20.І.Франко про індивідуальний стиль

У відомому дослідженні «Із секретів поетичної творчості» І. Я. Франко писав: «Поет користується в значній мірі готовою вже поезією мови, готовим запасом абстракцій і абревіатур, але все-таки треба признати, що правдиві поети...з багатого запасу рідної мови вміють вибрати власне такі слова, які найшвидше й найлегше викликають у нашій душі конкретне змислове враження».

«Конкретними змислами» називає І. Франко зорові, слухові враження, дотикові, фізичні відчуття, що знаходять вираження в словесних картинах. Індивідуальний стиль — явище неповторне. При дослідженні стилю письменника потрібно уважно проаналізувати зміст і форму його творів, а також порівняти з творчістю попередників і сучасників. Оригінальність полягає у відмінному від інших баченні світу кожної окремої людини. Автор, як і будь-яка пересічна особа, керується не тільки власним, а й загальнолюдським досвідом і постулатами попередніх поколінь. Стиль є свідченням мистецького таланту автора. Видатні письменники завжди приділяють величезну увагу своєму стилю, роботі над ним. Авторський стиль може видозмінюватися у зв'язку зі зміною тематики і проблематики, ідеології. Наприклад, у творах вітчизняної літератури відбито різні ідеології письменників: національні ідеї властиві творчому доробку Т. Шевченка, пізнім творам І. Франка, Лесі Українки, Є. Маланюка, О. Теліги.

21.Іван Франко - теоретик літератури

ФРАНКО ІВАН (27.08.1856, с. Нагуєвичі, тепер Львівської обл. — 28.05.1916, м. Львів) - поет, прозаїк, драматург, пере­кладач, багатогранний вчений, громадсь­ко-політичний діяч.

Народився в родині коваля. Навчався в Дрогобицькій гімназії, Львівському (філософський факультет), Чернівецькому та Віденському університетах (в остан­ньому 1893 р. захистив дисертацію). Брав участь у роботі студентського «Академіч­ного гуртка» «Друг». Тричі ув'язнювався австрійською владою за небажаний для неї напрям громадсько-політичної діяльності. У 1887-1897 pp. працював у газеті «Kurjer Lwowski». 1890 р. став одним із засновників радикальної партії в Галичині, що згодом переросла у національно-демократичну. Протягом 1894-1897 pp. редагував «Житє і слово», в 1898-1906 pp. разом з М. Грушевським — «Літературно-науковий вістник».

Почав творчість у гімназійні роки оригінальними поезіями й перекладами, «увійшов на літературне поле молодим і невиробленим», дебютувавши у «Друзі» со­нетом «Народна пісня» (1874).

І. Франко - митець титанічної праці. Видані 50 томів є лише половиною твор­чого доробку. Крім української, пи­сав також польською, німецькою, іншими мовами.

I. Франко логічно й закономірно став теоретиком і практиком «новітнього», або, як він називав, «наукового», реалізму, що став прологом літературно-творчої сис­теми XX ст., еволюціонував від натуралізму в дусі Золя до неоромантизму. Етапною на цьому шляху стала вже збірка «З вершин і низин» (1887, 1893). Саме в ній генеру­ючим постає образ «вічного револю­ціонера» з поезії «Гімн»,

Поезія і влада, особистість-нація - вселюдство, природа й людина, тимчасове і вічне, характер і доля народу - ці проб­леми порушуються в наступних збірках. Але бачення їх щоразу глибше, багатше, новочасніше. «Зів'яле листя» (1896), «Мій Ізмарагд» (1898), «Із днів журби» (1890), «Semper tiro» (1906), «Давнє й нове» (1911), «Вірші на громадські теми» (1913), «Із літ моєї молодості» (1914) -

Широкий резонанс не лише серед українського, а й серед інших народів мали твори І. Франка

Не менш вагома роль І. Франка як фольклориста, літературного критика, історика й теоретика мистецтва, перекладача, публіциста. За свідченням письмен­ника, ще в шкільні роки він зібрав більш як 800 народних пісень.

Енциклопедизм І. Франка знайшов відображення і в сфері перекладу. В його творчій спадщині - переклади й переспіви з Гомера, Сапфо і Софокла, Горація і Овідія, індійської «Махабхарати» та араб­ської поезії, старогерманські, старонорвезькі та ісландські балади, іспанські романси, португальські, китайські, італійські й багатьох слов'янських народів пісні, тво­ри Дайте, Шекспіра, Бернса, Шеллі, Гей­не, Гюго, Гете, Лессінга, Міцкевича, Пуш­кіна, Лєрмонтова; це й сприяло тому, що Франко став «учителем української нації» (Д. Павличко).

В історії української культури творчість Івана Франка складає цілу епоху. Важко знайти галузь, у якій би він не сказав своє вагоме слово. Творчий діапазон Франка - безмежний. Серед різноманітної і багатогранної діяльності митця особливе місце належить дослідженню і розробці наукових засад розвитку українського національного театру. Іван Франко є основоположником українського наукового театрознавства. Як драматург він, за його власним зізнанням, сформувався під впливом українських письменників Наддніпрянщини. П'єси "Украдене щастя", "Будка ч.27", "Рябина"(друга редакція) написані в дусі східноукраїнської соціально-психологічної драми й сатиричної комедії.. Як театральний критик він не лише дає оцінку грі виконавців провідних ролей взагалі, а й робить це стосовно до тих чи інших актів і навіть окремих епізодів та сцен з вистави. Помітне вміння Франка бачити образ вистави в цілому. Поряд з цим він великого значення надавав роботі актора, неодноразово наголошуючи на надважливості вдумливого ставлення митця до створення типу, характеру, виступаючи проти ненатуральності, штучності у грі акторів.