17. Вплив судової реформи 1864 року в Російській імперії на становлення і розвиток адвокатури

Як самостійний правовий інститут адвокатура в Україні була запроваджена після проведення на початку 60-х років XIX ст. судової реформи, в результаті якої поряд з проголошенням таких демократичних принципів, як відокремлення суду від адміністрації, загальний і рівний для всіх суд, гласність процесу тощо, було закріплено й право обвинуваченого на захист1. Правову регламентацію інститут адвокатури дістав за Судовими Статутами, затвердженими 20 листопада 1864 р Характеризуючи українську адвокатуру періоду судової реформи 1864 р., слід зазначити, що вона відрізнялась демократичними принципами організації, але вже з того часу почали намічатися тенденції до контролю за діяльністю адвокатури з боку держави. Незважаючи на наявність прогресивних норм, що забезпечували всім громадянам можливість одержання юридичної допомоги, вже в першому правовому документі про адвокатуру мали місце обмеження її самостійності. Так, вже у 1879 р. організація рад присяжних повірених була тимчасово припинена з переданням їх функцій окружним судам. У тому ж році міністру юстиції було надано право виключати з адвокатури тих приватних повірених, яких він визнавав негідними. Залежність адвокатури від держави, втручання в її діяльність, що мали місце після створення цього правового інституту, в роки радянської влади досягли свого апогею.

18. Загальні положення судових статутів від 20 листопада 1864 року про присяжних повірених і приватних повірених

Згідно зі Статутами, повірені поділялися на присяжних і приватних повірених. Відповідно до ст. 353 Судових статутів присяжні повірені знаходилися при судових місцях для заняття справами за вибором і дорученням позовників, обвинувачених та інших осіб, що беруть участь у справі, а також за призначенням в окремих випадках радою присяжних повірених і голів судових місць.

Згідно з Судовими статутами існував також інститут приватних повірених, якими могли бути громадяни, котрі досягли 18 років, за винятком жінок. В основному приватними повіреними ставали ті ж самі особи, що надавали правову допомогу у дореформений період. Приватні повірені не мали своєї корпоративної організації. Для отримання звання складався екзамен в окружному суді або судовій палаті. Вони й видавали свідоцтво на право ведення судових справ. Списки цих осіб публікувалися в губернських відомостях.

Приватні повірені могли виступати лише в тих судах, до яких вони були приписані і які, відповідно, здійснювали нагляд за їхньою діяльністю. Однак, оскільки для такої діяльності не обов’язково було мати спеціальну освіту, проходити стажування, то нерідко приватні повірені мали недостатню професійну підготовку.

19. Вимоги до присяжних повірених

Присяжними повіреними могли бути особи, які мали диплом університету або іншого вищого навчального закладу, якщо вони прослужили не менше п’яти років у судовому відомстві на посадах, де могли набути практичних навичок у веденні судових справ, або стільки ж часу були кандидатами на посади в судовому відомстві, або помічниками присяжних повірених.

Не могли набути статусу присяжного повіреного особи:

-молодші за 25 років;

-іноземці;

-оголошені неспроможними боржниками;

-що перебувають на урядовій службі за призначенням або обранням, за винятком осіб, що займають почесні або громадські посади без оплати;

-які за судовими вироками позбавлені або обмежені в правах, а також служителі культу, позбавлені духовного сану за вироками духовного суду;

-які перебувають під слідством за злочини і проступки, що тягнуть за собою позбавлення або обмеження прав, і ті, які, будучи під судом за такі злочини і проступки, не виправдані судовими вироками;

-звільнені зі служби в суді або з духовного відомства за пороки, або з середовища товариств і дворянських зборів за вироками тих станів, до яких вони належать;

-яким судом заборонено займатися чужими справами, а також виключені з числа присяжних повірених.