33 Місце о.Потебні у формуванні психологічного напрямку у літературознавстві

Психологічна школа — напрям у літературознавстві. Склалася в Європі й Російській Імперії в 70—80-х роках ХІХ століття. Розвиваючи ідеї культурно-історичної школи, психологічна школа водночас відображала загальний поворот філософії та соціології до психологізму. Основну увагу представники школи звертали на вивчення духовного життя письменника, внутрішню, психологічну сторону його творчості, оскільки джерелом мистецтва вони вважали творчу особистість, глибини її психіки. В Європі принципи психологічного методу найвиразніше виявились у працях С. Жірардена, Е. Еннекена (Франція), В. Вундта, В. Веца (Німеччина) та інших. У вітчизняному літературознавстві основоположником цього напряму був Олександр Потебня, який системно виклав ідеї психологічної школи у книзі «Думка і мова» (1862). Питанням психології художньої творчості він присвятив праці «З лекцій з теорії словесності» (1894), «Із записок з теорії словесності» (1905) та інші. З очолюваної ним так званої харківської школи літературознавців вийшли відомі дослідники Д. Овсянико-Куликовський, А. Горнфельд, Б. Лезін, О. Білецький та інші. В 1911—1923 в Харкові видавався збірник «Питання теорії і психології творчості» (вийшло 8 томів). Психологічна школа перестала існувати в 20-і роки. Психологічний напрям у літературознавстві склався в середині XIX ст. передусім у працях Е. Еннекена, В. Вундта, Е. Ельстера та ін. Мистецтво трактувалося як сублімація (перехід) авторської психології в художні образи, котрі є моделлю душі, психіки творця. Еннекен наголошував, що не існує жодного естетичного мотиву у творі, який би не зумовлювався психікою автора, котра є і соціально зумовленою. Аналіз твору має містити естетичний, психологічний та соціологічний аспекти. Суттєвим внеском представників психологічного методу було акцентування на тому, що сила художнього твору визначається не просто важливим змістом (проблематикою) його, а гнучкістю, багатством художньої форми, яка здатна викликати в реципієнта поліфонію змісту, розмаїття вражень і переживань.

Основними представниками психологічної школи в українському літературознавстві стали О. Потебня, Д. Овсянико-Куликовський, І. Франко. Згодом, у XX ст.,– Б. Навроцький, О. Білецький, О. Костюк, Р. Піхманець та ін. Особливо великий вплив на подальший розвиток літературознавства (вітчизняного і світового) мала теорія Олександра Потебні (1835–1891), котру І. Фізер охарактеризував як „психолінгвістичну". Уже в 1862 році в роботі „Думка і мова" Потебня дав системний виклад психологічних ідей стосовно художньої творчості. Він розглядав мову як пізнавальну діяльність, тобто мова є не „засобом вираження готової думки, а її створення". Слово, отже, виступає не лише засобом спілкування, а й засобом створення думки. Відомим є вчення харківського вченого про структуру слова. Ідеться про те, що слово складається із зовнішньої форми (членороздільного звуку), внутрішньої форми (образ того явища, яке виявляється у звучанні) та значення (змісту). Власне, на внутрішній формі базується художня творчість.

В Україні психологічну методологію першим упроваджував випускник Харківського університету, а згодом його професор Олександр Потебня (1835—1891). Психологічний аналіз художнього твору він поєднував з аналізом лінгвістичним, виклавши своє розуміння цієї проблеми у працях "Мысль и язык" (1862), "Из лекций по теории словесности" (1894), "Из записок по теории словесности" (1905) та ін. Останні дві вийшли вже після смерті вченого. До психологічної методології О. Потебня йшов від учення В. Гумбольдта про зв'язки мислення з мовою. Мова для нього — явище індивідуальне; слова сприймаються кожним іншим сприймачем (реципієнтом) неоднаково, через що й існує проблема багатоваріантності тлумачень художніх текстів. Така особливість творення і сприйняття слова й художнього тексту базується на особливостях людської психіки, яка являє собою дуже складний і невиглибний феномен. О. Потебня розрізняв зовнішню і внутрішню форми слова. Зовнішня — це звук, звучання, а внутрішня — образ того явища, яке виражається в звучанні. Образ — це завжди приблизність, відносність у значенні слова, завдяки яким тільки й існує поняття поетичності. Якщо ці приблизність, відносність, асоціативність зникають, то зникає й поезія. Отже, художня, поетична творчість базується на внутрішній формі слова, а саме воно має всі ознаки художнього твору як такого, оскільки слово і твір поєднані між собою, як частина і ціле. Третім елементом слова О. Потебня вважав лексичне значення, в якому концентрується ідея, зміст сказаного (висловленого) ним. Художнє слово (власне — творчість) покликане не давати готову ідею (зміст), а бути лише засобом для вираження її. Спочатку художник (письменник, композитор та ін.) виражає її для себе, а потім — для сприймання адресатом (реципієнтом), який у різні епохи і навіть в одночассі буває неоднаковим, внаслідок чого й існує різноманітне тлумачення художніх текстів. Інколи добута читачем (критиком) ідея твору може бути несподіваною навіть для самого творця, оскільки вона здатна народитися не лише зі слів, а й із зв'язку їх, з їхнього сусідства. Першокорінь усього цього — теж у людській психології. Орієнтуючись на її особливості, літературний критик (у широкому розумінні — дослідник мистецтва) повинен виявити всі відтінки авторської ідеї, яка відбивається і в звучанні, і у внутрішній формі (образі), і в лексичному значенні слова-твору. Звідси, на думку О. Потебні, необхідність постійного зближення історії літератури з історією мови, внаслідок чого тільки й можна досягти науковості

літературознавства.