1. Зміст заборони катування, нелюдського або такого, що принижує людську гідність, поводження чи покарання у практиці Суду. Зміст понять «катування», «нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження», «нелюдське або таке, що принижує гідність, покарання» у практиці Суду.

Положення ст. 3 Конвенції забороняє катування та нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання. На відміну від інших норм Конвенції, які допускають можливість втручання держави, ст.3 Конвенції не передбачає жодних винятків, і в цьому сенсі вона закріплює одну із основних цінностей демократичних суспільств, що входять до Ради Європи. Згідно з тлумаченням її положень Судом, вона гарантує захист від спричинення фізичного та/чи психічного страждання. Держави-учасниці Конвенції взяли на себе відповідальність за дії всіх представників держави. Тому органи влади не можуть посилатися на своє безсилля – реальне чи гіпотетичне, – аби примусити дотримуватися заборони піддавати людину поводженню, забороненому ст.3 Конвенції.

Абсолютний характер гарантій, передбачених ст.3 Конвенції, означає, що стосовно цього права не може бути жодних винятків і не може існувати жодних підстав для відступу держави від своїх зобов’язань за ст.3 Конвенції під час війни або іншої надзвичайної ситуації, що загрожує життю нації.

Види жорстокого поводження.

Поводження чи покарання, що принижують людську гідність, є, умовно кажучи, «найменш жорстоким» видом поводження, забороненого ст. 3 Конвенції. Згідно з позицією Суду, яка була висловлена у 1978 році, поводження чи покарання, що принижують людську гідність, «спричиняє у потерпілого почуття страху, болісні страждання й почуття неповноцінності, спроможні принизити його гідність і навіть зламати його фізичний і моральний опір» (рішення Суду у справі «Ireland v. the United Kingdom» від 18.01.1978 р.). Це було підтверджено й у 2000 році у рішенні Суду у справі «Kudla v. Poland» (рішення від 26.10.2000 р.): таким, що принижує гідність, Суд назвав поводження, яке «мало на меті викликати у потерпілих почуття страху, страждань і меншовартості, а відтак принизити та зневажити їх». Водночас, у рішенні у справі «Labita v. Italy» від 06.04.2000р. Суд вказав, що поводження чи покарання, яке принижує людську гідність, не обов’язково повинно бути спрямованим на досягнення певної мети, оскільки «питання, чи було метою поводження принизити або образити гідність жертви, є фактором, який також повинен враховуватися…, але відсутність будь-якої подібної мети не може остаточно виключити встановлення порушення ст. 3». Крім того, у деяких випадках для того, аби визнати певне поводження «таким, що принижує гідність», у значенні ст.3 Конвенції, необов’язково, щоб це приниження відбулося публічно. Ще у 1978 році Суд вказав, що «може бути цілком достатньо, що потерпілий був принижений у власних очах, навіть якщо він не був принижений в очах інших людей» (рішення Суду у справі «Tyrer v. the United Kingdom» від 25.04.1978 р.).

Доволі відносною є й оцінка призначеного особі покарання як такого, що принижує людську гідність. Особа, якій суд призначив покарання за вчинення злочину чи іншого правопорушення, може стверджувати про застосування до неї покарання, яке принижує людську гідність тільки тоді, якщо воно перевищує той рівень приниження, що є невід’ємним складником будь-якого покарання. Оцінка ступеня приниження через відбуття покарання залежить від усіх обставин справи і, зокрема, від характеру та обставин покарання як такого та від способу його виконання (рішення Суду у справі «Tyrer v. the United Kingdom» від 25.04.1978 р.). Особливе значення для цілей ст. 3 Конвенції має те, що особа зазнала приниження не просто тому, що її засуджено, а тому, що таке приниження спричинило саме виконання призначеного покарання.

Практика Суду окреслила ті випадки, в яких відповідне поводження з особами, яких тримають під вартою з огляду на застосування до них відповідного запобіжного заходу або через виконання призначеного судом покарання, порушує вимоги ст.3 Конвенції і становить поводження, яке принижує людську гідність. Наприклад, у рішенні у справі «Melnik v. Ukraine» від 28.03.1996 р. Суд визнав наявність поводження, яке принижує людську гідність, з огляду на такі обставини тримання заявника під вартою: переповненість камери, в якій утримувався заявник (особистий простір заявника в камері становив 1–2,5 кв. м.); заявник лише раз на тиждень мав змогу приймати душ та прати білизну; тримання заявника у таких умовах протягом тривалого часу. (Див. також рішення Суду у справі «Visloguzov v. Ukraine» від 20.05.2010 р., у якому було визнано наявність такого, що принижує гідність, поводження через неналежні фізичні умови тримання особи під вартою).

Застосування насильства стосовно осіб, яких позбавлено свободи, принижує людську гідність і є порушенням права, передбаченого у ст.3 Конвенції (див., наприклад, рішення Суду у справі «Afanasyev v. Ukraine» від 05.04.2005 р.).

Також Суд вбачає поводження, яке принижує людську гідність, у триманні людини з особливими потребами у незадовільних для неї умовах. Так, у рішенні Суду у справі «Price v. the United Kingdom

Нелюдське поводження чи покарання може проявлятися як у свідомому застосуванні фізичного чи психічного насильства щодо особи, так і бути результатом невжиття певних заходів. На відміну від катування, кваліфікація дій чи бездіяльності державних органів як нелюдського поводження не вимагає наявності мети. У вже згаданій справі «Kudla v. Poland» (рішення від 26.10.2000 р.) Суд провів розмежування «нелюдського» та такого, «що принижує гідність», поводження, вкзавши, що нелюдське поводження має місце «якщо, крім іншого, воно було умисним, застосовувалося впродовж кількох годин поспіль і призводило або до справжніх тілесних ушкоджень, або до гострих фізичних

Як нелюдське поводження Суд може кваліфікувати – після зважування усіх обставин справи – застосування сили під час затримання особи (див., наприклад, рішення Суду у справі «Rehbock v. .

Ще суворішу оцінку поводження Суд застосовує щодо психічно хворих осіб, котрі відбувають покарання у вигляді позбавлення волі. Застосування щодо таких осіб дисциплінарної санкції у вигляді одиночного ув’язнення у поєднанні з ненаданням належної медичної допомоги становить нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження та покарання (рішення Суду у справі «Keenan v. the United Kingdom» від 03.04.2001 р.).

Нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження Суд може також вбачати у недостатньому забезпеченні медичного догляду та лікування щодо хворої на туберкульоз та ВІЛ особи, якій не забезпечують належних фізичних умов тримання під вартою, сприятливих для одужання .

Нелюдське ж покарання може проявлятися у формі одиночного тримання під вартою особи, оскільки «суцільна сенсорна ізоляція, поєднана зі суцільною соціальною ізоляцією, може знищити особистість». Проте лише видалення із співтовариства інших в’язнів через міркування безпеки, дисципліни або захисту не складає нелюдського або такого, що принижує гідність, покарання (див., наприклад, рішення Суду у складі його Великої палати у справі «Ramirez Sanchez v. France» від 06.07.2006 р.)

Катування досить часто розглядається Судом у сенсі, що міститься у ст.1 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання як «будь-яка дія, якою особі умисно завдається гострий біль чи страждання фізичного чи психічного характеру, з метою, наприклад, одержання від неї або від третьої особи відомостей чи зізнання; покарання за дії, які вчинила вона чи третя особа або у вчиненні яких вона підозрюється; або з метою залякування її чи третьої особи; або за вчинення примусу; або з тієї чи іншої причини, пов’язаної з дискримінацією будь-якого характеру, коли такий біль або страждання завдаються посадовою чи іншою особою, що діє як офіційна особа; або коли такі дії вчиняються за підбурюванням з боку таких осіб чи з їхнього дозволу або мовчазної згоди» (див., наприклад рішення Суду у справі «Khokhlich v. Ukraine» від 29.04.2003 р.). У той же час Суд у своїй практиці ще у 1978 році визначив поняття катування як «умисне нелюдське поводження, яке спричиняє дуже тяжке й болісне страждання». Цим терміном не охоплюється біль чи страждання, що виникають суто як наслідок застосування законних санкцій і є їх невід’ємним складником чи неминуче супроводжують їх. Для кваліфікації певного поводження як катування важливою є наявність конкретної мети, що вимагає доказів перед Судом. При цьому поведінка потерпілого від поводження не впливає на кваліфікацію останнього як катування за наявності наведених вище його ознак.

Суд може визнати, що психічне страждання вже саме по собі становить катування, коли воно досягає певного рівня жорстокості. Прикладом ситуації, за якої можна довести, що психічне страждання становить катування, є довготривале тримання особи під вартою, упродовж якого їй говорять, що членів її сім’ї буде піддано тортурам чи вбито, якщо вона не зробить відповідного зізнання.

З огляду на те, що для кваліфікації поводження з особою як катування, необхідно встановити такі ознаки поводження як умисність, наявність мети та особливий ступінь жорстокості, тягар їх доказування покладається на заявника.