- •4. Походження і розвиток адвокатури Стародавнього Риму
- •5. Вплив Римського приватного права на розвиток адвокатури (4)
- •6. Види юридичних професій у Стародавньому Римі
- •7. Видатні римські юристи-оратори
- •8. Адвокатура у середні віки
- •9. Розвиток адвокатури в епоху відродження (14-17ст.)
- •10. Адвокатура нового часу
- •11. Надання правової допомоги та судове представництво у Київській Русі
- •12. Адвокатура на українських землях періоду Литовсько-польської держави
- •13. Права і обов’язки адвокатів (прокураторів) за Литовськими статутами
- •14. Адвокатура України часів Гетьманщини
- •15. Правове регулювання діяльності адвокатури відповідно до Прав за якими судиться малоросійський народ
- •16. Підготовка та передумови проведення судової реформи 1864
- •17. Вплив судової реформи 1864 року в Російській імперії на становлення і розвиток адвокатури
- •18. Загальні положення судових статутів від 20 листопада 1864 року про присяжних повірених і приватних повірених
- •19. Вимоги до присяжних повірених
- •20. Організація діяльності рад присяжних повірених
- •21. Права і обов’язки присяжних повірених
- •22. Відповідальність присяжних повірених
- •23. Правовий статус приватних повірених
- •29. Правозаступництво в судах у перші роки радянської влади (1917-1922 роки)
- •30. Перше радянське положення про адвокатуру 1922 року
- •31. Перехід від індивідуальної практики до колективних форм адвокатської діяльності у 20-х на поч. 30-х хх сторіччя. Правовий статус колегій захисників.
- •32. Вимоги до членів колегій захисників
- •33. Роль адвокатури у зміцненні правопорядку в Україні в період неп-у
- •34. Правова регламентація діяльності адвокатури за положенням про адвокатуру срср 1939 року
- •35. Положення про адвокатуру Української рср 1980 року
- •36. Колегії адвокатів як організаційні форми діяльності радянських адвокатів
- •37. Правовий статус президій колегій адвокатів
- •38. Юридичні консультації як форма діяльності адвокатів у радянські часи
- •39. Членство у колегіях адвокатів у радянській Україні
- •40. Порядок набуття і припинення членства у колегіях адвокатів
- •41. Професійні права і обов’язки радянських адвокатів за положення про Адвокатуру урср 1980р.
- •42. Види юридичної допомоги, яка надвалася адвокатами в радянські Україні
- •43. Обмеженість прав захисників у кримінальному судочинстві у період репресій
- •44. Участь радянських адвокатів у цивільному судочинстві та юрисконсультській діяльності
- •45. Оплата праці радянських адвокатів та зрівнялівка у вирішенні цих питань
- •46. Роль радянської адвокатури у правовому вихованні громадян та практичному поширенню знань
- •47. Відносини радянської адвокатури з судами та правоохоронними органами
- •48. Етичні засади діяльності радянських адвокатів
- •49. Заохочення і дисциплінарна відповідальність радянських адвокатів
- •50. Утворення спілки адвокатів України як крок до згуртування адвокатів для захисту їх професійних інтересів
- •51. Значення Закону України «Про адвокатуру» для деформування адвокатури у післярадянський період
- •52. Формування демократичних принципів організації і діяльності прокуратури в Законі України «Про адвокатуру»
- •53. Реформування організаційних форм діяльності адвокатури України на основі вільного вибору членів адвокатського середовища
- •54. Реформування системи оплати праці адвокатів в Незалежній Україні
- •55. Підсилення гарантій адвокатської діяльності в незалежній Україні
- •56. Удосконалення порядку атестування адвокатів в чинному законодавстві України про адвокатуру
- •57. Удосканалення порядку притягнення адвокатів до дисциплінарної відповідальності в Незалежній Україні
- •58. Розвиток єтичних засад адвокатської діяльності в незалежній Україні
20. Організація діяльності рад присяжних повірених
Присяжні повірені організовували свою діяльність на засадах самоврядування, обираючи, якщо їх не менше двадцяти, при окрузі судової палати, за її дозволом, раду присяжних повірених для нагляду за всіма повіреними, що знаходяться в тому окрузі. Кількість членів ради, враховуючи голову і товариша голови, повинна була відповідати кількості підзвітних раді присяжних повірених, не менше п’яти і не більше п’ятнадцяти, на розсуд і попереднє, перед виборами членів ради, визначення загальних зборів. Список членів ради передавався прокуророві судової палати і публікувався для громадськості. Рада присяжних повірених поновлювалася щорічно, а перед обранням її членів доповідався звіт про діяльність ради за минулий рік.
21. Права і обов’язки присяжних повірених
Права П. п. поділялися на корпоративні й особисті. Перші випливали з того, що П. п. належали до особливої корпорації, були членами установи, що діяла при суд. палаті, носили її знак, брали участь в її заг. зборах з правом голосу і могли бути обраними на всі засновані нею посади. До обов’язків і прав ради присяжних повірених належали: розгляд заяв осіб, які бажають приписатися до числа присяжних повірених або вийти з них; розгляд скарг на дії присяжних повірених і нагляд за точним дотриманням ними законів, установлених правил і всіх, узятих ними на себе обов’язків, відповідно до інтересів їх довірителів; видача присяжним повіреним свідоцтв про те, що вони не піддаються осуду ради; призначення повірених за чергою для безкоштовного ведення справ осіб, що користуються на суді правом бідності; призначення за чергою повірених для клопотання в справах осіб, які звернулися до ради з проханням про призначення їм таких; визначення розміру винагороди повіреному за таксою у випадку незгоди з цієї причини між ним і позовником і коли не укладено між ними письмової угоди; розподіл між присяжними повіреними процентного збору; визначення стягнень на повірених як за власним розсудом, так і за скаргами, що надходять до ради.
22. Відповідальність присяжних повірених
Так, присяжним повіреним заборонялося набувати права своїх довірителів по позовів, вести справи проти своїх родичів (батьків, дружини, дітей, братів і сестер), представляти одразу обидві сторони тяжущіхся або переходити з однієї сторони на іншу, оголошувати таємниці свого довірителя.
Рада присяжних повірених мала право карати їх за порушення прийнятих ними на себе обов’язків:
-попередженнями;
-доганами;
-забороною виконувати обов’язки повіреного протягом визначеного радою строку, проте не більше одного року;
-виключенням з числа присяжних повірених;
-відданням до кримінального суду у випадках особливо важливих.
23. Правовий статус приватних повірених
Згідно з Судовими статутами існував також інститут приватних повірених, якими могли бути громадяни, котрі досягли 18 років, за винятком жінок. В основному приватними повіреними ставали ті ж самі особи, що надавали правову допомогу у дореформений період. Приватні повірені не мали своєї корпоративної організації. Для отримання звання складався екзамен в окружному суді або судовій палаті. Вони й видавали свідоцтво на право ведення судових справ. Списки цих осіб публікувалися в губернських відомостях.
Приватні повірені могли виступати лише в тих судах, до яких вони були приписані і які, відповідно, здійснювали нагляд за їхньою діяльністю. Однак, оскільки для такої діяльності не обов’язково було мати спеціальну освіту, проходити стажування, то нерідко приватні повірені мали недостатню професійну підготовку.
24. Формування єтичних основ адвокатської діяльності адвокатів Російської імперії
25. Діяльність адвокатів Російської імперії у кримінальному судочинстві і представництва цивільних справах
26. Відносини адвокатів Російської імперії з судами та іншими органами державної влади
27. Адвокати Росії та України як представники передової громадсько-політичної думки
28. Становлення і розвиток адвокатури на західноукраїнських землях. Так, ще на початку XI ст. Закарпаття було загарбане угорськими феодалами, в середині XIV ст. Польща заволоділа Галицькими землями і частиною Західної Волині, а в XIV ст. до Молдавського князівства відійшла Північна Буковина, яка в XVI ст. потрапила під владу Туреччини. Й лише в першій половині XX ст. історична справедливість була відновлена — відбулося воз'єднання західноукраїнських земель у єдиній Ук¬раїнській державі. Перші відомості про адвокатуру в Галичині припадають на середину XVI ст., коли ці землі входили до складу шляхет¬ської Польщі. Тоді було дві категорії адвокатів: одні мали вищу юридичну освіту і їх звали «квазідікус», другі -- особи без спеціальної освіти, які вели менш важливі справи1. Найпомітнішою була адвокатська діяльність на цих землях у часи, коли вони були приєднані до Австро-Угорської імперії у 1772 р. Так, адвокатура в Галичині і на Буковині утвердилася як інститут з Положенням про суд 1781 р. За цим Положенням, щоб здобути право на адвокатську діяльність, необхідно було мати юридичну освіту, ступінь доктора права, пройти практику адвоката (термін не визначений) та скласти адвокатський іспит2. 16 серпня 1849 р. було прийняте тимчасове, а 6 липня 1868 р. -постійне положення про адвокатуру, які внесли деякі зміни в попереднє законодавство про адвокатуру. За Положенням 1849 р. адвокатами могли бути юристи, які мали ступінь доктора права і не менш як трирічну практику в органах суду й прокуратурі або в адвоката. До 1855 р. адвокати перебували при шляхетських судах у Львові, Станіславі, Тарнаві і Чернівцях. У 1859 р. в Галичині та на Буковині був 81 адвокат. Нагляд за їхньою діяльністю здійснював вищий крайовий суд. Положення про адвокатуру 1868 р. підвищило вимоги до прийому в адвокатуру. Щоб стати адвокатом, необхідно було мати ступінь доктора права, відбути семирічне стажування і скласти перед спеціальною комісією адвокатські іспити. При цьому перескладання дозволялася через два роки. Обрана адвокатами президія адвокатської палати (в Галичині - у Львові) здійснювала нагляд за їхньою діяльністю. Проте, зага¬льне керівництво адвокатурою належало міністрові юстиції1. Цікавим є факт, що в 1894 р. українськими адвокатами Галичини була спроба скликання першого з'їзду правників і утворення своєї організації, яка допомагала б вирішувати нагальні проблеми адвокатів. Однак тоді ця слушна ідея не знайшла свого практичного втілення.