4. Зміст та сфера дії заборони рабства та примусової праці. Поняття «рабство» та «примусова праця» у практиці Суду.

Стаття 4 Європейської конвенції з захисту прав людини і основоположних свобод встановлює заборону рабства та примусової праці. Згідно з ч. 1 ст. 4 ніхто не може триматися в рабстві або в підневільному стані. Частина 2 передбачає, що ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов'язкову працю. Відповідно до ч. З для цілей цієї статті значення терміна «примусова чи обов'яз­кова праця» не поширюється на:

будь-яку роботу, виконання якої звичайно вимагається під час тримання під вартою, призначеного згідно з положеннями ст. 5 Конвенції, або під час умовно­го звільнення з-під варти;

будь-яку службу військового характеру або — у випадку, коли особа відмов­ляється від неї з релігійних чи політичних мотивів у країнах, де така відмова виз­нається, — службу, яка має виконуватися замість обов'язкової військової служби;

будь-яку службу, яка має виконуватися у випадку надзвичайної ситуації або стихійного лиха, що загрожує життю чи благополуччю суспільства;

будь-яку роботу чи службу, яка входить у звичайні громадянські обов'язки.

У статті 4 Конвенції рабство та підневільна праця відрізняються від примусової та обов'язкової праці. Перші два терміни передбачають встановлення більшого контролю над особою та характеризуються жорсткими умовами, яких ця особа не може ані змінити, ані уникнути. Два останні терміни підкреслюють примусовий ха­рактер окремих видів роботи або послуг, які виконуються тимчасово або ж як до­повнення до інших обов'язків, у тому числі й громадських.

Комісія та Суд розглянули кілька справ за заявами, в яких піднімалося питан­ня стосовно заборони рабства та підневільного стану, про що йдеться в п. 1 ст. 4. Більшість скарг були подані особами, які перебували в ув'язненні, і жодна з них не була прийнята до розгляду (див. розгляд підпункту (а) в п. З ст. 4).

У справі Ван Дроогенбрьок проти Бельгії (1982) рецидивіст, якого було переда­но під нагляд адміністративних органів, скаржився на те, що контроль, під яким він перебував, був підневільним станом згідно з п. 1 ст. 4. Суд не погодився з цим, зазначивши, що обмежувальні заходи не тільки мали тимчасовий характер, а й здійснювалися під судовим наглядом. Суд також підкреслив, що ці заходи не вплинули на правовий статус заявника настільки, щоб мова могла йти про рабст­во чи підневільний стан.

У справі W, X, Yi Zпроти Сполученого Королівства (заяви № № 3435-3438/67) четверо юнаків у віці 15—16 років зобов'язалися відслужити у військово-морсько­му флоті по 9 років. Пізніше всі вони попросили звільнити їх в запас, але всім було відмовлено. У своєму зверненні до Комісії юнаки стверджували, що беручи до уваги їхній вік на час укладення угоди, примушування їх виконувати її умови було підневільним станом згідно з п. 1 ст. 4. Визнаючи заяву неприйнятною. Комісія зазначила, що військова служба може розглядатись як виняток із п. 2 ст. 4, але не розглядається як підневільний стан відповідно до п. 1 ст. 4. Вона та­кож зауважила, що держава одержала дозвіл від батьків неповнолітніх, які бажа­ли служити на флоті, як того вимагало національне законодавство. Дозвіл було отримано в усіх чотирьох випадках, і тому кожен юнак був зобов'язаний відслу­жити цей дев'ятирічний строк. Комісія окремо відзначила, що такий дозвіл поз­бавляє працю або службу примусового характеру.

Предметом розгляду були також справи, пов'язані з положеннями п. 2 ст. 4, де забороняється примусова чи обов'язкова праця, та п. З ст. 4, де визначено чотири винятки з цього загального положення. До останнього часу Суд лише в одному випадку визнав порушення заборони примусової чи обов'язкової праці. В основі цієї справи лежала дискримінація за ознакою статі, оскільки уряд, проти якого була подана заява, звертався лише до чоловічої частини населення, а не до жінок, коли йшлося про вибір між проходженням служби в пожежній бригаді і виплатою компенсаційного відшкодування замість проходження такої служби {Карлхайнц Шмідт проти Німеччини (1994)).

Не розробляючи власного визначення терміна «примусова чи обов'язкова праця», Суд звернувся до дефініцій, що використовуються у відповідних кон­венціях Міжнародної організації праці (МОП). Наприклад, у справі Ван дер Мюссель проти Бельгії (1983) молодий бельгійський адвокат скаржився на те, що зобов'язання без подальшої компенсації за роботу чи відшкодування відповідних витрат представляти в суді підсудних, які не мають коштів для оплати правової допомоги захисника, є порушенням п. 2 ст. 4. Суд почав розгляд справи з циту­вання ст. 2 Конвенції № 29 МОП, де примусова праця визначається як «праця або послуги, що вимагаються від особи під загрозою покарання, і які ця особа не зби­ралася виконувати добровільно». Не знайшовши порушення п. 2 ст. 4, Суд відзна­чив також декілька деталей: ця робота входила до звичайного кола обов'язків адвоката, сприяла його професійному зростанню і не була занадто обтяжливою. Суд також відзначив, що бельгійська система призначення захисників для осіб, які не мають коштів для оплати правової допомоги, не тільки гарантує право на захисника відповідно до підпункту (с) п. З ст. 6, а й становить собою «звичайні громадянські обов'язки» згідно підпункту (d) п. З ст. 4.

Комісія розглянула кілька звернень, в яких представники різних професій стверджували, що зобов'язання, згідно з яким вони повинні були надавати послу­ги конкретного характеру або в конкретній місцевості, порушували п. 2 ст. 4 Кон­венції. Як і слід було очікувати, більшість цих звернень надійшла від представ­ників правничої професії. У справі Іверсена (заява № 1468/62) вже норвезький дантист стверджував, що порушенням п. 2 ст. 4 було примушування його обслу­говувати пацієнтів у віддаленій частині країни після того, як зазнали поразки усі спроби знайти спеціаліста, що бажав би оселитися у цій частині країни. Окремі члени Комісії визнали, що таке примушування виконувати обов'язок може бути виправдане на підставі положень підпункту (с) п. З ст. 4, а саме: «надзвичайної ситуації або стихійного лиха, що загрожує життю чи благополуччю суспільства». Інші члени Комісії дійшли висновку, що обмежений термін цієї роботи, належна винагорода та характер послуг, що мали бути надані, відповідали професії, яку об­рав собі заявник.

Комісія визнала неприйнятними кілька справ з посиланням на положення підпункту (Ь) п. З ст. 4, і це виключило з поняття «примусова або обов'язкова пра­ця» альтернативну службу, проходження якої є обов'язковим у разі відмови від військової служби через переконання у країнах, де така відмова визнається. Це положення не зобов'язує Високі Договірні Сторони визнавати відмову від військової служби на підставі переконань або ж звільняти від альтернативної служби осіб, які відмовилися від військової служби на підставі переконань.

Рабство, підневільний стан та примусову працю доволі важко чітко розмежувати — на практиці слід враховувати всі обставини конкретної справи. У загальному плані для рабства характерними є відносини власності «господаря» стосовно «раба», що означає фактично повну залежність особи, яка перебуває в рабстві, від рабовласника. Підневільний стан передбачає менший, але однак значний рівень такої залежності: окрім того, що особа, яка перебуває у підневільному стані, повинна виконувати певні роботи чи інші повинності, вона є ще й економічно залежною, оскільки існує за рахунок іншої особи і при цьому не може самостійно змінити такого свого становища. Ситуація, коли особа виконує примусову працю, відрізняється від перших двох видів залежного стану тим, що тут загалом відсутні ознаки фізичної чи повної економічної залежності, але наявний примус (мовою Суду — «контроль»), подолати який примушувана особа не в змозі.