4 7.Проблем и новаторства у літературі та мистецтв і.На ксероксах

Новаторство — це пошук нових шляхів у поступальному розвиткові літератури, що викликає значні зміни в літе­ратурних традиціях. Новаторство — відмова від старих традицій і створення нових. Воно під силу тільки талано­витим письменникам, які глибоко відчувають вимоги доби, наперед прогнозують хід її розвитку, сміливо кидають вик­лик майбутньому. Новаторами були всі найвидатніші літе­ратори світу: Гомер — у стародавній Греції, Руставелі — в Грузії, Нізамі — в Азербайджані, Данте — в Італії, Шек-спір — в Англії, Гете — в Німеччині, Шевченко — в Україні, їхній внесок у літературу полягає в тому, що вони зуміли нетрадиційно подивитися на довколишню дійсність, поба­чити в ній такі явища та конфлікти, які раніше не поміча­лися, відкрити таких героїв, яких до них ніхто не зображу­вав. Новий зміст потягнув за собою появу й нових художніх форм. Чим помітнішою є постать художника слова, тим значущішим є його вплив на сучасників і наступні по­коління художників. Яскравий приклад новаторства — твор­чість Т. Шевченка — основоположника нової української літератури. Увібравши в себе традиції української літе­ратури попередніх епох, відштовхуючись від багатющої фольклорної спадщини, вирісши на основі визвольних сподівань покріпаченої України, Шевченко справив вели­чезний вплив на еволюцію духовного розвитку свого наро­ду, спрямованість національної культури в наступні десяти­ліття. І. Франко зазначав: «Він підноситься до критичного погляду на минуле й доходить висновку, що ідеал суспіль­них і моральних відносин не за нами, а перед нами. Він звертається до відтворення живої дійсності („Наймичка", „Відьма"), надихається великим ідеалом слов'янського бра­тання („Посланіє до Шафарика") та емансипації від релі­гійної нетерпимості („Іван Гус")» [12, XLI, 85]. Віртуозно використовуючи можливості української мови, Шевчен­ко створив поетичні шедеври, що навічно закарбувалися в пам'яті народній, відкрили можливості для подальшого поступу національної літератури. «Шевченківське слово, — писав Г. Клочек, — наділене здатністю щоразу оновлюватись, наповнюватись новим змістом. Кожне покоління відкриватиме в творчості Шевченка щось нове. Тому його слово вічне» [5, 327]. Проте було б помилкою вважати, що рух досвіду, традиції в літературі має лише один напря­мок — від великого митця до малого, ніби гірський потік, що падає з вершини вниз. «Масовий літературний рух, — зазначив О. Бушмін, — завжди є необхідною історичною передумовою для народження геніальних письменників» [З,113]. Це нерідко не враховується, коли йдеться про Т. Шевченка. Його досить часто зображують як одиноку гірську вершину, поблизу якої немає інших височин. Блиску­ча історія української літератури XIX століття — це підсумки новаторських пошуків не лише Т. Шевченка, а й багатьох інших вітчизняних письменників (М. Костомарова, В. Забіли, М. Петренка, П. Куліша, О. Стороженка, А. Свидницького, С. Руданського, Л. Глібова, І. Манжури, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, І. Франка та ін.).

Література XX століття суттєво оновила шляхи твор­чості, утвердила й збагатила попередньо досягнуті резуль­тати в контексті світового літературного процесу (П. Ти­чина, М. Хвильовий, М. Куліш, І. Багряний, О. Довженко, О. Гончар, Б. Олійник, І. Драч, Л. Костенко та ін.).