій про сутність таких ознак. Попередньо можемо стверджувати: національним у літературному дискурсі є все те, що сприймається й розпізнається як національне. Теоретичний зміст та художня цінність національної ідентичності літератури у процесі історико-літературного розвитку може мати різні потрактування, тобто вона є категорією змінною.

Саме міжвоєнний час загострив на Україні питання національного як феномену екзистенційного, зумовлюючи потребу збереження власної ідентичності (цілісності або, за Маланюком, “психічної повноти”) у світі “розщепленої свідомості”. У статті 1924р. “На нових позиціях” Є.Маланюк писав: “...Боротьбі за національне визволення мусить товаришувать боротьба за визволення психологічне, за створення суверенної української індивідуальності”. Відтак проблема національної ідентичності, її присутність в культурній свідомості часу характеризується також дотичністю до аспектів онтологічних, психологічних, етичних.

У першій половині ХХ ст. в українському літературознавстві співіснує ряд пропозицій щодо ціннісно-естетичних й ідеологічних орієнтирів розвитку вітчизняної літератури. Творчість відомого українського письменника Євгена Маланюка демонструє один з найяскравіших зразків цілеспрямованої переоцінки попередніх та моделювання модерних критично-художніх концептів. Особливістю його літературознавчих ідей є те, що питання національного мистецтва він розглядав у складі проблем психології творчості, гендеру, підсвідомого, культурного міфу. Маланюк ілюструє неординарний літературний проект формування національної культури, відкритий до різних методологічних трактувань, осмислюючи національний літературний процес у напрямку обґрунтування національної ідеї як естетичного та ідеологічного феномену. Саме “органічна” включеність у певну національну культуру, за Маланюком, допомагає письменникові пізнати самого себе та віднайти власний художній стиль.