5.Використання здобутків культурно-історичної школи, порівняльно-історичного та психологічного методів літературознавства у творчій практиці і.Франка

У 80-х роках ХІХ ст. І. Франко вивчав досягнення основних європейських літературознавчих шкіл, тісно пов’язаних з українським літературознавством того часу: міфологічної, біографічної, порівняльно-історичної, культурно-історичної, психологічної, філологічної, пов’язуючи їх з розвитком української літературознавчої думки.

Діяльність І. Франка як літературознавця наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. була тісно пов’язана з загальним піднесенням національної свідомості і суспільної думки того часу. Спостереження за цим процесом становило основний зміст і пафос праць ученого. Він виходив з думки, що стосувалася глибокого зв’язку літератури і життя, з розумінням твору як пам’ятки певної епохи і факту культурно-історичного розвитку, в якому обов’язково відображений час. У своїх студіях цього часу Іван Франко опирається на найвищі досягнення літературознавчої думки, що ґрунтувалася на традиціях культурно-історичної школи:

Український філолог Д. Багалій у ст. «І. Франко яко науковий діяч» вважав, що основним методом літературознавчих студій І. Франка є порівняльний метод. Проте галицький учений у наукових студіях «додержувався новіших методів вивчення пам’яток, ідучи тут за великими поводирями Веселовським і Потебнею.

Психологічна концепція літератури в Україні тісно пов’язана з харківською школою О. Потебні, сформованою на зламі 70 – 90-х років ХІХ ст.

Для наукового мислення О. Потебні характерний передусім послідовно філологічний підхід до витлумачення словесного художнього образу. Цей підхід дає змогу розвивати і відстоювати принцип єдності філології – літературознавства і мовознавства.

І. Франко, як і О. Потебня, розглядав поетичні і наукові тексти як різнотипні способи мовлення – вони відмінним чином і з неоднаковою метою вживають одну й ту ж нашу буденну мову, по-різному використовують семантичну силу, якою володіють «слова яко сигнали, що викликають у нашій душі враження в обсягу всіх змислів».

І. Франко знав і теорію Штайнталя, і теорію О. Потебні.

Роздуми І. Франка про природу творчого процесу у розвідці «Із секретів поетичної творчості» свідчать, що галицький учений у підході до проблем психології літературознавства був на шляху від психологічних основ літературознавства О. Потебні до психоаналітичних концепцій З. Фройда. У трактуванні творчої фантазії та сновидінь І. Франко навіть випередив З. Фройда.

Більше уваги приділяв І. Франко праці О. Потебні як дослідника художніх творів української літератури. Зокрема, у «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.» І.Ф. високо ставив діяльність харківських професорів О. Потебні, М. Сумцова, Д. Багалія. У ст. «Нові праці про Україну» І. Франко говорив про талант О. Потебні насамперед як тонкого аналітика.

Культурно-історична школа: Франко у кожній літературознавчій праці знаходив оригінальні спостереження над поетикою твору, які ніколи не були для нього самоціллю. Таку думку висловив у ст. «Теорія і розвій історії літератури».

Художня спадщина І. Франка наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. відзначалася свідомим підходом письменника до самого акту творення, осмисленням значення художнього твору з точки зору психології творчості. Як вчений від намагається з’ясувати роль чинників свідомого і підсвідомого у поетичній творчості, роль сугестивних чинників, які є першоелементами у виникненні значно складнішого явища – середовища психологізму. Важливо, що І. Франко – теоретик, історик літератури, критик, до того ж видатний письменник – усі важливі моменти творчого плану реалізує у власних теоретичних та історико-літературних статтях, а водночас і в художніх творах. Видатний російський літературознавець О. Чичерін вважав, що творча практика І.Франка – це один із рідкісних у світовій літературі випадків, коли за творчістю Франка-письменника пильно стежить Франко-критик і Франко-теоретик. «…жоден видатний поет чи романіст не був таким глибоким теоретиком, критиком, літературознавцем, як Іван Франко.» Не тільки його розвідка «Із секретів поетичної творчості», а й багато його статей, навіть окремі судження, - це не просто животворні думки: за ними постійно знаходиш стрункість методології, яка приводить до глибокого соціального, дієвого, плідного розуміння твору певного автора і літератури загалом.